Iсторія Архикатедрального Собору Святого Юра

Невід’ємною частиною історико-архітектурного заповідника й одним із привабливих куточків Львова є архітектурний ансамбль на Святоюрській горі.

На тлі мальовничого ландшафту міста височіє Архикатедральний Собор Святого Юра — пам’ятка пізнього українського бароко, що є домінантною в містобудівельному середовищі.

З історичних джерел довідуємося, що перший дерев’яний храм, посвячений святому Юрієві, заклав наприкінці XIII ст. (у 1280 році) король Лев Данилович для волинського князя (свого стрия) Василька. Найдавніша легенда сповіщає нам, що на Святоюрській горі ще на початках християнства ченці мали свої печери, і чернече життя існу­вало ще в обителі, яку заснував король Юрій Львович (1340 року) на честь свого небесного покровителя — Юрія. За переказами, у тих печерах провів свої останні роки печерник Василиско — Василько (1204-1270 рр.), брат короля Данила. Незабаром поруч із церквою було збудовано дерев’яний монастир.

Великих руйнувань Галицько-Волинській державі завдала грізна татарська сила, що пограбувала українські землі (1240-1241 рр.) й пішла на центральну Європу. А династичні чвари спричинили послаблення моці держави, і цим скористалися чужинці. У 1340 році польський король Казимир III разом із чисельним військом вступив у Галичину. Тоді ж було спалено перший дерев’яний храм св. Юрія та його монастир разом із цілим княжим Львовом. Тільки через рік ігумен василіянського монастиря Євтимій відбудував дерев’яну церкву.

На сучасній дзвіниці катедри св. Юра збереглася остання пам’ятка княжого Львова — дзвін 1341 року. На дзвоні читаємо напис: «В літо 6849-те соліян бисть колокол сей святому Юрію при князі Димитрії ігу­меном Євтимієм». Цей напис свідчить, то дзвін милозвучно дзвонив іще князівську славу, а згаданий князь «Димитрій» ― Дмитро Петько — керував Галицькою державою після смерті князя Юрія Болеслава (у 1340 році).

Нову мирову церкву ігумен Євтимій розпочав будувати лише в 1363 році, а перебудували її в 1437 році, про що довідуємося з монастирської хроніки Бартоломея Зиморовича.

Ровесницею першої кам’яної церкви св. Юрія є Вірменська церква (частково мурована з цегли, частково — дерев’яна). Обидва храми збудував один і той самий майстер. У XV ст. Галицька митрополія переживала складні часи. Лише наприкінці того століття монастир св. Юра став важливим духовним осередком Львова. На початку 1530-их років силами братської організації львівського міщанства відбулась обнова галицько-львівського єпископства, і першим єпископом було обрано визначного міщанина та члена церковного братства Макарія Тучапського. Відтоді, з 1539 року, храм св. Юрія став катедральною церквою, залишаючись монастирською.

Храм св. Юра був свідком і учасником різних історичних подій. На площі біля катедри в 1655 році розташувався табір Богдана Хмельницького; 1672 року катедру понищили турки, у 1695 році на монастир напали татари.

Традиційними у XVII ст. для міського життя Львова були січневі ярмарки в день святої Агнети. Згодом поширеними стали травневі святоюрські ярмарки, які відбувалися коло стін катедри під протекторатом львівських єпископів, а пізніше — митрополитів.

Серед львівських владик східного обряду визначною постаттю кінця XVII ст. був єпископ Йосип Шумлянський (1667-1708). Це він у 1673 році звелів перевезти з Теребовлі, що на Поділлі, до катедрального собору св. Юра ікону Матері Божої, вславлену чудами. За єпископа Йосипа Шумлянського поблизу катедри побудували дві каплиці. Першу – святого Прокопа – з південного боку при дзвіниці. А у 1700 році прибудовано Покровську каплицю, куди і було перенесено чудотворну ікону Пресвятої Богородиці.

