Доказування в цивільній справі: його елементи та стадії

Судове доказування – це діяльність учасників цивільного процесу при визначальній ролі суду з надання, збирання, дослідження й оцінки доказів з метою встановлення з їх допомогою дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін. Суб’єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі, зазначені в ст. 26 ЦПК, а також суд.

Доказування є єдиним шляхом установлення судом фактичних обставин справи. Доказування передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав та обов’язків у сторін.

Метою судового доказування є всебічне, повне, об'єктивне з'ясування всіх обставин, що мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення справи. Виконання цих завдань залежить від ефективності процесуальної діяльності, спрямованої на встановлення об'єктивної істини у цивільній справі, тобто від процесу доказування. Обов'язок забезпечити в ході провадження повноту доказового матеріалу, що дозволяє встановити істину у справі в цивільному процесі, покладений на сторони, інших заінтересованих у вирішенні справи осіб та суд.

Судове доказування поєднує в собі дві взаємопов'язані складові – пізнавальну (розумову) та практичну (процесуальну). Розумова (пізнавальна, логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, а практична (процесуальна) діяльність, тобто процесуальні дії з доказування, підпорядковані приписам правових норм і засновані на них. Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб процес мислення був істинним. У свою чергу, законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання та логіки. Логічне доказування підпорядковане законам мислення, процесуальне – законам, що встановлює держава, тобто процесу альним законам.

Судовий пізнавальний процес характеризується тим, що: 1) обмежений у часі, який визначається термінами розгляду і вирішення справи; 2) предмет пізнання своєрідний – це правовідносини, а не одиничні факти або закономірності розвитку природи і суспільства; 3) судовим пізнавальним процесом займаються тільки суд і особи, що беруть участь у розгляді справи; 4) судовий пізнавальний процес підкоряється одночасно логічним законам мислення і законам як нормативно-правовим актам; 5) пізнання судом здійснюється в умовах дії принципу змагальності сторін, для якого характерні наявність протилежних інтересів і прагнення надати фактичні обставини відповідно до мети своєї участі у справі; 6) виникає об'єктивна необхідність для суду ухвалити рішення у будь-якому випадку. Метою судового пізнання є з'ясування істини, тобто досягнення відповідності знань суддів фактам реальної діяльності та правовідносинам.

Отже, розумова діяльність є внутрішнім аспектом судового доказування, що здійснюється в межах процесуальної форми, а процесуальна діяльність є зовнішнім аспектом судового доказування, що регламентується процесуальними нормами, які регулюють весь процес доказової діяльності.

Доказування – це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу (суб'єктів доказування), що спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, істини у конкретній цивільній справі та вирішення спору між сторонами.

Доказування структурно складається з таких елементів: суб'єкти, об'єкти та зміст діяльності. Суб'єктами доказування у цивільному процесі є суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи і які відповідно до своїх процесуальних прав та обов'язків вчиняють дії, що мають значення для вирішення справи. Об'єктами доказування є обставини, що підлягають встановленню для вирішення справи або певної процесуальної дії.

Процесуальним законом встановлено право осіб, які беруть участь у справі, на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК).

Процес доказування відбувається в межах передбаченої процесуальної форми і структурно складається з декількох етапів (стадій), які взаємопов’язані й взаємообумовлені. Етап (стадія) доказування складається з сукупності об’єднаних спільністю мети процесуальних дій, виконуваних суб’єктами доказування. Класичним і найбільш поширеним є визначення таких етапів (стадій) доказування:

· формування предмета доказування;

· збирання та подання доказів;

· дослідження доказів;

· оцінка доказів.

Разом з тим, визначають, що судове доказування складається із послідовних стадій: а) визначення кола обставин, що підлягають доказуванню; б) виявлення і збирання доказів у справі; в) дослідження доказів; г) оцінка доказів; д) перевірка правильного судового доказування під час перегляду судових рішень. Сукупність цих стадій визначає процес доказування в цивільному судочинстві. Тобто, спочатку мають бути встановлені обставини, що підлягають доказуванню в цілому (предмет доказування), а вже після цього обставини, які підлягають доказуванню кожною стороною у справі (обов'язок доказування).

