Фото 5. Фото 6. Фото 7

Генрі Алфред Кіссінджер Ричард Брюс «Дик» Чейні Збі́ґнєв Казі́меж Бжези́нський

Г. Кісінджер (англ. Henry Alfred Kissinger; нар. 27 травня 1923 місто Фюрт, Баварія, Німеччина – американський політик, дипло­мат та політолог німецького походження. Один з найвпливовіших зовнішньополітичних стратегів США і світу другої половині 20-го сторіччя. Лауреат Нобелівської премії миру у 1973 р. («На знак визнання заслуг у зв'язку з перемир'ям у В'єтнамі».).

Д. Чейні (англ. Richard Bruce «Dick» Cheney; нар. 30 січня 1941, Лінкольн, Небраска, США) – американський політик, служив в адмі­ністраціях чотирьох президентів США (1989-1993 міністр оборони США), з січня 2001 по 20 січня 2009 р. посідав посаду віце-прези­дента США (переобраний на другий термін в листопаді 2004, пов­торно вступив на посаду 20 січня 2005).

З. Бжезінський (пол. Zbigniew Kazimierz Brzeziński; нар. 28 березня 1928 р., Варшава) – американський політолог, соціолог і дер­жавний діяч, колишній Радник з національної безпеки Президента Джиммі Картера, а нині радник Центру стратегічних і міжна­родних студій. Поряд з Генрі Кіссінджером та Самуелем Хантінгто­ном він вважається одним з найвпливовішіх геостратегів США.

Однак протягом майже всього періоду 1991-1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Украї­ною. Отож головною метою зовнішньої політики України на амери­канському напрямі в цей період було здобути від США реальне виз­нання України як рівноправного партнера. 5-11 травня 1992 р. відбу­вся перший офіційний робочий візит Президента України Л. Крав­чука до США. В ході візиту юуло підписано низку документів, зок­рема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні. Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. У засобах масової інформації США з'явилася серія тенденційних антиукраїн­ських публікацій. Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполя­гали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стра­тегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Дого­вору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Роки президентства Клінтона (обраного в 1993 і переобраного на другий термін в листопаді 1996 р.) Фото 8.

позначені на початковому етапі надзви­чайно кволою зовнішньою полі­тикою, згодом Білий Дім (Дивись фото 8) бореться за справу колишньої Югосла­вії, здійснює військове втручання в Боснії і вирішує оновити НАТО, все глибше і глибше занурюється в мирний процес на Ближньому Сході, тобто відіграє роль світового лідера, яка дуже слабо відчувається його союзниками.В вересні 1993 р. в Ва­шингтоні в присутності президента Клінтона прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабін і палестинський лідер Я. Арафат підписали угоду, яка про­голошувала утворення самостійної палестинської держави. Мирот­ворчість адміністрації Клінтона не поширювалась на ті регіони світу, де США визнавали існування безпосередньої небезпеки їх політич­ним чи економічним інтересам. Наступництво жорсткого зовнішньо­політичного курсу продемонстровано в червні 1993 р. після отри­мання в Вашингтоні інформації про підготовку Іраком замаху на екс-президента Дж. Буша. За наказом Білого дому нанесений ракетний удар по штаб-квартирі іракської розвідки в Багдаді. Загибель 18 аме­риканських «рейнджерів» із складу миротворчого контингенту ООН в Сомалі стала приводом для рішення президента направити в цю країну додаткові підрозділи американських збройних сил. Через шість місяців практично всі військові підрозділи Сполучених Штатів вивезені з Сомалі. Однак аналогічні демонстрації рішучості прово­дились і пізніше щодо Гаїті, Іраку, Руанди і Боснії. Цими акціями Вашингтон продемонстрував міжнародному співтовариству свою рішучість самостійно визначати у майбутньому, коли саме слід засто­совувати силу з метою «наведення порядку в світі». В серпні 1993 р. за дорученням президента США в рамках Ради національної безпеки США розпочата робота по виробленню нової стратегії країни на період після закінчення «холодної війни». В липні 1994 р. опублі­кований документ «Стратегія національної безпеки участі і розши­рення». У своєму остаточно сформованому вигляді «стратегія» перед­бачала поєднання відправних неоізоляціоністських положень з прин­ципом обмеженої (або вибіркової) участі США у вироблені спільно з іншими державами (перш за все своїми союзниками) рішень по спірним міжнародним проблем, але при обов’язковому збереженні американського лідерства. Переконливе вираження ця стратегія знай­шла в ході розвитку початої ще в 1993 р. Боснійської кризи. Очо­люваний Мадлен Олбрайт (перша жінка в історії США, яка стала головою зовнішньополітичного відомства країни, на посаді – 23 січня 1997 – 19 січня 2001 рр.) Державний департамент наполіг на необ­хідності рішучого втручання США при підтримці інших країн Заходу в розвиток подій на Балканах (Дивись фото 9). Фото 9.

