V. Двоє чоловіків у чорному

ANAГKH

– Мій брат з глузду з'їхав, – пробурмотів Жеан. – Було б значно простіше написати «Fatum» [120]; не всі ж мусять знати грецьку мову!

Архідиякон знову сів у крісло й схилив чоло на руки, наче хворий, що відчуває в голові важкість і жар.

Школяр з подивом стежив за братом. Він, Жеан, який давав таку широку волю своєму серцю, який визнавав тільки один закон – мудрий закон природи, який дозволяв своїм пристрастям вільно розвиватися і який завжди до дна висушував море сильних почуттів, щодня гуляючи, скільки душа забажає,– він не знав, не уявляв, якою люттю грає, кипить це море людських пристрастей, коли їм нема куди вилитись, як вони підносяться, як вони зростають, як виступають з берегів, як вони розмивають серце, як вибухають внутрішніми риданнями і здавленими судорогами, аж поки прорвуть греблю й вирвуться із свого ложа. Сувора й льодяна оболонка Клода Фролло, ця холодна личина неприступної й недосяжної доброчесності, завжди вводила Жеана в оману. Веселий школяр ніколи не замислювався над тим, скільки кипучої, бурхливої лави криється під снігом Етни.

Невідомо, чи здогадався він у ту мить про все це; але в усякому разі при всій своїй легковажності школяр зрозумів, що побачив те, чого йому не слід було бачити; що він побачив душу свого старшого брата в одному з її найтаємніших проявів, і не треба, щоб Клод про це дізнався. Помітивши, що архідиякон знову поринув у важкі роздуми, він тихесенько відійшов назад і зачовгав перед дверима ногами, як людина, котра щойно прийшла і попереджає про свій прихід.

– Увійдіть! – крикнув з келії архідиякон. – Я чекаю на вас! Я навмисне залишив ключ у дверях. Увійдіть, метре Жак.

Школяр сміливо увійшов. Архідиякон, для якого у такому місці цей візит був небажаний, здригнувся.

– Як, це ви, Жеане?

– У кожному разі, хтось на «Ж», – зухвало відповів рум'янолиций школяр.

Обличчя дом Клода знову набрало свого звичайного суворого виразу.

– Чого ви сюди з'явилися?

– Мій брате, – відповів школяр, силкуючись надати своєму обличчю зляканого і скромного виразу, з невинним виглядом мнучи в руках свою шапку, – я прийшов просити у вас…

– Чого?

– Трохи моральної допомоги, якої я дуже потребую. – Жеан не наважувався голосно додати: «І трохи грошей, яких я ще більше потребую». Ця, остання частина речення, залишилась невисловленою.

– Добродію, – промовив архідиякон холодним тоном, – я дуже невдоволений з вас.

– На жаль! – зітхнув Жеан.

Дом Клод повернув на чверть оберту своє крісло й пильно подивився на Жеана.

– Я дуже радий вас бачити.

Вступ був лиховісний. Жеан приготувався до суворої прочуханки.

– Жеане, мені щодня доводиться вислуховувати на вас скарги. Що це була за бійка, в якій ви палицею побили молодого віконта Альберта де Рамоншан?

– Ох! – сказав Жеан. – Подумаєш! Жалюгідний паж, який розважався тим, що обляпувая школярів грязюкою, пускаючи свого коня по калюжах.

– А хто такий Майє Фаржель, на якому ви подерли одяг? – запитав Клод. – У скарзі написано: «Tunicam dechiraverunt» [121].

– Овва! Цей поганенький плащ одного із школярів Монтегю!

– У скарзі сказано tunicam, а не cappettam [122]. Ви розумієте латинь? Жеан не відповів.

– Так, так, – провадив далі священик, похитуючи головою, – от яка тепер наука. Латинську мову ледве розуміють, сірійської зовсім не знають, а грецька у такій зневазі, що найученіші люди, не читаючи, пропускають грецькі слова й кажуть: Graecum est, non begitur [123].

Школяр рішуче звів очі.

– Шановний брате, чи хочете ви, щоб я вам переклав оте грецьке слово, що написано на стіні?

– Яке слово?

– 'ANAГKH.

