Здатність самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання норм міжнародного права

Здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості

Перші три елементи (правоздатність, дієздатність та деліктоздатність) властиві правосуб’єктності в цілому, а останні два – лише міжнародній правосуб’єктності.

За загальним правилом будь-який суб’єкт міжнародного права тією чи іншою мірою володіє усіма елементами міжнародної правосуб’єктності одночасно, хоча інколи ці елементи можуть і не збігатися. Наприклад, під час іноземної окупації держава не втрачає і не обмежується у правоздатності, але дієздатності може не мати взагалі чи мати обмежену дієздатність. Так, під час другої світової війни східноєвропейські держави (Польща, Чехословаччина тощо), окуповані німецькими військами, міжнародної правоздатності не втратили, проте їхня дієздатність реалізовувалася лише частково через уряди в екзилі (вигнанні).

6. Доктрини про співвідношення міжнародного і національного права

Основні теорії взаємодії міжнародного і національного права:

І. Дуалістична теорія - міжнародне та національне право є самостійними правовими системами, які виконують різні завдання та мають власні предмети правового регулювання.

На початку ХХ ст. прихильники дуалістичної теорії взаємодії відстоювали думку, що ці предмети взагалі не пересікаються, тому міжнародна та національна правові системи взагалі не можуть вступати в колізії між собою.

У другій половині ХХ ст. стало очевидним, що сфери правового регулювання, які є предметом міжнародного та національного права одночасно, не лише існують, а й розширюються (захист прав людини, боротьба з тероризмом, охорона довкілля на глобальному рівні тощо), тому акценти дуалістичної теорії дещо змістилися.

Прибічники “ реалістичного дуалізму ” не відмовляються від ідеї про самостійність міжнародної та національної правових систем, але не заперечують існування суспільних відносин, які одночасно входять до предмету як внутрішньодержавного та міжнародного права.

У цих випадках застосовуються різноманітні механізми імплементації міжнародного права, тобто реалізації міжнародно-правових норм у національних правових системах;

ІІ. Моністичні теорії

2) Моністична теорія примату національного права - міжнародного права як правової системи не існує взагалі, а права та обов’язки держави у відносинах регулюються, перш за все, її внутрішнім правом.

Виникла і розвивалася під впливом філософських поглядів Г. Гегеля, який вважав, що “ держава – це абсолютна влада на землі ”, і ця влада на власний розсуд може змінювати не лише внутрішньодержавне, а й міжнародне право.

Міжнародне право тут існує лише в тій мірі, в якій його норми співпадають з нормами внутрішнього права, а держава сама вирішує, які норми міжнародного права є для неї юридично обов’язковими, а які – ні.

Теорія примату національного права легітимує агресивну зовнішню та тоталітарну внутрішню політику держави, тому зараз майже ніким не підтримується;

3) Моністична теорія примату міжнародного права - існування єдиної світової правової системи, в якій норми міжнародного права забезпечують “вищий правопорядок”, а норми внутрішньодержавного права завжди підпорядковуються їй

Будь-яка національна норма, що суперечить міжнародному праву повинна визнаватися нікчемною.

Основним недоліком цієї теорії є повне чи часткове заперечення державного суверенітету як ключової ознаки держави та державної влади, оскільки міжнародне право фактично знищує внутрішнє і позбавляє державу можливості самостійно займатися законотворчістю.

Прихильники обох моністичних концепцій розглядають державний суверенітет як абсолютну категорію, що означає незалежність держав не лише одна від однієї, а й від міжнародного співтовариства взагалі, тому в цих теоріях заперечується або існування міжнародного права як правової системи (примат внутрішньодержавного права), або суверенітету держави (примат міжнародного права). Насправді ж державний суверенітет означає непідпорядкування однієї держави іншій, але ніяк не заперечує підпорядкуванню держави міжнародному праву.

Прихильники іншої течії в моністичній теорії – поміркованого монізму – також віддають пріоритет нормам міжнародного права. Але вони не вважають, що норма національного права, яка суперечить міжнародному праву, є нікчемною. Роль держави вони бачать сприянні трансформації норм міжнародного права в національне право. Помірні моністи більш наближені до практичних дій. На їх думку, визнання пріоритету міжнародного права означає для держави як підпорядкування міжнародному праву і його принципам, так і приведення національного права у відповідність з міжнародним.

7. Форми імплементації міжнародного права в правові системи держав

Імплементація міжнародно-правових норм – сукупність цілеспрямованих організаційно-правових та інституційних заходів, що здійснюються державами індивідуально, колективно чи в рамках міжнародних організацій і спрямовані на реалізацію ними прийнятих на себе міжнародно-правових хобовязань

Імплементація як процес виконання державою міжнародно-правових норм відбувається на стадії нормотворчості і на стадії застосування права.

Форми імплементації:

1) відсилка – створення у внутрішньодержавному праві норми, яка відсилає до норм міжнародної угоди, через що останні можуть діяти в незміненому вигляді, так як вони існують у самій угоді

а) загальна відсилка – вказує, що усі чинні договори держави, ратифіковані нею у встановленому порядку, є частиною національного законодавства

б) спеціальна відсилка – містить посилання на конкретну норму або норми певного міжнародного договору (який може бути чинним або укладеним у майбутньому)

2) інкорпорація – це видання компетентним органом держави внутрішньодержавного нормативно-правового акту, який містить норми, аналогічні міжнародно-правовим; здійснюється шляхом прийняття нової норми національного права, або внесення змін до вже існуючої, що приводить її у відповідність з міжнародним правом

а) рецепція – міжнародна норма дослівно відтворюється в акті національного законодавства

б) трансформація – міжнародна норма відтворюється в акті національного законодавства з урахуванням потреб та специфіки держави

8. Поняття і ознаки суб’єкта міжнародного права

Суб’єкт міжнародного права – самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, наділений міжнародною правосуб’єктністю.

При такому підході до числа суб’єктів міжнародного права відносяться лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи – держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення. Однак, останнім часом у теорії міжнародного права має місце тенденція до більш широкого розуміння поняття суб’єкта міжнародного права як будь-якої особи, яка бере участь у міжнародних відносинах і відповідно до норм міжнародного публічного права володіє певними правами та обов’язками. Наразі до кола суб’єктів міжнародного публічного права будуть включатися також і приватні особи (як фізичні, так і юридичні), діяльність яких виходить за межі однієї держави. В цілому такий погляд не набув достатнього поширення, хоча окремі його елементи все ж мають місце у міжнародний практиці. Зокрема, це стосується ситуацій, коли фізична особа звертається до міжнародного суду (наприклад, Європейського суду з прав людини) з позовом до держави про захист своїх прав, а також договірних відносин, сторонами яких є з одного боку суверенна держава, а з іншого – транснаціональна корпорація.

З поняттям суб’єкта міжнародного права тісно пов’язане і поняття міжнародної правосуб’єктності як узагальнюючої характеристики правового статусу певного учасника міжнародних правовідносин.

Дата добавления: 2015-07-02