Опорний конспект

1. Загальна характеристика Соборного Уложення 1649 р. (історія створення, джерела, структура).

Безпосередніми причинами створення Соборного Уложення стали повстання 1648 р. (низів) у Москві і загострення станових протиріч. 16 липня 1648 р. Земський собор створив спеціальну комісію (в ті часи – приказ) для вироблення Уложення, за яким надалі належало “всякие дела делать и вершить”.

На думку сучасних дослідників, джерелами Уложення були статутні й указні книги приказів, рішення земських соборів і думи, укази, судебники, Литовський Статут, Стоглав, візантійське законодавство.

В.О.Ключевський виділяв у процесі створення Уложення наступні технічні стадії: кодифікацію, наради, ревізію, законодавче рішення і підписання. Кодифікація (робота з джерелами, редагування) була здійснена комісією на чолі з князем М.І.Одоєвським. Нарада виражалась у формі чолобитної, яку подавали виборні; ревізію здійснювали цар і дума, переглядаючи і редагуючи представлені їм законопроекти; законодавче рішення приймалося царем, думою, священним Собором; підписували Соборне Уложення всі члени собору без винятку (їх було 315).

Соборне Уложення, стало першою друкованою пам’яткою російського права. Це також перший в історії Росії систематизований закон. В літературі його іноді називають кодексом, але це юридично невірно. Уложення містить у собі матеріал, що відноситься не до одної, а до всіх галузей того часу. Це, швидше, не кодекс, а невеликий звід законів. Вперше закон ділиться на тематичні глави. Цілі глави присвячені адміністративному і фінансовому праву. Широко трактуються проблеми цивільного права, зокрема власності (гл. ХVІ-ХVІІ), договорів (гл. Х), спадкування. Багато уваги приділено кримінальному праву (гл. І-V, Х, ХХІ, ХХІІ); процесу.

2. Правове становище основних соціальних груп за Соборним Уложенням.

Соборне Уложення складалося із 25 глав, які включали в себе 967 статей. В них регулювалися всі сторони суспільно-політичного життя в Росії того часу, в т.ч. статус основних станів.

Привілейованими служилими станами були бояри і дворяни. І якщо перші в другій половині ХVІ-ХVІІ ст. в міру посилення влади царя поступово усувалися від управління державою, то другі розширювали свої права. За Уложенням 1649 р. закріплювалося право обміну помість на вотчини. Основними привілеями боярства і дворянства були: право володіти вотчинами і помістями; право поступати на державну службу; звільнення від податків і повинностей; привілеї в цивільному і кримінальному праві.

Привілейованим станом було і духовенство, що теж звільнялося від податків і повинностей, володіло вотчинами, мало широкі імунітетні права на своїх землях. З середини ХVІІ ст. починається процес підкорення церкви державі. Обмежуються ріст церковного землеволодіння, імунітетні права церкви. Соборне Уложення обмежувало також юрисдикцію церкви, її привілеї у торгівлі і ремеслах.

В епоху Соборного Уложення значно збільшилася чисельність посадського населення. Ускладнилася його структура, до якої входили гості (найпривілейованіша категорія населення посадів), люди гостиної і суконної сотень), чорні люди. Соборне Уложення ліквідувало “білі слободи”, а торговці і ремісники, що мешкали на їх території, були оподатковані державними податками. Уложення закріпило монопольне право посадських людей на торгівлю і ремесла.

Феодально-залежним станом було селянство. В залежності від того, кому вони належали, селяни ділилися на чорнотяглих (проживали на державних землях) і приватновласницьких (проживали у вотчинах, помістях, на двірцевих і церковних землях). Соборне Уложення повністю завершило процес юридичного оформлення кріпосного права. Право переходу втратили всі категорії селян.

Найбезправнішою соціальною групою були холопи, що поділялися на дві категорії: повних і кабальних.

3. Право власності.

У Соборному Уложенні отримало подальший розвиток законодавство про феодальну власність на землю. Існували три види феодального землеволодіння:

– власність держави або царя;

– вотчинне землеволодіння (родове, вислужене і куплене);

– помістя.

Вотчина була спадковим землеволодінням, помістя – умовним (головним чином за військову службу). Але різниця між ними поступово стиралася. Соборне Уложення дозволило здійснювати обмін помість на вотчини.

Цілий ряд статей Соборного Уложення присвячений речовому праву. Основними способами набуття речових прав вважалися захоплення, давність, знахідка і пожалування. Найскладнішими були речові майнові права, пов’язані з набуттям і передачею нерухомої власності.

