І. Екю, що перетворилося на сухий листок

КНИГА ВОСЬМА

Гренгуар і весь двір чудес були в смертельній тривозі. Уже понад місяць вони не знали, що сталося з Есмеральдою, це дуже засмучувало князя циганського та його друзів‑волоцюг. Зникнення її кізки подвоювало горе Гренгуара. Якось увечері циганка зникла, і відтоді вона ніби у воду впала. Усі розшуки були марні. Кілька халамидників‑задирак збиткувалися над Гренгуаром, кажучи, що того вечора бачили Есмеральду поблизу моста Сен‑Мішель з якимось офіцером; але цей чоловік, повінчаний за циганським обрядом, був філософом‑скептиком, і до того ж він краще ніж будь‑хто знав, яка цнотлива його дружина. Він мав змогу переконатися, наскільки непереборна соромливість, що є наслідком поєднання властивостей амулета й дівочої цноти, і з математичною точністю вирахував ступінь опору цієї невинності, піднесеної у квадрат. Щодо цього він був спокійний.

Отож пояснити собі зникнення циганки він не міг. Це глибоко засмучувало його. Якби було можливо, він би ще більше схуд. Він про все забув – забув про свої літературні вправи, навіть про свій великий літературний твір «De figuris regularibus et irregularibus» [141], який він збирався видати, тільки‑но у нього заведуться гроші (бо відтоді, як він побачив твір Гуго де сен‑Віктора «Didascalon» [142], надрукований знаменитим шрифтом Венделена де Спіра, він просто почав марити про книгодрукування).

Якось, засмучений, проходячи повз башту Турнель, де містився кримінальний суд, біля входу до Палацу правосуддя він побачив натовп.

– Що гам таке? – спитав він юнака, який звідти виходив.

– Не знаю, добродію, – відповів юнак. – Кажуть, ніби судять якусь жінку, що вбила латника. І, мабуть, тут не обійшлося без чаклунства, бо єпископ і духовний суд втрутилися в справу, а мій брат, архідиякон Жозаський, там днює і ночує. Я хотів з ним поговорити, але через юрбу не міг до нього дістатися, і це дуже досадно, бо мені потрібні гроші.

– На жаль, добродію, – сказав Гренгуар, – я б з радістю позичив вам грошей, але якщо мої кишені й продірявлені, то вже ніяк не від тягаря монет.

Він не насмілився сказати юнакові, що знає його брата, архідиякона, якого він не відвідував після зустрічі в Соборі; ця неуважність до свого вчителя бентежила його.

Школяр пішов своєю дорогою, а Гренгуар – за юрбою, яка піднімалася сходами, – до залу суду. Він вважав, що найкращою розвагою в смутку є видовище кримінального судочинства, бо судді, звичайно, настільки дурні, що примусять хоч кого сміятись. Натовп, до якого він приєднався, сунув мовчки, штовхаючись ліктями. Після довгого й нудного тупцювання по темному коридору, що звивався в Палаці, мов травний тракт цієї старої будівлі, він дійшов до низеньких дверей, що вели до залу. Завдяки своєму високому зросту він міг оглянути зал понад головами натовпу.

Зал був просторий і похмурий і через це здавався ще просторішим. Вечоріло; довгі стрілчасті вікна пропускали тільки блідий промінь світла, який згасав, перш ніж досягав склепіння – величезної решітки з різьблених балок, оздоблених тисячею скульптур, що, здавалося, непомітно рухалися в темряві. Тут і там на столах уже палало чимало свічок, які освітлювали схилені над паперами голови протоколістів.

Передню частину залу заповнювала юрба; праворуч і ліворуч сиділи юристи, а в глибині, на помості – безліч суддів, останні ряди яких губилися в сутінках. Нерухомі, зловісні обличчя. Стіни були усіяні численними зображеннями королівських лілій. Над головами суддів невиразно вимальовувалося розп'яття, а навколо стирчали списи та алебарди, на вістрях яких світло свічок запалювало вогняні цятки.

