Прибуток, його норма і фактори підвищення

Витрати підприємства - це платежі, які необхідно здійснити для придбання та зберігання в своєму розпорядженні необхідної кількості ресурсів (капіталу, сировини, робочої сили, підприємницької енергії). Вони поділяються на зовнішні і внутрішні.Зовнішні - плата за ресурси тим постачальникам, які не є власниками даного підприємства.Внутрішні - витрати на власний ресурс, який самостійно використовується (рента за землю, що належить власнику фірми, оплата його праці). При цьому винагороду, яку одержує підприємець, ще називаютьнормальним прибутком.

Водночас це і так звані економічні або поставлені в обов’язок витрати ресурсів, вибраних для виробництва даного товару, які дорівнюють їх вартості при кращому з усіх можливих варіантів використання.

Витрати підприємства також розрізняються як постійні і змінні. До постійних належать затрати, на загальну величину яких не впливають обсяги виробництва. Вони залишаються незмінюваними для діючого підприємства. Це затрати на виплату оренди (якщо орендуються приміщення, споруди, земля, засоби виробництва), сплата процентів за кредит, заробітна плата службовців, затрати на освітлення, опалення тощо.

Змінювані затрати прямо залежать від обсягів виробництва, хоча у розрахунку на одиницю продукції вони за інших рівних умов залишаються незмінюваними. Це затрати на сировину, матеріали, тару, паливо, електроенергію, інші затрати чисто виробничого призначення. При будь-якому конкретному обсязі виробництва змінні затрати разом із постійними затратами становлять валові затрати підприємства.

Головне функціональне призначення поділу затрат на постійні і змінні затрати полягає у забезпеченні розрахункової основи для встановлення фірмою ціни, за якою вона пропонуватиме свою продукцію на ринку. Поділ, зокрема, дає змогу дослідити, як зростання обсягів реалізації впливатиме на загальні розміри затрат і грошові надходження фірми, визначити, з яких обсягів при бажаній для фірми ціні виробництво почне давати прибуток, у тому числі так званий цільовий (потрібний фірмі).

Безумовно, ринок може «не погодитися» з ціною, запропонованою фірмою, і скоригувати її у той чи інший бік. Якщо у фірми з'явиться можливість продавати продукцію за вищою ціною, то для одержання цільового прибутку необов'язково виробляти попередньо визначену кількість продукції. Розміри скорочення виробництва дають змогу з'ясувати залежність між масою товару та виручкою від її продажу; обчислити необхідний приріст виробництва і реалізації за умов, коли ринкова ціна виявиться меншою від встановленої фірмою.

Але при цьому не виключено, що у фірми просто не вистачить можливостей для нарощування виробництва до потрібного рівня, або збільшення товарної маси, навіть відносно невелике викличе обвальне падіння цін. Тут багато залежить від еластичності попиту та пропозиції. Можливі й інші випадки, коли єдиним надійним способом стабілізації економічного та фінансового стану підприємства буде зниження собівартості продукції.

Товаровиробник повинен прагнути до скорочення собівартості постійно, а не лише тоді, коли потрапляє у складне фінансово-економічне становище. Низька індивідуальна собівартість забезпечуватиме йому додатковий прибуток. І розміри такого прибутку будуть тим більшими, чим меншою буде індивідуальна собівартість порівняно із суспільною. Джерелом додаткового прибутку виступатиме частина вартості, яку не зможуть реалізувати товаровиробники, що перевищили суспільне допустимий рівень, врахований ринковою ціною. Ціна «зріже» перевитрати й одночасно додасть до індивідуальних затрат, які не досягають суспільного рівня. Ринок, віддаючи більше грошей покупців виробникам, які ефективніше господарюють, ніби виносить їм матеріальну подяку від суспільства за низьку собівартість.

