Забезпечення доказів

Засоби доказування. Доказами з цивільної справи є фактичні дані, які отримані в установленій законом процесуальній формі. Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами доказування.

Засоби доказування у цивільному процесі

Засоби доказування є зовнішнім вираженням доказів, їх також називають джерелами доказів, тобто джерелами, з яких суд отримує фактичні дані (докази).

Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК):

- пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків;

- показання свідків;

- письмові докази;

- речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи;

- висновки експертів.

Принцип допустимості засобів доказування закріплений в ст. 59 ЦПК і допускає дві вимоги до засобів доказування.

По-перше, засоби доказування у всякій цивільній справі повинні відповідати перерахованим у ч. 2 ст. 57 ЦПК, оскільки вона дає їх вичерпний перелік. З цього випливає, що будь-який доказ, отриманий за допомогою одного з зазначених засобів, якщо інше не встановлено законом, є припустимим.

По-друге, обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 59 ЦПК). Такі конкретні обмеження вводяться нормами матеріального права. Так, наприклад, договір позики повинен бути зроблений у письмовій формі. У цьому випадку в підтвердження договору повинні надаватися документи про його оформлення, наприклад, розписка позичальника в одержанні суми позики. Отже, не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з угод, для яких законом встановлено письмову форму. Поряд з цим факт виконання такої угоди може підтверджуватись будь-якими засобами доказування, передбаченими ст. 57 ЦПК, в тому числі і показаннями свідків.

Принцип допустимості засобів доказування визначає законність отримання доказової інформації, тобто, суд не може взяти до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого ст. 59 ЦПК. Так, наприклад, не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК).

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників. Сторони, треті особи та інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати суду усні і письмові пояснення (ст. 27 ЦПК), але засобом доказування є тільки пояснення, які подані ними у процесі їх допиту як свідків відповідно до ст. 184 ЦПК. Якщо сторона, третя особа чи їхні представники дали згоду на допит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.

Давати пояснення є правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані заходи відповідальності.

Сторони є особами, заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, і тому їх пояснення і показання містять, як правило, фактичні обставини по справі, пояснення цих фактів та їх оцінку. Пояснення можуть бути двох видів: твердження і визнання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати сторона як суб’єкт доказування. Визнання –це пояснення, що містить відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

Слід відрізняти визнання фактів від визнання позову. Визнання факту можливе однією й другою стороною, а визнання позову – лише відповідачем, причому відповідач може визнати позов повністю або частково (ч. 2 ст. 31, ч. 1 ст. 174 ЦПК).

Процесуальним наслідком визнаного однією із сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання стороною факту в цивільному процесі не є для суду обов’язковим. Суд може не вважати визнаний факт встановленим, якщо виникає сумнів у тому, що визнання факту відповідає дійсним обставинам справи, або якщо суд вважає, що визнання порушує чиїсь права та інтереси, що визнання зроблено під впливом обману, насилля, погрози або з метою приховання істини. В такому випадку сторона повинна продовжити доказову діяльність на підтвердження цього факту. Визнання факту може бути без застереження (просте) і з застереженням (кваліфіковане), але завжди є безумовним.

Показання свідків як засіб доказування – це повідомлення суду в установлених законом процесуальному порядку і формі про відомі обставини, що мають значення для справи.

Свідок – це особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК). Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання (п.1 ч. 1 ст. 51 ЦПК). Свідком не може бути особа, яка бере участь чи повинна брати участь у справі як інший суб’єкт процесуальних правовідносин. ЦПК обмежено можливості залучення окремих категорій осіб у якості свідка. Так, не можуть виступати свідками особи, які за законом зобов’язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, зокрема священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих, професійні судді, народні засідателі, присяжні – про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК).

Визначено коло осіб, які мають право відмовитися від дачі показань у цивільному процесі. До них відносяться чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб (ст. 52 ЦПК).

Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Особи, які заявляють про виклик свідка, повинні вказати його прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання (перебування) або місце роботи та обставини, які він може підтвердити (ст. 136 ЦПК). Участь свідка в судовому засіданні і надання правдивих показань є його обов’язком, у зв’язку з чим, він попереджається про кримінальну відповідальність (ст. 384, 385 КК) за дачу завідомо неправдивих показань і за відмову давати показання з непередбачених законом підстав, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність, встановлену законом (ч. 5 ст. 50. ст. 91, 94 ЦПК).

Перед допитом свідка встановлюється його особа, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 3 ст. 180 ЦПК). Потім свідок попереджається про кримінальну відповідальність. Перед допитом свідок приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка приєднуються до справи.

Свідок дає показання у формі вільної розповіді про все, що йому відомо у справі. Його розповідь конкретизується і доповнюється, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть ставити сторони й інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з’ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК).

Під час допиту свідкові дозволяється користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і мають бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК).

Допит малолітніх та неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються їх віком, рівнем розумового розвитку та психологічним станом. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює обов’язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли це необхідно для об’єктивного з’ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість поставити йому питання. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст. 182 ЦПК).

Свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ч. 4 ст. 50 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрив їх від роботи чи звичайних занять виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Залежно від суб’єктів, які склали письмові докази, вони класифікуються на офіційні і неофіційні. Офіційні – документи, акти, службове листування, яке походить від державних і громадських органів. Неофіційні письмові докази походять від громадян. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі (різного роду документи – договори, заповіти, накладні тощо) та довідково-інформаційні (довідки, посвідчення листування службового і особистого характеру). За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені. Поділяються письмові докази за засобами і характером формування – на оригінали і копії. Оригінал має більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При вирішенні справи, якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК). Оригінали письмових доказів до набрання судовим рішенням законної сили повертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій і громадян в оригіналі і копіях (ст. 60, 131, 137 ЦПК). Для залучення судом належних до справи письмових доказів, особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна зазначити в заяві: який письмовий доказ вимагається, підстави, за яких вона вважає, що письмовий доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ (ч. 2 ст. 137 ЦПК). Письмові докази, що їх вимагає суд чи суддя, надсилаються безпосередньо до суду. Сторона або інша заінтересована особа може також бути уповноважена судом або суддею на одержання письмового доказу та представлення його судові. Якщо подання письмових доказів до суду утруднено у зв’язку з їх численністю або тому, що лише частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці, про що складається протокол (ст. 140 ЦПК).

Дослідження письмових доказів та протоколів їх огляду здійснюється шляхом оголошення в судовому засіданні. Їх пред’являють для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках – також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколів їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитання свідкам, а також експертам і спеціалістам. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).

Відповідно до ст. 31 Конституції України, ч. 1 ст. 186 ЦПК зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тальки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України (ч. 1,2 ст. 303; ч. 2 ст. 306 ЦК).

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ст. 65 ЦПК).

Речові докази в судовій практиці в цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. На відміну від письмових, речовим доказам властиві такі ознаки як індивідуальність і незамінність.

Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання здійснюється у порядку, встановленому для письмових доказів. На забезпечення доказів вони можуть бути оглянуті за їх місцезнаходженням за умови, якщо їх неможливо доставити в суд (ст. 140 ЦПК). Такий огляд здійснюється судом, що розглядає справу, або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів (ст. 132 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках – свідки, експерти, спеціалісти. Про огляд доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки письмових і речових доказів, відеозаписи тощо (ч. 4 ст. 140, ст. 200 ЦПК).

Зберігаються речові докази в справі або за окремим описом передаються в камеру схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження. Вони повинні бути докладно описані і опечатані, а в разі необхідності – сфотографовані. Суд вживає заходів до збереження речей у незмінному стані (ст. 139 ЦПК).

Досліджують речові докази у судовому засіданні шляхом особистого огляду судом, а також пред’явлення для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а у необхідних випадках – також експертам та свідкам. Особи, яким пред’явлено для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу судового засідання (ст. 187 ЦПК).