Голова американського зовнішньополітичного відомства заявила, що «небажання США очолити розв’язання воєнної кризи в серці Європи поставило б під загрозу лідерство США в світі після закін­чення «холодної війни». 27 і 28 вересня 1994 р. в Вашингтоні президенти Єльцин і Клінтон зобов’я­зуються прискорити процес ядерного роззброєння і просувати їх нові «партнерські відносини». В липні 1994 р. Клінтон добився згоди Ради Безпеки ООН на вторгнення на Гаїті з метою скинення правлячої там з 1991 р. військової хунти. Бойових дій вдалось уникнути – гаїтянська хунта покинула політичну арену, а повернута до влади громадянська влада згодилась на оку­пацію країни американськими збройними силами. Адміністрація Клінтона відреагувала рішуче на нову загрозу вторгнення Іраку до Кувейту. В жовтні 1994 р. туди направлені тисяча американських солдат і сотні військових літаків, що змусило іракців відвести свої війська від кордону з Кувейтом. В 1994 р. стали явними деякі ознаки нової лінії у зовнішньополітичній стратегії адміністрації Клінтона. Офіційно оголошене лідерами США і Росії закінчення «холодної війни» зробило можливим більш рішучий поворот американської зовнішньої політики до Азії, де відмічалось економічне зростання. США часто демонстрували готовність бачити в Японії форпост своїх інтересів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і намір зберегти її в своїй орбіті, по можливості оминаючи загострень у відносинах з нею як в полі­тичній, так і економічній сфері. Так само міцними залишались союзи США з іншими країнами регіону – Республікою Корея, Філіппінами, Таїландом і Австралією. Перспектива перетворення Китаю в велику економічну країну у поєднанні з відмовою від розіграшу «китайської карти» проти вже не існуючого Радянського Союзу диктувала необ­хідність перегляду зовнішньополітичного курсу США у відносинах КНР. Результатом такого перегляду став стрімкий розвиток торгово-економічних відносин і нормалізація політичних відносин США з КНР, особливо після зустрічі президента Клінтона з головою КНР Цзян Цземінем (листопад 1994 р.). В лютому 1994 р. США відмінили ембарго на торгівлю з В’єтнамом (яке тривало 19 років). Адмініст­рацією Клінтона зроблені кроки по урегулюванню потенційно небез­печної суперечки із Північною Кореєю з приводу звинувачень, зроб­лених США на адресу останньої, щодо розвитку ядерних озброєнь. Вашингтон навіть пообіцяв надати допомогу Північній Кореї в будів­ництві АЕС з реакторами на легкій воді, виключаючи використання відпрацьованого палива для виробництва ядерної зброї. Поворот до Азії у зовнішній політиці адміністрації Клінтона не означало ослаб­лення інтересу США до Європи в цілому. Обмін візитами Цзян Цземіня в США (жовтень 1997 р.) і Білла Клінтона в Китай (червень-липень 1998 р.) свідчить про нормалізацію американо-китайських відносин і про повернення в питанні ставлення Заходу до прав лю­дини в Китаї. Останній же шукає посилення свого впливу в Південно-Східній Азії в розріз політиці США, які стурбовані співпрацею Китаю і Пакистану в ядерній сфері. Китайсько-американські розбіжності ускладнюються внаслідок кризи, спровокованої літаком-розвідником (квітень 2001 р.) і продажем зброї Тайваню. Після оголошеного звільнення від своєї присутності на Філіппінах збереження амери­канської присутності в Південній Кореї і Японії має за мету убез­печити відновлення японського мілітаризму і китайської загрози.

Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша, чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів був обраний другий шлях. Важливу роль тут відіг­рали насамперед впливові представники Конгресу США. У квітні 1993 р. Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невід­кладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спе­ціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання амери­канської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво. Отже, були закладені серйозні підвалини для надан­ня українсько-американським відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгре­сом США 30 вересня 1993 р. фінансової допомоги Україні в розмірі 350 млн. $. 24-25 жовтня 1993 р. Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США У. Крістофер (17 січня 1997 рр. склав повнваження) (Дивись фото 10). Фото 10.