Вперше в Соборному Уложенні був регламентований інститут сервітутів. Розрізнялися особисті (гл. VІІ) і речові (гл. Х) сервітути. Розвиток сервітутного права свідчив про формування права приватної власності. Водночас це право обмежувалося або прямими приписами закону (наприклад, вдовам заборонялося заставляти вислужені вотчини, або встановленням такого правового режиму, який не гарантував “вічної” власності (наприклад, збереження 40-річного терміну для викупу родової вотчини). Таким чином, право приватної власності продовжувало обмежуватися.

4. Сімейно-шлюбне і спадкове право.

У сімейному праві Соборне Уложення зберегло принципи домострою: зверхність чоловіка над жінкою і дітьми, фактична спільність майна і т.п. Юридично значущим визнавався тільки церковний шлюб. Законом допускалося оформлення однією особою не більше трьох шлюбів за життя.

Юридичний статус жінки визначався юридичним статусом чоловіка. Це означало, що жінка, яка вийшла заміж за дворянина, ставала дворянкою, а яка за холопа, – холопкою. Закон зобов’язував жінку слідувати за чоловіком – на поселення, у вигнання, при переїзді.

Батько зберігав права глави сім’ї щодо дітей. З 15-річного віку дітей можна було віддавати “в люди”, “в прислугу” або на роботу. Батько мав право карати дітей, хоча й не надмірно. За вбивство дитини загрожувало тюремне ув’язнення (але не смертна кара, як за вбивство чужої людини). В законі згадується поняття незаконнонародженого. Осіб цієї категорії заборонялося усиновлювати, а отже вони не брали участі у спадкуванні нерухомості.

Розлучення допускалося, але тільки в обмеженому числі випадків: якщо один із членів подружжя йшов у монастир, якщо чоловік звинувачувався у антидержавній діяльності (“лихому ділі”), якщо жінка була нездатна до дітонародження.

Спадкування здійснювалося за заповітом і за законом. Воля заповідача обмежувалася становими принципами: заповіти могли стосуватися лише куплених вотчин; родові і вислужені вотчини успадковувалися за законом.

Родові вотчини успадковувалися синами, а за їх відсутності – дочками. Вдова могла претендувати лише на частину вотчини, яка надавалася їй у пожиттєве користування. І родові, і жалувані вотчини могли переходити лише до членів роду заповідача.

Помістя переходило у спадок до синів (“по окладу”). Певні долі виділялися “на прожиток” вдовам і дочкам.

5. Злочин і покарання.

Злочином Соборне Уложення називало суспільно небезпечну дію (“лихе діло”). Суб’єктами злочину могли бути як окремі особи, так і група осіб – незалежно від станової приналежності. Закон поділяв їх на головних і другорядних (співучасників). В Уложенні розмежовувалися навмисні, необережні і випадкові злочини. Отже, суб’єктивна сторона злочину обумовлювалася ступенем вини. Серед ознак об’єктивної сторони злочину виділені обтяжуючі і пом’якшуючі обставини. В законі визначені окремі стадії злочину: умисел (він сам по собі міг каратися), замах на злочин і здійснення злочину. Згадуються в Уложенні і рецидив (“лиха людина“), необхідна оборона, крайня необхідність. Об’єктами злочину в Соборному Уложенні названі церква, держава, сім’я, особа, майно, мораль. Вперше в історії російського права до світської кодифікації були включені злочини проти релігії, що знаходилися раніше в юрисдикції церкви. До системи злочинів за Соборним Уложенням належали:

1) злочини проти церкви;

2) державні злочини;

3) злочини проти порядку управління;

4) посадові злочини;

5) злочини проти особи;

6) майнові злочини;

7) злочини проти моралі.

Головною метою покарання в Соборному Уложенні, безумовно, було залякування (до нього можна додати розплату та ізоляцію злочинця від суспільства). Найпоширенішими видами покарання були смертна кара, тілесні покарання, заслання, конфіскація майна, усунення з посади, штрафи.

Характерними рисами для системи покарань були:

– індивідуалізація покарання;

– становий характер покарання

– невизначеність при встановленні покарання (“як цар вкаже”, “по вині”, “покарати жорстоко”);

– множинність покарань (за один і той же злочин могло бути встановлено відразу кілька покарань).

Соборне Уложенні передбачало майже 60 випадків застосування смертної кари, яка поділялася на кваліфіковану і просту. Членопошкоджуючі покарання включали відрубання руки, ноги, відрізання носа, вуха, губи, виривання очей, ніздрів. Тюремне ув’язнення встановлювалося на строк від трьох днів до чотирьох років або на невизначений строк. До системи санкцій входили і церковні покарання: покаяння, відлучення від церкви, заслання в монастир і т.п.

Дата добавления: 2015-06-27