На щоках архідиякона проступив легкий рум'янець, – так клуб диму сповіщає про приховане двигтіння в надрах вулкана. Але школяр майже не звернув на це уваги.

– Гаразд, Жеане, – насилу промимрив старший брат, – що ж означає це слово?

– Доля.

Рум'янець зник з обличчя Клода, а школяр безжурно проказав:

– А оте слово, що під ним написано тією ж самою рукою, 'ANAГNEIA – означає «скверна». Як бачите, ми таки дещо тямимо по‑грецьки.

Архідиякон сидів мовчки. Ця лекція з грецької мови навіяла на нього задуму.

Молодий Жеан, якому була властива хитра проникливість розпещеної дитини, визнав цю хвилину слушною для того, щоб ризикнути звернутись із своїм проханням. Він улесливо почав:

– Любий брате, невже ви так мене ненавидите, що гніваєтеся через тих кілька мізерних ляпасів і штурханів, розданих у чесній бійці якимсь там хлопчиськам, quibusdam marmosetis? Ви бачите, любий брате Клод, що ми знаємо й латинську мову.

Але вся ця лицемірна ніжність не мала свого звичайного успіху. Цербер не зловився на медяника. Чоло архідиякона анітрохи не посвітлішало.

– До чого ви ведете? – сухо спитав він.

– Ну добре, скажу прямо! – сміливо відповів Жеан. – Мені потрібні гроші.

При цьому зухвалому визнанні обличчя архідиякона набрало повчально‑батьківського виразу.

– Вам відомо, Жеане, що наш маєток Тіршап дає не більше тридцяти дев'ятьох ліврів одинадцяти сольдів і шести паризьких деньє, включаючи й орендну плату, і прибуток від двадцяти одного будинку. Щоправда, це в півтора раза більше, ніж він давав за часів господарювання братів Пакле, але все одно небагато.

– Мені потрібні гроші,– твердо повторив Жеан.

– Вам відомо, що церковний суд вирішив передати наші будинки у повну ленну підлеглість єпископатові й що ми можемо поновити свої права, лише сплативши вельмишановному єпископові дві срібних позолочених марки по шість паризьких ліврів. Вам це відомо?

– Мені відомо тільки те, що мені потрібні гроші,– промовив Жеан утретє.

– А навіщо?

Це питання засвітило іскру надії в очах Жеана. Обличчя його знову набрало свого солодкого виразу.

– Послухайте, любий брате Клод. Я не звернувся б до вас, якби в мене були погані наміри. Я не збираюся на ваші гроші сидіти в тавернах і гуляти по паризьких вулицях, одягнений у золоту парчу, в супроводі мого лакея, cum meo laquasio [124]. Ні, брате мій, я прошу грошей на добре діло.

– А на яке це добре діло? – трохи здивований, спитав Клод.

– Двоє з моїх друзів хотіли б купити посаг для дитини однієї бідної вдови з общини Одрі. Це акт милосердя. На це потрібні три флорини, і я б хотів внести свою частку.

– Як звуть ваших друзів?

– П'єр Горлоріз та Батіст Птахогриз.

– Гм! – пробурмотів архідиякон. – Ці імена так само пасують до доброго діла, як гармата до вівтаря.

Безперечно, Жеан дуже невдало вигадав імена своїх друзів, але він схаменувся занадто пізно.

– А до того ж, – вів далі проникливий Клод, – що це за посаг, який має коштувати три флорини та ще й для дитини благочестивої вдови? Відколи це вдови з цієї общини почали мати немовлят?

Жеан удруге спробував пробити кригу.

– Ну, нехай уже так, мені потрібні гроші, щоб піти сьогодні ввечері до Ізабо‑ла‑Тьєррі у Вальд‑д'Амур.

– Мерзенний розпуснику! – вигукнув священик.

– ANAГNEIA, – підтвердив Жеан.

Це слово, запозичене, може, не без лукавства зі стіни келії, справило на священика дивне враження: він закусив губу й почервонів від гніву.

– Ідіть, – сказав він нарешті Жеанові,– я чекаю на одну людину. Школяр зробив останню спробу:

– Брате Клод, дайте мені хоч скільки‑небудь, я не маю за що пообідати.

– А на чому ви зупинилися в декреталіях Граціана? – Я загубив свої зошити.

