Штучне харчування хворих

Штучне харчування використовують у тих випадках, коли хворий не може самостійно їсти перорально або коли харчу­вання природнім шляхом у силу тих чи інших причин (післяопера­ційний період, тяжке виснажувальне захворювання) є недостатнім.

Існує декілька способів штучного харчування: через зонд, який вво­дять у шлунок; через гастростому або єюностому (отвір накладений хірургічним шляхом у шлунку або в порожнисту кишку) або шляхом парентерального введення різних препаратів.

Харчування хворих через зонд. Показаннями до харчування хворих через зонд є:

1) широкі травматичні пошкодження та набряки язика, глотки, гортані, стравоходу;

2)бульбарний параліч (захворювання довгастого мозку з розладом ковтання і мови);

3)тривала непритомність;

4)відмова від їжі в разі психічних захворювань;

5)стан після операції на стравоході, глотці.

Найчастіше використовують суміші:

5) приготовані перед вживанням з рідких компонентів (молока, вер­шків, сметани, яєць, бульйону) з додаванням сухого молока, цукру;

5) продуктів дитячого харчування ("Малютка", "Мальті" та ін.);

5) різні "Емпіти" (білковий, знежирений, безлактозний);

5) гомогенізовані консервовані суміші промислового виробниц­тва з натуральних продуктів (м'ясо-овочеві, м'ясо-круп'яні, молоч­но-круп'яні, молочно-фруктові);

5) промислові швидкорозчинні суміші, що виготовлені на основі білків та вуглеводів рослинного походження;

5) харчові дієтичні продукти, які складаються із суміші синтетич­них амінокислот, простих цукрів, вітамінів, мінеральних речовин з низьким вмістом жирів.

Під час харчування хворих через зонд потрібно дотримуватись та­кого правила: організм хворого має поступово звикнути до вживання їжі через зонд, тому в перший день при використанні фракційного методу введення вливають близько 50 % добової норми енергетич­ної цінності. У наступні 2—3 доби кількість суміші поступово збіль­шується, а з 4-ї доби уводять увесь об'єм харчової суміші.

Дотримуючись правил асептики та санітарно-протиепідемічного Режиму, через ніс у шлунок вводять частково змазаний стерильним гліцерином еластичний пластмасовий, гумовий або силіконовий шлунковий зонд діаметром 3—5 мм до позначки 45—50 см (відстань від різців до пупка). Слід пам'ятати: якщо зонд потрапив замість стравоходу в трахею, то у непритомного хворого це може проявитись появою ціанозу і задишки, при свідомості — появою кашлю. Місце знаходження проксимального кінця зонда можна перевірити підне­сеною до дистального кінця зонда пушинкою вати. При попаданні в трахею вона буде колихатись у такт дихальним рухам грудної кліти­ни. У такому разі зонд витягують, обережно вводять через ніс 12— 15 см, потім уводять вказівний палець лівої руки, обмотаний бинтом або серветкою в декілька шарів (щоб пацієнт не прикусив палець) в рот, притискують зонд до задньої стінки глотки, а правою рукою в цей час просувають його в стравохід, потім шлунок. При тривалому харчуванні зонд фіксують до крила носа або шкіри обличчя (якщо зонд уведено через рот за допомогою ларингоскопа) хірургічною ліга­турою з тим, щоб хворий не витягнув його.

Поживні речовини через зонд можна вводити фракційним ме­тодом, тобто окремими порціями 5—6 разів на день за допомогою шприца Жане; крапельним шляхом протягом тривалого часу за до­помогою спеціальних дозаторів, які автоматично регулюють поступання харчових сумішей. Рівномірна подача їжі запобігає розвитку нудоти, блювання, діареї.

Живлення хворих через гастростому, єюностому. Застосуван­ня штучного годування за допомогою гастростоми необхідне піс­ля травм гортані, глотки і стравоходу або при тяжких опіках, після операцій на стравоході, при неоперабельних пухлинах стравоходу і глотки.