Законом передбачений порядок відтворення звукозапису і демонстрації відеозапису, який реалізується відповідно до ст. 188 ЦПК.

Висновок експерта як засіб доказування. У певних випадках постає питання про необхідність застосування спеціальних знань для одержання даних про факти, необхідні для вирішення справи. У такому разі обов’язковим є призначення експертизи.

Експертиза – дослідження на вимогу суду поданих ним об’єктів, яке провадиться експертами на базі спеціальних пізнань і на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Експертиза здійснюється у визначеному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил.

Експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України “Про судову експертизу”, і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів (ч. 1, 2 ст. 53).

Експертизу призначає суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо (ч. 1 ст. 143 ЦПК). Відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК питання призначення експертизи входить в перелік питань, які суд вирішує при проведенні попереднього судового засідання за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо спір між сторонами до судового розгляду не врегульований.

Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

При вирішенні питань про призначення експертизи суди повинні керуватися положеннями ЦПК, Закону України “Про судову експертизу”, Інструкцією про призначення і проведення судових експертиз, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 (в редакції наказу Міністерства юстиції України від 30 грудня 2004 р. № 144/5) та враховувати роз’яснення, дані в постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 “Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах” з урахуванням особливостей правового регулювання захисту конкретних суб’єктивних прав.

Судова експертиза повинна призначатися лише для встановлених даних, які входять у предмет доказування у справі, і не може стосуватися тлумачення і застосування правових норм. Суди не повинні задавати судовому експерту питання правового характеру, які повинні вирішуватися самим судом, тобто експерту можна ставити питання факту, а не питання права.

Висновок експертизи буде доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами.

У разі, коли висновок експертизи, наданий стороною в якості додатку до позовної заяви, тобто проведений відповідною експертною установою за її клопотанням чи клопотанням адвоката, то такий висновок експерта може розцінюватися лише як письмовий доказ, який підлягає дослідженню в судовому засіданні та відповідній оцінці. Якщо відносно цього письмового доказу в судовому засіданні виникнуть спірні питання, то в залежності від того, яке значення має наявність у справі такої експертизи і в залежності від характеру матеріально-правового спору суд повинен поставити на обговорення питання про призначення такої експертизи.

Визначено випадки, коли призначення експертизи є обов’язковим. Так, відповідно до ст. 145 ЦПК призначення експертизи є обов’язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами, а також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров’я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Для забезпечення об’єктивності та безсторонності висновку експерта законом встановлено правила, за якими експертизу не може виконувати особа, щодо якої є підстави для її відводу, а також якщо: а) вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі; б) з’ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери її спеціальних знань (ст. 22 ЦПК).

Особа, що її призначено експертом, зобов’язана з’явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених питань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання йому додаткових матеріалів. Експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку (ст. 53 ЦПК).

Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе кримінальну відповідальність.

Експертами можна призначити кількох осіб у разі проведення комісійної чи комплексної експертизи. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності (ст. 148 ЦПК). Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку або декількох залежно від того, чи є розбіжності між експертами (ст. 149 ЦПК). Якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). У разі, якщо висновок експерта буде визнано необгрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам) (ст. 150 ЦПК).

Експерт дає мотивований висновок в письмовій формі, який долучають до справи. Письмовий висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Для роз’яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені питання. Першою ставить питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за заявою обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник. Суд має право з’ясувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Викладені письмово і підписані експертом роз’яснення і доповнення висновку приєднуються до справи (ст. 189 ЦПК).

Передбачено наслідки ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі. У цьому випадку суд, залежно від обставин справи, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. У разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ст. 146 ЦПК).

Висновок з третього питання лекції:

Доказами з цивільної справи є фактичні дані, які отримані в установленій законом процесуальній формі. Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами доказування. Засоби доказування є зовнішнім вираженням доказів, їх також називають джерелами доказів, тобто джерелами, з яких суд отримує фактичні дані (докази).

