В чому ви вбачаєте здобутки та прорахунки української дипломатії у сучасних геополітичних перетвореннях?

Українська зовнішня політика починалась із ентузіазму приблизно 50 дипломатів, які просто вірили в те, що вони працюють задля незалежної держави. Безперечно, що не обійшлося без прорахунків. Володимир Огризко назвав три основні поразки української зовнішньої політики: Україна з настанням Незалежності не змогла вийти з пострадянського стану: до влади прийшли перефарбовані комуністи, які, звичайно, працюючи вже в незалежній державі, вірили, що колись ми об’єднаємося в один великий Союз. По-друге, Україна без «за» і «проти» віддала Росії право бути своїм представником у Раді безпеки ООН. У такому разі Захід побачив, що Україна не готова говорити власним голосом, що її й досі представляє «старший брат». А для чого Європі провадити перемовини зі слабшими? Всі держави, які входили до СРСР, юридично мали б бути рівною мірою правонаступниками цієї мегадержави. По-третє, фатальним прорахунком було те, що Україна погодилась на підписання нульового варіанту, що регулював питання майна СРСР.

Щодо позитивних сторін, то можна назвати чотири основні пункти: насамперед відмова від ядерної зброї. Хоча цей важливий крок було зроблено необдумано. Політика, як відомо, — це система торгівлі. Щось на кшталт базару, на якому важливо вміти торгуватися. Україна не змогла отримати за свою відмову від ядерної зброї достатніх гарантії для незалежного (від Росії) існування в політичному просторі. Європа в 90-і рр. не надала Україні потрібних важелів для проведення самостійних демократичних змін. А відмова від ядерної зброї була потрібним кроком для євроінтеграції. Зрештою, Україна ані технологічно, ані економічно не могла б дати собі ради з ядерною зброєю. Це у Швеції щороку виділяють десятки мільярдів євро на військові цілі. А в Україні Збройні сили перебувають у жалюгідному стані.

Другий важливий позитивний крок: налагодження партнерства з ЄС («Угода про партнерство і співробітництво» тощо). По-третє, налагодження відносин із НАТО. Сьогодні, на думку Надзвичайного та Повноважного Посла України, смішно слухати про «позаблоковий» статус України. Річ у тому, що вже блоків більше не існує (чи хтось пам’ятає про Варшавський блок?). Натомість вступ до НАТО мав би стати поштовхом до демократичних зрушень в Україні, передовсім у правовому, економічному полі. Наразі ж України знову потопає в корупції. По-четверте, важливим було утвердження власного голосу України, незалежного від політики Москви. Був період, коли українські дипломати казали Кремлю, що в цих питаннях ми згідні з вами, а в цих — ні, бо ця позиція суперечить національним інтересам України.

За останні п’ять років Україна мала чи не найбільший шанс за всю історію зблизитися з Європою. Але цього не відбулось. Завадили одвічні українські чвари і змагання гетьманів за одну булаву. Певною мірою, в кожний період було зроблено щось важливе для євроінтеграції України. Часи В. Ющенка, на думку дипломата, стали періодом найчіткішої національної політики, коли однозначно було озвучено курс на зближення України з європейським простором.

Сьогодні ж ми знову повертаємося в часи «непаритетної» дружби з Росією і відмовою від цивілізованих правових форм діалогу на міжнародній арені. Українська нація має консолідуватися і не втрачати паростків громадянського суспільства. Для світу «ми вже стаємо непрогнозованим партнером». Потрібні рішучі кроки, спрямовані на утвердження демократичних зрушень.

Що буде далі? Чи зуміє Україна виборсатися з цього кола совковості й пост-тоталітаризму?

Мабуть, варто залишатися трохи оптимістами, усвідомлюючи, що назад шляху немає. В Україні вже є критична маса людей, народжених у демократичній країні, для яких шлях репресій і несвобод є неприйнятним. І нинішня влада має усвідомити, що Україна й історично, і культурно, і політично була частиною європейського простору, до якого потрібно прагнути. Але й не забувати, що найвища цінність — це цінність права і людської свободи. Лише тоді Україна стане сильною державою, коли навчиться шанувати себе (мову, історію, націю) й іншого, а не грати під чужу дудку. Бо історія має безліч прикладів такого макабричного і фатального витанцьовування…

29. З якою метою розпочався процес політичного реформування Української держави на початку XXI ст..? Які ви знаєте пропозиції щодо внесення змін до діючої Конституції України 1996 р.?

Гострота політичної ситуації в країні на початку нинішнього століття була значною мірою зумовлена зникненням за нез’ясованих обставин опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. 28 листопада 2000 р. О. Мороз зробив у парламенті сенсаційну заяву, що замовником знищення Гонгадзе нібито був Президент та його найближче оточення. На підтвердження цього лідер соціалістів оприлюднив аудіозаписи розмов Президента, зроблені офіцером його охорони майором М. Мельниченком, у яких йшлося також про хабарництво і корупцію, адміністративний тиск на хід президентських виборів, про переслідування опозиційних політиків, працівників засобів масової інформації та інші правопорушення. На початку 2002 р. американська експертиза засвідчила, що записи Мельниченка не змонтовані (щоправда, це відбувалося на тлі погіршення україно-американських відносин). «Касетний скандал» став поштовхом до формування радикальної опозиції, головними вимогами якої стали відставка Л. Кучми і проведення позачергових президентських виборів. У грудні 2000 р. утворився рух «Україна без Кучми», у якому об’єдналися різні, навіть протилежні політичні сили. Комуністи не приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під гаслом «Україна без Кучми і Ющенка».
17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду. 29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем’єр-міністром України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду:

• посилення соціальної спрямованості реформ;

• реформування податкової системи;

• підтримка та захист вітчизняних товаровиробників;

• активна структурна промислова й аграрна політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку;

• забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання;

• розробка і реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу;

• адміністративна реформа спрямована на підвищення ефективності системи державної влади та формування громадянського суспільства.

На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації. На Хрещатику за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово заарештовано. У різних регіонах України відбулися демонстрації і мітинги з вимогами розслідування «касетного скандалу» та відставки Л. Кучми. У відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на підтримку Президента. Кульмінацією акцій опозиції стали події 9 березня 2001 р. — у день народження Т. Шевченка, коли дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента. Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації А. Шкілем залишилися у в’язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік. Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента не вдалася — проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках. Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Президента з представниками 76 партій.

Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників «партії влади» перемогла саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралися в одномандатних округах, а інша — за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та «Трудовою Україною». Блок очолив голова адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія Зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.

Десять політичних партій, серед яких Народний рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» і «Солідарність» утворили Блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого відносили себе до поміркованої, конструктивної опозиції. Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку відомих політиків: Л. Лук’яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С. Хмару. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися. Однак спільними для них були вимога імпічменту Л. Кучми та перехід до парламентської форми правління.
Опозиційність до режиму декларувала й Комуністична партія України під проводом П. Симоненка. Однак включення до її виборчого списку Генерального прокурора М. Потебенька, відомого своєю лояльністю до Президента, змусило багатьох сумніватися у декларованій опозиційності.
У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».
21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу. У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи з метою створення парламентсько-президентської республіки європейського зразка. Опозиція тлумачила цей крок як прагнення Л. Кучми посилити владні повноваження і за допомогою внесення змін до Конституції добитися переобрання ще на один термін. 6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”». Наближення президентських виборів 2004 р. все більше активізувало політичне життя в країні.

Дата добавления: 2015-06-29