Демократія як ідеал і політична дійсність

Сучасні концепції демократії.

Форми демократичного правління

Основні ознаки демократичного політичного режиму

Демократія як ідеал і політична дійсність

Розділ 10. ФОРМИ ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ДЕРЖАВАХ

10.3. Типологія демократичних режимів (моделі демократії)

Форма держави, будучи системним явищем, реалізується в формах державно-територіального устрою, державного правління та механізмах політичного режиму. Форма державно-територіального устрою визначається територіально-політичною організацією держави, правовим статусом територій та розподілом владних повноважень між центром і регіонами. Форма державного правління залежить від порядку формування вищих органів державної влади, їх правового статусу та співвідношення між ними.

Форми державно-територіального устрою та державного врядування відображають важливі елементи в організації державної влади. Але тільки їх аналіз ще не дає можливості з’ясувати всі суттєві ознаки політичної природи і характеру сучасних держав в усій їхній різноманітності. Оскільки форми правління і державно-територіального устрою дають уявлення переважно про структурно-організаційний аспект здійснення влади, тобто про зовнішній вираз державності. Прийоми ж і методи функціонування влади, її внутрішні механізми та принципи можуть бути розкриті через з’ясування типу пануючого в державі політичного режиму, який можна визначити як спосіб функціонування державної влади, певну систему методів і прийомів її здійснення, що має такі якісні характеристики: ставлення органів державної влади до правових підстав своєї діяльності, принципи її взаємовідносин з громадянським суспільством, можливості для реалізації людських прав і політичних свобод у суспільстві, правовий статус особистості.

Історія знає численні різновиди політичних режимів як способів здійснення влади: аристократію, політею, деспотію, олігархію тощо. Сучасна типологія політичних режимів була запропонована в 1982 році відомим англійським політологом П. Уошбурном, який вважав за доцільне поділити їх на дві великі групи: демократичні і недемократичні режими, характеристика яких буде дана у цьому і наступному розділах.

Термін „демократія” (грец. - народовладдя) є одним з найбільш розповсюджених і багатозначних понять як політичної теорії так і політичної практики. В самому широкому значенні демократія розглядається як система функціонування і розвитку суспільства в цілому, як спосіб ведення суспільних справ і критерій оцінки процесів, які відбуваються в ньому.

Разом з тим демократія розглядається як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини тощо). Перетворюючись із світоглядного ідеалу в цілі політичної діяльності демократія набуває ознак громадського руху (національно-демократичного, соціально-демократичного, ліберально-демократичного тощо). Термін „демократія” вживається також для означення типу будь-якого об’єднання, що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша демократія).

І нарешті, демократія розглядається як певний спосіб організації і функціонування державно-владної сфери, як форма державного ладу, заснована на участі громадян в процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким органам, при якій гарантуються права і свободи особистості та меншин забезпечується право громадян на контроль за діяльністю владних структур, реалізуються принципи представництва інтересів всіх суспільних груп.

Поняття “влада народу” (демократія) вперше було застосовано у Стародавній Греції для означення певної форми врядування громадян у невеликих містах – державах (полісах). Початки демократичного врядування прийнято пов’язувати з реформами Солона у VI столітті до н. е. та найбільше нам відомо про афінську демократію часів Перікла (490 – 429 рр. до н.е.). Основні риси античної демократії показані в таблиці 10.1.

Таблиця 10.1.

- Використання механізмів прямої демократії Усі громадяни поліса мали право і були зобов’язані брати участь у прийнятті рішень з важливих для держави питань на міських зборах.

- Громадяни брали також участь у здійсненні правосуддя та адміністративних функцій у державних установах. Ці посади заміщалися на виборній основі або шляхом жеребкування Громадянин міг займати одну й ту ж посаду лише протягом року і один раз за своє життя.

- Принцип рівності та свободи громадян виводився з їхнього членства в даній громаді і був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь які універсальні людські чи політичні права були відсутні.

- Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян ставило вимогу одностайності при прийнятті рішень. Фракційність і інакомислення засуджувалися і каралися остракізмом – відлучення від громади.

- Громадянство було вузьким. Воно обмежувалося корінним (у другому поколінні) вільним населенням чоловічої статі даного міста – держави.

- Демократія була маломасштабною і не поширювалася на інші міста.

Починаючи з XVII – XVIII століть нашого часу, коли починають формуватися сучасні національні держави, уявлення про демократію суттєво змінюється. Старе розуміння демократії як самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, не могло знайти застосування в державних об’єднаннях з величезними територіями і багаточисельним населенням. Вихід з цієї суперечності дозволили знайти сформульовані французькими просвітителями XVIII ст. концепції суспільного договору та народного суверенітету. Згідно з якими пізніше сформувалися сучасні уявлення про демократію як форму правління, при якій владний суверенітет народу реалізується як через пряме народовладдя так і через делегування владних повноважень представницьким органам.

Зі змінами розмірів і структури об’єкта демократії (поява сучасних держав) відбуваються глибокі зміни в її інститутах і практиці. Американський політолог Р. Дал, зокрема вказує на наступні:

Сутнісним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ необов’язково сам має приймати рішення. Він делегує свою волю виборним уповноваженим представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні.

Розміри демократичної держави з представницькою формою правління мають перспективу необмеженого зростання.

Механізми прямої демократії, навіть у відносно малих державах, відрізняються обмеженою сферою застосування (за винятком деяких країн, наприклад Швейцарія).

Розмаїтість суспільного життя, що непрямо пов’язана з розмірами держав, стала сприйматися як норма, що сприяло подоланню властивого античній демократії моністичних уявлень про єдиний загальнонародний інтерес та єдину волю.

Конфлікти інтересів здобули визнання як неминуче і природне явище.

Політичний плюралізм було визнано принципом функціонування всієї політичної системи.

Розширення індивідуальних прав стало характерною ознакою сучасних представницьких демократій, які дістали назву ліберально-демократичних систем.

Виникла поліархія – сучасна форма демократії.

На думку Р. Дала, усі ці відмінності разом взяті становлять сутність сучасної демократичної держави, яка різко контрастує з давніми ідеалами і попередньою практикою демократичного врядування. Акценти робляться на індивідуальних правах, що стало наслідком як зрослих розмірів держави, так і визнання неминучості плюралізму і конфлікту інтересів. В короткому викладі відмінності між античними та сучасними уявленнями про демократію наведені в таблиці 10.2.

Таблиця 10.2.

Античний поліс (місто - держава)	Сучасна національна держава
Пряма демократія (безпосередня участь громадян у прийнятті рішень)	Представницька демократія (делегування повноважень обраним представникам народу, які виражають його інтереси і приймають рішення).
Мало масштабна демократія, що розповсюджується тільки на дане „місто-державу”	Демократія, що поширюється на складні і необмежені за розмірами національної чи багатонаціональної держави.
Моністичне уявлення про суспільний інтерес та його гармонійне поєднання з інтересами особи.	Визнання множинності інтересів і множинності виникнення конфліктів як норми суспільного життя.
Одностайність у прийнятті рішень і засудження фракційності, остракізм як засіб покарання „незгодних”.	Політичний плюралізм і поєднання права більшості за прийняття рішень з захистом прав меншості та окремого індивіда на власну позицію.
Особа „розчиняється” в громаді, її свобода ототожнюється з членством у громаді.	Визначення автономності особи і захист її персональних прав.

Протягом ХІХ – ХХ ст. розвиток демократичної теорії привів до формування трьох основних концепцій демократії: теорії учасницької (партисипаторної) демократії, теорії елітарної демократії та теорії плюралістичної демократії, характеристика яких буде дана пізніше.

Дата добавления: 2015-06-28