Юридичне закріплення загальновизнаних принципів міжнародного права

Місце загальновизнаних принципів в системі міжнародного права

Принципи міжнародного права ­загальновизнані норми міжнародного права найбільш загаль­ного характеру, Вони становлять основоположні норми між­народного права, що мають вищу юридичну силу,дію принципу міжнародного права не можна відмінити, адже для цього мають відбутися докорінні зміни в усій системі міжнародних відносин та порядку співіснування її суб’єктів, у результаті чого старий принцип може бути замінено на новий. Принципи займають центральне місце в системі міжнародного права і фактично становлять її фундамент. Вони є базою для створення всього масиву міжнародно-правових норм і свого роду конституцією міжнародного правопорядку, оскільки встановлюють критерії законності норм міжнародного права. Вони можуть виступати правовою основою для регулювання міждержавних відносин при відсутності прямого регулювання.Вони закріплюють засади сучасних систем міжнародних відносин і міжнародного права, сприяють нормальному функціонуванню й розвитку цих систем.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2).

Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учас-ниці будуть керуватися у взаємних відносинах.

Статут ООН – перші 6 принципів

1) незастосування сили чи погрози силою

2) суверенної рівності сторін

3) співробітництва

4) мирного вирішення міжнародних спорів

5) невтручання у внутрішні справи держави

6) добросовісного виконання міжнародних зобов’язань

Декларація про принципи міжнародного права (1970)

7) рівноправ’я і права націй на самовизначення

Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Хельсінська) 1975

8) принцип поваги прав і свобод людини

9) принцип територіальної цілісності держав

10) непорушності державних кордонів

Стаття 18 Конституції України закріплює, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права»

22. Принцип суверенної рівності держав - кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.
Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:
а) держави юридично рівні;
б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;
в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;
г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;
ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;
д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.
Основне призначення принципу суверенної рівності — забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов'язки.
В даний час держави часто передають на користь утворюваних ними міжнародних організацій частину своїх повноважень, що раніше вважалися невід'ємними атрибутами державного суверенітету. Відбувається це з різних причин, у тому числі в зв'язку зі зростанням числа глобальних проблем, розширенням сфер міжнародного співробітництва і, відповідно, збільшенням кількості об'єктів міжнародного правового регулювання. Проте це не означає применшення принципу суверенної рівності в міждержавних відносинах. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суверенних прав — право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контролю за діяльністю міжнародних організацій

Юридичне закріплення:

· У Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року.

· Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року,

· Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року,

· Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів.

23. Принцип незастосування сили чи погрози силою –усі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єднаних Націй».
Згодом наведена формула Статуту була конкретизована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. У їхньому числі: Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших документів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.
У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:
— заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;
— заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;
— ненадання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;
— організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі;
— організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави

- насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.
Статут ООН передбачає два випадки правомірного застосування збройної сили:

1) із метою самооборони. Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тім випадку, якщо станеться збройний напад на державу. виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі прийняття останньою заходів економічного або політичного порядку. У подібних ситуаціях, або навіть якщо в наявності загроза нападу, країна може вдатися до відповідних заходів лише при дотриманні принципу домірності.

2) за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії

24. Принцип мирного врегулювання спорів – усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.
Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод:
— принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;
— першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;
— більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;
— відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».
З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ставить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосуються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію будь-якої держави (принцип невтручання).
Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтручання — мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв'язок із принципом незастосування сили.

25. Загальна характеристика мирних засобів вирішення міжнародних спорів

У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором.

1) Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не беруть участь у даному спорі, або інших суб'єктів міжнародного права, що спрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору.

2) Посередництво — це сприяння держав або інших суб'єктів міжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів. Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробітки проекту угоди.

3) Міжнародний арбітраж (третейський суд) — це організований на основі угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, що сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює супер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов'язковий характер.

4) Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає звернення сторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнародних договорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а також вирішення спорів іншими способами. Розглянемо коротко кожен з названих мирних способів вирішення міжнародних спорів.

26. Принцип територіальної цілісності держав –держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць.

- утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою

- утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації, або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення.

- Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законною

- транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територіального суверена є порушенням не тільки недоторканності кордонів, але і недоторканності державної території, оскільки саме вона використовується для транзиту.

- Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторкана територія в цілому, то недоторкані і її компоненти, тобто природні ресурси в їхньому природному вигляді. Тому їхня розробка іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням територіальної недоторканності

Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.
Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:
— визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;
— відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;
— відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

27. Принцип поваги прав і основних свобод людини

У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких відносяться:

Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один — про цивільні і політичні права, інший — про економічні, соціальні і культурні права.

Був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік),

про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік),

про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 рік),

про права дитини (1989 рік) та ін.
Затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права.
Відношення держави до свого населення стає об'єктом уваги міжнародного співтовариства. Держави беруть на себе зобов'язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини.
Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:
— визнання гідності, властивої всім членам людської роду, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру;
— кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;
— права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися в якості останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;
— держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища;
— кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;
— держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визнаних прав людини;
— держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;
— держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і вчиняти дії відповідно до них

28. Поняття, предмет і джерела права міжнародних договорів. Віденська конвенція про право міжнародних договорів

Право міжнародних договорів – самостійна галузь міжнародного права, яка складається із звичаєвих і правових норм, якою врегульовуються стосунки між суб’єктами міжнародного права і порядок укладання міжнародних договорів

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, прин-ципи та норми якої визначають порядок укладення, дії та припинення між-народних договорів, а також їх тлумачення.

Предмет права міжнародних договорів:

а) всі відносини, які виникають між суб’єктами міжнародного права – норми матеріального характеру

б) відносини, пов’язані з порядком, процедурою укладання міжнародних договорів – норми процесуального характеру

Джерела права міжнародних договорів:

I. звичаєве право

Основним джерелом права договорів є. Лише у другій половині ХХ сторіччя після багаторічних зусиль вдалося кодифікувати основні принципи та норми права договорів. Незважаючи на ці конвенції, право договорів в значній мірі продовжує спиратися на звичаєве право.

По-перше, конвенції кодифікували не усі норми галузі, що зазначається в їх текстах. У преамбулі Конвенції 1969 року підтверджується, що норми міжнародного звичаєвого права будуть як і раніше регулювати питання, які не знайшли вирішення в положеннях конвенції. Конвенції обумовлюють, що вони не вирішують питання, які можуть виникнути з міжнародної відповідальності держави чи організації, із припиненням існування останньої, із початком військових дій між державами і деяких інших.

По-друге, конвенції стосуються лише договорів у письмовій формі, а також договорів за участю виключно держав чи міжнародних міжурядових організа-цій. При цьому конвенції зазначають, що це не позбавляє такі угоди юридич-ної сили. Більше того, передбачена можливість застосування до них тих норм конвенцій, під дію яких вони підпадали б в силу міжнародного права, неза-лежно від конвенцій. Це означає, що існуючі звичайні норми повинні застосо-вуватися так, як їх викладено у конвенціях. Що стосується інших суб’єктів, то в коментарі Комісії міжнародного права говориться, що такими є повстанські рухи.

Нарешті, значна кількість держав по різним причинам не беруть участі в конвенціях. Для них право договорів продовжує діяти як звичаєве право.

Дата добавления: 2015-07-02