Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Вступ. Найдавніша історія України





План

1. Визначення поняття особистості, як соціологічної категорії.

2. Соціальна структура особистості.

3. Процес соціалізації особистості.

Основна література

1. Піча В. М. Соціологія. - Львів: 1995.

2. Соціологія: Підручник ( За загальною редакцією проф. В.П. Андрущенко, проф. М. І. Горлача.)- Харків: 2000.

3. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу ( Н. Черниш, О. Семашко. )-К.: 1996.

4. Андрущенко В. П. та ін. Соціологія: Підручник. — К.—Х., 1998. — С. 597—616.

5. Грушевський М. С. На порозі нової України: Гадки і мрії. — К., 1992.

6. Молодь України: Стан, проблеми, шляхи розв’язання. — К., 1995.

7. Лагутін В. Д. Людина і економіка. Соціоекономіка. — К., 1996.

8. Куликов Л. М. Основы социологии и политологии. — М., 2000.

9. Косс И. С. Социология личности. — М., 1967.

10. Якуба О. О. Соціологія. — Х., 1996.

1.Розпочинаючи аналіз місця і ролі особистості у системі соціаль­них зв’язків, треба чітко визначити такі основні поняття, як людина, індивід та індивідуальність, особистість (особа). Усі ці поняття характеризують кожну конкретну людину з властивими їй якостями, характеристиками, зв’язками.

Людина— це істота біологічна і соціальна, яка перебуває на найвищому щаблі в ієрархії живих організмів на Землі, є суб’єктом суспільно-історичної діяльності і культури. Головна ж характеристика людини — її свідома, цілеспрямована діяльність.

Індивід— це людина як окремий представник тієї або іншої соціальної спільності (на про­тивагу колективу сім’ї, бригади, соціальної групи).

Терміном індивідуальність позначається те особливе, специфічне, неповторне, що відрізняє індивіда як конкретну людину від інших (подібних).

Особистість (особа) — це людина, яка, будучи втіленням конкретно-історичних суспільних відносин, впливає на них у міру своїх сил і здібностей та залежно від становища, що його вона займає в суспільстві. Іншими словами, особа показує, як у кожній людині індивідуально відображаються її соціально значущі риси та виявляється її суть як сукупність усіх існуючих у суспільстві соціальних відносин.

Особа (особистість) є продуктом і творцем конкретно-історич­них суспільних відносин. Кожна особистість — це не просто людина, а індивідуальність, що має свої характеристики і певний соціальний статус, котрий визначається конкретними соціальними діями, що їх здійснює певна людина (особа) в конкретних видах взаємодії і тих умовах і правах, які надаються суспільством для реалізації соціальної діяльності.

2.Соціальний статус — це певне місце і роль особи в соціальній ієрархії, зумовлені її походженням, рівнем освіти, професією, здібностями, віком, статтю, сімейним станом тощо. Особистість має соціальний статус.



Аналіз показує, що соціальний і особистий статус особи ґрунтований, безумовно, на природних основах і показниках, без яких не існує жодна людина, але кожна людина своєю свідомою, творчою діяльністю досягає, утверджує, підносить і удосконалює свій соціальний і особистий статус. Отже, головна характеристика особи — її діяльність (взаємодія), основним генератором якої є мотиви. Мотиви— це конкретна внутрішня спонука до дії, яка безпосередньо ситуаційно визначає поведінку людей. Мотиви є відображенням у свідомості людей їхніх об’єктивних і суб’єктив­них потреб та інтересів у досягненні благ, здійсненні бажань, забезпеченні умов діяльності. Потреби людей мають свою ієрархію.

Головним є те, що потреби кожного більш високого рівня стають нагальними і можуть визначати поведінку людей лише після того, як задоволені потреби нижчих рівнів.

Особистість задовольняє свої потреби, орієнтуючись на певні соціальні цінності, тобто через особливе суспільне ставлення, в результаті чого потреба та інтерес людини (або соціальної групи) переносяться на речі, предмети, духовні явища, надаючи їм певної соціальної властивості. Ціннісні орієнтації, реалізуючи які особа виконує в суспільстві певну роль (ролі), формуються в процесі засвоєння нею соціального досвіду, ідеалів, нормативних вимог.

Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) виходять з того, що особа є функцією від тієї сукупності соціальних ролей, що їх виконує індивід у суспільстві, отже, соціальна роль (ролі) виступає(ють) важливим елементом механізму взаємо­дії індивіда з суспільством.

