Концепції державності і національного відродження у політичній думці України ХХ ст

Не сприяв формуванню спеціалізованих галузей політичних знань і тоталітарний комуністичний режим у колишньому СРСР. Саме через тривалу відсутність своєї держави, напівколоніальний статус та панування тоталітаризму в УРСР Україна відстала в галузі теоретичного опрацювання політичних проблем від розвинених країн: США, Франції, Німеччини, а також від своїх ближчих сусідів - Польщі, Угорщини. Українська політологія перебуває у стадії становлення, ступаючи перші кроки в напрямі актуалізації вітчизняних і західних надбань у галузі методології аналізу політики, емпіричного огляду владних механізмів, розроблення напрямів і способів їх трансформації, освоєння науково обґрунтованих політичних технологій.

Оскільки в тоталітарному СРСР не могло бути ніяких легальних течій незалежної політичної думки, усі опозиційні політичні ідеї зливалися у єдиний русло дисидентської публіцистики, що з'являється в Україні переважно „самвидавом» у 1960-х роках в умовах „хрущовської відлиги». Чи не найяскравішим твором шестидесятників була праця Івана Дзюби інтернаціоналізм чи русифікації, написана в кінці 1965 р. Книга побудована на зіставленні теорії і практики національного питання у СРСР, показує не збігання словесних настанов Леніна і їх практичної реалізації комуністичним режимом. Автор вимагав від владних структур права на вільне й чесне обговорення стану національних відносин в Україні, забезпечення права українського народу на національне самовизначення і вільний національний розвиток. На широкому аналітичному матеріалі він переконливо довів, що практична політика керівництва КПРС веде до руйнації національного життя у республіках та до їх поросійщення. І.Дзюба застерігав, що постійне наголошення провідної ролі російського народу, його особливої місії в історії сусідніх народів не тільки далеке від історичної правди, а й веде до формування у певної частини росіян почуття національної вищості й водночас комплексу національної неповноцінності в інших народів Радянського Союзу.

Успішніше політологічні дослідження могли проводити вчені української діаспори, які працювали в Українському вільному університеті у Мюнхені, в Українському дослідницькому інституті Гарвардського університету та багатьох інших університетах західних країн. Серед дослідників повоєнної доби, які зробили плідний внесок у розвиток української політичної науки, почесне місце належить відомому історикові й політологу Іванові Лисяку-Рудницькому. З-під його пера вийшло багато глибоких наукових досліджень з історії українського національного відродження та розвитку політичної думки в Україні. У працях „Між історією і політикою”, “Нариси з історії нової України” та інших учений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної української держави на засадах ліберальної плюралістичної демократії і верховенства закону. Важливе місце в державотворчих процесах І.Лисяк-Рудницький відводив національним елітам як носіям національної свідомості та культури. Він наголошував, що нерозвиненість національної еліти робить націю неповною, неструктурованою.

Учений глибоко вивчав політичні та ідеологічні процеси, які відбувалися у Радянській Україні, стежив за розвитком дисидентського руху. Прогнозуючи розвиток подій, він вважав, що перший імпульс до масового визвольного українського руху мав надійти ззовні (у вигляді боротьби за владу між державно-партійною верхівкою), другим кроком у розгортанні визвольних змагань повинно було стати об'єднання опозиційних тоталітарному режимів сил у широку асоціацію, яка б блискуче підтвердила цей прогноз.

Серед українських учених діаспори в галузі політичних досліджень ефективно працюють Андрій Білинський, Тарас Гунчак, Анатоль Камінський, Тарас Кузьо, Олександр Мотиль, Василь Маркус, Петро Потічний, Роман Шпорлюк та інші. У центрі їх уваги перебувають питання становлення незалежної української держави, вибору форм правління, державно-територіального устрою, розбудови партійної системи, етнополітики тощо. Досліджуються проблеми розвитку української політичної думки у воєнні й повоєнні роки. Слід, зокрема, відзначити видання підготовленої відомими дослідниками Т.Гунчаком та Р.Сольчаником тритомної праці „Українська соціально-політична думка в XX столітті. Документи і матеріали”.