У зниженні собівартості суспільство зацікавлене не менше, ніж виробники. Адже низька собівартість означає, по-перше, що виробництво функціонує ефективно і завжди обмежені ресурси суспільства, у тому числі природні, використовуються раціонально. По-друге, вивільнені завдяки їх раціональному використанню ресурси підуть на покриття нестачі існуючих або створення нових життєвих благ. По-третє, зниження індивідуальної собівартості більшістю виробників створює передумови для зниження цін на товари. Отже, для суспільства зниження собівартості при відсутності монополізації виробництва означає підвищення його добробуту. Зниження собівартості виробництва передбачає скорочення затрат на кожний елемент її структури.

Стимулювання активності, підприємництва, ощадливості тісно пов'язане з ціноутворенням. Розуміння суті ціни, механізму її утворення має особливо важливе значення для розуміння багатьох процесів господарського життя суспільства, вибору товаровиробником правильної тактики поведінки у різних економічних ситуаціях.

У спеціальній літературі ціна визначається як грошовий вираз вартості товару. Це означає, що ціна є об'єктивною економічною категорією, що вона виражає вартість товару у грошах, а тому повинна змінюватися відповідно до зміни вартості, але при цьому залежить і від купівельної спроможності грошової одиниці.

За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:

,

де Цв – ціна виробництва, с- постійний капітал, v – змінний капітал, р – прибуток.

Загалом у процесі міжгалузевого переливу капіталу різниця у галузевих нормах прибутку, що виникають внаслідок відмінностей в органічній будові капіталу, значно згладжується шляхом відхилень цін від вартості. Середня норма прибутку, що утворюється при цьому, додається до витрат виробництва у різних галузях і точніше визначається за формулою:

,

де р´ – середня норма прибутку, с+ v – авансований капітал.

Якщо за простого товарного виробництва ціни визначались лише законом вартості, то за капіталістичного товарного виробництва вони, крім того, визначаються ще й дією законів додаткової вартості, попиту і пропозиції. Тому найпростіше визначення ціни за нових історичних умов таке: ціна – це грошове вираження ціни виробництва, взаємодії законів вартості, додаткової вартості та закону попиту і пропозиції.

З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, виникають монопольно високі ціни та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва перетворюється на монопольну ціну виробництва, яка виражається формулою:

,

де М – монопольна ціна виробництва, С – постійний капітал, V – змінний капітал, р – середній прибуток, p¹ – монопольно високий прибуток.

Монопольно високий прибуток привласнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сфері виробництва та у сфері обігу. З урахуванням цього формулюється сучасне визначення ціни.

Ціна – грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, додаткової вартості, монополізації виробництва, попиту та пропозиції, панування групових монополій (олігополій).

Економічна роль ціни реалізується через виконувані нею функції: 1) облікову; 2) розподільну; 3) стимулюючу.

Облікова функція ціни полягає у тому, що вона виступає засобом обліку суспільне корисної праці, тобто величини, яка поряд із суспільне нормальними затратами на виробництво й реалізацію враховує комплекс інших факторів, що зумовлюють суспільну потребу у певному товарі. Праця, що перевищує такий суспільний норматив, є марно затраченою пращею. Ринок (споживачі) її не визнає.

Ціни виконують розподільну функцію, перерозподіляючи вартість додаткового продуктуміж виробниками в середині галузі у процесі утворення вартості виробництва або між галузями при формуванні ринкової вартості.

Розподіляти та перерозподіляти вартість між галузями, сферами, соціальними групами ціни будуть і у випадку їх штучного відриву від власної економічної основи. Протягом всієї історії існування державної системи цін за її допомогою здійснювався перерозподіл вартості із сільського господарства, легкої та харчової промисловості у галузі важкої індустрії та машинобудування.

Стимулюючу функцію здатні нормально виконувати лише економічно обґрунтовані ціни, що базуються на ринковій вартості. Вони забезпечують усім нормально працюючим підприємствам відшкодування затрат і прибуток, достатній для господарювання на комерційній основі.