Залежно від соціальних умов, ціннісних орієнтацій, реальних ролей існують кілька типів особистості, основними з яких є такі: 1) теоретичний; 2) економічний; 3) політичний; 4) соціальний; 5) естетичний; 6) релігійний.

Відомий соціолог В. А. Ядов, указуючи на те, що соціальний тип особистості — це продукт історико-культурних і соціально-економічних умов життя людей, робить висновок про існування трьох основних соціальних типів особистості: базисний, модальний і маргінальний.

Людська особа має дуже складну структуру, безліч аспектів діяльності та взаємодії з іншими людьми і суспільством у цілому. В даній праці з’ясовується лише основне — що таке особа як важ­ливий елемент суспільного життя, під впливом яких чинників і умов життя вона формується, розвивається і функціонує.

3.Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства, до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.

Соціалізація людини — це тривалий процес її входження в суспільство, включення в соціальні зв’язки і відносини, у різні типи соціальних спільностей, унаслідок чого відбувається становлення її соціальності.

Соціальність особи — це система її зв’язків з найрізноманітнішими спільностями (професіональними, соціально-демографіч­ними, етнічними, статусними тощо) та виконання нею певних соціальних ролей.

Соціалізація охоплює всі соціальні процеси і зв’язки, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, соці-
альний досвід, що дозволяє йому функціонувати як повноправ­ному члену суспільства, виконувати певні соціальні ролі.

Соціалізація особи — це загальний, багатогранний процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. На цей процес впливають різноманітні чинники, основ­ними з яких є такі: сукупність ролей, елементи соціального середовища, конкретні події, явища і процеси.

Процес соціалізації особи здійснюється упродовж усього життя людини і має кілька етапів і стадій.

На думку вітчизняних соціологів, процес соціалізації особи складається з двох основних етапів: перший етап — первинна соціалізація, другий — вторинна соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей.

Виділяють і стадії соціалізації особи: дотрудову, трудову і післятрудову.

Чітко відокремити трудову стадію від дотрудової і післятрудову від трудової неможливо. В реальному житті зазвичай здійснюється повільний перехід від однієї стадії до іншої, у процесі якого одні завдання, пріоритети й ролі змінюються іншими, змінюється і соціальна активність, у якій відображається рівень соціальності, тобто глибина і повнота соціальних зв’язків із соціумом.

Соціологи, політологи і психологи, аналізуючи процес соціалізації особи на всіх стадіях, виділяють дві моделі: 1) модель підкорення і 2) модель інтересу. Модель підкорення характеризується досить високим ступенем регламентації, постійною взаємодією механізму вибору, механізму пропозицій та рекомендацій і механізму контролю. Отже, якраз у межах дії моделі підкорення суспільство за допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм відбирає і готує на ту або іншу роль людей, які мають певні здібності, рівень підготовки, біопсихічні якості, що відповідають соціальним вимогам. Модель інтересу характеризується передусім самоорганізацією особи, самоорієнтацією на власні та суспільні інтереси, самоідентифікацією, почуттям сорому, вини, недостатності знань і досвіду. Важливо зрозуміти, що модель підкорення і модель інтересу в процесі соціалізації реалізується у нерозривному взаємозв’язку, основна ж особливість полягає в тому, що залежно від самого індивіда і соціальних умов соціалізація кожної особи здійснюється переважно за якоюсь однією моделлю. Зауважимо, що існує загальний механізм соціалізації особи, він, безумовно, використовується і в моделі підкорення і в моделі інтересу.

Соціалізація особи із своїм механізмом має дві форми: 1) соціальну адаптацію і 2) інтеріоризацію.

Існує два підходи до визначення суті і змісту адаптації. Швейцарський психолог Жан Піаже, англійський соціолог Роберт Мертон розглядають соціальну адаптацію як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціаль­ного середовища.

Другий підхід полягає насамперед у ствердженні того, що людина, включаючись у суспільне життя, зберігає свободу вибору — вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина обирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно до своєї життєвої мети і амбіцій та умов своєї життєдіяльності. Суспільство завжди обмежує особі свободу вибору певними правовими та моральними нормами і традиціями, зразками культури тощо. Якраз тому необхідно використовувати певною мірою обидва підходи. Взагалі кожна людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, виявляючи соціальну творчість. Суспільство, з свого боку, створює механізм цілеспрямованого впливу на соціальну активність людини і насамперед на її ціннісні орієнтації, оскільки цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою свободи людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності.