– Що ви вивчаєте з латинської літератури?

– У мене вкрали мій примірник Горація.

– А як з Арістотелем?

– Отакої! А хто, брате, з отців церкви твердив, що єресі всіх часів знаходили притулок у нетрях Арістотелевої метафізики? Погань Арістотель! Я не бажаю, щоб його метафізика похитнула мою віру.

– Молодий чоловіче, – сказав архідиякон, – під час останнього в'їзду короля, в одного з придворних, Філіппа де Комін, на попоні коня було вишито девіз: «Qui non laborat, non manducet» [125]. Подумайте над цим!

Опустивши очі й приклавши палець до вуха, школяр з сердитим виглядом хвилинку помовчав і раптом з проворством трясогузки обернувся до Клода:

– Отже, милий брате, ви відмовляєте мені навіть в одному жалюгідному сольді, на який я міг би купити шматок хліба у булочника?

– Qui non laborat, non manducet.

При цій відповіді невблаганного архідиякона Жеан затулив обличчя руками, немов жінка, що плаче, і голосом, сповненим відчаю, вигукнув: 'Ouououououoi!

– Що це означає, пане? – спитав Клод, здивований такою вихваткою.

– Прошу, я вам скажу, – відповів школяр, підвівши на нього зухвалі очі, які він щойно натер кулаками, щоб вони здавалися заплаканими. – Це по‑грецьки, це анапест Есхіла, який чудово відтворює відчай.

І при цих словах він зайшовся таким шаленим і розкотистим реготом, що примусив усміхнутися й архідиякона. Клод відчув свою провину: для чого він так розпестив цю дитину?

– О, добрий брате Клод, – знову промимрив Жеан, підбадьорений цією усмішкою. – Погляньте на мої діряві черевики. Черевик, який просить каші, яскравіше свідчить про трагічне становище героя, ніж грецькі котурни.

До архідиякона швидко повернулась його звичайна суворість.

– Я пришлю вам нові черевики, але грошей не дам, – сказав він.

– Ну хоча б одну жалюгідну монетку, – благав Жеан. – Я вивчу напам'ять Граціана, я віритиму в бога, стану справжнім Піфагором щодо‑вченості та доброчесності. Але, благаю, хоч би одну монетку! Невже ви хочете, щоб паща голоду, яка розверзлася переді мною, чорніша, смердю‑чіша й глибша, ніж пекло, ніж чернечий ніс, поглинула мене?

Клод, насупившись, похитав головою:

– Qui non laborat…

Жеан не дав йому скінчити.

– А, так! – вигукнув він. – Тоді до біса все! Хай живуть веселощі! Я засяду в шинку, битимусь, битиму посуд, ходитиму до дівчат!

Він кинув шапчиною об стіну і заклацав пальцями, немов кастаньєтами.

Архідиякон похмуро глянув на нього:

– Жеане, ви не маєте серця.

– У такому разі мені, якщо вірити Епікурові, бракує чогось невідомого, зробленого з чогось такого, що не має назви.

– Жеане, вам слід серйозно подумати про те, щоб виправитись.

– Ото дурниці! – вигукнув школяр, переводячи погляд з брата на реторти на вогнищі.– Тут усе порожнє – і думки, і пляшки!

– Жеане, ви котитесь по дуже похилій площині. Чи знаєте ви, куди ви йдете?

– У шинок, – відповів Жеан.

– Шинок веде до ганебного стовпа.

– Це такий самий ліхтарний стовп, як і всякий інший, і, можливо, саме з його допомогою Діоген і знайшов би людину *, яку шукав.

– Ганебний стовп веде до шибениці!

– Шибениця – коромисло терезів, до одного кінця якого підвішено людину, а до другого – земну кулю! Навіть приємно бути такою людиною.

– Шибениця веде в пекло!

– Це велике вогнище, та й годі.

– Жеане, Жеане, вас чекає сумний кінець.

– Зате початок був добрий!

У цей час на сходах почулася чиясь хода.

– Тихше, – промовив архідиякон, притуливши палець до уст. – Ось і метр Жак. Послухайте, Жеане, – додав він стиха, – стережіться коли‑небудь промовити хоч одне слівце про те, що ви тут побачите й почуєте. Сховайтеся під камін – і ні звуку.