3а таких цін додатковий прибуток може утворитись, якщо індивідуальна собівартість буде меншою від суспільної, що міститься у ціні. Прагнення одержати додатковий прибуток, а з ним і переваги у споживанні, соціальному розвитку спонукають виробників до зниження собівартості вироблюваної продукції, впровадження техніко-технологічних і організаційних нововведень, переходу до випуску нової продукції з більш високими споживчими властивостями. Так ціни стимулюють НТП, сприяють розвитку і вдосконаленню виробництва, зростанню його ефективності.

Поряд з економічними ринкова ціна виконує і повну соціальну функцію. Врівноважуючи купівельноспроможний попит з наявною масою товарів, ціна створює економічну ситуацію, за якої товар завжди є на полицях магазинів і у цьому розумінні стає рівнодоступним для кожного члена суспільства. Більше того, ринкова ціна дає змогу усунути таке соціальне шкідливе явище, як нерівність (часом кричущу) у споживанні життєвих благ, що спричинює постійну напруженість у суспільстві.

Реалізуючи виготовлений товар на ринку, підприємство одержує певну кількість грошей, які є ринковою вартістю продукції (с+v+Ро) дістали назву «суми продажів» або «валової виручки». Після заміщення з цієї виручки вартості спожитих засобів виробництва (с) залишаються кошти, що становлять вартість реалізованого чистого (створеного живою працею) продукту, або новостворену (добавлену) вартість v+Ро. Новостворена вартість є тією величиною, яка, власне, й забезпечує самостійну життєдіяльність підприємства, дає змогу вдосконалювати, розвивати його економічну і соціальну базу.

Частина коштів новоствореної вартості, що репрезентує необхідний продукт (v), спрямовується на формування фонду заробітної плати робітників і службовців. Інша е прибутком підприємства. Такий поділ новоствореної вартості повинна здійснювати й окрема особа (сім'я), якщо вона займається індивідуальною виробничою діяльністю власними засобами виробництва. Ні форма власності, ні форма господарювання не можуть скасувати об'єктивних потреб розширеного відтворення. Для підприємця як власника засобів виробництва (яким може бути і виробничий колектив) заробітна плата виступає прямими затратами на виробництво. У зв'язку з цим у господарській практиці її разом із затратами засобів виробництва відносять на собівартість (с+v), а прибуток розглядають як різницю між сумою продажів і собівартістю продукції: (с+v+Ро) – (с+v) = Ро, або, що у принципі те саме, як різницю між ціною продажу (оптовою ціною підприємства) і собівартістю.

Таке трактування прибутку є справедливим з позицій механізму його вилучення чи кількісного визначення, але далеко неповним, оскільки не розкриває джерела його утворення. Якщо прибуток розглядати як різницю між виручкою від реалізації та собівартістю продукції, то складається враження, що він народжується у сфері обігу. Насправді, поза обігом прибуток виникнути не може, бо неможливо його одержати, не продавши товар. Але це зовсім не свідчить про те, що джерелом прибутку є обіг.

З викладеного зрозуміло, що своїм корінням прибуток сягає у виробництво, де створюється додатковий продукт. Під час продажу товару втілена у ньому вартість додаткового продукту реалізується як надлишок грошей над їх затратами, що пішли на виготовлення товару, тобто як прибуток. І зовсім не обов'язково величина прибутку дорівнюватиме вартості додаткового продукту. За умов функціонування виробника на суспільне нормальному рівні все залежатиме від висоти ціни на його товар, а вона – від кон'юнктури ринку. Несприятлива кон'юнктура не дасть змоги через низьку ціну одержати у вигляді прибутку всю втілену у товарі вартість додаткового продукту. Недоодержану одним суб'єктом частину вартості додаткового продукту ринок перерозподілить іншому, на продукцію якого на даний час склався високий попит. Тому останній реалізує як прибуток і свою, і частину чужої вартості додаткового продукту.