Була, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), на­лагодженню конструктивного співробітництва з МВФ та МБРР. Крістофер запропонував також, щоб Укра­їна залучалася до ініційованої США в рамках НАТО програми «Партнерство заради миру». Однак нев­довзі в українсько-американських відносинах знову виникла напру­женість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов'язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І. Важливим кроком на шляху подолання цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-амери­канських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справ­жній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна – США – Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р. Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президент­ських виборах 1994 р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо – економічної спів­праці. Державний візит до США Президента Л. Кучми 19-23 листо­пада 1994 р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробіт­ництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнер­ства, дружби і співробітництва», підписана у Білому домі 22 листо­пада 1994 р. Президентами Л. Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони виз­нали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української дер­жави, її безпека й процвітання мають велике значення для США. 1994 рік завершився урочистим акордом Будапештського саміту ОБСЄ 5-6 грудня, на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції та Китаю. Ставши без'ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авто­ритет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення парт­нерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20-22 лютого 1996 р. Безпре­цедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США прак­тиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995 р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її полвтичного суверенітету, тери­торіальної цілісності. Увага до пост'ядерної України з боку прези­денської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 ве­ресня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором (Дивись фото 11) та Леонідом Кучмою.

Альберт Арнольд Ґор (або скорочено Ел Ґор, Фото 11.

англ. Albert Arnold "Al" Gore, Jr.) – нар. 31 березня 1948 р., американський політик, член Палати пред­ставників США (1977-1985), Сенату США (1985-1993), сорок п’ятий віце-президент США (1993-2001), лауреат Нобелівської премії миру за 2007 рік. Аль­берт Ґор був членом Палати Представників (1977-1985) та Сенату Конгресу США у 1985-1993 рр. від штату Теннессі. Після двох термінів на посаді віце-президента США був кандидатом на посаду прези­дента країни на виборах у 2000 р. В перегонах з Джорджем Бушем отримав майже однаку кількість голосів від штатів, але загалом більшість голосів виборців. За рішенням Верховного суду США Буш був проголошений переможцем. Після поразки став активно займа­тися справою охорони довкілля, написав книгу «Незручна правда», на основі якої пізніше зняв однойменний документальний фільм. У 2006 р. фільм «Незручна правда» отримав «Оскара». 12 жовтня 2007 р. разом з робочою групою з проблемах кліматичних змін за внесок в розповсюдження знань та привернення більшої уваги до проблем нав­колишнього середовища був нагороджений Нобелівською премією миру.

Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питан­нями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабіль­ного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гаран­тії безпеки. У той же час між США та Росією було утворено міжуря­дову комісію Гор – Черномирдін, що представляла собою міжвідом­чий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторон­ніх взаємин економічного та правового характеру. Фото 12.

Ві́ктор Степа́нович Чорномирдін (Дивись фо­то 12) – нар. 9 квітня 1938 р., Оренбурзька область, Росія; російський державний діяч, прем'єр-міністр Росії (1992-1998). Надзвичайний і повноважний посол Російської Федерації в Україні від 2001 до 2009 р.

Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США. Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як «стратегічне партнерство». І хоч надалі реалії україно-американських відносин не завжди відповідали умовам «стратегічного партнерства», рішення про його започатку­вання було важливим досягненням обох сторін.

Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним країнам допомоги від Конгресу США після Ізраїля та Єгипту.

Гена́дій Йо́сипович Удовенко (Дивись фото 13) Фото 13.

– нар. 22 червня 1931, Кривий Ріг, член НРУ (з 1999); ВР України, голова підкомітету з питань прав людини Комітету з питань прав людини, на­ціональних меншин і міжнаціональних відносин (з 07.2006), член фракції Блоку «Наша Україна» (з 04.2006); голова Ради з питань етнонац. політики (з 05.2006); почес. голова Всеукр. асоціації сприяння ООН; почес. президент Асоціації шотокан карате-до (з 06.2001).