– Добродію, – звернувся Гренгуар до одного із своїх сусідів, – хто це такі, усі ці люди, що вишикувалися он там, наче прелати на церковному соборі?

– Добродію, – відповів сусід, – це радники великої палати праворуч і радники слідчої палати – ліворуч; нижчі чини в чорних мантіях, а вищі – у червоних.

– А там, над ними, – знову спитав Гренгуар, – хто це такий, отой червоний товстун, що обливається потом?

– Це сам пан голова.

– А ці барани позад нього? – не вгавав Гренгуар, що, як ми вже казали, не любив судового стану. Це пояснювалося, певно, тією злістю, яку він відчував до Палацу правосуддя з часу своєї невдачі на драматичній ниві.

– Це панове доповідачі королівської палати.

– А перед ними, он той кабан?

– Це пан протоколіст королівського суду.

– А праворуч, отой крокодил?

– Метр Філіпп Лельє – надзвичайний королівський прокурор.

– А ліворуч, той гладкий чорний кіт?

– Метр Жак Шармолю, королівський прокурор духовного суду і панове члени цього суду.

– Ще одне запитання, добродію, – промовив Гренгуар. – Що, власне, роблять усі ці шановні люди?

– Судять.

– Судять? Кого? Я не бачу обвинуваченого.

– Це жінка, добродію. Ви не можете її бачити. Вона сидить до нас спиною, її закриває від нас натовп. Дивіться, вона он там, де ви бачите ліс протазанів [143].

– Що це за жінка? – спитав Гренгуар. – Чи не знаєте ви, як її звуть?

– Ні, добродію, я сам щойно прийшов. Тільки я так гадаю, що тут ідеться про чаклунство, бо в судочинстві бере участь духовний суд.

– Он воно що! – промовив наш філософ. – Отже, ми зараз побачимо, як уся ця судова братія зжере людину. Що ж, це таке саме видовище, як і всяке інше

– Добродію, – зауважив сусід, – чи не здається вам, що метр Жак Шармолю має надто лагідний вигляд?

– Гм, – відповів Гренгуар, – я не довіряю лагідності того, в кого вдавлені ніздрі й тонкі губи.

Тут сусіди примусили співрозмовників припинити балачку. Слухали важливого свідка.

