IV. Ведмежа послуга

Квазімодо цієї ночі не спав. Щойно він востаннє обійшов Собор. Замикаючи браму, він не помітив, як повз нього пройшов архідиякон, явно невдоволений з тієї старанності, з якою дзвонар порався із засувами й замикав величезну браму, залізне облямування якої надавало їй міцності муру. Дом Клод, більш ніж звичайно, мав заклопотаний вигляд Після нічної пригоди в келії він поводився з Квазімодо щоразу гірше. Проте ні брутальність, ні навіть бійка не могла похитнути терплячої покірності й мовчазної слухняності відданого дзвонаря. Без нарікань і скарг терпів він від архідиякона все: образи, погрози, биття. І тільки стурбовано стежив, коли дом Клод сходами башти піднімався нагору. Тим часом архідиякон і сам уникав зустрічей з циганкою.

Отож, побіжно глянувши на свої бідні, такі занедбані ним тепер дзвони – Жакеліну, Марію, Тібо, – Квазімодо цієї ночі зійшов на вишку північної башти і звідти, поставивши на покрівлю щільно закритий потайний ліхтар, став дивитися на Париж. Ніч, як ми вже казали, була дуже темна. Париж, за тих часів майже зовсім не освітлюваний, здавався невиразним нагромадженням якихось чорних масивів, тут і там перерізаних білястими закрутами Сени. Квазімодо побачив світло лише у вікні однієї віддаленої будівлі, невиразні й похмурі обриси якої вимальовувалися високо над покрівлями, десь біля Сент‑Антуанеької брами. Там, очевидно, теж хтось не спав.

Блукаючи своїм єдиним оком по цьому туманному нічному краєвиду, дзвонар відчував незрозумілий неспокій і був увесь час насторожі. Ще кілька днів тому він помітив, що навколо Собору, не зводячи очей з притулку молодої дівчини, безперестанку сновигають якісь лиховісні фігури, і йому спало на думку, що проти бідолашної втікачки, можливо, є змова.

Він гадав, що народ її ненавидить так само, як і його, і через те незабаром щось має статись. Охоплений тисячею підозрінь, він чатував на своїй дзвіниці, мов відданий пес, і, як каже Рабле, «мріяв у своїй мріяльні».

Вивчаючи величезне місто своїм єдиним оком, яке, немов у нагороду за каліцтво, природа обдарувала такою зіркістю, що воно заміняло майже всі інші відсутні у нього органи чуття, Квазімодо раптом помітив: контури набережної мають дещо незвичайний вигляд, йому здалося, ніби там відбувається якийсь непевний рух, і лінія парапета, що чорніє над сріблястим фоном води, стала вже не такою прямою й непорушною, як по інших набережних, а колихається, немов річковий зиб або море голів під час руху юрби.

Це видалося йому дивним. Він подвоїв увагу. Здавалося, рух відбувається в напрямі Сіте. Тим часом ніде не було видно жодного вогника. Якийсь час рух відбувався на набережній; згодом він поволі спав, наче те, що рухалося, увійшло всередину острова; потім він припинився зовсім, і лінія набережної знову стала прямою й нерухомою.

Квазімодо не знав, що й думати, а тим часом рух знову виник на вулиці Парві, яка врізується в Сіте перпендикулярно до фасаду Собору богома‑тері. Нарешті, хоч як було темно, він побачив: з цієї вулиці з'явилася голова колони, і майдан миттю заповнила юрба. У темряві не можна було розрізнити нічого, крім того, що це – юрба.

У цьому видовищі було щось жахливе. Прагнучи сховатись у темряві, дивовижна процесія намагалася додержувати цілковитої тиші. І все ж вона не могла не шуміти зовсім, чутно було глухе тупотіння ніг. Проте звуки не досягали слуху нашого глухого, і величезна юрба, яку він ледве міг бачити і якої,– дарма що вона хвилювалася й рухалась так близько від нього,

зовсім не чув, – юрба ця справляла на нього враження мовчазного невідчутного й оповитого млою збіговиська мерців. Йому привиджувалося, що на нього насувається туман, у якому йдуть люди, і він немов бачив, як тіні ворушаться в цьому тумані.

Тоді його знову огорнули сумніви, і в голові знову майнула думка про можливість замаху на циганку. Він невиразно відчув, що насувається грізна небезпека. І в цю небезпечну хвилину він швидко зрозумів становище, чого важко було сподіватися від цього неповороткого розуму. Чи варто будити циганку? Може, влаштувати їй втечу? Але в який спосіб? Вулиці сповнені людьми, а за Собором річка. Немає ні човна, ні виходу. Залишалось одне: не порушуючи сну Есмеральди, впасти мертвим на поролі Собору, але опиратися доти, доки наспіє допомога, якщо тільки вона наспіє. Прокинутись, щоб прийняти смерть, бідолашна завжди встигне. Схваливши таке рішення, він став придивлятися до «ворога» вже спокійніше.

