Фото 32

2004 року. Займав цю посаду в кабінетах Михайла Фрадкова (2004-07), Віктора Зубкова (2007-08) і Володимира Путіна (з травня 2008). Член Ради безпеки РФ, надзвичайний і повноважний посол Росії, заслужений працівник дипло-матичної служ­би РФ. З 1972 року працював в системі МЗС СРСР і Росії. У 1994-2004 роках – постійний пред­став­ник РФ при ООН і представник РФ в Раді безпеки ООН. У 2006 році увійшов до складу федерального оперативного штабу Національного антитерористичного комітету Росії, в тому ж році протягом напівроку займав пост голови комі­тету міністрів Ради Європи. Нагороджений низкою державних наго­род.

Він був прийнятий королем Саудівської Аравії Абдаллой Аль Саудом. Мова йшла, окрім торгово-економічної інвестиційної спів­праці, також про питання формування багатополярного світу, рефор­мування ООН, укріплення її ролі в системі міжнародних відносин в справі політико-дипломатичного урегулювання конфліктів. Сторони вказали на важливість недопущення дестабілізації ситуації навколо Сирії і Лівану, надання міжнародного сприяння іракцям щодо досяг­нення національної згоди і налагодженню внутрішньоіракського діа­логу за участі всіх політичних сил країни. Ця еволюція російсько-саудівських відносин стала неприємною несподіванкою для США, які вважали, що Москва і Ер-Ріяд ніколи не зможуть знайти спільну мову, залишаючись ворогами.

Умовний трикутник Росія – Палестинська автономія – Ізраїль до липня 2006 р. пройшов ряд історичних етапів формування. Як відомо, до початку ізраїльської операції проти «Хамас» існував міжнародний формат врегулювання ближньо-східної проблеми в рамках «квартету» (ООН, ЄС, США, Росія), а також «Дорожня карта» – робоча назва поетапного плану досягнення миру на Ближньому Сході і остаточ­ного врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. Вище згада­ний план розроблений США, Росією, Євросоюзом і ООН. Перша фаза «Дорожньої карти» переслідувала мету покласти кінець тероризму і насиллю, нормалізувати життя палестинців, відновити структури п­алестинської влади. Палестинці повинні були припинити акти насил­ля, а Ізраїль повинен вивести війська з палестинських територій, оку­пованих після 28 вересня 2000 р. Обидві сторони офіційно визнавали право один одного на мирне і незалежне існування. Друга фаза перед­бачала створення під контролем міжнародних спостерігачів незалеж­ної палестинської держави в тимчасових кордонах і з усіма атрибу­тами суверенітету. Четвірка авторів плану повинна була скликати міжнародну конференцію, присвячену економічному відновленню Палестини. Арабські держави відновлюють дипломатичні, торгові та інші відносини з Ізраїлем, які існували раніше. Третя фаза: стабі­лізація палестинської влади, включаючи служби безпеки, і завер­шення її реформи. Проведення палестино-ізраїльських переговорів по встановленню постійного статусу Палестини в 2005 р. Скликання другої міжнародної конференції, яка затвердить угоди між Ізраїлем і Палестиною по таким питанням, як остаточні кордони, статус Єруса­лиму і єврейських поселень, вирішення проблеми біженців. Держави арабського світу встановлюють нормальні відносини з Ізраїлем. Оче­видно, що плани «Дорожньої карти» зараз не виконані. Перемога радикального палестинського руху «Хамас» на демократичних пар­ламентських виборах в Палестинській автономії, які відбулись 25 січня 2006 р., стало серйозним викликом для США.

На гербі руху Хамас (Дивись мал. 13) зображено два схрещені мечі на фоні «Купола Скелі». На двох палестинських Мал. 13

прапорах написи арабською: «Немає Бога окрім Аллаха» і «Мухаммед – пророк Аллаха». Вгорі – контури Палестинської держави в тому вигляді, як їх уявляє собі «Хамас» – включає територію сучасного Ізраїлю, Західний берег річки Іордан і сектор Газа. Під малюнком підпис «Палестина». На білій стрічці в нижній частині герба напис: «Ісламський Рух Опору – Хамас».

Хама́с (араб. حماس, Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, укр. Ісламский рух опору) – палестинський фундаменталіський ісламський рух, утворений незабаром після початку палестинського повстання (першої інтифади). Засновниками руху виступили радикально настро­єні представники гілки "Мусульманського братства", одної з найбільших ісламіських організацій, яка базувалася в Єгипті, в першу чергу Шейх Ахмед Ісмаїл Ясин (Sheikh Ahmed Ismail Yassin), харизматичний іслам­ський лідер, ще в дитинстві паралізований і пересувався в інвалідному кріслі.