– Панове, – казала стоячи серед залу стара жінка, на якій було стільки дрантя, що вся вона здавалася купою ходячого лахміття, – панове, все це така ж самісінька правда, як те, що я звуся Фалурдель, що сорок років я мешкаю біля мосту Сен‑Мішель і вчасно сплачую ренту та податки, а двері мої якраз навпроти Тассена Кайяра – красильника, будинок якого стоїть проти течії річки. Тепер перед вами жалюгідна стара жінка, а колись я була гарною дівкою, панове мої! За кілька днів до цієї події люди казали мені: «Фалурдель, не прядіть пізно увечері, бо диявол любить розчісувати своїми рогами пряжу у старих жінок. Ви чули ж, певно, що понурий монах, який торік з'явився біля Тампль, тепер блукає в Сіте. Фалурдель, бережіться, щоб він не постукав у ваші двері». І от якось увечері пряду я собі на прядці. Аж раптом хтось стукає в двері. Я питаю: «Хто?» У відповідь – лайка. Відчиняю. Входять двоє. Один весь у чорному, а з ним – красунь офіцер. У чорного видно самі очі – як дві розжарені вуглини. А все інше закриває капелюх і плащ. І ось вони мені й кажуть: «Кімнату святої Марти». Це моя верхня кімната, панове, найчистіша. І дають мені одне екю. Я ховаю екю в шухляду й кажу собі: «Завтра можна буде купити тельбухів у Глорієтській різниці». Йдемо нагору. Прийшли ми до верхньої кімнати, оглядаюсь, а того, в чорному, і сліду нема. Це мене трохи ошелешило. А офіцер – красивий, немов знатний вельможа, іде вниз разом зі мною. Він виходить. Не встигла я й пасма напрясти, як він повернувся з гарною, молодесенькою дівчиною – справжньою лялечкою; вона б засяяла, мов сонце, якби її причепурити. А за нею цап біжить – чорний чи білий – цього я не пригадую. Це й примусило мене трохи замислитись. Дівчина – то не моє діло, але цап! Не люблю я цих тварин, у них борода й роги. Нагадують мужчин. І до того ж від них тхне шабашем. Проте я нічого не сказала. Я ж одержала екю. Це ж справедливо, пане суддя, чи не так? Я провела дівчину й офіцера до верхньої кімнати і залишила їх самих, тобто з цапом. Сходжу і знову беруся прясти. Треба вам сказати, що мій будинок має нижній поверх і верхній, тильною стороною він звернений до річки, як і інші будинки на мосту, а вікна нижнього й верхнього поверхів виходять прямо на воду. Отож сиджу я собі й пряду. Не знаю чому, але з думки мені не йде понурий монах, що його мені чимось нагадав цап. Та й красуня була якось дивно вдягнена. Раптом чую – нагорі крик, щось грюкнуло об підлогу, відчинилося верхнє вікно. Біжу до свого нижнього вікна і бачу, як перед моїми очима пролітає щось чорне й падає у воду. Наче якась примара в одязі священика. Ніч була місячна. Я все дуже добре бачила. Воно попливло до Сіте. Вся тремтячи з переляку, я кличу нічну сторожу. Ці панове входять і, не розібравшись, у чому справа, а були вони напідпитку, починають мене лупцювати. Я насилу розтлумачила їм, що трапилося. Біжимо нагору – і що ж бачимо? Моя нещасна кімната вся залита кров'ю. Офіцер лежить на підлозі, з кинджалом у горлі, дівчина прикидається мертвою, а цап зовсім переляканий. «От тобі й маєш, – сказала я собі,– тепер і за два тижні не відмиєш підлоги. Доведеться шкрябати, а це просто жах!» Винесли ротмістра – бідний хлопець! Потім – дівчину, зовсім розхристану. Та це ще не все! Найстрашніше те, що другого дня, коли я хотіла взяти екю, щоб купити тельбухів, я замість нього знайшла сухий листок.

Стара замовкла. Гомін жаху пробіг по натовпу.

– Привид… цап… від усього цього таки тхне чаклунством, – промовив один із сусідів Гренгуара.

– А сухий листок? – додав другий.

– Ніякого сумніву, – промовив третій, – це чаклунка, яка разом з понурим монахом грабує офіцерів.

Гренгуар і сам був схильний розглядати всю цю жахливу історію вірогідною.

– Жінко на ймення Фалурдель, – поважно промовив голова суду, – ви більше нічого не можете сказати правосуддю?

– Ні, монсеньйоре, – відповіла стара, – хіба тільки те, що в протоколі мій дім названо смердючою й перехнябленою халупою; це вже занадто образливо. Будинки на мосту на вигляд не дуже чепурні, бо в них живе сила‑силенна народу, а проте м'ясники там мешкають, а вони ж люди багаті, і їхні жінки вродливі й чепурні.

Один із суддів, що здався Гренгуарові схожим на крокодила, підвівся,

– Досить! Я прошу шановних членів трибуналу мати на увазі, що в обвинуваченої знайдено кинджал. Жінко на ймення Фалурдель, ви принесли той сухий листок, що в нього перетворилося екю, дане вам дияволом?

– Так, монсеньйоре, – відповіла вона, – я його розшукала. Ось він. Судовий виконавець подав сухий листок крокодилові, який зловісно похитав головою і передав його судді, а той – прокуророві духовного суду. Таким чином листок обійшов увесь зал.

– Це березовий листок, – сказав метр Жак Шармолю. – Новий доказ чаклунства.

Один з радників узяв слово.

– Свідок, двоє чоловіків зайшли до вас одночасно, один у чорному, який на ваших очах спочатку щез, а потім в одязі священика плив Сеною, та офіцер. Хто з них дав вам екю?

Стара на мить замислилась, потім сказала:

– Офіцер.

Гомін пробіг по натовпу.

«Он як? – подумав Гренгуар. – Це примушує мене сумніватися в усій цій історії».

