Різновидами суперечки є дискусія, полеміка, диспут, дебати

Направление работы в рамках развития диалогической речи младших школьников

Содержание работы по развитию диалогической речи младших школьников.

Возможности УМК по русскому языку для организации работы направленной на развитие диалогической речи.

В УМК нет отдельного пункта для развития диалогической речи, толкьо у Ладыженской в «Детской риторике».

Значение.

- запрос современного общества

- реализация в образовательном процессе диалогических технологий

- гармонизация межличностных отношений.

- обучение слушанию

- обучение речевому этикету

- обучение формулированию вопросов

- обучение невербальным средствам общения

Дискусія (лат. discussio — розгляд, дослідження) — публічне обго­ворення певної проблеми або групи питань на зборах, конференці­ях, у пресі, під час бесід, на уроках тощо з метою досягнення істини.

Характерною ознакою дискусії є відсутність тези і на­явність єдиної теми. Завдання її полягає в досягненні пев­ної згоди учасників щодо дискутованої теми. Дискусію часто розглядають як метод, що активізує процес навчан­ня, вивчення складної теоретичної проблеми. Вона дає змогу краще зрозуміти нове, що не має ще переконливого обґрунтування. Мовно-жанрові ознаки дискусії чітко простежуються у зіставленні її з полемікою.

Полеміка (грец. polemikos — ворожий, войовничий) — зіткнення різник поглядів при обговоренні будь-яких наукових, політичних, літературних чи інших питань.

На відміну від дискусії, найважливішим у якій є пошук істини шляхом вдалих постановки і зіставлення аргументів та контраргументів, у полеміці основне — досягнення пере­моги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. У дискусії проти­лежні сторони називаються опонентами, у полеміці — супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці — утвердження власного погляду, пе­ремогу своєї позиції. Дискусія ведеться за певними прави­лами і за згодою її учасників. Тема дискусії формулюєть­ся заздалегідь. Учасники дискусії почергово висловлюють свої положення, думки, спростування, внаслідок чого дискусія набуває логічного, зв'язного характеру. Засоби і прийоми дискутування повинні бути коректними, прий­нятними для всіх учасників дискусії. Використання неко­ректних прийомів осуджується і може зумовити припи­нення дискусії без її висновків і завершення. У полеміці не дотримуються таких правил. У ній перемагає ініціати­ва суперників, ситуативність спілкування. Засоби і прийо­ми, застосовувані в полеміці, також повинні бути корек­тними, але допускається експресивність. Кожний із учас­ників застосовує ті прийоми, які вважає за потрібне, і не бере до уваги думок інших учасників про допустимість їх використання. Отже, дискусія і полеміка різняться метою, засобами і прийомами.

Диспут (лат. disputo — досліджую, сперечаюсь) — заздалегідь підго­товлена публічна суперечка (наукова, політична, літературна та ін.).

Певний час диспутом називали публічний захист нау­кової праці, поданої на здобуття наукового ступеня. Тепер це слово в такому значенні не вживають. Нині диспут ши­роко використовують у системі освіти як одну з активних форм навчання. Проведення диспуту старанно планують. Учасники ознайомлюються з темою, опрацьовують необ­хідну літературу, щоб аргументовано відстоювати свій пог­ляд. Диспути проводять у різних формах: традиційній; відео-, телеконференції (за способом організації схожа на традиційний диспут і проводиться в режимі реального ча­су); асинхронної комунікації (передбачає використання списків розсилання, форумів і триває близько двох тиж­нів). У процесі диспуту його учасники висловлюють різні судження, погляди, оцінки подій, проблем, явищ.

Дебати (франц. debats — сперечатися) — обговорення проблем, обмін думками, ідеями, поглядами щодо важливих державних, громадських проблем.