Для цього використовують спеціальну трубочку завдовжки до 20 см діаметром 5—6 мм з трохи розширеним дистальним кінцем, до якого приєднують заповнений харчовою сумішшю шприц Жане або лійку. Спочатку хворого годують невеликими порціями (по 150— 200 мл) по 5—6 разів на день. Поступово разову кількість їжі збіль­шують до 350—500 мл, а кількість годувань зменшують до 3—4 разів. Продукти харчування такі самі, що й при годуванні через зонд, але додатково можна призначити протертий сир, змішаний з кефіром, протерте м'ясо, змішане з бульйоном. Іноді хворі самі ретельно роз­жовують їжу, розводять її рідиною і вливають її в лійку чи гумовий балон із м'яким наконечником, дно якого попередньо відрізають.

У перші дні годують хворого через трубку, уведену під час опе­рації через фістулу в шлунок і закріплену хірургічною лігатурою до шкіри. Потрібно уважно стежити за тим, щоб у перші дні після операції, коли ще не сформувався канал, трубка не випала. Якщо це трапилося, потрібно негайно повідомити лікареві. Самому ні в яко­му разі не можна вводити трубку, тому що введення наосліп може призвести до потрапляння трубки не в шлунок, а в черевну порож­нину, а це загрожує розвитком перитоніту. Коли сформувався канал (8—9 діб), трубку видаляють і щоразу використовують стерильну трубку, яку вводять перед годуванням пацієнта і видаляють після годування.

При деяких захворюваннях верхнього відділу-травного каналу, а також після операції на шлунку накладають єюностому (фістулу порожнистої кишки). Харчування через єюностому мало чим відріз­няється від харчування при гастростомі, але варто дотримуватись та­ких правил: використовувати такі суміші, які за хімічним складом наближаються до хімусу здорової людини. Спочатку в кишку вво­дять сольовий розчин, який за електролітним складом близький до хімусу, з додаванням глюкози. Через 3—4 дні після адаптації кишок ентеральне харчування доповнюють уведенням білкових розчинів (гідролізин, амінопептид та ін.). Склад білково-сольової суміші під­тримують на рівні показників хімусу. Останнім етапом програми ентерального харчування є поступове додавання до суміші жирової емульсії для задоволення енергетичних потреб організму (інтраліпід, ліпофундин).

Необхідно систематично стежити за чистотою шкіри в ділянці гастроєюностоми. Шлунковий і кишковий сік, ферменти постійно і швидко подразнюють шкіру навколо стоми. Вона мацерується, ви­никають виразки, з'являється різкий кисло-гнилісний запах. Тому обов'язково після кожного харчування необхідно провести туалет шкіри навколо стоми, обробити шкіру 70 % етиловим спиртом, на­класти на шкіру навколо стоми тонкий шар цинкової мазі або пасти Лассара, зверху — стерильну пов'язку (у перші дні до видалення за­фіксованої трубки — у вигляді штанців), закріпити пов'язку смуж­ками лейкопластиру, кожний раз змінюючи ділянку його накладан­ня, щоб не виникло подразнення шкіри.

Ректальне штучне живлення — це введення поживних речовин через пряму кишку. Нині цей спосіб штучного харчування втратив своє значення, оскільки було встановлено, що в товстій кишці від­сутні умови для перетравлення і всмоктування жирів і амінокислот. Але при невгамовному блюванні і різкому зневоднюванні організму можна вводити після дії очисної клізми ізотонічний розчин натрію хлориду, 5 % розчин глюкози. Щоб розчин швидше всмоктувався, потрібно на нижню трубку системи покласти теплу грілку, яку звер­ху прикрити ковдрою.

Парентеральне живлення. У тих випадках, коли за допомогою ентерального харчування не вдається забезпечити організм хворого Необхідною кількістю поживних речовин, використовують паренте­ральне живлення. Необхідність в його застосуванні часто виникає у хворих з обширними порожнинними операціями як у процесі пере­допераційної підготовки, так і в післяопераційний період у разі виникнення сепсису, обширних опіків, тяжкої крововтрати, при тяжких інтоксикаціях, невгамовному блюванні.

