Дайте характеристику польсько-литовським уніям та визначте їх значення розвитку України

У 80-х рр. ХІV ст. внаслідок експансії Тевтонського ордену помітно погіршилося зовнішньополітичне становище Польського королівства. Вихід з такої ситуації поляки бачили в унії з Литвою. Вони сподівалися при підтримці Литви не тільки зупинити експансію німецьких лицарів і відвоювати у них Балтійське Помор’я, а й примножити у майбутньому свої володіння за рахунок захоплення українських і білоруських земель. Католицька церква була також зацікавлена в цьому об’єднанні, тому що прагнула розширити свій вплив на сході Європи.

Литва, яка знаходилася під тиском Тевтонського ордену та Московського князівства також прагнула союзу з послабленою Польщею. Свою зацікавленість виявляв молодий литовський князь Ягайло, який зайняв престол після смерті свого батька великого литовського князя Ольгерда у 1377 р. Він не мав широкої підтримки ані у русифікованих старших братів, ані в етнічних литовців. Останнє пояснюються тим, що укріплюючи свою владу, Ягайло наказав вбити свого дядю та опікуна Кейстута. Отже, бажання зміцнити свою владу і підштовхувало Ягайло укласти союз з Польщею.

14 серпня 1385 р. у місті Крево між польськими послами і великим литовським князем Ягайлом відбулося оформлення державно-політичного союзу. Ягайло взамін за руку Ядвіги – спадкоємиці польського престолу, і польську корону зобов’язувався прийняти католицтво, охрестити все литовське населення за католицьким обрядом, передати на користь Польщі свою казну і навіки приєднати до Польщі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об’єднати два мало схожі між собою державних організми. Тому Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-українсько-білоруської знаті, яку очолив Вітовт – син вбитого Кейстута (1392-1430). Усобиця закінчилася укладанням Островської угоди (1392 р.), яка визнавала за Литвою певну політичну автономію.

Нова унія, укладена між великим князем литовським Вітовтом та польським королем Ягайло була підписана у місті Городло (на Західному Бузі) 2 жовтня 1413 р. Фактично вона поновлювала Кревську унію, тому що передбачала об’єднання Польщі та Литви в одну державу. Зокрема, йшла уніфікація адміністративно-територіального устрою, в Литві запроваджувався сейм та посадові особи, подібні до польських. Говорилося про перехід права на єдиновладдя одному із співправителів у разі смерті другого. Водночас унія гарантувала політичну самостійність Литви у складі державного союзу. Традиційно Городельську унію вважають початком оформлення станових прав литовської шляхти. Так, литовська шляхта католицького віросповідання одержала гарантії прав власності і політичний пріоритет у порівнянні з православною.

На початку ХVІ ст. становище Великого князівства Литовського значно ускладнилося: з півдня на нього постійно нападали кримські татари; з північного сходу – Московська держава. Це були основні причини, які підштовхнули литовських феодалів до тіснішого союзу із Польщею, однак вони виступали проти інкорпорації литовських земель до складу Польського королівства. Змінити їхнє відношення до об’єднавчих процесів змусила Лівонська війна з Московським царством (1558-1583 рр.), що виснажувала ресурси країни. Ідею унії у Литві активно підтримувала шляхта, яка бажала припинення прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, як у польській шляхті. Відсутність спадкоємців у польського короля Сигізмунда ІІ Августа змушувала поляків прискорити укладання унії.

У січні 1569 р. в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який повинен був вирішити питання про унію двох держав. Однак литовські, українські та білоруські магнати не бажали інкорпорації, їх відлякувала сама перспектива втрати свого політичного всевладдя. Тому після місячних переговорів с поляками в ніч на 1 березня вони таємно покинули Люблін.

У відповідь польський король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про приєднання до Польщі Підляшшя та Волині. Місцева шляхта згідно з універсалом урівнювалася в правах з польською. Король проголосив загальну мобілізацію та збір усього шляхетського війська та пригрозив відібрати посади й землі у магнатів, які не складуть присягу на вірність Короні Польській. Магнати під тиском обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх змушені були підкоритися й скласти присягу 24 травня 1569 р. Після цього Сигізмунд ІІ Август проголосив про приєднання до Польщі Київщини та Брацлавщини.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали у Любліні унію. Згідно з нею обидві держави об’єднувалися в єдину федеративну державу Річ Посполиту. Її очолював виборний король (обіймав два престоли – польський королівський та литовський великокняжий), загальний сейм і сенат, угоди з іноземними державами повинні укладатися від імені Речі Посполитої. Інтереси трьох українських воєводств – Київського, Брацлавського та Волинського – офіційно на сеймі представляли понад 30 осіб. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Магнати та шляхта обох держав мали право отримувати землі на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідувалися, запроваджувалася єдина грошова одиниця – польський злотий. За Литвою зберігалася автономія у вигляді власного права, судочинства, війська, скарбниці, державної (давньоруської) мови. Щодо українських земель, то усі вони, за винятком Пінщини й Берестейщини, переходили під юрисдикцію Польщі.

Люблінська унія мала для України, як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, її підписання сприяло об’єднанню етнічних українських земель в межах сильної та стабільної Речі Посполитої. З іншого боку, унія мала трагічні наслідки для нашої історії – Україна переходила під повне володіння Польщі, яка посилила соціальне, національне і релігійне гноблення українського народу.

Після укладення Люблінської унії встало питання про об'єднання двох церков – православної і католицької.

Щоб зміцнити й увічнити своє панування на Україні, польський король і католицьке духовенство вирішили прихилити на свій бік православних. Як не дивно, ініціаторами укладення церковної унії стали православні ієрархи. Причинами цього було бажання вийти з-під контролю Константинопольського патріарха, позбавитися втручання у церковні справи братств, зрівнятися в правах з католицькими ієрархами. Останнє, на їхню думку, давало можливість засідати в Сенаті та позбутися дискримінації при розподілі службових посад.

Православні єпископи Ігнатій Потій та Кирило Терлецький відвідали папу Клемента VІІІ і домовилися про унію.

Таке рішення викликало обурення у православної громади. Князь К. Острозький закликав віруючих до протесту. Православна знать гнівно засудила унію. Щоб розв’язати конфлікт, 8-9 жовтня 1596 р. у місті Бресті (Бересті) у церкві Святого Миколая був скликаний церковний собор. Противників унії представляли єпископи Гедеон Балабан та Захарій Копистенський, православні ієрархи з-за кордону, виборні представники знаті, понад 200 священників та чисельні миряни. У таборі прихильників унії було чотири православних єпископи, королівські урядовці та католицькі сановники. Переговори відразу зайшли у глухий кут. Прибічники унії публічно погодилися на підписання унії. Таким чином, відбулася злука католицької (Вселенської) церкви та православних єпископів України на умовах визначення католицької догматики, додержання візантійського обряду та юліанського календаря. Як наслідок утворилася нова греко-католицька церква, підпорядкована папі римському. В Україні стався великий розкол. Протилежні сторони ухвалили взаємне засудження та прокляття.

Після собору унію прийняли Ужгородська (1646 р.), Перемишльська (1692 р.), Львівська (1700 р.), Луцька (1702 р.) єпархії. Водночас багато православних не прийняло її, зокрема, братства і особливо козацтво, що зароджувалося, непохитно стали на захист православ’я.

Дата добавления: 2015-06-29