Перший етап (стадія) доказування – формування предмета доказування. Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Предмет доказування визначається судом та особами, які беруть участь у справі, на підставі норм матеріального права, які підлягають застосуванню, і протягом процесу можуть в силу тих чи інших причин піддаватися змінам, наприклад, при відмові позивача від частини позовних вимог.

Обставини, які підлягають доказуванню, випливають з диспозиції норм матеріального права. Така норма вказує на обставини, які слід довести з будь-якої справи даної категорії. Наприклад, загальними фактами, які входять до предмету доказування з усіх справ про розірвання шлюбу, є: факт укладення шлюбу; факт наявності чи відсутності взаємної згоди подружжя на розірвання шлюбу; факт наявності чи відсутності спільних неповнолітніх дітей.

Факти, які повинні бути встановлені в справі, утворюють предмет доказування.

Юридичні факти матеріально-правового порядку, що є основними фактами предмета доказування, служать орієнтиром для сторін. Спираючись на них, позивач обгрунтовує підставу позову, а відповідач – заперечення проти позову. Специфіка справи випливає з позову і заперечень проти нього. З цієї причини конкретні обставини, які необхідно довести за даною справою, випливають з підстав позову і заперечень проти нього. Суд у попередньому судовому засіданні уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову, визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (п.п. 1, 3 ч. 6 ст. 130 ЦПК).

У вузькому сенсі предмет доказування визначається як сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, тобто фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Даний склад фактів визначаєть­ся нормою права, що регулює спірні правовідносини.

У широкому сенсі предмет доказування включає не тільки юридичні факти, що обгрунтовують вимоги та заперечення сторін, але й інші обставини без встановлення яких неможливе правильне вирішення справи та виконання судом інших завдань цивільного судочинства.

До предмета доказування в широкому сенсі можна віднести наступні групи фактів: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру; 2) доказові факти; 3) юридичні факти процесуально-правового характеру (що визначають наявність у особи права на пред’явлення позову та здійснення інших процесуальних дій); 4) факти, що сприяють правильній оцінці доказів (наприклад, факт фальшивості письмового доказу); 5) факти, встановлення яких необхідно суду для виконання запобіжних і виховних завдань цивільного судочинства.

Отже, предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті. Предмет доказування необхідний насамперед для суду, який у своїй пізнавальній діяльності прямує від припущення про існування фактів до достовірного знання про них. Якщо ж суд про яку-небудь обставину має уявлення як про факт (наприклад, з огляду його загальновідомості), то до предмета доказування вона взагалі не включається.

Предмет доказування – це і ті обставини, що свідчать про дійсні права і обов’язки сторін у справі. Згідно зі ст. 179 ЦПК, предметом доказування є: а) обставини, які обгрунтовують вимоги позивача (підстава позову); б) обставини, які обгрунтовують заперечення відповідача (підстава заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Предмет доказування по цивільній справі можна представити у вигляді такої рівності: (факти підстави позову + факти підстави заперечень проти позову + факти, які мають інше значення для правильного вирішення справи) – (загальновідомі факти + преюдиційні факти + презюмовані факти для однієї сторони + визнані факти для однієї сторони).

Правильне визначення предмета доказування у кожній цивільній справі дозволяє визначити коло фактів, з’ясування яких необхідне для успішного виконання завдань, які вирішуються судом.

Встановлення меж предмета доказування більшою мірою є прерогативою суду, який на різних етапах провадження у цивільній справі визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обrрунтовувати свої доводи чи заперечення, оцінює достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності тощо. Поряд із цим, межі предмета доказування визначаються також сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Про остаточне встановлення меж предмета доказування може йтися лише при ухваленні судового рішення, коли зібраними вважаються усі фактичні дані, що мають значення для вирішення справи, їх сукупність і становить предмет доказування у конкретній цивільній справі.

Факти, що не підлягають доказуванню. Доказова процесуальна діяльність здійснюється не за всіма фактами предмета доказування. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиційні факти, факти, що презюмуються, визнані факти.