Протягом 1990-2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд. доларів. Варто зазначити, що така посилена увага до України та зацікавленість у її розвитку з боку Заходу з'я­вилася не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ (анг­лійською IMF) – спеціальне агентство Організації Об'єднаних Націй (ООН), засноване 39-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Штаб-квартира МВФ знаходиться в м. Вашингтон, США), Світового банку, Європейського банку рекон­струкції та розвитку (ЄБРР, міжнародний фінансово-кредитний інс­титут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтег­рування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Ство­рений в 1991 році (штаб-квартира – в Лондоні) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи. У 1996 році Верховна Рада України прийняла демократичну Конституцію. Незважаючи на суттєві розбіжності у відносинах з Росією, сторони зуміли налагодити прагматичні відносини. Результатом стало підписання у 1997 році Договору про Чорноморський флот, а також двостороннього політич­ного договору, в якому Росія нарешті визнала суверенність та тери­ториальну цілісність України. Вдалося поглибити вже існуючі відно­сини співробітництва із Північноатлантичним альянсом. Для полег­шення розширення Атлантичного альянсу на країни минулого Вар­шавського договору і СРСР ще 20 грудня 1991 р. (по американській ініціативі) створена спеціальна структура – Рада північноамерикан­ської співпраці (по англійські NACE).

Отже, підсумуємо: ті чи інші ініціативи США в регіонах Спів­дружності Незалежних Держав (Європейська частина, Закавказзя, Середня Азія) і в конкретних державах виступають прямим наслід­ком стану російсько-американських відносин. Ядерне розброєння країн СНД проводилось на гроші США і під наглядом в рамках прийнятого в 1991 р. в США закону ”Про зниження радянської ядерної загрози”, який став відомий під програмою Нанна-Лугара. Вашингтон не міг допустити, щоб замість однієї ядерної наддержави на пострадян­ському просторі виникло одразу чотири із спірними кордонами між ними (Україна, Білорусія, Казахстан, Росія). Казахстан оголосив про свій без’ядерний статус в квітні 1995 р., Білорусія – в листопаді 1996 р., Україна в червні 1996 р. офіційно оголосила про те, що всі бойо­головки виведені в Росію і країна стала без’ядерною державою. В листопаді 2001 р. президент Росії В. Путін офіційно заявив про те, що остання українська бойоголовка ліквідована. В травні 1992 р. в Ташкенті підписаний Договір про колективну безпеку (ДКБ). Його підписали Росія, Арменія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан і Таджи­кистан. Впродовж 1993 р. до ДКБ приєднались Азербайджан, Грузія і Беларусія. Договір вступив в силу в квітні 1994 р., коли його ратифікували держави-учасниці, строком на 5 років. Основне поло­ження договору зафіксоване в статті 4, – агресія проти однієї дер­жави-учасниці розглядалось як агресія проти всіх держав-учасниць. Запущене в січні 1994 р. на самміті НАТО в Брюсселі «Партнерство заради миру», націлювалось на розвиток військової співпраці між противниками у минулому. Підписання 10 січня 1994 р. шістнад­цятьма країнами-членами НАТО політичного документу, запропоно­ваного країнам минулого комуністичного табору для участі в «Парт­нерстві заради миру», розцінюється як перший крок до можливого вступу в Альянс. Це, в свою чергу, сприймається Москвою з впертою недовірою. Так, 10 травня 1995 р. в Москві Єльцин відмовив Клін­тону в розширенні НАТО на держави Центральної Європи і в припи­ненні Росією співпраці в ядерній сфері з Іраном. Сформовано основні засади так званої доктрини Клінтона. Зовнішня політика Вашингтона спрямовувалась на «розширення демократії» в асоціації Америки із Західною Європою, а також на сприяння розвитку нових незалежних держав і відкритих суспільств у Східній Європі. Одним з наслідків реалізації такої політики стала нова Атлантична хартія, підписана 3 грудня 1995 р. у Мадриді президентом Б. Клінтоном, головою Євро­пейської Комісії Ж. Сантером і головою Європейської ради Ф. Гонса­лесом. Хартія засвідчила прагнення США та Європи до співпраці у сфері політики безпеки, а також в економічній, культурній і науковій галузях. Вона містила план дій стосовно поглиблення трансатлан­тич­ного партнерства між сторонами. На російсько-американській зуст­річі на вищому рівні в Хельсінкі (20-21 березня 1997 р.) Б. Єльцин так само виступає проти розширення НАТО, з приводу якого, в кінці-кінців, досягається згода між російським міністром іноземних справ Євгенієм Примаковим і Генеральним секретарем НАТО Хав’єром Саланою (травень1997 р.) (Дивись фото 14,15).

Дата добавления: 2015-07-02