Одержати у вигляді прибутку еквівалент вартості додаткового продукту, втіленого виробником у товарі, можна лише тоді, коли збігаються: 1) індивідуальні затрати праці виробника з галузевими середньозваженими; 2) органічна будова виробничих фондів галузі із середньосуспільною; 3) пропозиція певного товару з попитом на нього. В усіх інших випадках ціни перерозподілятимуть додатковий продукт. Такі об'єктивні закономірності ринкової економіки. Все це дає підстави стверджувати, що прибуток є похідною від вартості додаткового продукту або формою існування останнього за умов товарного виробництва, формою, яка утворюється під час продажу товару. Ці сутнісні (якісні) сторони прибутку у концентрованому вигляді відображає його визначення як реалізованої вартості додаткового продукту. Кількісно прибуток є різницею між сумою продажів і собівартістю продукції.

Прибуток завжди належить власнику засобів виробництва, оскільки привласнення прибутку є однією з основних форм економічної реалізації власності. Це стосується будь-якої форми власності. Власник має беззаперечне право розпоряджатися прибутком на свій розсуд. Але він не може дозволити собі весь або переважну частину прибутку використати на особисте споживання, тобто «проїсти». Практика західних країн свідчить, що власники (а серед них все більшого поширення набувають власники колективні, у тому числі за участю трудящих) використовують прибуток на розширення та технічну реконструкцію виробництва, підготовку та перепідготовку кадрів, соціальні потреби колективу фірми, його преміювання, на охорону праці, доброчинні фонди і т. д., не кажучи вже про сплату податків, процентів за кредит тощо. Отже, використати весь або переважну частину прибутку на власне споживання приватний власник просто не може.

Сучасні економічні школи розрізняють нормальний і економічний прибуток. При цьому економічний прибуток - це загальний виторг, за відрахуванням усіх витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця). Бухгалтерський прибуток - загальний виторг фірми за відрахуванням зовнішніх витрат.

Приблизно за такими напрямами розподіляється зараз прибуток підприємств в Україні. Після всіх необхідних відрахувань (розрахунки з державним бюджетом і вищими органами державного управління, відрахування на соціальне страхування, сплата процентів за кредит, а також штрафів, пені, неустойок, якщо у цьому виникає потреба, у підприємств залишається так званий чистий прибуток, з якого формуються: 1) фонд розвитку виробництва, науки й техніки; 2) фонд соціального розвитку колективу; 3) фонд матеріального заохочення.

Фонд розвитку виробництва, науки й техніки служить основним джерелом фінансування технічного переоснащення виробництва, наукових і дослідно-конструкторських розробок, перепідготовки кадрів і освоєння нових видів продукції. За рахунок цього фонду здійснюється зведення тимчасових будівель і споруд, утримуються під'їзні колії, купується реманент для підсобного господарства та ін. Частина фонду може бути передана іншому підприємству для розв'язання спільних виробничих проблем.

Кошти фонду соціального розвитку колективу спрямовуються на житлове будівництво, будівництво й утримання об'єктів соціально-культурної сфери, спортивні, оздоровчі, культурно-масові заходи, інші соціальні потреби.

Фонд матеріального заохочення використовують для виплати премій за підсумками виробничої діяльності. Мета формування і використання такого фонду – тісніше ув'язати економічні інтереси робітників з кінцевими результатами діяльності підприємства. За рішенням колективу підприємства кошти фонду матеріального заохочення можуть бути перераховані у фонд соціального розвитку.

Певна однотипність основних напрямів використання прибутку західними фірмами і вітчизняними підприємствами зумовлена самою природою прибутку і потребами розширеного відтворення. Проте в його розподілі спостерігаються й істотні особливості. Зокрема, це значне обмеження підприємств України у розпорядженні чистим прибутком шляхом встановлення галузевими органами управління нормативів його розподілу.