Школяр заліз під камін; там у нього сяйнула чудова думка.

– До речі, брате Клод, за мовчанку флорин!

– Добре! Обіцяю! – Давайте зараз!

– На! Бери! – гнівно сказав архідиякон, кидаючи йому гаманець. Жеан шмигонув під камін, і двері розчинилися.

До келії увійшов чоловік у чорній мантії з похмурим обличчям. Перше, що впало в око нашому приятелю Жеану (він, як ви, напевно, догадалися, влаштувавсь у своєму закутку так, щоб мати можливість досхочу дивитися й слухати) – надзвичайна похмурість одягу й обличчя новоприбулого. А втім, по цьому обличчю розливалась якась улесливість, та це була улесливість кішки або судді,– нудотна улесливість. Він був геть сивий, зморшкуватий, мружив очі, мав близько шістдесяти років, білі брови, одвислу нижню губу й великі руки. Коли Жеан побачив, що гість не являє собою нічого особливого, тобто що це всього лиш лікар або судовий чиновник і що ніс у нього розміщений дуже високо над ротом (ознака глупоти), він відсунувсь у свій закуток, у відчаї, що йому доведеться просидіти хтозна‑скільки у такій незручній позі й у такому неприємному товаристві.

Тим часом архідиякон навіть не встав назустріч незнайомцеві. Він жестом запросив його сісти на лаву біля дверей і, по кількох хвилинах мовчанки, яка, здавалося, завершувала попередні розмірковування, звернувся до прибулого в дещо поблажливому тоні:

– Добридень, метре Жак.

– Вітаю, метре, – відповів чоловік у чорному.

У тому, як один вимовив це «метре Жак», а другий – лише «метре», – відчувалася така ж різниця, яка існує між «монсеньйором» і «мсьє», між «domine» i «domne». Це, безперечно, була зустріч учителя з учнем.

– Ну, що? – спитав архідиякон по новій паузі, якої метр Жак не насмілювався порушити. – Маєте успіхи?

– На жаль, мій метре! – відповів той, сумно усміхаючись, – я все ще роздмухую вогонь. Попелу – аж надто, але золота – ні крихти.

Дом Клод зробив нетерплячий жест.

– Я питаю вас не про це, метре Жак Шармолю, а про процес вашого чаклуна. Здається, Марк Сенен, ви казали? Чи не так? Скарбник рахункової палати? Чи зізнається він у чаклунстві? Допит дав наслідки?

– На жаль, ні! – відповів метр Жак усе з тією ж сумною усмішкою. – Ми позбавлені цієї втіхи. Ця людина – камінь. Ми будемо змушені зварити його живцем на Свинячому ринку раніше, ніж він щось скаже. А проте ми нічим не гребували, щоб добитися правди. Він уже весь розтрощений, ми застосовували всі засоби святого Жана, як каже старий жартівник Плавт:

Advorsum stimulos, laminas, crucesque, compedesque, Nervos, catenas, carceres, numellas, pedicas, boias [126].

Нічого не допомагає. Ця людина жахлива. Все марно.

– Ви нічого нового не знайшли в його будинку?

– Аякже, – сказав метр Жак, риючись у своїй сумці.– Ось цей пергамент. На ньому написано слова, яких ми не розуміємо. А пан прокурор у кримінальних справах Філіпп Лельє, між іншим, трохи знає староєврейську мову, якої він навчився під час процесу євреїв з вулиці Кантерстен у Брюсселі.

Кажучи це, метр Жак розгорнув пергамент.

– Дайте‑но, – сказав архідиякон і, поглянувши на нього, вигукнув: – Чистісінька магія, метре Жак! – Емен‑хетан! Це крик перевертнів, коли вони злітаються на шабаш. Per ipsum, et cum ipso, et in ipso [127]. Це закликання знову ввергає диявола в пекло. Нах, рах, max [128]–це стосується медицини: заклинання проти укусу скаженого собаки. Метре Жак! Ви – королівський прокурор духовного суду! Цей пергамент жахливий!

– Ми знову піддамо тортурам цю людину. А ось іще, – додав метр Жак, порпаючись у своїй сумці,– що ми знайшли в Марка Сенена.