Тим часом знову втрутився метр Філіпп Лельє, надзвичайний королівський прокурор.

– Я нагадую шановним суддям, що в своєму свідченні замордований офіцер заявив про те, що в ту хвилину, коли підійшов чоловік у чорному, у нього промайнула невиразна думка, що це понурий монах. Він розповів також, що той упир наполегливо умовляв його увійти в зносини з обвинуваченою, а на його, ротмістра, зауваження, що він не має грошей, дав йому екю, яким вищезгаданий офіцер і заплатив Фалурдель. Отже, це екю – пекельна монета

Це переконливе зауваження прокурора, здавалося, розвіяло всі сумніви, що були виникли в Гренгуара та в інших скептиків у залі.

– Панове, ви маєте всі документи, – додав королівський прокурор, сідаючи. – Ви можете обміркувати свідчення Феба де Шатопер.

Почувши це ім'я, підсудна підвелась. її голова показалася над натовпом. Жахнувшись, Гренгуар упізнав у ній Есмеральду.

Вона була бліда, її волосся, колись так дбайливо зачесане й прикрашене цехінами, тепер безладно спадало на плечі, її уста посиніли, запалі очі лякали. О горе!

– Феб! – напівпритомно вимовила вона. – Де він? О ласкаві панове, перш ніж убити мене, змилуйтеся, скажіть, живий він чи ні?

– Замовкни, жінко, – відповів голова, – це до справи не стосується.

– О, зробіть ласку, скажіть мені, чи живий він! – знову спитала вона, склавши наче для молитви свої чудові схудлі руки, і було чути, як від цього руху вздовж її плаття задзвеніли кайдани.

– Ну, добре, – сухо промовив королівський прокурор, – він умирає. Ти задоволена?

Нещасна упала на свою лаву, мовчки, без сліз, бліда, неначе воскова статуя.

Голова нахилився до чоловіка, що сидів біля його ніг, одягнений у чорну мантію та гаптований золотом капелюх, із золотим ланцюгом на шиї і жезлом у руці.

– Судовий виконавцю, введіть другу підсудну.

Очі всіх присутніх звернулися до маленьких дверей, що відчинились

і пропустили гарненьку кізку із золоченими ріжками та копитцями. Тільки‑но Гренгуар побачив її, серце його закалатало. Тендітне створіння затрималось якусь мить на порозі, витягнувши шию, наче воно стояло на краю скелі й бачило перед собою неосяжний обрій. Раптом, помітивши циганку, кізка перескочила через стіл і голову одного з протоколістів і двома стрибками опинилася біля колін своєї господині. Потім кізка граціозно згорнулася коло її ніг, наче випрошуючи слова або пестощів; але підсудна залишилась нерухомою і навіть не кинула оком на бідну Джалі.

– О, та це ж та сама огидна тварина, – промовила стара Фалурдель. – Я добре впізнаю їх обох.

Узяв слово Жак Шармолю.

– Якщо панове судді не заперечують, ми розпочнемо допит кози.

Це й була друга підсудна. На той час не було нічого простішого за судову справу про чаклунство, порушену проти якоїсь тварини. У судових звітах за 1466 рік серед інших подробиць можна побачити цікавий перелік судових витрат по процесу Жільє‑Сулара та його свині, «страчених за їхні лиходійства» в Карбейлі. Тут ви знайдете все: і вартість ями, куди закопали свиню, і п'ятсот в'язанок хмизу, що їх було взято в Морсанському порту, три пінти вина та хліба – остання трапеза засудженого, яку кат по‑братньому з ним поділив, навіть вартість догляду та годівлі свині за одинадцять днів по вісім паризьких деньє на добу. Іноді правосуддя заходило ще й далі. Так, у капітуляріях Карла Великого й Людовіка Благочестивого передбачено найтяжчі покарання для вогняних привидів, які дозволяють собі з'являтися на небі.

Тим часом прокурор духовного суду вигукнув:

– Ми попереджаємо: якщо демон, який вселився в цю козу і не піддається ніяким молитвам проти злих духів, і надалі упиратиметься в своїх злочинних діях та лякатиме ними суд, ми будемо змушені вимагати для нього шибениці або вогнища.