У процесі соціалізації і активної діяльності особи формується найважливіша її характеристика — самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних, ідеальних і фантастичних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соціальній групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соціального статусу та норм поведінки особи. Самосвідомість є важливим елементом саморегуляції особи, тобто вибору і дотримання доцільних норм життєдіяльності у даному конкретному соціальному середовищі, в своїй країні та у світі. М. С. Грушевський у праці «На порозі нової України. Гадки і мрії», звертаючи увагу на необхідність формування національної свідомості, писав: «Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж укластися в готову чужу форму».

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації і самоуправління, роль самосвідомості й саморегуляції постійно зростає, треба приділяти особливу увагу формуванню самосвідомості кожного громадянина, особливо молодого покоління — майбутнього України.

 

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягає сутність понять людина, індивід, особа?

2. В чому виявляється сутність і зміст соціалізації особи?

3. Основні стадії соціалізації особи та їх характеристика.

4. З яких елементів складається механізм соціалізації особи?

5. У чому полягає сутність соціальної адаптації, її зміст і об’єктивні виміри?

6. Інтеріоризація, її роль у процесі соціалізації особи.

7. У чому виявляється сутність поняття самосвідомість? Її роль у життєдіяльності людини.

8. З чого складається соціальний статус особистості?

План.

1. Предмет і завдання курсу історії України, джерела його вивчення.

2. Найдавніші часи на території України.

3. Кочові народи на території України. Грецькі міста-колонії.

4. Життя та розселення східних слов'ян.

1. Історія України - це більш, ніж наука. Вона, як це і має бути в цивілізованій країні,
є частиною національного світогляду, складовою загальної культури як суспільства, так і
людини.

Предметом вивчення курсу історія України є складний процес формування та розвитку українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України розглядається в тісному зв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.

Основними методами вивчення історії України являються принцип об'єктивності і принцип історизму.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. Це:

1) речові джерела - пам'ятки матеріальної культури;

2) етнографічні джерела - пам'ятки, які містять дані про особливості
буття, культури, звичаї певного народу;

3) лінгвістичні джерела - дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела - народні пісні, історичні думи, легенди, перекази,
прислів'я та ін.;

5) писемні джерела - літописи, документи тощо, які є основою
історичних знань.

Періодизацію історії України сучасні українські історики здійснюють за національним принципом: доби і історичні періоди відповідають характерним етапам буття і політично-соціальним формам розвитку, витвореним українським народом.

2. Сама перша епоха в історії людства - це первісна доба, яка охоплює період
виникнення людини до становлення ранньофеодальної формації. її характерними рисами
були:

- низький рівень розвитку продуктивних сил і повна залежність людини від
природи;

- общинний спосіб життя, рівність розподілу продуктів харчування, кочовий
спосіб життя;

- відсутність експлуатації, класів і держави;

- язична релігія (обожнювання сил природи).

 

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПЕРВІСНО-ОБЩИННОГО ЛАДУ

Заселення території сучасної України первісною людиною почалося біля 1 млн. р. тому. Найдавнішу історію можна поділити на такі періоди: кам'яний, бронзовий та залізний вік.

В свою чергу кам'яний вік розподіляється:

ПАЛЕОЛІТ (давньокам'яний вік) - характерні риси: кам'яні знаряддя праці, заняття - збиральництво та мисливство, люди жили родовими общинами, панує матріархат, з'являється мова. (Поселення: с. Королево в Закарпатті, Киїк-Коба в Криму, Амросіївка в Приазов'ї).

МЕЗОЛІТ (середньокам'яний вік, 10-6 тис. р. до н.е.) - поява лука та стріл, більш досконалих знарядь праці з кремня та каменю, рибальства, винайдення вогню, початок приручення тварин. (Поселення: Гребеники, Мурзак-Коба).

НЕОЛІТ (новий кам'яний вік, 6-4 тис. р. до н.е.) - перехід до землеробства, поява гончарства, скотарства. Родову общину змінює сусідська, складаються племена, будуються житла, виготовляється одяг, перехід до патріархату. (Поселення: Кам'яна Могила біля Мелітополя, Маріупольський могильник та ін.).

ЕНЕОЛІТ (мідно-кам'яний вік, IV - III тис. р. до н.е.) - прикладом являється трипільська культура.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА - відкрита в кінці XIX ст. археологом В.Хвойкою поблизу с. Трипілля на Київщині. Вона охоплювала територію майже всієї України. Кількість населення сягала 1 млн. чол. Жили величезними поселеннями, які займали площу до 400 га. Селища розташовували на високих рівних місцях поблизу рік; будували селища за чітким планом, в його центрі знаходився майдан з громадськими спорудами. Будівлі були 1- та 2-х поверховими, на дерев’яному каркасі, обмазаному глиною, прямокутні із декількох кімнат, в кожній була піч. Житло трипільців нагадує українську хату минулого століття.