Юрба на Соборному майдані, здавалося, збільшувалась щохвилини. Проте, вирішив він, вона додержує цілковитої тиші, бо ж вікна на майдані й на вулиці залишаються зачиненими. Раптом блиснуло світло і, коливаючи вогняними язиками, над головами замиготіло сім чи вісім запалених смолоскипів. І тоді Квазімодо виразно бачив на паперті жахливе, схвильоване стовпище обідраних чоловіків і жінок, озброєних різаками, серпами, косами, списами, вістря яких миготіли тисячами відблисків. Тут і там, наче роги на потворних головах, стирчали вила. Квазімодо невиразно пригадав цю юрбу; йому здалося, ніби ще кілька місяців тому, коли юрба оголошувала його папою блазнів, він уже бачив ці обличчя. Якийсь чоловік, тримаючи в одній руці смолоскип, а в другій ломаку, виліз на тумбу й, здавалося, виголошував промову. Після цього химерна армія відразу перешикувалась, немовби оточуючи Собор. Квазімодо взяв ліхтар і зійшов на площадку між баштами, щоб краще розглянути те, що відбувається внизу, і придумати спосіб оборони.

Дійшовши до головного порталу Собору, Клопен Труйльфу справді вишикував своє військо до бою. Не сподіваючись на опір, він, проте, як розсудливий полководець, прагнув зберегти такий порядок, який дав би йому змогу гідно зустріти несподівану атаку нічного патруля або дозору. І він розташував свої загони так, що тому, хто глянув би на них згори й здаля, вони нагадали б римський трикутник у битві під Екномом, «свиню» Александра Македонського або знаменитий клин Густава‑Адольфа *. Звернена однією своєю стороною до Божого притулку, а другою до вулиці Сен‑П'єр‑о‑Беф, основа цього трикутника, перетинаючи вихід з вулиці Парві, упиралася в глиб майдану. Клопен Труйльфу, разом із князем циганським, нашим другом Жеаном і кількома найодчайдушнішими волоцюгами, став при вершині цього трикутника.

Наскоки, подібні до того, який обідранці мали намір вчинити на Собор богоматері, у середньовічних містах не були великою рідкістю. Того, що ми звемо тепер «поліцією», тоді не було. По найбільш багатолюдних містах і особливо по столицях єдиної центральної влади не існувало. Феодалізм дуже химерно побудував ці велетенські міста‑общини. Місто являло собою

скупчення сили‑силенної окремих феодальних володінь, що поділяли його на окремі частини різноманітної форми й величини. Звідси безліч найсуперечливіших порядків, тобто, власне, ніякого порядку. У Парижі, приміром, незалежно від ста сорока одного ленного володаря з правом стягати податки, було ще двадцять п'ять володарів, які, починаючи від єпископа Паризького з його ста п'ятьма вулицями й кінчаючи настоятелем Нотр‑Дам‑де‑Шан, у якого їх було чотири, мали, крім того, право судової влади. Усі ці феодальні законники визнавали свого сюзерена‑короля тільки номінально. Усім належало право стягати шляхове мито. Усі почували себе господарями. Людовік XI, цей невтомний трудівник, широко й наполегливо заходившись руйнувати феодальний лад (що його згодом в інтересах королівської влади дбайливо відновляли Рішельє * й Людовік XIV і в інтересах народу остаточно знищив Мірабо), – владно, наперекір усім, видав два‑три укази, якими для всіх визначалися обов'язкові правила. Так, наприклад, у 1465 році городянам, під загрозою шибениці, було наказано з настанням ночі запалювати на вікнах свічки й замикати собак; того ж таки року іншим наказом велено було ввечері перетинати вулиці залізними ланцюгами і заборонялось тримати при собі кинджали чи будь‑яку іншу зброю. Проте незабаром усі ці спроби встановити загальноміське законодавство було забуто. Городяни дозволяли вітру гасити свічки на їхніх вікнах, а собакам вільно гуляти; вулиці перетинали ланцюгами лише під час облоги, а заборона носити зброю спричинилася лише до того, щоб вулицю Перерізаної Пельки почали називати вулицею Перерізаного Горла. Це вже, безперечно, було явним прогресом.

Стародавня споруда феодального законодавства стояла непохитно. Судові округи й ленні земельні володіння безладно нагромаджувалися, перехрещувалися, переплутувалися, стикались і немовби врізувались одне в одне. Даремно скрізь стояв ліс дозорів, патрулів, різноманітної нічної сторожі,– крізь неї у всеозброєнні проривалися грабунок, бунт і розбій. Не дивно, що в такому безладді несподівані наскоки черні на палаци, замки й прості будинки не були нечуваною подією. Сусіди втручалися в цю справу здебільшого лише тоді, коли пограбування загрожувало їм самим. Почувши постріли з мушкетів, вони затуляли вуха, зачиняли віконниці, барикадували двері, вичікуючи, поки сутичка закінчиться з допомогою нічної варти або й без неї. А вранці парижани переказували один одному: «Минулої ночі розгромили палац Етьєна Барбетта», «На маршала Клермонського вчинено напад…» Не тільки королівські замки – Лувр, Пале, Бастілія, Турнель, але й резиденції звичайних вельмож – Пті‑Бурбон, палац де‑Санс, Ангулем‑ський палац та інші – обгороджувалися зубчастими мурами, а над ворітьми в них були бійниці. Церкви охороняла їхня святість. Проте деякі з них – Собор богоматері не належав до цього числа – були укріплені. Абатство Сен‑Жермен‑де‑Пре було оточене зубчастою огорожею, наче замок якогось барона. На гармати воно витратило міді значно більше, ніж на дзвони. Сліди укріплень цього абатства були виразно помітні ще в 1610 році. Нині ж від нього лишилася тільки сама церква…

Але повернімося до Собору богоматері.

