Conquering Wild West: Historical Perspective

T E X T S

Т.Голенпольский, “Епопея завоювання Дикого Заходу”

Одним з надзвичайно важливих чинників становлення американської нації, її культури і психології стало просування перших переселенців у глибину країни назустріч Великому океану. Сутність фронтиру полягала в завоюванні та опануванні нових, ще не заселених земель. Фронтирсмен, або піонер, людина, яка постійно жила на межі цивілізації та дикунства, перетворювалася на нову, підприємливу істоту. «Боротьба з дикістю вчила колоністів... вона зривала з них вбрання цивілізації, давала їм мокасини та мисливську сорочку. Мало-помалу вони змінювали оточення»,— писав романтик фронтиру історик Фредерик Джексон Тернер, чиї дослідження ролі фронтиру свідчили про прагнення нації ідеалізувати та міфологізувати своє минуле.

Але якщо говорити не про міфи, то американська історія між революцією та громадянською війною була історією руху на Захід. Попереду йшли одиночки піонери, слідопити, трапери. Вони прокладали шлях, практично не затримуючись ніде. По їхніх слідах йшли фермери, які вкорінювалися в новій землі. А потім надходила третя хвиля, яка несла з собою урбаністичну культуру. Переселенці зазвичай рухалися групами, і так само групами селилися. Подорожувати було небезпечно, принаймні доки ті, що йшли за ними, не проклали залізницю.

Наприкінці XVIII сторіччя американський фронтир населяло вже близько 900 тисяч осіб, але їхня кількість зростала щороку. В русі були віргінці, мерілендці, пенсильванці, ньюйоркці, каролінці. До них долучалися нові прибульці, які сподівалися знайти свою долю в ще незаселених краях. Заклик «На Захід!» пролунав по всіх колоніях. Віддаляючись від Атлантичного узбережжя, піонери, фактично, вперше відривалися від європейської цивілізації назустріч невідомому, або ж, як казали тоді, «в обійми дикості». А це, своєю чергою, означало, що першопрохідці потрапляли в залежність до природи, що їх оточувала і мусили нагромаджувати абсолютно новий досвід пристосування до нового оточення, освоюючи і приборкуючи його. Їжа, одяг, житло – все вироблялося з того, що було під руками. Навіть там, де на основі фортів та станцій виникали більш стабільні поселення, предмети першої потреби були майже розкішшю. Розвивалося ткацтво, токарська та шевська справи. Розквітла простота норовів. Хвороби та епідемії забирали незліченну кількість людей. Відсутність лікарів давалася взнаки. Життя було дуже важким, зокрема для жінок.

Проте люди були хлібосольні. Фронтирсмени з радістю пускали до своїх, і так вже перенаселених хат подорожніх, щоб довідатися новини про інші краї та місцевості. Цікавість переселенців була безмежною, але й схильність до хвалькуватості була нескінченною. Хвалилися силою, влучністю, конем та собакою, дружиною, та навіть яскравістю місяця та сонця в цих місцях. Причому це хизування було нешкідливим, і мало навіть позитивну сторону: воно додавало мужності, яка була вкрай необхідна для виживання в тих умовах. У фронтирсмена був американський варіант англійської мови, пристосований для його способу життя, та релігійні обряди, пристосовані до умов фронтиру.

Американські дослідники слушно відзначають наявність в міфології фронтиру чотирьох аспектів, які знайшли своє віддзеркалення і в ранньому фольклорі, і в класичній літературі, представленій творчістю таких письменників, як Фенімор Купер, а значно пізніше – американським кінематографом, який поетизував добу фронтиру в фільмах, що отримали назву «вестерн». Щоправда, коли говорять «вестерн», бачать, в першу чергу, ковбоїв. Але це ж в кіно, а історично фронтир — це, перед усім, піонери, які заселяли Захід, їхній спосіб життя. Водночас, фронтир був, безумовно, і втечею від цивілізації, прагненням злитися з природою в одне. По-третє, фронтир був своєрідним підприємством. З ним зв’язували мрії про багатство. Хутра, ліс, а пізніше – золото і нафта підштовхували людей рухатися швидше, щоб досягти заповітного «туди» першими. Першими – за будь-яку ціну. І нарешті — земля, неосяжні простори, на яких можна буде оселитися, розпочати життя знов, а оскільки землі було так багато, то здавалося, що її вистачить на всіх. Чи цього одного не досить, щоб утворилося нове, справедливе суспільство? Так здавалося. Із сукупності цих всіх чинників складалося уявлення про фронтир.

У фольклорі цю добу освоєння фронтиру називають епопеєю приборкання Дикого Заходу.