У сучасному суспільстві дебати використовуються як специфічний спосіб передвиборної агітації, метою якого є публічна перемога над суперником і демонстрація своєї пе­реваги. Для перемоги в дебатах важлива очевидна оратор­ська і візуальна перевага над суперником. Дебати особливо ефективні напередодні виборів для кандидата, рейтинг якого нижчий, ніж суперника. За будь-яких умов ініціатор дебатів нічого не втрачає, а суперник, який випереджає, ризикує втратити голоси. Ініціатор може також продемонс­трувати свою моральну перевагу у разі відмови суперника взяти участь у дебатах. Дебати характеризуються яскраво вираженою наступальною тактикою, тому захоплення й утримання ініціативи є найважливішим правилом для їх учасників. Важливу роль у демонстрації своєї позиції віді­грають ідея, тези й аргументація кандидата, а також ви­верти і провокаційні ходи, спрямовані на те, щоб вистави­ти суперника в невигідному світлі (несподівані, нехай і не цілком обґрунтовані обвинувачення, «ярлики», запитан­ня-«пастки»). Дебати як частина загальної наступальної тактики привертають увагу до кандидата, тому вони вип­равдані навіть при нейтральному результаті суперечки.

Кожен із видів суперечки має свою специфіку в прави­лах організації і проведення. Проте існують загальні вимо­ги до суперечки (О. Івін):

1. Не слід сперечатися без особливої необхідності. Якщо є можливість дійти згоди без суперечки, то цим варто скористатися.

2. Будь-яка суперечка повинна мати тему, предмет.

3.Тему суперечки не можна змінювати чи підмінювати іншою впродовж усієї суперечки.

4.Суперечка можлива тільки за наявності несумісних уявлень про один і той самий об'єкт, явище тощо.

5.Суперечка передбачає певну спільність вихідних по­зицій сторін, певний єдиний для них базис.

6. Успішне ведення суперечки вимагає знань з логіки.

7. Суперечка передбачає глибокі знання про явища, події, предмети, навколо яких точиться суперечка.

8.У суперечці найважливішим є з'ясування істини.

9.У суперечці слід виявляти гнучкість.

10.Слід остерігатися промахів у стратегії і тактиці су­перечки.

11.Необхідно виявляти здатність і вміння визнавати свої помилки.

Учасникам суперечок слід пам'ятати, що дискутивно-полемічна мова вимагає досконалого володіння словом, правильного і доречного використання його виражально-зображального потенціалу. Тому, висуваючи аргументи, лексику потрібно добирати за такими принципами:

—відповідність слів їх лексичним значенням;

—врахування стильового забарвлення слів;

—дотримання змістових і фразеологічних зв'язків кожного конкретного слова, які сформувалися внаслідок його вживання;

—врахування ступеня вживаності слова (активна чи пасивна лексика) та використання в комунікативних сфе­рах (загальновживане чи обмеженого вживання);

—використання виражально-зображальних можли­востей слова для підвищення ефектності мовлення.

У суперечках слід враховувати можливості різної ін­терпретації тексту, створюваного тими, хто сперечається, а також їх поглядів і загального інтелектуального та емо­ційного рівня. Адекватність сприйняття тексту забезпечу­ється мовними і графічними одиницями і засобами, кому­нікативним фоном, на якому відбувається суперечка, а та­кож суб'єктивними характеристиками кожного учасника.

Аргументація відбувається через текст (письмовий чи усний), який створюється аргументатором (пропонентом). У тексті реалізується логіко-лінгвістична структура, яку називають аргументаційною конструкцією, тобто речення, висловлені (написані) аргументатором (пропонентом) і адресовані іншому учаснику (учасникам) дискусії чи слухачам із сподіванням, що вони будуть сприйняті. Серед цих речень є такі, що виражають тезу, посилки аргументації і вказівки на зв'язок між ними.

Для безпомилкового виділення тези із тексту важливо, щоб усі слова і вислови були цілком зрозумілими. З цією метою проводиться кількісний аналіз тези, тобто встанов­люється, про один предмет йдеться, про ввесь клас предме­тів чи про деякі предмети з цього класу. Також з'ясовуєть­ся: теза є безсумнівно істинною, достовірною, якоюсь мі­рою ймовірною чи тільки можливою. Теза має бути чітко сформульованою і залишатися незмінною впродовж усього процесу доведення. Вона не повинна містити в собі логіч­ної суперечності.