Покінчивши з першими розпорядженнями, які,– віддамо належне дисципліні цієї армії голодранців, – виконувалися мовчазно й надзвичайно точно, Клопен зліз на парапет паперті. Ставши лицем до Собору й розмахуючи смолоскипом, полум'я якого, коливаючись на вітрі й застилаючись власним димом, то осявало фасад церкви червонуватим світлом, то залишало його в тіні, цей гідний ватажок зграї волоцюг заговорив хриплим, грубим голосом:

– Луї де Бомон, єпископе паризький, раднику верховного суду! Я, Клопен Труйльфу, король Алтинів, великий принц Арго, єпископ блазнів, кажу тобі, що наша сестра, несправедливо обвинувачена в чаклунстві, знайшла собі пристановище у тебе в Соборі. Ти повинен дати їй притулок і захист. Але верховний суд хоче забрати її з Собору, і ти дав на це згоду. Завтра нещасну мають повісити на Гревському майдані, якщо її не врятують бог і волоцюги. Тому, єпископе, ми прийшли до тебе. Якщо твоя церква недоторканна, недоторканна й наша сестра, але якщо наша сестра не є недоторканною, – то й твоя церква не є недоторканною. Ми вимагаємо: якщо ти хочеш врятувати Собор – віддай нам дівчину. Якщо ні – ми заберемо дівчину силою й пограбуємо храм. І це буде справедливо. На підтвердження цього я ставлю тут свій прапор і… нехай береже тебе бог, паризький єпископе!

На жаль, Квазімодо не міг чути цих слів, виголошених з виразом лиховісної й дикої величі. Хтось із волоцюг подав Клопену «прапор», і він урочисто встромив його в щілину між двох плит. Це були великі вила із скривавленим шматком падла на зубцях.

Зробивши це, король Алтинів обернувся й глянув на свою армію лиховісних молодчиків, очі яких блищали, неначе вістря списів. По невеличкій паузі він знову гукнув:

– Вперед, сини! До роботи, зломщики!

Тридцятеро здоровенних, кремезних хлопців, схожих на слюсарів, вийшли з лав з молотками, кліщами й залізними ломами на плечах. Вони рушили до головної брами Собору, зійшли східцями на паперть і з допомогою підойм та кліщів заходилися ламати двері. Волоцюги юрбою подалися слідом за ними, хто допомагати, а хто й просто дивитись. Натовп миттю заповнив усі одинадцять східців паперті.

Але двері не піддавалися.

– Таж міцні і вперті, хай їм чорт! – вилаявся один.

– Такі старі, що в них хрящі закостеніли, – сказав другий.

– Сміливіше, друзі! – продовжував закликати Клопен. – Ставлю голову проти старої пантофлі, що поки прокинеться хоч один паламар, ви встигнете відчинити двері, визволити дівча й пограбувати вівтар. Чуєте, замок уже тріщить!

Страшенний гуркіт, що пролунав за спиною Клопена, заглушив його слова. Клопен обернувся. Неначе з неба на паперть гепнула величезна колода. Розчавивши на східцях кільканадцять волоцюг, вона з гуркотом гарматного пострілу відскочила на бруківку й поперебивала ноги ще декому з юрби голодранців. З криками жаху всі кинулися врозтіч. Прилегла до паперті частина майдану за мить спорожніла. Зломщики, дарма що їх захищало склепіння порталу, кинули браму, і навіть сам Клопен відступив від Собору на чималу відстань.

– Ну та й щасливо ж я відбувся! – вигукнув Жеан. – Я ж чув, як вона просвистіла. Та хай їй чорт! П'єр Горлоріз – забитий!

Важко передати, як здивувала й злякала волоцюг ця колода. Приголомшені падінням деревини більше, ніж були б вражені появою двадцяти тисяч королівських стрільців, вони стояли якийсь час нерухомо, мовчки вдивляючись у небо.

– Сатана! – пробурмотів циганський князь. – Це скидається на чаклунство.

– Я думаю, це місяць скинув на нас поліняку, – сказав Андрі Рудий.

– Кажуть, що місяць у дружбі з пречистою дівою, – додав Франсуа Шантпрюн.

– Тисяча пап! Дурні ви всі! – вилаявся Клопен. Але як пояснити падіння колоди, він і сам не знав.

Тим часом на фасаді Собору, до вершин якого світло смолоскипів не сягало, не було видно нічого. Здоровенна дубова колода лежала на бруківці, а навкруги чувся стогін нещасних, які першими потрапили під її удар і порозпорювали собі животи об гострі кути кам'яних східців.

Нарешті, отямившись після першого подиву, король Алтинів знайшов‑таки найімовірніше, на думку його товаришів, пояснення.

– Нечиста сила! Та невже ж попи надумали оборонятися? Тоді громи їх, громи!

– Громи! – з несамовитим ревом підхопила юрба, і по фасаду Собору пролунав залп мушкетів та арбалетів.

Постріли розбудили мирних жителів сусідніх будинків. Відчинилося навстіж кілька вікон, з них повитикалися голови в нічних ковпаках і руки із запаленими свічками.