Основне заняття - землеробство. Вирощували пшеницю, просо, ячмінь, бобові. Займались садівництвом. Вирощували велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, коней. В річках ловили рибу, в лісах збирали ягоди, горіхи, мед. Виготовляли досить досконалі знаряддя праці з каменю, кременю та міді.

Високого рівня досягло ремесло прядіння, ткацтва та виготовлення керамічного посуду з використанням гончарного круга. Посуд оздоблювали складним орнаментом, нанесеним чорною, червоною та білою фарбами.

Трипільці обожнювали сили природи. Існував культ богині-матері, про що свідчать численні глиняні жіночі фігурки. В кожній хаті був свій вівтар-жертовник, а також будувалися племенні храми.

Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста їх столицями.

Трипільські племена були основним складником всіх слов'янських народів, вони склали основу українського родоводу. Ця культура перестала існувати через агресію кочівників, які підкорили та асимілювали їх; частина трипільців знайшла захист у північних лісах.

БРОНЗОВИЙ ВІК (ІІ-І тис. до н.е.) - знаряддя праці виготовляли із бронзи (сплав олова та міді), що підвищувало продуктивність праці. Вдосконалюється ремесло, землеробство, скотарство, садівництво. Активізується торгівля. Ведуться війни, зростає майнова нерівність.

ЗАЛІЗНА ДОБА (І тис. до н.е. - V ст. н.е.) - знаряддя праці із заліза, зростає продуктивність праці, з'являються державні утворення на Україні.

 

 

3. ЖИТТЯ КІММЕРІЙЦІВ, СКІФІВ, САРМАТІВ

Саме про життя цих племен маються перші письмові згадки.

КІММЕРІЙЦІ (X - VII ст. до н.е.) були південними сусідами правослов'ян, займаючи території від Дону до Дунаю. їх походження остаточно не з'ясоване. Про кіммерійців згадує Гомер в "Одіссеї"" та "Іліаді" та батько історії Геродот.

Раннім кіммерійцям були відомі оселя і землеробство, але X ст. до н.е. вони перейшли до кочового способу життя, розводячи в основному коней і вживаючи кінське молоко. Дякуючи зв'язкам з Кавказом, започаткували на Україні добу заліза. Були дуже войовничі. Маючи кінне військо, озброєне залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами, вони наводили жах на сусідні народи. Здійснювали походи в Урарту, Ассірію.

Держава була рабовласницькою, влада належала царям і знаті. Вона розпалася в VII ст. до н.е. під натиском скіфів.

СКІФИ (VII - II ст. до н.е.) - іраномовні племена опанували землі південної та південно-східної України і всі землі між Доном та Дунаєм стали називати Скіфією. Суспільне життя і побут скіфів описали грецький вчений і засновник медицини Гіппократ та історик Геродот.

Скіфські племена можна розділити на 2 групи: 1) скіфів-кочовників та 2) скіфів-землеробів. Скіфи-кочовники вели кочовий спосіб життя, не маючи стаціонарних осель, жили в шатрах. Займалися розведенням великої рогатої худоби, коней, вели жваву торгівлю з греками та іншими народами. Серед кочовників виділялося плем'я царських скіфів, які тримали в руках всю політичну владу і змушували інші племена платити їм данину.

Скіфи-землероби (деякі із цих племен вважають праслов'янами) займалися землеробством. Вирощували зернові, бобові, культури, розводили худобу. Жили в поселеннях-городищах (Кам'янське городище вважають їх столицею).

Скіфи займалися також виготовленням залізних знарядь праці, збруї, ножів, посуду, зброї. Робили витончені прикраси із золота, срібла, бронзи.

Скіфи славилися як вправні воїни, дуже жорстокі до своїх ворогів. Вони змусили відступити перського царя Дарія І, який спробував захопити їх землі.

Жили скіфи в умовах утворення класового суспільства. Основною економічною одиницею була сім'я. У них існували священні місця і святилища. Вони обожнювали сонце, місяць, зірки. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті. Існував у них культ предків, віра в потойбічне життя. Найважливішими пам'ятками скіфської культури являються поховальні царські кургани: Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Товста Могила та ін.

УIII ст. до н.е. під ударами сарматів скіфська держава перестала існувати.