Протягом останнього десятиріччя розширились контакти вчених діаспори з українськими дослідниками - Співробітництво позитивно відбилося на бурхливому процесі розгортання політологічних досліджень у незалежній Україні. Наприкінці 1990-х років у системі АН України й поза нею функціонує багато дослідницьких установ, що займаються проблемами політології, створено кафедри політології у більшості університетів та інших вищих навчальних закладів, виходять політологічні журнали („Політична думка”, „Віче”, “Державність”, „Універсум”, „Українські варіанти” та інші.). Отже, створюються умови для подолання відставання політичної науки в Україні, що склалось через об'єктивні умови, і для того, щоб політологія сприяла здійсненню громадянами усвідомленого вибору політичного устрою, форм державного правління, спрямовувала політичні процеси в цивілізоване русло.

Здобутком молодої політичної думки в Україні стали написані за останнє десятиріччя численні підручники та навчальні посібники з політології, статті та монографії українських учених, що висвітлюють найрізноманітніші аспекти політичного життя в Україні і розвивають теорію.

Як бачимо, представники різних, іноді протилежних напрямів, із принципово відмінних ідеологічних засад, із часом під впливом свого бачення реальних процесів у житті України вже в перші десятиріччя XX ст. дедалі більше схилялися до висновку, що державна самостійність, утвердження політичне суверенної України є вирішальним і єдино можливим чинником національного відродження її народу.

Етапи розвитку політичної думки в Україні	Основні ідеї та напрями
І. Політична думка Київської Русі (ІХ - ХІІІ ст.)	Гуманізм, державна єдність
ІІ. Політико-правова думка в Україні епохи європейського відродження	Легізм
ІІІ. Політична думка часів існування козацької державності	Демократично-державницький
Просвітницько-консервативний
Національно-просвітницький
IV. Політичні ідеї першої фази українського національного відродження	Месіанський соціальний демократизм
Ліберальний
Національно-державницький
Соціал-демократичний
V. Політична думка періоду боротьби за новітню українську державність	Народницько-демократичний напрям
Соціалістичний напрям
Національно-комуністичний напрям
Консервативний напрям
Націоналістичний напрям
Національно-державницький напрям
VI. Сучасна політична думка і становлення політології в незалежній Україні	Ліберально-демократичний
Ліберально-консервативний
Національно-демократичний
Соціалістичний
Націоналістичний

Основні етапи	Особливості та характерні риси	Представники
Політична думка Київської держави	Розвивалась під впливом політично-правової думки Візантії у концепціях „богоугодного володаря” („династичного панування”) та концепції князівського одновладдя	Феодосій, Іларіон, Смолятич
Політична думка ХІІІ-XIV ст.	Формування центрів східнослов’янської державності:	Ю.Котермак-Дрогобич, С.Оріховський
Політична думка за умов наступу шляхетської Польщі	Виникнення політичної і культурно-освітньої української літератури; перша мала містично-аскетичний зміст, друга будила політичну свідомість	І. Вишенський, М.Смотрицький, С. і Л. Зизанії, З. Копистецький
Політичні концепції у Києво-Могилянській академії	Синтез традиціоналізму і новаторства покладений в основу відновлення української державності. Конституція П.Орлика підтвердила військово-демократичний устрій держави	П. Могила, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г.Сковорода
Політична думка у ХІХ ст.	Початок національного відродження в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної і соціально-політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно-національної автономії слов’янської федерації з Росією. „Україна для українців”.	М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Грушевський, К. Левицький
Політична думка у ХХ ст. В Україні про національне відродження і державність	Підвищення рівня національної політичної свідомості та боротьба за національне відродження і державність, входження до унітарної радянської держави, укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію тощо.	М. Міхновський, М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христю, М. Скрипник

Народництво – ідеологія та суспільно-політичний рух української інтелігенції в другій половині ХІХ ст. Прихильники народництва виступали проти кріпацтва, капіталізму, за знищення самодержавства ідеалом українських народників була Україна „без холопа і пана”, Україна запорізького козацтва. В умовах російського шовінізму і царських репресій народництво в Україні мало переважно культурницький, неполітичний характер відійшовши від республіканських ідей кириломефодієвців, українські народники головну увагу зосередили на відродженні української мови, літератури, освіти, історії та ін.

Державницька ідея – підйомна національного розвитку, важлива детермінанта пробудження народу, національного поступу. Говорячи про Українську державність, слід наголосити на безперервності її відродження. Тобто ми відновлюємо українську державу і розбудовуємо державність, повертаючись до власних державницьких традицій йдеться про незнищеність ідей самостійної і соборної України, що закріпилася в ментальності українського народу ця ідея мала різний вигляд. Відобразившись в ідею „козацької автономії”; української державності часів Б.Хмельницького; „політичної автономії” в межах федеративного зв’язку з Росією (Центральна Рада); УНР – як незалежної держави. В українській політико-правовій думці цей процес отримав назву „тяглість”, або переємність державницької ідеї українського державотворення.