– Стріляйте по вікнах! – скомандував Клопен.

Вікна миттю позачинялись, і бідолашні городяни, ледве встигнувши обвести зляканими очима освітлену полум'ям смолоскипів юрбу, обливаючись холодним потом і запитуючи самих себе: що це відбувається на соборній паперті – відьомський шабаш чи новий напад бургундців, як у 1464 році,– повернулися до своїх жінок. Чоловікам уже ввижалися грабунки, жінкам – ґвалтування, і ті й другі тремтіли від страху.

– Громи! – кричали розлючені голодранці, але ніхто не зважувався підійти Вони дивились то на церкву, то на колоду. Колода лежала нерухомо, а будівля стояла спокійна й безлюдна. Та щось незбагненне сковувало волоцюг.

– До роботи, зломщики, – загорлав Труйльфу, – висаджуйте двері! Але всі немов прикипіли до місця.

– А бодай же вам животи порозпирало! – кричав Клопен. – Ото мені мужчини, злякалися колоди!

– Капітане, – відповів йому хтось із «слюсарів», – нас не затримує колода, а оці двері, оббиті залізними штабами. Тут кліщами нічого не вдієш.

– А що вам потрібно, щоб висадити їх?

– Ой, та потрібен таран.

Король Алтинів сміливо підбіг до страшної колоди й поставив на неї ногу.

– Ось і таран! – вигукнув він. – його вам прислали самі каноніки! – І, глузливо вклоняючись у бік церкви, додав: – Спасибі вам, каноніки!

Ця витівка справила добре враження. Магічний вплив колоди розвіявся. Волоцюги посміливішали. Незабаром, підхоплена, мов пір'їна, двома сотнями дужих рук, величезна колода гучно грюкнула в масивні двері. У тьмяному світлі смолоскипів ця довжелезна колода, підтримувана юрбою чоловіків, які з розгону били нею в браму Собору, здавалась якимось тисячоногим страховищем, що, пригнувши голову, кидається на кам'яного велетня.

При кожному ударі колоди брама, зроблена наполовину з металу, гула, мов величезний барабан, але не піддавалася, хоч увесь Собор аж здригався, і чути було, як глухий гул доходив до найдальших і найглибших його закутків.

У ту мить на голови штурмуючих згори посипався дощ великого каміння.

– Сто чортів! – вигукнув Жеан. – Невже башти надумали скинути нам на голови свої балюстради?

Але перший поштовх уже дано. Приклад показував король Алтинів. Без сумніву, це оборонявся сам єпископ, – і, незважаючи на каменюки, що тут і там трощили черепи, в браму гатили колодою ще лютіше. Знаменно, що каменюки падали поодинці, хоч і дуже часто. Волоцюги відчували одразу по два удари: один – на голові, другий – на ногах. Рідко який камінь не влучав у ціль, і вже купа вбитих та поранених стікала кров'ю й билася в судорогах під ногами людей, які раз у раз, поповнюючи свої лави, з шаленою люттю йшли на приступ. Довга колода, неначе серце дзвона, продовжувала бити в браму через рівні проміжки часу; брама стогнала, каменюки сипалися градом.

Читач, безперечно, вже догадався, що несподіваний опір, який так розлютив волоцюг, був справою рук Квазімодо.

На жаль, випадок допоміг глухому.

Коли він сходив на площадку між баштами, думки плуталися в його голові. Дивлячись згори на величезний натовп волоцюг, які готувалися напасти на Собор, він кілька хвилин, мов божевільний, бігав туди й сюди вздовж галереї, благаючи хоч диявола, хоч бога врятувати циганку. Йому спало на думку зійти на південну дзвіницю і вдарити на сполох. Але поки він розгойдав би дзвін і поки пролунав би хоч єдиний звук грубого голосу Марії, браму Собору могли висадити десять разів. Це було саме тоді, коли зломщики попрямували до неї із своїм знаряддям. Що ж робити?

Раптом він пригадав, що сьогодні, лагодячи стіни, крокви й покрівлю, в південній башті весь день працювали муляри. Для нього це було наче

промінь світла. Кроков там була така величезна кількість, що їх називали «лісом».

Квазімодо кинувся до цієї башти. У зовнішніх її приміщеннях справді була сила‑силенна різноманітного будівельного матеріалу: купи дрібного каміння, сувої штабового свинцю, в'язки дранки, величезні, вже понадпилювані колоди, купи щебеню, – одне слово, готовий арсенал.

Не можна було гаяти й хвилини. Унизу щосили працювали кліщі й молотки. Відчуття небезпеки подесятерило сили Квазімодо. Піднявши одну з найдовших і найважчих колод, він просунув її крізь дахове віконце, потім підхопив із зовнішнього боку башти й, спрямувавши по виступу балюстради, що облямовувала площадку, кинув у безодню. Наче крило вітряка, що, відірвавшись, злетіло в повітряний простір, довжелезна колода, шкрябаючи стіну й розтрощуючи статуї, кілька разів перекрутилася в повітрі й нарешті впала на землю. Пролунав страшний зойк; гепнувши на бруківку, чорна колода підстрибнула вгору, немов змія, що звилася в повітря.