Необхідність і особливість уведення в організм розчинів глю­кози. У зв'язку з тим що в організмі людини запасів вуглеводів у виг­ляді глікогену вистачає тільки на добу, а нервові клітини, еритроци­ти, паренхіма нирок і печінки в нормі не можуть використовувати енергію жирних кислот, тому за відсутності природного харчування хворому вже через добу слід уводити парентерально розчин глюко­зи з додаванням інсуліну з розрахунку 1 ОД препарату (1 мл вміщує 40 ОД) на 4 г сухої речовини глюкози. Найчастіше вводять розчини внутрішньовенно за допомогою одноразових систем для введення інфузійних розчинів.

Необхідність уведення в організм сольових розчинів і віта­мінів. Для регуляції електролітного балансу хворим часто вводять такі розчини солей: ізотонічний розчин натрію хлориду, 4 % розчин калію хлориду, 10 % розчин кальцію хлориду, 25 % розчин магнію сульфату. Використовують також уведення готових кристалоїдних розчинів: "Дисоль", "Ацесоль", "Хлосоль", "Лактасоль". Для регуля­ції обміну речовин в організмі хворим у разі потреби необхідно вводи­ти такі вітаміни: 6 % розчин тіаміну броміду (вітамін В₁, 0,5 % роз­чин піридоксинугідрохлориду (вітамін В₆), 0,003 %,0,01 %,0,02 %, 0,05 % розчин ціанокобаламіну (вітамін В_]2), 5 % та 10 % розчин ас­корбінової кислоти (вітамін С). Вітаміни за призначенням лікаря до­дають у флакон з розчином глюкози. Але слід пам'ятати про те, що тіаміну бромід (вітамін В₁ і піридоксину гідрохлорид (вітамін В₆) не сумісні, тому їх необхідно вводити окремо і, як правило, у різні дні.

Необхідність і особливість уведення в організм білкових гід­ролізатів, жирових емульсій. Для забезпечення білкової підтрим­ки організму хворим уводять суху або нативну плазму, 10 % розчин альбуміну або протеїну, білкові гідролізати (амінон, гідролізин, амінопептид, гідролізат казеїну). У разі швидкого введення гідролізатів може виникнути відчуття жару, гіперемія обличчя, утруднене дихан­ня. Тому доцільніше вводити білкові гідролізати одномоментно із роз­чином глюкози. Для цього в один флакон уводять голку-повітровід, у другий — верхню голку інфузійної системи. Крім того, флакон з розчином глюкози та білкового гідролізату з'єднують стерильною поліхлорвініловою трубочкою для того, щоб розчини змішувалися. Таке введення білкових гідролізатів хворі переносять краще. Білкові гідролізати доцільніше вводити у підігрітому стані. Для цього тре­ба покласти грілку з теплою водою на нижню трубку системи і, щоб довше зберегти тепло, накрити грілку ковдрою. У разі виникнення у хворого відчуття жару, гіперемії обличчя, утрудненого дихання

необхідно тимчасово відключити гідролізат, продовжувати вводити розчин глюкози, потім обережно знову підключити паралельно біл­ковий гідролізат. Якщо у хворого виникла нудота, блювання, зуд, гарячка, препарат необхідно відключити, переключити систему на розчин глюкози або ізотонічний розчин натрію хлориду і викликати лікаря.

У разі виснаження хворих (рак травного каналу, тяжкі опера­тивні втручання) призначають внутрішньовенне введення жирових емульсій (ліпофундин, інтраліпід). Швидкість уведення така сама, як і білкових гідролізатів. До жирової емульсії не можна додавати вітаміни, електроліти та інші ліки.

Правильно проведене парентеральне харчування сприяє запобі­ганню або, за наявності, усуненню у пацієнта тяжких порушень об­міну речовин, допомагає ліквідувати явища інтоксикації, нормалі­зувати функції різних органів і систем.

Дата добавления: 2014-01-03