Консерватизм – (від латинського зберігати, охороняти) - політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереженні і підтримуванні існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Попри різні форми, консерватизму притаманні спільні ідейні риси; визнання недосконалості людської природи і обмежених можливостей людини; переконання про вроджену нерівність людей; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок; ставлення до конституції як до Богом даного порядку; панування закону і законослухняності як форму індивідуальної свободи.

Лібералізм – (від латинського народ) - політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод. Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави – збереження і захист природних прав людини відносин між людиною повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в економічне життя суспільства. Політичному стилю лібералізму властиві прагматизм, раціоналізм, меркантилізм. Більшість партій – прихильників лібералізму (понад 30) у Європі об’єднані в ліберальний інтернаціонал створений у 1974 р.

Націоналізм – (від латинського народ) - теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на само ідентифікації нації у вирішенні політичних, державних та інших проблем суспільного розвитку. Слово націоналізм застосовується: а) у широкому розумінні – для позначення почуттів, ідей ідеологій що наголошують на цінності нації, національної культури, національних інтересів; б) як назва особливої політичної ідеології, поряд з таким як лібералізм, консерватизм та ін. В українському націоналізмі як політичній ідеології, маємо два різновиди: а) демократичний ліберальний націоналізм; б) інтегральний націоналізм.

Націоналізм інтегральний – термін як правило, вживається по відношенню до однієї з течій націоналізму або низки його різновидів: радикальний, войовничий, правий реакційний екстремістський агресивно-експансіоністський тощо.

1. У чому полягає специфіка формування української політичної думки?

2. Назвіть концепції суспільно-політичної думки княжих часів?

3. Під впливом яких факторів сформувалась ідея єдності руських земель?

4. Назвіть політичні твори періоду козацько-гетьманської держави в яких обґрунтовувалась ідея національної державності?

5. Назвіть представників націонал-демократичного напрямку?

6. Назвіть представників консервативно-державницького напрямку?

7. Назвіть представників націоналістичного напрямку?

8. Назвіть представників ліберально-демократичного напрямку?

9. Назвіть представників народницько-демократичного напрямку?

10. Назвіть українських учених діаспори в галузі політичних досліджень?

1. Антология мировой политической мысли. В 5 т. – М., 1997.

2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993.

3. Великий українець: 36 праць Михайла Грушевського / Передм. Л.Кравчука. – К., 1992.

4. Гелей С.Рутар С. Основи політології: Лекції для студентів негуманітарних вузів. – Львів: Інститут українознавства ім.І. Крип’якевича НАН України, 1996. – 232 с.

5. Грабовський С., Ставрояш С., Шилер Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.

6. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К., 1993.

7. Дорошенко Д.І. Нарис історії України: У 2 т. – К., 1991.

8. Орлик П. Вивід прав України // Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993.

9. Основи політичної науки. Курс лекцій / Під редакцією Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 1996. – 238 с.

10. Політологія: історія та методологія. Підручник (За ред. Ф.М. Кирилюка). – К., 2000. Політологія / Під редакцією О.Бабкіної. – К.: Академія, 1998. – 368 с.

11. Політлогія / Під редакцією О.Семківа. – Львів: Світ, 1994.- 552.

12. Політологія / Під редакцією А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. Потульницький В. Історія української політології (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). – К.: Либідь, 1992. – 232 с.

13. Політологія: Підручник / В.Г.Антоненко та ін.; За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 2006. – 567 с.

14. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 478 с.

15. Політологія: Хрестоматія: Навч.посібник. – К.: Альтерпрес, 2004. – 827 с.

16. Потульницький В. Теорія української політології. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 192 с.

17. Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. – К., 1997.

18. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до політології. – К., 1998.

19. Тимошенко В. Розвиток теорії держави в політико-правовій думці україни і Росії (кін. XIX – поч.XX). – К., 2004. – 357 с.

20. Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9-ти т. – К.: Дніпро, 2001.

21. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 1995.

22. Хижняк З.І. Києво-могилянська академія. – К., 1991.

23. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / Під редакцією Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 1997. – 277 с.