Наприкінці XVII ст. при Святоюрському монастирі у Львові поряд із братською друкарнею діяла кирилична друкарня, яку заснував Йосип Шумлянський. Видано тут у 1687-1688 роках непересічні твори книжкового мистецтва — «Метрики» та «Псалтир». У 1700 році видрукувано «Ірмологіон» — нотну книгу, у якій уперше в Україні й у східнослов’янському книжковому мистецтві було використано нотний шрифт. Найважливішою віхою Львівської єпархії за часів діяльності Йосипа Шумлянського є прийняття Унії.

1 липня 1700 року на єпархіяльному соборі у Святоюрській катедрі проголошено акт з’єднання Львівської Архиєпархії з Римським Апостольським Престолом. Понад сто років минуло після Собору в Бересті, поки єпископ Шумлянський із цілою єпархією перейшов на унію, а за ними в 1708 році її прийняло Ставропігійське Успенське братство.

У національному та релігійному житті Львова, Галичини й цілої Русі-України особливу роль відіграв боярський рід Шептицьких. Перший із цього роду — визначний Митрополит Атанасій (1715-1746) – розпочав будо­ву нового величного храму у Львові на місці середньовічної «Святоюрської церкви, що… була нездатна до вжит­ку».

Причиною для побудови нового храму став незадовільний технічний стан його попередниці, мури якої мали тріщини і, за словами єпископа, загрожували заваленням. Окрім того, церква всередині була вузькою і темною. Для Атанасія Шептицького це були чисто формальні причини, а насправді його бажанням було створити для нащадків щось величаве, що відповідало б найвищим досягненням тогочасної архітектури.

1 жовтня 1744 року закладено фун­дамент нової церкви. То була доба бароко. Головним проектантом і бу­дівничим Святоюрського храму став німець Бернард Меретині (Меретин). У Львові архітектор з’явився у 1738 році й своїм талантом привернув до себе увагу фундаторів. Він залишив такі чудові пам’ятки архітектурного мистецтва, як ратуша у Бучачі, палати Любомирських і монастир місіонерів; костел Кармеліток Босих у Львові; костели у Городенці й у Назарії, храми у Буську, у Годовиці, у Лопатині.

На жаль, фундатор катедри Атанасій Шептицький не дочекався завершення свого задуму. Вмираючи у 1746 р., він доручив продовжити і довершити будівництво катедри своєму братові та правонаступнику, єпископові львівському Льву Шептицькому (1749-1779), призначивши на це 116820 злотих. Лев Шептицький планував частину грошей використати на побудову греко-католицької семінарії безпосередньо біля храму, та, на жаль, цю мрію не було реалізовано із-за браку коштів. Щоби зібрати кошти на по­будову церкви, Митрополит призначив окремий податок і за десять років зібрав значну суму. Незадовго до своєї смерті Лев Шептицький купив два села коло Львова: Мшану та Мальчиці, — а при­бутки з них призначив на будівництво, вдало довершивши цілісний архітек­турний Святоюрський ансамбль.

Будівельними роботами на Святоюрській горі з 1762 до 1763 року керу­вав Мартин Урбанік. У той самий час він будував у Львові храм Домінікан­ського ордену за проектом військо­вою інженера Яна Де Віте. Фундато­ром храму став Юзеф Потоцький. З 1765 року керівництво будівельними роботами собору св. Юра продовжив послідовник визначного зодчого Б. Меретині — Клеменс Ксаверій Фесінґер.

Будівництво катедри було розпочато в 1744 році, а вже 5 вересня 1760 року відбулося підняття хреста на храм, що відзначили сальвами з гармат. Фактично, будівництво собору св. Юра було закінчено в 1764 році, та декоративні роботи тривали аж до 1780 року.