Загальновідомі факти – це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і суду. Вони не потребують доказування, тому що об’єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: землетрус, аварія на Чорнобильській АЕС тощо. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає (ч. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів грунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, факти і правовідносини (ч. 3 ст. 61 ЦПК). Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиційне значення лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції(презюмовані факти). Правовими презумпціями є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Слід при цьому зазначити, що новий ЦПК (ст. 61) не містить положення про законні презумпції, до того ж частина 4 ст. 60 ЦПК вказує, що доказування не може грунтуватися на припущеннях. Однак, на відміну від загальновідомих і преюдиційних фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно до ст. 1184 ЦК, за шкоду, заподіяну фізичною особою, визнаною недієздатною у судовому порядку, відповідають її опікун та заклад, які зобов’язані здійснювати за нею нагляд, якщо не доведуть, що шкода була завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презюмується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а отже, на спростування презумпції своєї вини. Так само особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікуном чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Останні ж, у свою чергу, можуть доводити наявність обставин, які стануть підставою для звільнення їх від відповідальності.

Аналізуючи зміст дефініції (терміну) презумпції, Д.Д.Луспеник пояснює, що під презумпцією слід розуміти: 1) закріплене (або опосередковано закріплене) спеціальною процесуальною нормою 2) припущення про наявність або відсутність юридично значимої обставини, 3) яке перерозподіляє доказові обов’язки учасників процесу. Змістом презумпцій завжди є інформація ймовірна, що у більшості випадків допускає можливість її спростування стосовно конкретного випадку. Тобто презумпції можуть бути спростовані [4].

У судовій практиці підставою звільнення від доказування виступають також визнані факти. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим, коли в нього не виникає сумніву, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує прав і законних інтересів осіб, заінтересованих у справі, і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини. У разі, якщо сторона заявить про відмову від визнання нею обставин, то суд приймає таку відмову, якщо сторона доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, що виникла внаслідок зловмисної домовленості її представника з іншою стороною (ч. 1 ст. 178 ЦПК).

Чітке визначення судом змісту предмета доказування має важливе прикладне значення, оскільки воно: вказує на коло фактів, які необхідно з'ясувати чи встановити у судовому засіданні; обумовлює межі судового доказування; визначає конкретні засоби доказування, які необхідні для здійснення доказування у справі; персоніфікує суб'єкта, зобов'язаного довести ті обставини, на яких грунтуються його вимоги чи заперечення.

Другий етап (стадія) доказування – збирання та подання доказів. З розширенням змагальності в цивільному процесі, самостійності сторін у справі активна роль суду в збиранні та витребуванні доказів зменшується. Згідно із загальним доказовим правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Збирання та подання доказів здійснюється самостійно сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (позовне провадження), які для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов’язані подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. в (ч. 2 ст. 27, ч. 1 ст. 131 ЦПК). Подання доказів особами, які беруть участь у справі, передба­чає їх передачу в розпорядження суду.

Під час проведення попереднього судового засідання суд з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обгрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК). У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з’ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому подання інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно (ч. 9 ст. 130 ЦПК).

Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для їх подання. Докази, подані з порушенням вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин (ст. 131 ЦПК).

Активність суду у збиранні доказів, тобто його втручання у процес доказування, допускається лише з урахуванням положення ч. 4 ст. 10 ЦПК, згідно з яким суд може, дотримуючись неупередженості, створювати необхідні умови для всебічного і повного з’ясування обставин справи, сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав. Така активність суду реалізується у випадках, коли сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідно сприяти у витребуванні доказів, якщо у них є складнощі щодо отримання доказів (ч. 1 ст. 137 ЦПК).

Участь суду у витребуванні доказів можлива за відповідною заявою сторін та осіб, які беруть участь у справі. У такій заяві має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ. Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо або суд може уповноважити заінтересовану особу одержати доказ для представлення його суду (ч. 2, 3 ст. 137 ЦПК).

ЦПК покладає певний обов’язок на осіб, у яких знаходяться докази, що витребовуються судом. У випадку, якщо немає можливості подати докази взагалі або у встановлені судом строки, особи, у яких знаходяться докази, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали про витребування доказів. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. При цьому притягнення до відповідальності не звільняє їх від обов’язку подати суду докази (ч. 4, 5, 6 ст. 137 ЦПК).

Витребування доказів суд здійснює у формі запитів (наприклад, запити суду в бюро технічної інвентаризації, про видачу довідки про заробітну плату або про видачу копій особистого рахунку і довідки з місця проживання та ін.).