В економіці, побудованій за ринковими принципами, інтерес до виробництва у підприємця збуджується саме прибутком, збільшення якого дає змогу збільшити рівень споживання. Проте сума прибутку залежить не лише від кількості вкладених у виробництво коштів, що зумовлюють обсяги випуску продукції, а й від того, скільки прибутку приносить кожна вкладена у виробництво грошова одиниця. При рівновеликих цінах і затратах коштів розмір прибутку завжди більший там, де одиниця вкладень прибутковіша. Ступінь прибутковості вкладень визначає норма прибутку (Р'), яка обчислюється як відношення маси прибутку (Р) до авансованих у виробництво коштів (с+v):

Господарюючий суб'єкт прагне спрямувати наявні в його розпорядженні кошти у виробництво з найбільшою нормою прибутку. Отже, підприємницький інтерес до виробництва певної продукції прямо пропорційно залежить від висоти норми прибутку. Саме тому норму прибутку ще називають показником доцільності капіталовкладень. Але рівень підприємницької діяльності визначається не лише здатністю прибутково вкласти кошти. Не менше значення має вміння підвищити прибутковість уже здійснених вкладень, використовуючи для цього всі фактори, що сприяють зростанню норми прибутку.

Одним із таких факторів є збільшення питомої ваги додаткового продукту у новоствореній вартості. Основними шляхами досягнення такої мети є: подовження робочого дня при збереженні незмінною заробітної плати; скорочення фонду заробітної плати при незмінній чисельності працюючих; підвищення інтенсивності праці при незмінній або відносно повільніше зростаючій заробітній платі. Однак у високорозвинутих країнах за існуючого там законодавства, стану і впливовості професійних спілок трудящих всі ці способи набувають у часі все більше історико-пізнавальної, чисто теоретичної цінності.

Висота норми прибутку значною мірою залежить від швидкості обороту виробничих фондів. Коли оборот прискорюється, авансована у виробництво вартість за визначений проміжок часу обертається більшу кількість разів.

Тоді при незмінній сумі коштів, що обертаються, збільшуються обсяги виробництва, реалізації продукції, а з ними розміри прибутку. У результаті підвищується його норма. Важливим фактором підвищення норми прибутку є зниження собівартості продукції, зокрема скорочення затрат на засоби праці. Способи такого скорочення з’ясовувались при розгляді шляхів зниження собівартості. Тому тут лише зазначимо, що зменшення індивідуальних затрат виробництва, з одного боку, і одночасне збільшення внаслідок цього прибутку – з другого, є дієвим засобом підвищення норми прибутку.

Ще одним фактором, який істотно впливає на висоту норми прибутку, виступає ринкова ціна. Максимально високою норма прибутку буває, коли ринкова ціна перебуває на рівні купівельної спроможності. Максимально низькою – на межі ціни із собівартістю. Якщо ціна зрівнюється із собівартістю, підприємство перестає одержувати прибуток. У проміжку між купівельною спроможністю і собівартістю можливий ряд цін, а отже, норм прибутку. Незважаючи на те, що ринкова ціна виступає значною мірою зовнішнім щодо підприємства фактором, воно має певну можливість через маркетингову діяльність сформувати більший попит на свою продукцію і тим підвищити прибутковість або, в разі потреби, утримати її від падіння (швидкого падіння).

Норма прибутку, як і розміри вкладень, прямо впливає на абсолютну величину, або масу прибутку. Взаємозв'язок маси прибутку з його нормою і величиною авансованих коштів характеризує формула:

.

3 формули видно, що одержання можливо більшого прибутку робить необхідним для підприємця піклування не лише про висоту норми прибутку, а й про збільшення величини активної частини функціонуючих на підприємстві фондів. Важливо пам’ятати, що норма прибутку і величина вартості виробів можуть рухатись у протилежних напрямках. Маса прибутку залежатиме від того, яка переважатиме. Тому при зростанні норми сума авансованих коштів для одержання цільового прибутку повинна бути відносно меншою. І навпаки, зниження норми прибутку можна компенсувати ефектом від більш швидкого нарощування капіталовкладень. Але при цьому потрібно зважати на те, що на кожному етапі розвитку науково-технічного прогресу є об'єктивна межа, за якою ефект від додаткових вкладень починає зменшуватись з їх нарощуванням.

Дата добавления: 2015-06-27