Основним компонентом архітектур­ного ансамблю пізнього бароко є катедральний собор. До нього входять ми­трополичі палати, капітульні будинки, дзвіниця, владичий сад, огорожі. Монументальні аркоподібні ворота ведуть на подвір’я собору св. Юра. Фігурне обрамлення воріт оздоблено постатями святих, які символізують церкву Рим­ську та церкву Грецьку. Цю скульптур­ну групу створив у 1770 році Михайло Філевич. На брамі в металевій огорожі (аналогічній до попередньої) височі­ють дві скульптурні постаті: «Віра» та «Надія» М. Філевича (каменярські ро­боти виконав Онуфрій Стефанський). Значно легша за формою, з ажурними кам’яними вазами, декоративна східна брама (від «саду», 1772), з металевою огорожею. Брами з металевими ого­рожами довкола соборного подвір’я (1770-1771 рр.) виконали майстри-ковалі Іван Микулевич і Стефан Коваль.

Між капітульними будинками на кам’яній терасі велично стоїть хреща­тий у плані собор, орієнто­ваний вівтарем на захід. Загальна ком­позиція храму має центричний харак­тер. До нього ведуть тесані білокам’яні двомаршові сходи. Під сходами в печері розміщено скульптуру святого Онуф­рія (скульптор — Семен Стажевський). Сходи з ажурною балюстрадою, оздо­бленою вісьмома «геніями», котрі си­дять (означають різні цноти), і чис­ленними кам’яними ліхтарями роботи скульптора С. Стажевського ведуть до катедри. Перед нами відкривається фа­сад із порталом-аркою, з двох боків від якого на постаментах, з’єднаних над балюстрадою, розміщено дві поста­ті архиєреїв: Папи Льва VI й Атанасія Великого, Архиєпископа Александрійського (скульптор — Іван Пінзель, 1759-1761 роки), які були покровителями Льва й Атанасія Шептицьких — будів­ничих собору св. Юра.

Композиційну єдність головною входу катедри під­тримує балкон, продовжує його високе вікно, над яким плавно, по периметру цілої архітектури, розкреповано кар­низ. Загальний об’єм церкви сприй­мається виразно та ясно. Вище над карнизом головного фасаду розміщено гербовий щит із Атикою, який завершу­ється розташованою на фронтоні кін­ною статуєю святого Юрія Змієборця (скульптор — Іоанн Пінзель). Гармонійну цілість фасадів архикатедри підкреслюють вертикальні лінії пілястр, увінчані різьбленими в камені рокайлевими ка­пітелями, та карнизи витончених про­порцій із філігранними профілювання­ми.

Над перехрестям нав піднімається квадратний підбанник із заокруглени­ми гранями, обведений ажурною ба­люстрадою з еліптичними люкарнами та прикрашений ліхтарями. Під головною банею чотири пілони підтримують систему склепінь і менші знижені приміщення навколо нави. Ліхтарню бані оповиває така сама балюстрада. Ціла могутня форма головного фасаду вдало поєднує різноманітні деталі архітектурного декору з будівлею: різьблені в камені ліхтарі, ажурні балюстради — усі каменярські роботи виконували Петро Білостоцький і Онуфрій Стефанський. Ажурні балюстради й атики є домінантними елементами архітектурних прикрас собору.

Цілісно в інтер’єрі, у синтезі з архітектурою, поєднано ажурні декоративні деталі. Репрезентативний великий вівтар виконав скульптор Себастьян Фесинґер (1768 року). У 1770 році майстер М. Філевич виконав низку різьбярських робіт в інтер’єрі храму: постаті первосвящеників Аарона та Мелхіседека у великому вівтарі; єпископський трон на горному місці; орнамент вівтаря та раму для образу «Христа Архиєрея» (над царськими вратами). Чимало відомих малярів працювало над внутрішнім оздобленням храму. Автор великих композицій у великому вівтарі: «Христос Архиєрей», «Розп’яття», «Тайна вечеря» — художник Юрій Радивилівський (1770 року). Він також виконав намісні образи, розміщені по боках дияконських воріт на пілонах, і зображення апостолів па стінах пресвітерії. За вівтарем — велична композиція «Христос Учитель», яку написав художник Франциск Смуглевич. Цей образ подарувала собору каштелянка Катерина Косаковська.