Це була посудина, подібна до тих, які захаращували камін дом Клода.

– А! – промовив архідиякон. – Це алхімічний тигель.

– Зізнаюся вам, – сказав метр Жак із своєю боязкою, вимушеною усмішкою, – що я випробував його на своєму вогнищі, але домігся не більшого успіху, ніж від власного тигля.

Архідиякон взявся розглядати посудину.

– Що це він вигравірував на своєму тиглі? Och! Och! – слово, що виганяє бліх! Цей Марк Сенен – неук. Я певен, що в цьому тиглі золота не здобудете. Він придатний лише на те, щоб улітку ви поставили його в своїй спальні, не більш!

– Оскільки ми заговорили про помилки, – промовив королівський прокурор, – то перш ніж піднятися до вас, я розглядав нижній портал. Чи впевнені ви, ваша превелебність, у тому, що на ньому з боку Божого притулку зображено початок робіт з фізики і що серед семи голих постатей, біля ніг божої матері, та, що з крилами на п'ятах, – це Меркурій?

– Так, – відповів священик, – про це пише Огюстен Ніфо, італійський учений, який знався з бородатим демоном, що навчив його всього. Проте ми зараз зійдемо вниз, і я вам усе поясню на місці.

– Дякую вам, мій метре, – сказав Шармолю, вклоняючись до землі.– До речі, я мало не забув! Коли ви бажаєте, щоб я дав розпорядження заарештувати малу чаклунку?

– Яку чаклунку?

– А ту циганку, що, як вам добре відомо, день у день приходить танцювати на паперть Собору, незважаючи на заборону духовного суду. У неї є одержима коза з рогами диявола, яка читає, пише, знає математику, мов Пікатрис, і якої цілком досить, щоб через неї перевішати все циганське плем'я. Обвинувачення вже готове. Процес скоро відбудеться, побачите самі! Гарненьке створіння, їй‑богу, ця танцюристка! Найчарівніші в світі чорні очі! Наче два єгипетські карбункули. Коли ж ми почнемо?

Архідиякон страшенно зблід.

– Я вам скажу тоді,– пробурмотів він ледь чутно. Потім додав нерозбірливо: – А поки що продовжуйте з Марком Сененом.

– Будьте спокійні! – сказав, посміхаючись, Шармолю, – я примушу знову прив'язати його до шкіряного ложа, тільки‑но повернуся додому. Та це диявол, а не людина. Він заморив навіть самого П'єрра Тортерю, у якого руки трохи міцніші за мої. Як каже цей добряга Плат: «Nudus, vinctus, centum pondo, es quando pendes per pedes [129]. Допитаємо його на дибі! Це те, що в нас є найкращого. Він пройде й через це.

Дом Клод, здавалося, поринув у похмуре розмірковування. Він повернувся до Шармолю:

– Метре П'єрра… я хотів сказати, метре Жак, займіться Марком Сененом!

– Так, так, дом Клоде. Нещасна людина! Він зазнає мук Мюммоля *. Але що за дика думка літати на шабаш! І це у скарбника Рахункової палати, який, здавалося б, мусив знати Карла Великого: «Stryga vel masca» [130]. Що ж до малої Смеральди, як вони її звуть, то я чекатиму вашого наказу. Ах, ще одне! Коли ми будемо проходити під порталом, поясніть мені також, що означає садівник, зображений при вході до Собору. Може, цe і є Сівач? Гей, метре, про що ви так задумалися?

Дом Клод, поринувши в думки, не слухав його. Шармолю, простеживши за його поглядом, побачив, що він був спрямований на велике павутиння, яке затягло слухове віконце. У цю мить необачна муха, яку вабило березневе сонце, ринулася крізь цю сітку й заплуталася в ній. Відчувши тремтіння павутини, величезний павук вихопився із своєї центральної комірки й одним стрибком кинувся на муху; він перегнув її навпіл, і водночас його огидний хоботок почав обмацувати її голівку.

– Бідна муха! – промовив королівський прокурор духовного суду і підніс був руку, щоб урятувати її. Архідиякон, немов раптово пробуджений, затримав його руку міцним, судорожним рухом.

– Метре Жак! – вигукнув архідиякон. – Не перечте долі!

