Лист VII

Сенека вітає свого Луцілія!

Питаєш, чого слід уникати передусім? Юрби. Тобі ще небезпечно стикатися з нею. Я принаймні не приховую своєї слабості: ніколи не можу повернутися додому, зберігши неторкнутими ті звичаї, які виніс. Дещо з того, що я довів до ладу, розладнується; дещо, чого позбувся, повертається. Як буває з хворими: довга неміч настільки виснажує їх, що й за поріг не ступлять без шкоди для себе, так само й з нами, чиї душі після довгої недуги тільки-но повертаються до здоров'я. Спілкування з багатьма, - шкідливе. Завжди-бо трапляється хтось такий, хто або напучує нас на якийсь порок, або таки передасть його нам, або непомітно забруднить ним. Отже, що густіша юрба, в яку поринаємо, то більша для нас небезпека. Але ніщо не є таким згубним для добрих звичаїв, як учащати на якісь видовища. Саме тоді разом із приємністю легко прокрадаються в душу й пороки. Розумієш, що маю на увазі? Повертаюся звідти пожадливіший, марнославніший, вибагливіший, навіть жорстокіший і нелюдяніший - побував серед люду.

Випадково я потрапив на обіднє видовище(1), сподіваючись там якоїсь забави, дотепів, розслаблення - того, на чому б могли відпочити очі людей, пересичених виглядом людської крові. Та ба! Милосердям, власне, можна було назвати бої, що відбувались там раніше. Тепер - не до жартів: розпочалася справжня різанина. Жодного прикриття - все тіло оголене для ударів; порух руки - рана. Цьому видовищу здебільшого надають перевагу над звичайними поєдинками, як і перед улюбленими парами бійців. Ще б пак! Ні шолом, ані щит не протистоять мечеві. Та до чого тут захист? До чого вміння? Все це липі ненадовго відстрочує смерть. Уранці людей кидають на поталу левам та ведмедям, в обід - глядачам. Вони й нацьковують убивць на тих, які в свою чергу стають убивцями; переможця приберігають лише для наступного вбивства: єдиний вихід для всіх, хто тепер б'ється,- смерть. У хід ідуть вогонь і залізо. Таке-то діється, поки пустує арена... «Але ж не один із них йшов на грабунок, убив людину».- Ну й що з того? Він убив, він і розплачується тепер. А ти, що ти вчинив, нещасний, щоб дивитись на це?.. «Вбивай, шмагай, пали! Чому так боязко набігає на меч? Чому так нерішуче вбиває? Чому так мляво йде на смерть? Батогом женіть на вістря, хай голими грудьми навзаєм приймають удари!» Перерва у видовищах? - «Хай і в перерві гинуть люди, щоб не було й хвилини, нічим не заповненої!»

Невже не розумієте, що погані приклади обертаються проти тих, хто їх подає? Дякуйте безсмертним богам, що жорстокості вчите того, хто надто тупий до науки. Так. Од юрби якомога далі повинен перебувати той, чия душа ще надто ніжна й ще не досить цупко тримається добра: легко переходить на сторону більшості. Навіть Сократові, Катонові та Лелію(2) неподібний до них люд міг пошкодити в їхній доброзвичайності, а що вже казати про нас? Хоч як гартуємо свою вдачу, а перед такою навалою пороків ледве чи хтось міг би встояти. Чимало зла тягне за собою один лише приклад чи то марнотратства, чи скупості; спілкування з розбещеним поволі й нас розслаблює і розніжує; багатий сусід роздуває жадобу; пороком, наче ржею, пройметься від лихого товариша навіть світла, щира душа. То що, гадаєш, зостанеться від нашої доброзвичайності, коли на неї рушить увесь люд? Неодмінно або наслідуватимеш його, або - зненавидиш. Слід уникати як одного, так і другого: не вподібнюйся до лихих через те, що їх багато, але й з багатьма не ворогуй через те, що вони неподібні до тебе. Заглиблюйся, наскільки можливо, в себе самого. Приятелюй лише з тими, які можуть зробити тебе кращим. Вигода тут обопільна: люди, навчаючи, вчаться. Тож не варто заради марнославства виголошувати щось напам'ять, хизуватися посеред юрби своїми здібностями чи довго перед нею розводитися. Втім, я не проти того, коли б ти мав серед того люду відповідне розуміння, але, повір, нема там такого, хто б міг сприймати твої слова. Може, і натрапиш на одного чи двох, але й їх доведеться отісувати й навчати, поки збагнуть, про що говориш.-- «То для кого ж я все це вивчав?» - Не хвилюйся. Твоя праця недаремна: ти все це вивчав для себе самого.

Але, щоб і я нині не помудрішав лише для себе самого, поділюся з тобою трьома славетними висловами, на які я натрапив, майже щодо одного й того ж питання. Першим із них сплачу свій борг, висилаючи цього листа; два інші прийми як плату наперед. «Для мене,- мовив Демокріт(3),- одна людина - це як весь народ, а весь народ - як одна людина». Непогано сказав ще хтось (немає певності, кому належить той вислів), коли запитали, навіщо так вигладжувати твір, якщо його візьме до рук заледве кілька читачів. «Мені досить кількох,- відповів він, - досить одного, досить, коли й жодного не буде». Славетним є і третій вислів - Епікура, що писав одному з товаришів, спільників у філософських заняттях: «Кажу це для тебе, а не для загалу: ми, один для одного,- багатолюдний театр». Хай же ці вислови, мій Луцілію, глибоко западуть тобі в душу - ось тоді й буде для тебе чужою насолода від оплесків юрби. Багато людей тебе хвалить? То зваж, чи маєш підставу подобатись сам собі, якщо тебе розуміє стільки люду. Твої здобутки - в тобі мають бути заховані.

Бувай здоров!

Дата добавления: 2015-06-28