Стипендіят Владики Льва Шептицького – Лука Долинський (бл. 1745-1824) — після закінчення Віденської Академії мис­тецтв працював у Львові (1787 року) над створенням своїх шедеврів для Святоюрської катедри. Він вико­нав шістнадцять образів празничків, овальні ікони пророків, у яких тради­ції українського барокового малярства поєднано з прийомами тогочасного європейського мистецтва. Настінне малювання в соборі з’явилось у 1876 році, а його автором був краківський художник Еразм Фабіянський. На­впроти амвону при правому пілоні в 1881 році було поставлено пам’ятник Папі Пієві IX роботи Тадеюша Блотницького. Митрополичі палати, розташовані на центральній осі собору, побудовано в 1760-1762 роках за проектом К. Фесинґера у стилі Людовіка XVI: з елемен­тами класицизму. У 1772-1774 роках, за проектом цього самого архітектора, проведено реконструкцію інтер’єру двоповерхових палат. Головну споруду палат оповиває тераса, яку поєднують із прямокутною соборною площею двораменні сходи. Оздоблювальними декоративними роботами в покоях ке­рував архітектор Франциск Кульчицький; мистецькі роботи виконували художники Симеон Градолевський і Стефан Угницький; декоративні ро­боти — скульптор Іван Щуровський.

Ліворуч від митрополичого палацу розташовано капітульні будинки, їхні стіни членовано бароковими пілястра­ми, оживлено вікнами з декоративним кам’яним орнаментом. У 1738 році по­будовано ліве крило капітульних бу­динків – за проектом архітектора Йо­сипа Єдинця; праве крило побудовано в 1774 році (архітектор — К. Фесинґер). Північний корпус капітульних будин­ків звів у 1864-1866 роках архітектор Йосиф Браунзейс. Загалом, декор фа­садів капітульних будинків за стилем наближений до митрополичих палат. Владичий сад і капітульні забудови у 1772 році обведено мурованою огоро­жею.

До початку XIX століття проісну­вав мальовничий парк із трьома тера­сами навколо митрополичого палацу. Невід’ємним компонентом ансамб­лю з північно-західного боку архикатедри святого Юра є дзвіниця. її збу­довано за проектом архітектора Гаєка в 1828 році, будівництво провадив Йозеф Землер. Дзвіниця, яку реконструю­вали в 1866 ропі архітектор Йосиф Бра­унзейс і будівничий Вінцент Равський, зберігає дзвін княжих часів «Кирило».

Ансамбль архикатедри святою Юра XVIII—XIX ст. – це гармонійна єдність у розташуванні й у декоративному оформленні групи споруд, наділених спільними стильовими рисами, які становлять цілісну архітектурну ком­позицію.

Після відновлення Галицької ми­трополії в 1808 році й тоді, коли Святоюрський монастир було долучено до сучасних катедральних забудов, ново­зведена церква стала архикатедраль­ною. У 1817 році чернече життя василіян перебазувалося до другої обителі княжого походження — Святоонуфріївського монастиря на вулиці Жовківській (тепер — Б. Хмельницького). Тоді у звільнених приміщеннях було розмішено служби капітули, консис­торії та світського духовенства.

У соборі св. Юра проведено кілька реконструкцій: у 1850 й у 1866 роках. У 1885-1898 роках мав намір помістити в соборі новітній іконостас і Кардинал Сильвестер Сембратович, але фахівці-архітектори переконали його не вно­сити кардинальних змін до інтер’єру.

У 1911 році розпочато реставрацію білокам’яних декоративних елементів і кам’яної скульптури — за проектом Адама Топольницького 1905 року. Та ці роботи зупинив початок Першої світової війни, і лишень у 1933 році їх продовжили.

Археологічні досліджен­ня підземелля собору (1932-1933 рр.), які провів доктор Ярослав Пастернак, виявили у бабинці залишки фунда­ментів церкви XIV ст. Ще одна спроба реставрації Святоюрського собору відбулась у 1950 році. У 1987 році здій­снено позолоту бані церкви.