У відповідності зі ст. 133 ЦПК особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

Інститут забезпечення доказів передбачає вжиття судом невідкладних заходів щодо закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Згідно з ч. 2 ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є:

- допит свідків;

- призначенням експертизи;

- витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням.

Судом можуть також бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити (ч. 1 ст. 134 ЦПК).

Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього періоду розгляду справи. У разі, коли подання заяви про забезпечення доказів передує поданню позовної заяви, заявник повинен подати позовну заяву протягом 3 днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк, заявник зобов’язаний відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК).

Питання про забезпечення доказів вирішується судом, який розглядає справу, протягом п’яти днів з дня надходження заяви з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; якщо позов ще не пред’явлено, – місцевим судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.

Розглянувши заяву, суд постановляє ухвалу про забезпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання або відмовляє у забезпеченні доказу. На ухвалу суду про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу, яка не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу (ст. 135 ЦПК).

Висновок з четвертого питання лекції: забезпечення доказів є процесуальною гарантією належного озгляду і вирішення справи, забезпечення у ній доказової бази, захисту прав та інтересів заінтересованих осіб.

висновки З ТЕМИ:

Питання щодо поняття, змісту і основних ознак доказів, доказування, засобів доказування в цивільному судочинстві, класифікації доказів, їх забезпечення є одним з пріоритетних у практичній діяльності юриста. Докази і доказування в цивільному судочинстві є невід’ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, важливою передумовою ухвалення законного та обгрунтованого судового рішення.

Важливим є те, що судове доказування охоплює процесуальну діяльність всіх суб'єктів цивільного процесу, оскільки оцінка фактів і рішення у справі є результатом процесуальної діяльності не лише суду, а й інших осіб, які беруть участь у справі. Процес доказування відбувається в межах передбаченої процесуальної форми і структурно складається з декількох етапів (стадій), які взаємопов’язані й взаємообумовлені. Обов'язок забезпечити в ході провадження повноту доказового матеріалу, що дозволяє встановити істину у справі в цивільному процесі, покладений на сторони, інших заінтересованих у вирішенні справи осіб та суд. При цьому, активна роль суду у збиранні і витребуванні доказів передбачена лише у справах окремого провадження, оскільки особливістю цього провадження є зменшена (спрощена) роль змагальності і диспозитивності процесу у цих справах.

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ:

1. Вивчаючи дану тему, студенти повинні навчитися:

характеризувати засоби доказування у цивільній справі, їх зміст, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, етапи доказування, підстави забезпечення доказів;

складати процесуальні документи: ухвалу про направлення судового доручення; заяву про забезпечення доказів; ухвалу про забезпечення доказів; заяву про призначення експертизи; ухвалу про призначення експертизи; заяву про виклик свідка.

2. Питання для самоперевірки та контролю засвоєння знань:

1. Поняття та види доказів.

2. Доказування. Стадії доказування.

3. Предмет доказування у цивільній справі.

4. Факти, які не потребують доказування: загальновідомі, преюдиційні, презюмовані, визнані факти.

5. Характеристика збирання і подання доказів.

6. Дослідження доказів.

7. Оцінка доказів.

8. Належність, достовірність, достатність доказів.

9. Допустимі засоби доказування.

10. Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, як засід доказування.

11. Показання свідків як засіб доказування.

12. Письмові докази як засіб доказування.

13. Речові докази як засіб доказування.

14. Висновок експерта як засіб доказування.

15. Забезпечення доказів. Способи забезпечення доказів.

[1] Див.: Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс. – С. 277-278; Цивільний процес: Навчальний посібник / За ред. Ю.В.Білоусова. – С. 110.

[2] Див.: Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. – К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. – С. 41-42.

[3] Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. – С. 43.

[4] Луспеник Д.Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. – 2005. - № 8. – С. 57.

[5] Луспеник Д.Д. Настільна книга професійного судді при розгляді цивільних справ (складання судових процесуальних документів за новим ЦПК України). – Х.: Харків юридичний, 2005. – С. 87.

[6] Луспеник Д.Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України. – С. 57.

Дата добавления: 2014-01-03