Квазімодо бачив, як після падіння колоди волоцюги розвіялися в різні боки, наче попіл від подуву дитини. Використовуючи сум'яття, поки охоплені забобонним жахом арготинці розглядали скинуту з неба деревину і поки вони градом стріл та великого шроту щербили кам'яні статуї порталу, дзвонар нечутно стягав на край балюстради, звідки вже впала колода, купи щебеню, велике й дрібне каміння і навіть мішки з мулярським інструментом.

І тільки‑но зломщики заходилися висаджувати головну браму Собору, на них посипався такий град каменюк, що здавалося, сама церква падає їм на голови.

Хто побачив би цієї хвилини Квазімодо, той, напевне, злякався б. Не обмежуючись усім тим, що було вже скупчене на балюстраді, він нагромадив цілу гору каміння ще й на самій площадці і, коли вичерпався попередній запас, узявся до неї. Він нагинався, випростувався, знову нагинався й знову випростувався з неймовірною спритністю. Його величезна голова, подібна до голови гнома, звішувалася над балюстрадою, і тоді вниз одразу летів камінь, слідом другий, третій… Інколи він стежив, як падає яка‑небудь здоровенна каменюка, і, коли вона влучала в ціль, люто ревів: «Гу‑гу‑у‑у!»

Однак волоцюги не занепадали духом. Уже понад двадцять разів міцна брама, на яку вони так люто накидалися, здригалась під ударами тарана, вага якого збільшилася від сили сотень рук. Стулки брами тріщали. Карбовані прикраси розліталися на скалки, завіси при кожному ударі підстрибували на своїх гвинтах: ламалися дошки, сипалося стерте під залізною оббивкою на порох дерево. На щастя Квазімодо, заліза в брамі було більше, ніж дерева. І все ж він відчував, що головна брама поволі піддається. Ударів тарана він не чув, але кожен із них однаково відгукувався і в надрах Собору, і в ньому самому. Згори він бачив, як осатанілі в передчутті торжества волоцюги погрожували кулаками похмурому фасадові церкви, і заздрив, думаючи про себе й про циганку, крилатим совам, що зграями здіймалися в нього над головою й відлітали вдалину.

Очевидно, щоб відбити напад, зливи його каміння було не досить.

У цей час трохи нижче від балюстради, з якої він громив юрбу, Квазімодо помітив дві довгі кам'яні ринви, що закінчувалися саме над головною брамою. Верхні отвори цих ринв прилягали до площадки. У нього майнула якась думка. Він побіг до своєї комірчини й приніс звідти хмизу. Поверх нього понакладав кілька оберемків дранки й сувоїв свинцю – запаси, яких він іще не встиг вичерпати, і, розмістивши все це перед отворами двох ринв, з допомогою свого ліхтаря розпалив вогнище.

У цей час, оскільки камінна злива вщухла, волоцюги перестали дивитися вгору. Засапавшись, мов зграя хортів перед загнаним у лігво кабаном, арготинці безладно юрмилися біля понівеченої тараном, але все ще не поваленої брами. З трепетом чекали вони останнього удару, удару, що нарешті проб'є цю браму. Кожен намагався протиснутися до неї ближче, щоб, коли вона розкриється, першому вдертися в цей багатий Собор, у цю величезну скарбницю, де протягом трьох століть нагромаджувалися незліченні скарби. Ревучи від захвату й жадоби, нагадували вони один одному про розкішні срібні розп'яття, чудові парчеві ризи, пишні, позолоченого срібла надгробні плити, величні хори, про яскраві свята, – осяяне вогнями смолоскипів різдво, залитий світлом сонячного проміння Великдень, про всі ці блискучі торжества, коли раки з мощами, ставники, дароносиці й дарохранительниці вкривали вівтарі, мов оздоблений золотом і алмазами панцир. Безперечно, у цю щасливу мить всі ці лжепаралітики й прокажені, шахраї й пройдисвіти думали не так про врятування циганки, як про пограбування Собору. Ми навіть ладні припустити, що визволення Есмеральди було для них лише приводом, якщо тільки розбійникам взагалі потрібен привід.

Раптом саме тоді, коли, затамувавши подих і напруживши м'язи для вирішального удару, волоцюги в останньому зусиллі скупчилися біля тарана, серед них розлігся страшний зойк, ще жахливіший, ніж під час падіння колоди. Хто не кричав, хто був іще живий, – ті подивилися вгору. Два потоки розтопленого свинцю лилися з верхівки Собору в самісіньку гущу юрби. Це людське море наче осіло під киплячим металом, що, стікаючи, утворював у юрбі дві чорні, паруючі діри, подібні до тих, які робить гаряча вода в снігу. Видно було напівобвуглених вмираючих людей, що корчились і вили з болю. Від двох головних струмків у різні боки розліталися бризки цього жахливого дощу, впиваючись у черепи обложників, наче вогненні свердла. Нещасних зрешечували тисячі цих важких, розпечених градин.

Лемент стояв несамовитий. Кинувши таран на трупи, волоцюги всі як один – і найвідважніші, і найбоязкіші – розбіглися хто куди. Паперть знову спустіла.