Прокурор злякано оглянувся: йому здалося, що залізні кліщі обхопили його руку. Погляд священика, нерухомий, дикий, палаючий, був прикутий до жахливої маленької групи – мухи та павука.

– О, так, – вів далі священик голосом, який, здавалося, виходив із самої глибини його єства, – це символ усього. Вона літає, вона радісна, вона щойно народилася; вона шукає весни, свіжого повітря, волі; о так! Але нехай вона тільки наштовхнеться на фатальну розетку, як звідти вилізає павук, огидний павук. Бідна танцівниця! Бідна, приречена мушка!.. Метре Жак, облиште! Це фатум! О лихо! Клоде, ти павук. Але, Клоде, ти водночас і муха! Ти линув назустріч науці, світлу, сонцю, ти дбав лише про те, щоб вийти на простір, на ясне світло вічної істини; але, кинувшись до виблискуючого віконця, яке виходить в інший світ, у світ ясності, розуму, науки, ти – сліпа муха, нерозсудливий учений – не побачив цієї тонкої тканини павутиння, простягнутої долею між світлом і тобою, і кинувся туди прожогом, нещасний безумець, а тепер пручаєшся з розбитою головою й відірваними крильцями у залізних лабетах долі!.. Метре Жак! Метре Жак! Дайте волю павукові!

– Запевняю вас, – сказав Шармолю, який дивився на нього, нічого не розуміючи, – я не зачеплю його. Але, ради бога, відпустіть мою руку, метре! У вас руки, мов лещата.

Архідиякон не слухав його.

– О безумець! – не вгавав він, не зводячи очей із слухового віконця. – А коли б ти і прорвав її, цю небезпечну павутину, своїми мушиними крильцями, невже ти гадаєш, що ти досяг би світла! А ця шибка, там далі, ця прозора перепона, ця кришталева стіна, твердіша за бронзу, яка відділяє всіх філософів від істини, – чи ти подолав би її? О марнота науки! Скільки мудреців лине здалеку до неї, щоб розбити собі голову! Скільки різноманітних наукових систем дзижчить і б'ється об цю споконвічну шибку!

Він замовк. Ці останні думки, які непомітно привели його від самого себе до науки, здавалося, заспокоїли Клода. Жак Шармолю раптом примусив його знову повернутися до дійсності.

– Отже, мій метре, – спитав він, – коли ж ви прийдете допомогти мені виготовити золото? Мені вже терпцю не стає дочекатися наслідків.

Архідиякон похитав головою, гірко посміхнувшись.

– Метре Жак, читайте Мішеля Пселла «Dialogus de energia et operatione daemonum [131]. Те, чим ми займаємося, не зовсім безневинне.

– Тихше, метре! Я про це догадуюсь, – сказав Шармолю, – але доводиться потроху займатися герметикою, особливо коли ти лише королівський прокурор духовного суду й дістаєш платню тридцять турських екю на рік. Тільки давайте говорити тихіше.

У цю мить хрумкіт, який долинув з‑під каміна, вразив насторожений, неспокійний слух Шармолю.

– Що це таке? – спитав він.

То був школяр, якому вкрай надокучило його тісне сховище; знайшовши там скоринку хліба і шматок цвілого сиру, він, за браком іншої розваги та кращого сніданку, узявся, не задумуючись, їсти їх. А що був надто голодний, то їв дуже голосно, старанно розжовуючи кожен шматок, що й викликало настороженість і тривогу прокурора.

– Це один з моїх котів ласує мишею, – жваво відповів архідиякон. Таке пояснення задовольнило Шармолю.

– Справді, метре, – відповів він, шанобливо усміхаючись, – у всіх великих філософів були свої хатні тварини. Ви ж бо знаєте, що казав Сервіус *: «Nullus enim locus sine genio est» [132].

Тим часом дом Клод, побоюючись якої‑небудь нової витівки Жеана, нагадав своєму гідному учневі, що вони ще мають разом вивчити деякі фігури на порталі, і обидва вийшли з келії, на превелику полегкість школяра, який уже почав серйозно непокоїтися, щоб на його колінах не лишився назавжди відбиток його підборіддя.

Дата добавления: 2015-06-28