Збирання доказів здійснюється також за судовими дорученнями, тобто суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 132 ЦПК). Відповідно до засад змагальності та п. 5 ст. 130 ЦПК судові доручення щодо збирання доказів можуть бути направлені іншому суду лише у випадку, коли сторони або інші особи, які беруть участь у справі, заявили відповідне клопотання про витребування доказів.

Аналізуючи ст. 132 ЦПК, Д.Д.Луспеник робить такі висновки: 1) право на судове доручення є виключним засобом збирання доказів, які відносяться до справи і можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли ці докази з якихось причин не можуть бути надані до суду, який розглядає справу; 2) у порядку судового доручення не повинні збиратися письмові або речові докази, які можуть бути представлені сторонами або за їх клопотанням витребувані судом, який розглядає справу; 3) суд не вправі давати доручення про витребування від позивача даних, які підтверджують обгрунтованість його позовних вимог, а також інших відомостей, які повинні бути ним зазначені в позовній заяві згідно ст. 119 ЦПК; 4) судове доручення повинно бути направлено у вигляді ухвали у точній відповідності до ст. 132 ЦПК. Направлення судових доручень у формі запитів чи листів недопустимо [5].

В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, зазначаються особи, які беруть в ній участь, обставини, що підлягають з’ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення, перелік питань, поставлених особам, які беруть участь у справі, та судом свідку. Ця ухвала обов’язкова для суду, якому вона адресована. Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами, встановленими ЦПК. Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу. Якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть у суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку (ст. 132 ЦПК).

Важливо звернути увагу на те, що активна роль суду у збиранні і витребуванні доказів передбачена лише у справах окремого провадження, оскільки особливістю цього провадження є зменшена (спрощена) роль змагальності і диспозитивності процесу у цих справах. Відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦПК з метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Третій етап (стадія) доказування – дослідження доказів, тобто безпосереднє, на підставі принципів усності й безпосередності, сприйняття і вивчення інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування. Дослідження доказів спрямовано на пізнання фактичних даних (обставин у справі), їх змісту й достовірності і має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування.

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальним порядком і способом дослідження. Спосіб дослідження – це одержання інформації про фактичні дані, які встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, висновків експертів (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Порядок дослідження – це система виконуваних процесуальних дій по дослідженню доказів.

Дослідження доказів завершується їх оцінкою (четвертий ступінь доказування). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і включається у зміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині (ст. 212, 215 ЦПК).

Оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів доказування, що грунтується на законах логіки і процесуального права. Оцінку доказів проводять тільки суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин – суб’єкти доказування. Вона спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обгрунтовують вимоги й заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи і постановлення судом законного і обгрунтованого рішення.

Суб’єктами оцінки доказів є суд і всі інші суб’єкти доказової діяльності – особи, які беруть участь у справі. Оцінка доказів судом є владною, а оцінка доказів особами, які беруть участь у справі, - рекомендуючою. Остання виявляється в процесуальних діях – поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі.

Судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, які були безпосередньо досліджені в судовому засіданні (ч. 1 ст. 159, ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст. 58, 59 ЦПК).

Належність доказів. Цивільний процесуальний закон з метою не допустити відволікання уваги суду на дослідження доказів, які не мають значення для справи, встановлює вимогу про належність доказів. Відповідно до ст. 58 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обгрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Наприклад, характеристика відповідача в справі про стягнення аліментів до справи не належить, але ця ж характеристика в справі про позбавлення його батьківських прав може бути приєднана до справи.

Питання про належність доказів вирішується суддею при прийнятті заяви, підготовці цивільної справи до судового розгляду, у стадії судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обгрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов.

З метою полегшення суду визначення належності доказів, закон вимагає від осіб, які клопочуть про витребування доказів, вказати обставини, які може підтвердити цей доказ (ч. 2 ст. 119 ЦПК).

За загальним правилом обставини справи мають бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто такими, що встановлені законом, і не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 59 ЦПК).

Відповідно до правила належності доказів, суд також повинен керуватися вимогами достовірності і достатності доказів. Достатність доказів означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування фактів, які належать до предмета доказування. Якщо такого висновку зробити не можна, то це вказує на недостатність доказів.

