Лист VI

ЛИСТ V

Сенека вітає свого Луцілія!

Радію, що ти заповзято працюєш над собою і, полишивши все інше, дбаєш лише про те, аби щодня ставати кращим; радію, схвалюю і не тільки закликаю, але й прошу, щоб ти не послаблював своєї наполегливості. В одному лише застерігаю: аби ти, бува, не наслідував тих, хто прагне лише вирізнятись, а не вдосконалюватись, і не робив чогось такого, що впадало б у вічі, чи то в твоєму одязі, чи у способі життя. Не звертай на себе уваги простацьким одягом, нестриженим волоссям, скуйовдженою бородою, показною погордою до грошей, спанням на голій землі, одне слово, уникай усього, що йде від пустої честолюбності. Вже ж саме слово

«філософія», навіть якщо ним послуговуватися скромно, дратує людей. А що, коли ми почнемо жити всупереч звичаям? Будьмо цілком неподібні до інших людей внутрішньо, але зовні не відрізняймося від них. Хай тога не сяє білістю, але ж і брудом хай не вражає. Не купуймо оздобленого золотом срібного посуду, але не вважаймо, що відсутність золота й срібла - це вже ознака поміркованості. Докладаймо зусиль, щоб ми йшли кращою, ніж люд іде, стежкою, а не протилежною, інакше відстрашимо й проженемо від себе тих, кого хочемо виправити, а доможемося хіба того, що вони, боячись, аби не довелося наслідувати нас в усьому, взагалі не схочуть наслідувати. Перше, що обіцяє нам'філософія,- це відчуття здорового' глузду, людяність, уміння жити в суспільстві. Але ми самі позбавимо себе тих переваг, коли намагатимемось бути не подібними до інших людей. Тож глядімо, аби все те, чим хочемо викликати подив, не виглядало смішним та осоружним. Бо й справді: наша мета - жити у злагоді з природою. Але ж виснажувати своє тіло, нехтувати звичайнісінькою охайністю, тягтися до бруду, споживати не лише нічого не варту, а й грубу, огидну їжу - хіба то не суперечить самій природі?.. Якщо жадати чогось вишуканого - ознака розбещеності, то цуратися звичного, що за мізерну ціну можна придбати,- ознака божевілля. Філософія вимагає поміркованості, а не кари. А поміркованість не мусить бути неохайною... Скеровуймо своє життя між добрими та загальноприйнятими звичаями - ось яка міра мені до вподоби. Хай усі подивляють наше життя, але хай також схвалюють його.- «То що тоді? Виходить, робитимемо все те, що й інші?.. Не буде ніякої різниці між нами й ними?..» - Буде. Й чимала. Хто приглянеться до нас ближче, той зрозуміє, наскільки ми не подібні до першого-ліпшого з юрби. Хто загостить до нас, той подивлятиме радше нас самих, аніж обставу нашої оселі. Великим є той, хто глиняним кухлем послуговується так, мовби він був срібний. Та не менш великим є і той, хто срібним кухлем послуговується так, начеб він був із глини. Над ким гору бере багатство- того вважай слабодухом.

Та поділюся з тобою й нинішнім, який там уже є він, набутком. Вичитав я у Гекатона(1), що покласти межу бажанням - значить знайти засіб проти страху. «Перестанеш,- мовив,- боятися, коли й надіятися перестанеш». Скажеш: «Як це можуть в одному запрягу йти настільки не подібні речі?» - Але ж так воно є, мій Луцілію: хоч вони й видаються різними, а насправді - поєднані. Як один і той же ланцюг пов'язує охоронця і в'язня, так і ці, такі різні речі йдуть побіч себе: за надією ступає страх(2). Та я не дивуюся, що вони йдуть саме так: обоє ж притаманні розгубленій, непевній душі, схвильованій очікуванням прийдешнього. Але головна, спільна причина і надії, і страху - це те, що ми не пристосовуємося до теперішнього, а шлемо свої думки ген поперед себе. Отож передбачливість, те найбільше, що випало на долю людини, справді велике добро - обернулося злом. Звірі тікають від очевидної небезпеки; втікши од неї •- спокійні. А от ми як од майбутнього страждаємо, так і від минулого. Чимало того, що є добром для нас, іде нам на шкоду: пам'ять повертає нам муки страху з минулого, передбачливість - змушує переживати їх заздалегідь. Ніхто не буває нещасливим у межах одного лиш теперішнього.

Бувай здоров!

Сенека вітає свого Луцілія!

Я розумію, Луцілію, що не лише вдосконалююсь, а й перемінююсь. Не кажу, та й не сподіваюся, що в мені вже не зосталось нічого такого, чого б не треба було змінювати. Та й дивно, якби не було ще всякого-різного, що належало б чи то прига-мувати в собі, а чи примножити. Та вже як душа бачить свої хиби, хоч досі й не помічала їх, то хіба це не свідчення того, що вона - на стежці до вдосконалення? Деяких недужих вітають з тим, що вони самі відчули себе недужими. Отож я хотів би поділитися з тобою тією раптовою своєю переміною: тоді був би впевненіший щодо нашої дружби - справжньої дружби, якої неспроможні порушити ні надія, ні страх, ані корисливість, дружби, з якою люди вмирають, задля якої вмирають. Назву тобі багатьох, котрим бракувало не друга - дружби. А цього не буває, коли душею однаково пориваємось до чеснот. Та й не диво: ми ж тоді знаємо, що все у нас спільне, надто - прикрощі. Не можеш собі уявити, скільки корисного, я сам це помічаю, приносить мені кожен день! - «Поділись і зі мною,- скажеш,- тим, що ти випробував і визнав таким помічним».- Я ж і сам радий усе перелити в тебе, та й вивчаю щось, власне, для того, аби мати ту приємність - навчити. Ніяке знання - хай і незвичайне, рятівне - мене не втішатиме, якщо ним володітиму тільки для себе. Коли б мудрість давалася лише з тією умовою, щоб я тримав її, мов у клітці, й нікому про неї не говорив,- я б одкинув її. Ні з ким не поділене добро, хоч би яким було воно, радості не приносить. Отож перешлю тобі й самі книжки, а щоб ти не трудився, вишукуючи корисне, то зроблю помітки -- відразу зможеш приступити до того, що я сам подивляю і схвалюю. І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все побачити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам(1), по-друге, тому, що шлях через настанови - довгий, а через приклади - короткий і надійний. Клеант не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Арістотель, та й весь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Полієн(2) завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епі-кура, як спільному з ним життю. А втім, закликаю тебе не лише користати, а й допомагати: чимало добра дамо собі навзаєм.

А тим часом, аби сплатити тобі мій щоденний борг, скажу, чим я нині захопився, читаючи Ге-катона. «Запитаєш,- мовив,- чого я домігся? - Я почав бути другом сам собі». Чималого, скажу, домігся: ніколи не буду самотнім. А ще, вір мені, хто став другом собі, той буде другом для всіх інших.

Бувай здоров!

Дата добавления: 2015-06-28