Гренгуар вкрився холодним потом. Шармолю взяв із стола тамбурин і, наблизивши його до кізки, спитав її:

– Котра година?

Кізка подивилася на нього своїми розумними очима, підняла позолочену ратичку і вдарила сім разів. Справді, була сьома година. Натовп здригнувся від жаху.

Гренгуар не міг стриматись.

– Вона занапащає себе! – вигукнув він голосно. – Невже ви не бачите, що вона сама не розуміє, що робить?

– Тихше, ви там, мужва! – різко крикнув судовий виконавець.

Жак Шармолю за допомогою того ж тамбурина примусив кізку проробити ряд різних дивовижних фокусів з числом, місяцем року та інші, свідками яких читач уже був. І внаслідок якогось оптичного обману, властивого судовим розглядам, ті ж самі глядачі, які, можливо, не раз аплодували невинним витівкам Джалі на перехрестях, тепер, під склепінням Палацу правосуддя, були ними вкрай налякані. Коза в їх очах була, безумовно, дияволом.

Становище ще більше погіршилось після того, як королівський прокурор зняв з шиї Джалі шкіряну торбинку з розрізаними буквами, висипав їх на підлогу, і присутні побачили, як кізка своєю ніжкою склала з алфавіту фатальне ім'я «Феб».

Чаклунство, жертвою якого був ротмістр, здавалося незаперечно доведеним. І в очах усіх циганка, ця чарівна танцівниця, яка стільки разів захоплювала перехожих своєю грацією, тепер була страшною відьмою.

А втім, сама вона не подавала ніяких ознак життя: ніщо – ні граціозні рухи Джалі, ні погрози суддів, ні глухі прокльони присутніх не доходили до неї. Щоб привести Есмеральду до пам'яті, сержант грубо струсонув її, а голові трибуналу довелось урочисто підвищити голос:

– Дівчино, ти належиш до циганського племені, що вдається до чаклунства. Ти разом з козою‑чарівницею, притягнутою у цій справі, в ніч проти двадцять дев'ятого числа минулого березня місяця за допомогою пекельних сил чаклунства й нечестивих обрядів убила, заколовши кинджалом, ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Чи й далі ти заперечуєш це?

– Це жахливо, – вигукнула дівчина, затуляючи обличчя руками. – Феб, мій Феб! О, це пекло!

– Ти все ще заперечуєш? – удруге холодно запитав голова.

– Ви ще питаєте! – несамовито вигукнула вона й підвелася, очі її палали.

Голова вів допит далі:

– У такому разі, чим ви пояснюєте факти, що свідчать проти вас? Вона відповіла уриваним голосом:

– Я вже сказала… Я не знаю… Це священик, невідомий мені священик; якийсь пекельний монах, що мене переслідує…

– Правильно, – підтвердив суддя, – понурий монах‑привид.

– О панове мої! Змилуйтеся! Я тільки бідна дівчина… – Циганського роду, – перебив її суддя.

Метр Жак Шармолю промовив солодким голосом:

– Беручи до уваги гідну жалю впертість підсудної, я вимагаю застосування тортур.

– Ми згодні,– промовив голова.

Нещасна затремтіла. Однак, за наказом варти, підвелась і досить твердою ходою пішла між двох рядів алебардників, очолюваних Жаком Шармолю та священиками духовного суду, до дверей, що зненацька відчинилися й одразу ж зачинилися за нею. На засмученого Гренгуара вони справили враження огидної пащі, яка поглинула бідолашну дівчину.

Коли вона зникла, у залі пролунало жалісне мекання. Це плакала маленька кізка.

Засідання було перерване. На зауваження одного з радників, що панове судді втомилися й що чекати на закінчення тортур надто довго, голова відповів, що судді повинні вміти жертвувати собою в ім'я свого обов'язку.

– Непокірна, гидка розпусниця! – пробурчав якийсь старий суддя. – Примушує піддавати себе тортурам, коли ми ще не вечеряли.

Дата добавления: 2015-06-28