Архикатедра святого Юра поверну­лась у лоно Української Греко-Като­лицької Церкви 19 серпня 1990 року.

У 1991 році з Рима до Львова при­був Глава УГКЦ Мирослав-Іван Кар­динал Любачівський. У соборі св. Юра відбувся Синод єпископів УГКЦ.

Згідно із заповітом Патріярха Йосифа Сліпого, 27 серпня 1992 року відбулося перевезення його тлінних останків із крипти собору св. Софії в Римі до Льво­ва, їх поховано у крипті собору св. Юра 7 вересня 1992 року.

Крипту розташо­вано під вівтарем архикатедри, у пла­ні вона квадратної форми, перекрита хрестовими склепіннями, які підсилені арками з опорою па центральний стовп. У підземеллі є шість ніш-саркофагів із базальтовими надгробними плитами, увінчаними гербами Митрополитів. У стінах запроектовано п’ятнадцять мар­мурових аркасолей для поховань із кістниць.

З 13 листопада 1991 року до ІЗ березня 1992 року дослідницька група Археологічної комісії Наукового това­риства ім. Т. Шевченка у Львові прово­дила археологічні дослідження у крипті собору. Під час розкопок виявлено низ­ку унікальних речей церковного вжитку ХVІІ-ХIХ ст., віднайдено тлінні остан­ки галицького князя Ярослава Осмомисла (+1187 р.) — ті самі, які знайшов доктор Ярослав Пастернак у 1937 році у кам’яній раці катедрального Успен­ською собору давнього Галича у Крилосі. Дослідник таємно 31 серпня 1939 року заховав останки князя у крипті собору св. Юра у Львові. Повторно перепоховано тлінні останки галицько­го князя Ярослава Осмомисла 27 серп­ня 1992 року в одну з аркосолей собору св. Юра у Львові.

Крипта собору св. Юра стала уси­пальницею видатних церковних діячів, серед котрих ігумен-номінат ЧСВВ монастиря св. Онуфрія в Лавро­ві Никифор Шептицький (+5 лип­ня 1776 року), Кардинал Сильвестер Сембратович (+23 липня 1898 року), Галицький Митрополит Андрей Шеп­тицький (+1 листопада 1944 року), Патріярх Йосиф Сліпий (+7 вересня 1984 року), Архиєпископ Володимир Стернюк (+29 вересня 1997 року), Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський (+14 грудня 2000 року).

У 2001 році з нагоди приїзду до України Папи Івана-Павла II було реставровано ікону Теребовлянської Богородиці (реставратори – Ярослав і Данило Мовчани).

25-26 червня 2001 року Божого в па­латах Святоюрського комплексу при­ймали Вселенського Архиєрея Папу Римського Івана-Павла II, який коро­нував чудотворний образ Теребовлянської Богородиці.

З прадавніх часів Святоюрська гора, увінчана храмом, визначала си­лует міста. Шедевр українського бароко — собор св. Юра — стаєвсимволом єднання тися­чолітньої культури та духовної христи­янської спадщини Сходу і Заходу.

Мандруємо стежками парку Франка у Львові — алея в казку ближче, ніж здається…

Спацеруючи звивистими доріжками парку Франка в середмісті Львова, важко собі уявити, що ще кілька століть тому тут були звичайнісінькі міські лани. Основу парку заклав львівський міщанин Ян Шольц-Вольфович, продовжив його облагородження на італійський штиб — Антоніо Массарі (посол Венеційської республіки у Львові).

Надалі парком опікувався орден єзуїтів, оскільки на той час земля перейшла у їхні володіння, а опісля — австрійський уряд (будівля теперішнього університету була місцем його розташування). В той період парк переживав не найкращі часи, бо благоустрою не надавали належної уваги. Та підприємливість Яна Гехта подарувала цій місцині друге дихання — в приміщенні університету знаходилось казино, а парк облаштували на французький манер.