САРМАТИ. Жили у Північному Причорномор'Ї з другої половини III ст. до н.е. по III ст. н.е. Займали територію від гирла Дунаю до Волги. Про них згадували в своїх творах Геродот, Діодор Сіцілійський, Лукіян Самосатський, Полібій, Страбон, Клавдій Птолемей та інші. Сармати вели кочовий спосіб життя, розводили велику рогату худобу, овець, коней, займалися полюванням та рибальством. Були добре розвинуті ремесла: ковальське, бронзоливарне, шкіряне, деревообробне, прядіння і ткацтво, виготовлення керамічних виробів, зброї, одягу, взуття, прикрас. Вели жваву торгівлю з грецькими містами-державами. Торговим центром було місто Танаіс. Духовна культура проявлялася в різних поклоніннях (богам родючості, війни) і культах (сонця, вогню). Під натиском готів і гунів сарматська держава занепала. ГРЕЦЬКІ МІСТА-КОЛОНІЇ. На території сучасної України у VII ст. до н.е. - V ст. н.е.

 

 

існували грецькі міста-колонії: Борисфеніда (на о. Березань), Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Бузького лиману), Херсонес (поблизу Севастополя), Феодосія (у східному Криму) та ін. У рабовласницьких містах-державах існували різноманітні форми правління: монархії, аристократичні республіки. Головну роль в економіці Ольвії відігравали ремісниче виробництво й торгівля, другорядну - землеробство, скотарство, рибальство. Влада належала народним зборам. Розвивалися ремесла - ковальське, теслярське, гончарне, ткацьке, каменярське та ін. Чеканили золоту, срібну й мідну монети. Було споруджено спортивні школи, театри, храми, житлові будинки, водопровід. Серед рабовласницьких держав у Криму виділялось Боспорське царство. Основою його господарства було землеробство, садівництво і виноградарство, де застосовувалась праця рабів. Розвивалось ремісниче виробництво і торгівля. Жорстока експлуатація рабів викликала повстання під керівництвом Савмака (107 р. до н.е.), але його придушили.

Значна частина жителів міст була письменною. Діти навчалися в школах і займалися спортом в гімназіях. Поширювалася література (твори Гомера), музика (грали на лірах, флейтах, трубах), театральні вистави (в Ольвії, Херсонесі). З цих міст вийшло чимало відомих істориків та філософів. Розвивалися прикладне й образотворче мистецтво, скульптура, архітектура.

4. СЛОВ'ЯНИ виходять на історичну арену І тис. н.е. Про їх походження існують кілька версій, але більшість вчених вважають їх автономним населенням Східної та Центральної Європи. Про них згадують римські автори І - II ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей, візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський та інші. В письмових джерелах давньослов'янські племена згадуються під іменами венедів, склавінів, антів. Слов'яни опанували величезні території Європи. В VI - VII ст. утворилися три великі групи слов'ян: східна, західна та південна.

Саме антів історики вважають предками українського народу, створившими у IV ст. свою державу, яка проіснувала до VII ст. і лежала "над луком Чорного моря".

У VIII ст. виникає 14 союзів східнослов'янських племен, що жили згідно "Повісті временних лет" від Карпат до Оки, від Ладоги до Чорного моря. В верхів’ях Дніпра - кривичі, середній течії Дніпра - поляни, на Десні - севіряни, біля Прип'яті - древляни, біля Західної Двіни - дреговичі і т.д. (див. карту). Найбільш політично активними були поляни.

Жили східні слов'яни великими родами на чолі із старійшинами. Роди об'єднувались в общину, а декілька общин складали плем'я.

Устрій мали демократичний, найважливіші питання вирішувалися на вічі - народних зборах. Формується воєнно-племінна верхівка (на чолі племені стояв князь, якого обирали на вічі; пізніше княжа влада стає спадковою).

Розселялися біля водоймищ. Поселення майже не мали укріплень, так як захист здійснювала дружина. Пізніше для захисту від кочовиків виникає велика кількість міст.

Основне заняття - землеробство. Розводили також худобу, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. Поступово розвиваються ремесла: гончарне, ковальське, ювелірне. Ведуть жваву торгівлю, продаючи хліб, хутра, мед, віск, рибу та ін. Через слов'янські землі проходив торговий шлях "із варяг у греки".

Вірування мали язицькі. Вклонялися різним силам природи (сонце - Даждьбог, Велесу - захиснику худоби, Перуну - грому та блискавки).

У VIII ст. у східних словян заявляються ознаки державності.

 





Дата добавления: 2014-01-03; Просмотров: 1802; Нарушение авторских прав?


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2020) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.013 сек.