Для США пікантність ситуації полягала в тому, що Вашингтон визначав цей рух як «терористичний». Однак «терористи» «Хамас» прийшли до влади в результаті тих демократичних процедур, яких і добивались США від країн Ближнього Сходу. Особливістю стано­вища керівництва Палестинської автономії до липня 2006 р. була пряма залежність від грошової допомоги Заходу. Після перемоги радикального руху «Хамас» на початку квітня 2006 р. ЄС прийняв рішення припинити програму постійних траншів для Палестини. В червні 2006 р. «квартет» узгодив основні положення нової програми, яка передбачала надання гуманітарної допомоги палестинському народу, але в обхід «Хамас». Ініціатором її стала влада ЄС, яка 5 травня 2006 р. підготувала екстрений транш допомоги автономії в розмірі 43 млн. дол., одночасно запропонувавши партнерам в обличчі США, Росі і ООН створити спеціальний міжнародний фонд допомоги Палестинській автономії. В квітні 2005 р. відбувся історичний візит В. Путіна на Ближній Схід із відвіданням Ізраїлю, Єгипту і Палес­тини, а також візит делегації «Хамас» в Москву в березні 2006 р. В серпні 2005 р. в Москві розпочались переговори між главами МЗС Росії і Палестини С. Лавровим і Насером аль-Кудвою. Центральна тема переговорів – ситуація на Ближньому Сході після уходу Ізраїлю із сектора Газа (2005 – початок 2006 р.).

Російсько-ізраїльські контакти стали залежати від рівня росій­сько-сирійських, російсько-палестинських, російсько-іранських від­носин. Чим вище він з переліченими країнами, тим гостріше на них реагує Тель-Авів. 26 липня 2006 р. в Римі відбувся провал анти­кризової конференції по лівано-ізраїльському конфлікту за участі міністрів закордонних справ 16 держав. Після липня 2006 р. відбулась поляризація підходів – з одного боку, більш чітко визначився підхід США і Великобританії, які підтримують Ізраїль щодо продовження операції, з іншого, підхід Росії, ряду арабських держав (Саудівська Аравія, Єгипет та ін.), які виступили за негайне припинення вогню і врегулювання кризи за допомогою ООН.

До 2006 р. на політичному рівні пророблена велика робота по уточненню і вдосконаленню курсу РФ відносно Китаю. Ця обставина привела до двох наслідків: а) на міжнародно-політичному полі з’яви­лась тенденція до більш якісної, а не формально-декларативної росій­сько-китайської взаємодії по всьому спектру міжнародних проблем (від реформування ООН до регіональних питань – Північна Корея, Іран, Ближній Схід, Центральна Азія і т. д.), причому прагнення до консолідації позиції позицій двох країн в противагу США і навіть поява елементів «стримування» США стали більш явними; б) на економічному «фронті» – посилилась залежність як Китаю від росій­ських енергетичних ресурсів, так і Росія від китайських інвестицій і технологій тощо. В березні 2006 р. відбувся офіційний візит В. Путіна в Китай. Мета: план збільшення обопільного товарообороту до 60-80-ті млрд. дол. на рік. Ще 16 липня 2001 р. підписаний в Москві В. Путіним і тодішнім Головою КНР Цзян Цземінем (т. зв. Великої) Угоди про добросусідство, дружбу і співпрацю між РФ і КНР. Як відомо, до моменту підписання згаданого документу Росія і Китай займали єдину негативну позицію з питання розширення НАТО на Схід, «гуманітарним» акціям США і їх союзників на Балканах, з проблеми цілісності Росії (у зв’язку з подіями у Чечні) і Китаю (в світлі етнічного сепаратизму в Тибеті і Сяньцзяміні). Але США зав­жди залишались третьою стороною російсько-китайських відносин. Новий голова КНР Вень Цзябао і генеральний секретар КПК Ху Цзиньтао – продемонстрували повне наступництво російського курсу Пекіну. В 2005 р. відбулась ратифікація Державною Думою РФ і Все­китайським зібранням народних представників (ВСНП) додаткових угод між РФ і КНР щодо російсько-китайського державного кордону в її східній частині (лінія проходження кордону в районі острова Ве­ликий в верхів’ях річки Аргунь (Читинська область) і території островів Тарабаров і Великий Усурійський на Амурі).

«Дебют» в корейській дипломатії В. Путіна був сильним і ба­гатокроковим. Азіатське турне президента в липні 2000 р. охопило Пхеньян (КНДР), Благовещенськ (Росія), Окінаву (Японія, самміт G-8). В Північній Кореї В. Путіна в аеропорту особисто зустрів керівник КНДР Кім Чен Ір. Росія політично «повернулась» в Північну Корею як серйозний і перспективний для Пхеньяну партнер, одночасно збіль­шивши свій «рейтинг» на Півдні півострова. В серпні 2001 р. і серпні 2002 р. Кім Чен Ір відвідав Росію. Три зустрічі президентів РФ і КНДР, підписання російсько-північно-корейських документів (Пхень­янська декларація, Московська заява) підняли авторитет В. Путіна в очах світової громадськості на вищий рівень. Через сім місяців після Пхеньяну, в 2001 р., президент В. Путін відвідав Сеул (РК) – Пів­денна Корея. В. Путіну вдалось переконати президента Кім Де Чжуна (Дивись фото 33) в користі для Півдня добросусідського діалогу Росії з КНДР. В умовах розпочатого внутрішньо-корейського збли­ження (істо-ричний самміт в 2000 р. керівників Півночі і Півдня та політика «сонячного тепла» Кім Де Чжуна) в Сеулі визнали лінію на «рівновіддаленість» Москви як позитивну і корисну для підтримання стабільності на півострові. Незабаром, в 2002 р., відбувся візит япон­ського прем’єр-міністра Коїдзу́мі Дзюн'іті́ро (Дивись фото 34) в Пхеньян.

Дата добавления: 2015-07-02