Представники світського товариства часто приходили сюди на модні вистави у літній театр, влаштовували гучні забави (фестини). Каруселі і альтанки для посиденьок, одна з яких і досі збереглася в серці парку, феєрверки, вогняні шоу — всі ці атракції збирали натовпи глядачів.

Всередині ХІХ століття оновили зелені насадження. Ці дерева і досі захищають від спеки шанувальників відпочинку на свіжому повітрі. Мало хто знає, що серед них є справжні старожили — три велетенські дуби, яким вже понад три століття.

За весь час існування парк називали по-різному: Єзуїтський город, парк Костюшка, тепер — парк Франка. Багато відомих митців згадують його у своїх записах, як улюблене місце прогулянок.

Сучасний стан і благоустрій парку Франка тішить і мешканців і гостей Львова. Улюбленою для львів’ян є головна алея, яка ввечері перетворюється ніби на казкову дорогу, освітлену двома смугами по-львівському задуманих ліхтарів. Кого тут тільки не зустрінеш — і людей літнього віку, що грають свої безкінечні партії в шахи, і зовсім маленьких дітлахів, і закохані пари, і навіть тих, хто вміє усамітнюватися посеред натовпу та метушні.

Магію і шарм в собі приховує парк Франка.
Спитаєте — яку? А для кожного вона своя. Особлива. Пошукаємо разом?

· Площа Ринок – центр політичного, громадського, культурного і торгового життя міста протягом 500 років, серце Львова, історичний початок європеїзації України.

Львівська Площа Ринок зберегла свою назву від ХІV століття. Вона походить від німецького «der Ring» (коло, кільце), власне за таким принципом будувалися центральні площі німецьких середньовічних міст.

Саме тут, у долині ріки Полтви в середині ХІV століття німецькі колоністи за дорученням короля Казимира ІІІ започаткували класичне європейське місто з класичною ринковою площею. Польський король зводив місто за найдосконалішими тогочасними будівельними технологіями, він запросив для цієї мети ремісників та будівельників з Німеччини. У наступні століття архітектурну досконалість Ринку доповнювали італійські та австрійські архітектори.

Площа Ринок у її сучасному вигляді – це нашарування архітектурних ідей багатьох творців і багатьох століть, які утім мають одну єдину особливість – незмінну узгодженість і гармонію. Тут від усіх будівель віє спокоєм, упевненістю, оптимізмом і людяністю епохи європейського ренесансу. Усі кам’яниці площі різні й неповторні, але у той самий час наче споріднені між собою однією ідеєю. Кожна кам’яниця – окремий і завершений образ. Тут феноменально зіставлено величину будинків з людиною, і ми почуваємо себе ніби в оточенні дуже затишного інтер’єру. Будинки не надто високі й не надто малі, жоден з них не виривається із загального ансамблю своїми розмірами, висотою чи стилем. У львівських ренесансних будинках відчувається справжня музика. Несиметрично розміщені вікна – два поруч і одне ніби осторонь –мають утилітарне призначення: два вікна припадають на головну залу-світлицю, а третє – на бокову, господарську кімнату. Але в цій асиметрії відчувається ритм – ніби спочатку звучать дві половинки ноти, а потім одна ціла нота. Звучання Площі Ринок є неповторним.

Львівські середньовічні патриції замовляли проекти своїх будинків здебільшого італійським архітекторам, вихідцям з північної Ломбардії та південної Швейцарії. Але італійський ренесанс не зміг у Львові зберегти свою чистоту і непорушність стилю, він був доповнений і збагачений місцевими традиціями, зокрема рисами східного українського зодчества. Таким чином протягом майже п’яти століть творився єдиний в Україні неповторний ансамбль житлових будинків на Площі Ринок. Майже всі будинки площі і до сьогодні використовуються за своїм основним призначенням – у них мешкають львів’яни.

Дата добавления: 2015-06-28