Очі всіх обложників звернулися до вершини Собору. Те, що вони побачили, було незвичайним. Над центральною розетою горішньої галереї, між двома дзвіницями, у вихорі іскор здіймалося полум'я, – велике, безладне, люте полум'я; вітер час від часу відривав од нього вогняні пасма і разом з димом заносив геть. Нижче, з‑під темної, з полум'яніючими трилисниками балюстради, дві ринви, закінчення яких були зроблені у вигляді пащек потворних страховищ, невпинно вивергали на темну нижню частину фасаду будівлі сріблисті потоки пекучого дощу. Ці потоки розплавленого свинцю, в міру наближення до землі, розбризкувалися, немов вода, що цівками нестримно б'є крізь безліч отворів лійки. Угорі над полум'ям височіли величезні, з одного боку багряно‑червоні, з другого – зовсім чорні башти, які від власної тіні, що сягала самого неба, здавалися ще більшими й вищими. Незліченні скульптури дияволів і драконів, що їх прикрашали, набирали зловісного вигляду. Вони ніби ворушились у миготливому сяйві полум'я. Змії реготали, пащі ринв гавкали, саламандри роздмухували вогонь, дракони, задихаючись від диму, чхали. І серед усіх оцих вогнем і галасом пробуджених від кам'яного сну потвор, на палаючому тлі вогнища, немов кажан перед свічкою, раз у раз сновигало ще одне страховище.

Без сумніву, цей дивовижний маяк розбудив навіть дроворубів на далеких Бісетрських пагорбах, і вони тепер злякано дивились, як на порослих вересом пагорбах витанцьовують велетенські тіні башт Собору.

Приголомшені жахом волоцюги принишкли; чути було тільки тривожні крики каноніків, замкнених у себе в монастирі і сполошених більш, ніж коні в палаючій стайні, притишений стукіт крадькома відчинюваних і блискавично зачинюваних вікон, метушню переляканих жителів навколишніх будинків і підопічних Божого притулку, стогін вітру, передсмертне хрипіння вмираючих і безнастанне цокотіння краплин свинцевого дощу по бруківці.

Тим часом ватажки волоцюг зібралися під портиком дому Гонделор'є на нараду. Князь циганський, сівши на тумбу, з якимось забобонним жахом дивився на фантастичне вогнище, що палало на висоті двохсот футів. Шаленіючи від люті, Клопен Труйльфу кусав свої величезні кулаки.

– Увійти неможливо! – бурмотів він крізь зуби.

– Вона зачарована, ця стара церква, – додав старий циган Матіас Хунгаді Спікалі.

– Присягаюся папськими вусами, – вигукнув сивий волоцюга, колишній військовий, – ці церковні ринви плюються розплавленим свинцем не згірше Лектурських бійниць.

– Дивіться‑но, там перед самісіньким вогнем сновигає якийсь диявол! – крикнув циганський князь.

– Сто чортів! – вилаявся Клопен. – Та це ж клятий дзвонар, це Квазімодо!

Циган похитав головою.

– А я вам кажу, що це дух Сабнак, великий маркіз, демон укріплень. Він має вигляд озброєного воїна й лев'ячу голову. Іноді він з'являється верхи на потворному коні. Він обертає людей на каміння, з якого потім будує башти. Під його командою п'ятдесят легіонів. Безперечно, це він, я його впізнаю. Часом він одягає пишне золоте вбрання турецького крою.

– А де ж це Бельвінь‑де‑Летуаль? – спитав Клопен.

– Убитий, – озвалася якась злодійка.

– А! Собор богоматері таки завдав роботи госпіталям, – зайшовшись дурним реготом, сказав Андрі Рудий.

– Невже ніяк не можна виламати ці двері? – тупнувши ногою, вигукнув король Алтинів.

Циганський князь сумно показав йому на два потоки киплячого свинцю, які, ніби два довгі фосфоричні веретена, безперестанку борознили чорний фасад Собору.

– Раніше теж траплялися випадки, коли церкви самі оборонялись, – додав він, зітхнувши. – Сорок років тому Константинопольський собор святої Софії, стрясаючи своїми куполами, немов головою, тричі скидав на землю півмісяць Магомета. Будівник цього храму – Гійом Паризький – був чаклуном.

– Невже ж ми підемо звідси смиренно, немов якісь нікчеми з великої дороги? – крикнув Клопен. – Невже так і покинемо нашу сестру, щоб завтра ці вовки в священицьких каптурах її повісили?

– І ризницю, де цілі купи золота, – докинув якийсь бродяга, ім'я якого, на жаль, нам невідоме.

– А, борода Магомета! – вилаявся Труйльфу.

– Спробуймо ще раз, – запропонував той самий бродяга. Матіас Хун‑гаді похитав головою.

– Через двері нам не пройти ніяк. У броні старої відьми треба знайти якийсь отвір, якусь діру, потайний хід або щілину.

– Хто за це? – спитав Клопен. – Я повертаюсь. До речі, де той маленький школяр Жеан, який навішав на себе стільки заліза?

– Його, мабуть, убило, – відповів хтось із гурту. – Більше не чути його сміху.

Король Алтинів насупив брови.

– Шкода! Під тією бронею билося мужнє серце. А метр П'єр Грен‑гуар?

– Капітане Клопен, – відповів Андрі Рудий, – він утік, коли ми були ще на мосту Міняйл.

Клопен тупнув ногою.