Проте за героїкою та романтикою фронтиту ховалася і менш приваблива сторона: успішність перших поселенців та добробут нації супроводжувались нещадним знищенням корінного населення Америки — індіанців та варварським винищенням багатств природи.

Опанування фронтиру скінчилося на тому, що індіанців було позбавлено їхньої землі та загнано в резервації. Знищення природи дасться взнаки пізніше, наприкінці XX сторіччя і дорого коштуватиме нації.

Одна з найбільш очевидних рис, які відрізняють американського фольклоризованого героя від європейського, полягає в тому, що його пригоди були завжди забарвлені гумором. Адже насправді, героїчних героїв чимало, але лише нечисленні з них – комічні. В цьому сенсі американський національний герой героїчний ще й завдяки своїй клоунаді. Можливо, зв’язок героїки з комізмом був сутністю й самого життя в США тих років. Гумор фронтиру був досить своєрідним. Кепкували з нових прибульців, а найчастіше – з тих, хто приїхав лише подивитися, а при нагоді й підзаробити.

Швидкий розвиток газетної справи в цей період призводив до того, що всі ці невірогідні «байки» — правдиві небувальщини — ставали надбанням не лише американців фронтиру, але також й мешканців Старого Світу. На тих жартах, кпинах та анекдотах пізніше будуть побудовані численні гумористичні та сатиричні оповідання Марка Твена, Амброза Бірса, Брет Гарта, О'Генрі та інших чудових американських письменників.

На думку американських істориків, на 1850 рік доба фронтиру географічно та історично завершилася. Проте в сфері духовного життя країни, в психології та культурі нації вона і досі жива. Вона жива і в експансіоністській політиці імперіалістичних кіл, у психології США і в виробах «масової культури». Вона жива і в справжніх демократичних традиціях американського народу, в його працелюбності, і, безумовно, в гуморі.

(Народ, да! Из американского фольклора. М,, Правда, 1983, с.163-167)

Thomas Inge, Geographic Expansion and National Character (1989)

By the Revolutionary period, the population along the coastal areas of North America had slowly begun a westward movement in increasingly frequent waves. The Northwest Ordinance in 1787 brought about the division and settlement of Ohio (admitted to the Union in 1803), Indiana (1816), Illinois (1818), Michigan (1837), and Wisconsin (1848). Looking southward, the ever-expanding old southwest frontier brought into the Union a series of new states: Kentucky (1792), Tennessee (1796), Mississippi (1817), Alabama (1819), and Florida (1845). Within half a century, the states had doubled in number, and this was only a beginning. The discovery of gold in California brought the westward movement to a peak, and once California became a state in 1850, a transcontinental railroad (completed 10 May 1869) became a necessity for providing some semblance of communication between the various regions of this disparate nation. As the availability of territory for pioneer development ran out at the end of the century, the frontier fostered an attitude or point of view in the minds and imaginations of the American people symbolic of the very heart and soul of this new country. The variety of reasons for westward migration were numerous: the love of the unknown, the desire to get rich quick, the necessity of escaping the law, or the freedom to be an individualist. Aside from personal reasons, the movement was given strong political support through the development of an idea best known as “Manifest Destiny”. This concept, as developed and discussed by such national leaders as John L.O’Sullivan and Josiah Strong, implied that Americans had a peculiar responsibility or destiny to settle this nation, to bring Anglo-Saxon civilization and the Christian religion to all four quarters of this continent, and thereby to provide a shining example of a democratic Christian nation for all the world to emulate. Once this logic was accepted, the assumption that followed suggested that there was no need to stop with the boundaries of this continent, and soon a strong imperialist impulse was abroad in the land. Senator Albert J.Beveridge summarized this notion in his radical way when he said the following on the floor of the Senate on 9 January 1900:

It is elemental. It is racial. God has not been preparing the English-speaking and Teutonic peoples for a thousand years for nothing but vain and idle self-contemplation and self-admiration. No! He has made us the master organizers of the world to establish system where chaos reigns. He has given us the spirit of progress to overwhelm the forces of reaction throughout the earth. He has made us adept in government that we may administer government among savages and senile peoples. Were it not for such a force as this the world would relapse into barbarism and night. And of all our race he has marked the American people as His chosen nation to finally lead in the regeneration of the world. This is the divine mission of America, and it holds for us all the profit, all the glory, all the happiness possible to man. We are trustees of the world’s progress, guardians of its righteous peace.

Always a proponent of world brotherhood, even Walt Whitman joined in the exuberance over this missionary internationalism, and he celebrated the promise it held for universal democracy.

(A Nineteenth-Century American Reader, Washington, D.C., USIA, 1989, p.1-3)

Дата добавления: 2015-06-27