Імпресіонізм в українській культурі

Імпресіоні?зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872)

Імпресіонізм та експресіонізм — це два мистецькі напрямки, що зударилися своїми протилежними світоглядовими настановами на переломі 19 і 20 сторіч. Цей зудар був наслідком бунту молодого покоління проти раціоналізму, позитивізму та емпіризму другої половини 19 сторіччя. Основою нового філософського світосприймання був ідеалізм, волюнтаризм, а перш за все ірраціоналізм, що заперечував можливість пізнання за допомогою виключно інтелекту і наукових метод. Відновилася давня світоглядова суперечка між тими течіями, які наголошували одна — раціональний, друга — чуттєвий принцип (у сенсі духовому, а не змислової наглядности), суперечка, що постійно відживає в окцидентальній культурі від появи модерної людини в добу Ренесансу.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М.Башкирцева, однак

вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його

на український грунт. На Україні ці ідеї прориваються у творах

художників-реалістів Г.Дядченка, А.Куїнджі, Ф.Красицького, а особливо

О.Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини

“Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще

більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І.Труш та

М.Бурачек; розквітає талант О.Новаківського, який малює у дусі

символічного імпресіонізму.

39. Становлення професійного театру в Україні (19 ст.)

З історії українського професійного театру (до 125-річччя заснування Марком Кропивницьким театру корифеїв)

У жовтні 2007 року виповнюється 125 років від часу заснування Марком Кропивницьким славнозвісного Товариства акторів, більш відомого під назвою театр корифеїв. Те, що на початку 1880-х років несподівано з’явився справжній український театр, на думку Івана Франка, здавалося “неправдоподібним, неможливим”. Адже минуло зовсім мало часу після того, як 18 травня 1876 року українську мову було заборонено і в друці, і в громадському житті. І ось раптом “склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави” [19, с. 97]. Вагомість цієї події в міжнародному масштабі була засвідчена 1982 року постановою ЮНЕСКО про святкування сторічного ювілею згаданої трупи. До складу цього театрального колективу увійшли в майбутньому такі відомі майстри української сцени, тоді ще актори-аматори і учні Кропивницького, як М. Заньковецька, М. Садовський, Н. Жаркова, А. Маркова, та ін. Згодом до товариства приєдналися П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич, М. Садовська-Барілотті. Це були найкращі акторські сили українського народу.

Важливо згадати про умови, в яких розвивалася національна культура в добу Кропивницького. В середині ХІХ століття українська драматургія й театр перебували у глибокій кризі.

В ці часи не було жодної української школи, заборонялося видавати українською мовою книги, газети, журнали та все таке інше. ливе місце посідала шкільна драма.

У цьому контексті не можна обійти увагою також сумнозвісний валуєвський циркуляр від 1863 року, спрямований на серйозне обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емським указ Олександра ІІ в 1876 році, за яким заборонявся український театр, і т.п.

У суспільстві домінує думка, що українське мистецтво немає нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою.

Театральне товариство, створене Кропивницьким на початку 1880-х років, було в сучасному розумінні першим національним класичним театром. Репертуар його складався з творів національної драматургії – І. Котляревського (“Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”), Т. Шевченка (“Назар Стодоля”), Г. Квітки-Основ’яненка (“Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці”, “Бой-жінка”), А. Велісовського (“Бувальщина”), Д. Дмитренка (“Кум-мірошник, або Сатана в бочці”), Я. Кухаренка (“Чорноморський побит”), О. Стороженка (“Гаркуша”), М. Старицького (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”), а також п’єс самого М. Кропивницького (“Дай серцеві волю, заведе у неволю”, “Невольник”, “Глитай, або ж Павук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “По ревізії”) та деяких ін.

Уже після перших вистав стало зрозуміло, що трупа Кропивницького є прекрасно злагодженим ансамблем з великими потенційними можливостями, що підтвердилось під час гастролей у Києві в листопаді того ж 1882 року.

І Кропивницький став шукав людину, котра б змогла допомогти коштами та иншим. Через деякий час таку людину Кропивницький знаходить у особі відомого українського драматурга Михайла Старицького, якому в серпні 1883 року й передає керівництво колективом, залишивши за собою режисерську і акторську роботу.

Творча співпраця Кропивницького зі Старицьким тривала близько двох років і була корисною для обох видатних діячів українського театрального мистецтва. Але Старицькому, на жаль, так і не вдалося дістати дозвіл на поїздку з гастролями до Петербурга, хоч він і доклав до цього неабияких зусиль.

У 1885 році Кропивницький відокремлюється від Старицького й знову створює свою трупу. Разом із ним залишаються М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Загорський, Д. Мова, О. Маркова, О. Максимович та чимало інших відомих акторів. З цим колективом драматург гастролює по різних містах України, Росії, Закавказзя. І скрізь українських акторів супроводжує гучна слава.

У листопаді 1886 року після тривалих клопотань Кропивницький нарешті одержує дозвіл для свого колективу приїхати до Петербурга. Гастролі тривали протягом трьох місяців (з 11 листопада 1886 р. до 15 лютого 1887 р.) у залі Кононова – одному з найпрестижніших приватних театрів північної столиці. Розпочалися спектаклі драмою Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, і вже з другого дня після початку гастролей на сторінках столичних газет та журналів “Новое время”, “Петербургский листок”, “Санкт-Петербургские ведомости”, “Русская газета”, “Неделя”, “Сын отечества” стали з’являтись статті й рецензії, в яких дуже схвально оцінювались виступи українських артистів.

Багато про що говорить і той факт, що під час петербурзьких гастролей найвидатніші актори трупи М. Кропивницький і М. Заньковецька одержали запрошення служити в престижному імператорському Александринському театрі. Щоправда, вони відмовилися від цієї привабливої пропозиції, оскільки не захотіли полишити українську сцену

Це була перша успішна презентація української культури в столиці тодішньої країни, і вона мала надзвичайно велике значення для подальшого розвитку не тільки національного театрального мистецтва, а врешті й української державності. Саме під час цих гастролей наші видатні митці зуміли хоча б частково спростувати міф про відсутність самобутньої української культури й прорубати для уярмленого народу якщо не вікно, то принаймні квартирку в цивілізований світ, а отже, й прокласти (чи бодай намітити) вузеньку стежечку до його визнання у світі.

Дата добавления: 2015-06-27