– Пика божа! Сам же підмовив нас на це діло та й покинув у таку гарячу мить. Підлий базіка! Боягуз! Стоптаний личак!

– Капітане Клопен, – крикнув Андрі Рудий, який у цей час дивився на вулицю Парві,– онде маленький школяр!

– Слава Плутонові! – вигукнув Клопен. – Але що за чортовиння він тягне за собою?

Справді, це був Жеан. Він біг настільки швидко, наскільки це йому дозволяли його важкі рицарські обладунки, і, надсаджуючись, мов мурашка, запряжена в двадцять разів довшу за себе стеблину, відважно тягнув по бруківці довжелезну драбину.

– Перемога! Те Deum! [170]– кричав школяр. – Ось драбина вантажників з пристані Сен‑Ландрі.

Клопен підійшов до нього.

– Хлопче! Що ти, на бога, хочеш робити з цією драбиною?

– Я таки здобув її,– задихаючись, відповів Жеан. – Там живе знайома дівчина, яка вважає, що я вродливий, мов Купідон. Клянусь Маго‑метом! Бідолашна дівчина вийшла мені відчиняти в самій сорочці.

– Добре! – промовив Клопен. – Але що ти хочеш робити з цією драбиною?

Лукаво й самовдоволено глянувши на нього, Жеан заляскав пальцями, як кастаньєтами. У цю мить він був просто величний. На голові у нього красувався один із тих важких, поширених у п'ятнадцятому столітті шоломів, що так жахали ворогів своїми фантастичними нашоломниками. Жеанів нашоломник щирився десятьма залізними дзьобами, і хлопець міг би змагатися з Несторовим кораблем * за грізний гомерівський епітет «деся‑тиносий».

– Що хочу я з нею робити? Найясніший королю Алтинів, бачите ви над тими трьома порталами шеренгу статуй з безглуздими пиками?

– Бачу. Що ж далі?

– Це галерея королів Франції.

– А мені що до того? – спитав Клопен.

– Стривайте‑но! В кінці тієї ж галереї є двері, що їх замикають лише на засув. Я залізу туди цією драбиною, і ось я вже в церкві.

– Хлопче, дай‑но мені полізти першим.

– Е, ні. Драбина моя. Ходімо, ви будете другим.

– Задавив би тебе Вельзевул! – насупившись, пробурмотів Клопен. – Я другим не буду ніколи.

– Тоді. Клопене, шукай собі драбину сам.

Жеан кинувся бігти майданом, тягнучи за собою драбину й гукаючи:

– За мною, хлопці!

Драбину миттю підняли й приставили до балюстради нижньої галереї, над одним із бічних порталів. Натовп волоцюг юрмився внизу, голосно вигукуючи й намагаючись вилізти нагору. Але Жеан пильнував свого права й перший ступив на щабель. Лізти довелося досить довго. Нині галерея королів Франції височить приблизно на рівні шістдесяти футів від бруківки. За тих часів одинадцять сходинок паперті додавали їй ще більшої висоти. Обтяжений важким озброєнням, Жеан посувався поволі, однією рукою тримаючись за драбину, а в другій стискаючи свій арбалет. Долізши до середини драбини, він засмучено поглянув на паперть, рясно вкриту трупами бідолашних арготинців.

– Господи! – вихопилося в нього. – Ось купа трупів, гідна п'ятої пісні «Іліади»!

І він поліз далі. Слідом за ним лізли волоцюги. На кожному щаблі їх було по одному, і вони утворювали собою довгу лінію закутих у лати спин. У темряві здавалося, що по стіні Собору повзе вкрита стальною лускою змія. Жеан, лізучи першим, довершував ілюзію свистом.

Нарешті він добрався до балкона галереї і під схвальні оплески всієї зграї спритно на нього скочив. Оволодівши в такий спосіб цитаделлю, він почав був переможно кричати, та раптом замовк, наче скам'янівши.

За однією з королівських статуй він несподівано помітив Квазімодо, який, ховаючись у темряві, виблискував своїм єдиним оком.

Перш ніж другий обложник встиг ступити на галерею, страшний горбань стрибнув до драбини, мовчки схопив її кінці своїми могутніми руками й відхилив від стіни. За мить, під несамовиті крики жаху й відчаю, він розхитав цю довжелезну, пружну від тіл, згори й донизу обліплену волоцюгами драбину і раптом з надлюдською силою жбурнув цей кетяг людей на майдан. Настала хвилина, коли здригнулися навіть наймужніші. Відкинута назад драбина якусь мить, немов вагаючись, стояла сторч, тоді хитнулась і враз, описуючи страшну дугу радіусом щось із вісімдесят футів, швидше, ніж підйомний міст, у якого пообривалися ланцюги, з усім своїм живим вантажем брязнула на бруківку. Пролунали страшні прокляття; потім усе стихло. І з‑під купи мертвих виповзло кілька нещасних, покалічених волоцюг.

Тріумфальні крики обложників, які щойно лунали в повітрі, змінилися лементом гніву й болю. Квазімодо, спираючись ліктями на балюстраду, байдужим поглядом дивився вниз. Тепер він був схожий на кошлатого стародавнього короля біля вікна свого палацу.