Судова оцінка доказів має важливе значення для правильного вирішення справи. Зважаючи на це, законом встановлені правила (принципи) її здійснення, які є також процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки доказів судом (ст. 212 ЦПК). Відповідно до них:

1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;

3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності;

4) результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Процесуальним законом встановлено обов’язок із доказування. Так, стаття 60 ЦПК закріплює правило, відповідно до якого кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок із доказування покладається також на третіх осіб, на органи і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може гpунтуватися на припущеннях.

Суд не бере участі безпосередньо у зборі доказового матеріалу, але у випадку, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК). Докази, які отримані за судового сприяння у порядку, встановленому ст. 137, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду.

У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом (ч. 1 ст. 93 ЦПК).

Розподіл обов’язків з доказування. Особливість доказування полягає в тому, що воно виступає як право і обов’язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право з доказування і одночасно виконують обов’язок з доказування, оскільки правила статей 10, 60 ЦПК закріплюють правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок з доказування покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державної влади і місцевого самоврядування та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 60 ЦПК розподіляється тягар доказування між позивачем і відповідачем у такий спосіб: позивач зобов’язаний доводити обставини, якими він обгрунтовує позовні вимоги, а відповідач – обставини, якими він обгрунтовує заперечення проти вимог, що пред’явлені до нього. Тягар доказування третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, адекватний тягарю доказування позивача. Отже, підставу позову повинен довести саме позивач.

Таким чином, розподіл обов'язків щодо доказування у цивільній справі здійснюється на підставі одного з основних принципів цивільного судочинства – принципу змагальності, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (ч. 3 ст. 10 ЦПК).

Докази в справі подаються й іншими особами, що беруть участь у справі, особливо прокурором і органами та особами, зазначеними в ст. 45 ЦПК, і особливо в тих випадках, коли вони заявляють позов на захист інтересів інших осіб.

Обов’язки щодо сприяння особам, які беруть участь у справі, по доказуванню покладаються і на суд, який має уточнити відповідно до гіпотези матеріальної норми право, що регулює дане спірне відношення, коло фактів, які підлягають доказуванню. Д.Д.Луспеник звертає увагу на те, що від суду залежить вірне визначення юридично значимих фактів, які входять у предмет доказування, і лише їх сторони повинні доводити і не заводити суд у обговорення питань, що не мають значення для справи. Більше того, суд не повинен їм цього дозволяти, так як згідно з ч. 3 ст. 60 ЦПК доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі [6].

Суд може запропонувати сторонам у разі потреби послатися на додаткові факти і подати додаткові докази. Обов’язком суду є сприяння всебічному і повному з’ясуванню обставин справи (ст. 10 ЦПК).

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується з волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності зі своїми інтересами та вибором способу поведінки.

Обов’язок з доказування полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у випадку невиконання стороною обов’язку з його доказування; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити.

Невиконання обов’язку з доказування для сторін та інших суб’єктів правового спору матиме матеріально-правові й процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, - лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов’язку з доказування, закріпленого ст. 60 ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов’язок з доказування факту або його спростування перекладається на протилежну сторону. Характерними в зв’язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов’язання або виконала його неналежним чином.

Висновок з другого питання лекції:

Підсумовуючи основні положення другого питання лекції, слід акцентувати на тому, що доказування – це розумова та процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу (суб'єктів доказування), що спрямована на встановлення фактів (обставин), що мають значення для справи, істини у конкретній цивільній справі та вирішення спору між сторонами. Процес доказування відбувається в межах передбаченої процесуальної форми і структурно складається з декількох етапів (стадій), які взаємопов’язані й взаємообумовлені. Обов'язок забезпечити в ході провадження повноту доказового матеріалу, що дозволяє встановити істину у справі в цивільному процесі, покладений на сторони, інших заінтересованих у вирішенні справи осіб та суд.

Важливо також звернути увагу на те, що активна роль суду у збиранні і витребуванні доказів передбачена лише у справах окремого провадження, оскільки особливістю цього провадження є зменшена (спрощена) роль змагальності і диспозитивності процесу у цих справах.

Дата добавления: 2014-01-03