Жеан Фролло опинився в скрутному становищі. Відділений від своїх товаришів прямовисною стіною у вісімдесят футів заввишки, він опинився сам на сам із страшним дзвонарем. Поки Квазімодо порався з драбиною, школяр побіг до потайних дверей, сподіваючись, що вони відчинені. Але, входячи на галерею, глухий замкнув їх за собою. Тоді Жеан сховався за одного з кам'яних королів. Затамувавши подих, він дивився на страхітливого горбаня розгубленим поглядом, немов той зальотник, що, залицяючись до дружини сторожа звіринця і йдучи якось увечері на побачення, помилково переліз через мур десь в іншому місці й раптом опинився віч‑на‑віч з білим ведмедем. Спочатку глухий не звернув на Жеана ніякої уваги, та ось він повернув голову й одразу випростався. Він помітив школяра. Жеан приготувався до жорстокого нападу, але глухий стояв нерухомо; він тільки повернувся до хлопця й мовчки на нього дивився.

– Хо! Хо! – вигукнув Жеан. – Чого ти так журно дивишся на мене своїм єдиним оком?

І, говорячи це, молодий урвиголова нишком готував арбалет.

– Квазімодо, – вигукнув він, – зараз я зміню твоє прізвисько. Відтепер тебе називатимуть сліпий!

Він вистрілив. Продзвенівши в повітрі, оперена стріла впилася горбаневі в ліву руку. Квазімодо це стурбувало не більше, ніж якби стріла подряпала статую короля Фарамона. Він витяг стрілу з руки й спокійно зламав її на своєму товстелезному коліні. Потім він швидше впустив, ніж кинув ці уламки. Вистрілити вдруге Жеан уже не встиг. Зламавши стрілу і з шумом видихнувши з грудей повітря, Квазімодо, підстрибнувши, мов коник, накинувся на школяра так, що від удару об стіну його лати розплющились.

І тоді в напівтемряві, при мерехтливому світлі смолоскипів сталося щось жахливе.

Квазімодо схопив лівою рукою обидві руки Жеана, який, відчуваючи неминучу загибель, навіть не опирався, а правою мовчки, із зловісною неквапливістю почав скидати з нього всі обладунки: шпагу, кинджали, шолом, лати, наручники. Уламок за уламком кидав собі до ніг залізну шкаралупу школяра.

Побачивши себе в цих страшних руках обеззброєним, роздягненим, безсилим і кволим, Жеан не спробував навіть заговорити, а, зухвало сміючись глухому в обличчя, з безстрашною безтурботністю шістнадцятирічного хлоп'яти заспівав популярну тоді пісеньку:

У пишнім наряді зробилось гладке

Чудове місто Камбре,

Його догола роздягнув Марафен…

Він не скінчив. Схопивши школяра однією рукою за обидві ноги. Квазімодо стрибнув на парапет галереї і, мов пращею, став вертіти ним над безоднею. За мить почувся хряск, подібний до того, який видає розбита об стіну кістяна скринька, і всі побачили, як згори щось полетіло вниз, але, зачепившись за якийсь архітектурний виступ, спинилось на третині висоти. Це було зігнуте вдвоє, вже мертве тіло з розтрощеним черепом і поламаними кінцівками.

Крик жаху вихопився з грудей волоцюг.

– Помсти! – крикнув Клопен.

– Громи! – відгукнулась юрба. – На приступ! На приступ!

І тоді пролунав несамовитий рев, у якому зливалися всі мови, говірки, акценти. Смерть бідолашного школяра запалила юрбу шаленим завзяттям, її пекли сором і гнів, що якийсь горбань так довго не дає змоги під‑ступитись до церкви. Шалена лють допомогла знайти драбини, збільшити кількість смолоскипів, і через кілька хвилин розгублений Квазімодо побачив, як цей жахливий комашник з усіх боків суне на приступ Собору. Хто не мав драбини, запасся вузлуватим мотуззям; хто не мав мотуза, – дряпався по скульптурних виступах; і одні з них чіплялися за лахміття інших. Опиратися цьому страшному припливу викривлених злістю облич, що лізли все вище й вище, не було ніякої змоги; звірячі від люті лиця лисніли, землисті лоби вкрилися потом, очі блищали; і всі ці зсудомлені гримасами пики, усі ці потвори насувалися на Квазімодо.

Здавалося, що це інші церкви нацькували на Собор богоматері своїх горгон, псів, драконів, демонів, – усі свої фантастичні скульптури. І здавалося, шар живих страховищ укрив кам'яні страховища фасаду.

Тим часом майдан зазорів тисячами нових смолоскипів. Безладну, досі повиту мороком картину бою раптом осяяло світло, воно запалило своїм відсвітом небо, паперть виблискувала вогнями; далеко навкруги освітлюючи місто, палахкотіло полум'я на горішній площадці. Чітко вимальовуючись над покрівлями Парижа, велетенські силуети обох башт Собору утворювали на цьому ясному тлі широку вищерблену тінь. Місто вирувало. Десь удалині били на сполох, і навкруги лунав стогін дзвонів. Волоцюги ричали, лаялись, задихаючись, лізли вгору, і, безсилий проти стількох ворогів, бачачи, як усе ближче й ближче насуваються ці розлючені лиця, тремтячи за циганку, Квазімодо благав у неба чуда і в розпачі ламав собі руки.

Дата добавления: 2015-06-28