На кожному етапі суперечки використовують відповід­ні синтаксичні конструкції. Наприклад, вступ у суперечку виражається в словах: Не можу погодитися...; Дозвольте заперечити...; Моя думка з цього питання дещо інша то­що. Сумніви у достовірності тези співрозмовника чи не-сприйняття тези можуть мати таке мовне оформлення: Теза про те, що.., недостатньо аргументована; Поло­ження... видається сумнівним (непереконливим, викли­кає застереження); Думка про... потребує більш ґрунтов­ної аргументації тощо. Спростування аргументів суперни­ка може починатися словами: Аргументи недостатньо переконливі, тому що...; Факти не підтверджуються, ос­кільки... тощо. Антитеза формулюється так: Припустимо, що...; Якщо основна думка така, то...; Уявімо що... тощо. Докази антитези: Доказом може бути...; Можна навести інші приклади...; Приклад може бути витлумачений інакше, якщо... тощо. Висновки починаються зі слів: Від­повідно...; От чому не можна погодитися...; Така моя по­зиція... тощо.

Отже, аргументаційна діяльність зводиться до висунен­ня аргументів, з яких логічно випливає теза. Аргументатор, обстоюючи якесь положення, спирається на логічну ін­туїцію, на стихійно засвоєне знання законів логіки, які є не бездоганними, що в складних ситуаціях може спричинити появу помилок. Непереконливі докази — це результат по­милок, допущених ненавмисне, а також свідомих. Тому важливо знати не тільки, що є доказом, а й що не є ним.

У суперечці опонент уважно вислуховує аргументи пропонента, відтак аналізує їх і розчленовує на найпрості­ші складові, якщо доказ складний. Оцінку аргументації реципієнт може виразити вербально і невербально. Вер­бальними засобами вираження оцінки аргументації є вигу­ки, запитання, короткі зауваження, розгорнута аргумен­тація, що обґрунтовує оцінку реципієнтом вихідної аргу­ментації. Оцінка може бути правильною і неправильною, а вираження її — коректним і некоректним, доречним і не­доречним.

Отже, щоб оволодіти полемічною майстерністю, необ­хідно розуміти сутність публічної суперечки, знати її різ­новиди, навчитися безпомилково визначати її предмет, дотримуватися основних вимог культури суперечки, виро­бити вміння доводити висунуті положення і спростовувати погляди опонента, застосовуючи полемічні прийоми. У су­перечці народжується істина, тому ті, хто сперечаються, роблять свій внесок у її пошук. В ідеалі суперечка не тіль­ки приносить користь, а й викликає почуття задоволення, збуджує думку, дає змогу насолодитися інтелектуальною перемогою.

Прийоми суперечки

Суперечка є своєрідною боротьбою, тому в ній викорис­товують прийоми, властиві боротьбі. Той, хто володіє ци­ми прийомами, має більше шансів здобути перемогу. При­йоми можуть бути коректними і некоректними. Коректні прийоми відповідають загальним правилам суперечки, проте містять елементи хитрощів, а некоректні — не обме­жені морально-етичними нормами і можуть включати на­віть погрози покарання і застосування фізичної сили.

Коректні прийоми суперечки. За допомогою таких прийомів можна відстояти свій погляд допустимими засо­бами. До цього виду прийомів суперечки належать:

—випередження суперника, ведення суперечки за власним сценарієм. У процесі суперечки краще наступа­ти, а не захищатися. Навіть захист слід вибудовувати у формі наступу, тобто змусити суперника відповідати на висунуті проти нього докази. Слід намагатися випере­джувати суперника у всьому: наприклад, аргументи, до яких він може вдатися, краще самому висловити і спрос­тувати;

—відвернення уваги опонента від думки, яку необхід­но провести без критики. Таку думку або не висловлюють, або висловлюють побіжно, скорочено. Водночас доцільно висунути другорядні, слабкі аргументи, щоб суперник зо­середився саме на них і пропустив головну думку. Відвер­нути увагу опонента можна висуненням іншої ідеї, яка своїм змістом чи формою зацікавила б його;

— відтягування заперечення. Застосовують його коли заперечити тезу чи аргумент відразу не вдається (нічого переконливого не спадає на думку). З цією метою ставлять запитання щодо наведеного доказу, видаючи це за просте з'ясування суті сказаного або осмислення його взагалі. Відтягують заперечення і тоді, коли потрібно обмірковува­ти висунуту тезу чи аргумент;

—змушування суперника самому доводити правомір­ність своїх тверджень. Це можна зробити, пославшись на те, що теза, висунута вами, випливає із загального поло­ження. Внаслідок цього теза опонента виявиться винятком із цього положення і він буде змушений відстоювати її;

—концентрація дій, спрямованих на головні аргумен­ти суперника або на найслабші;

—спростування тверджень суперника його ж аргумен­тами.

Широко використовуються й інші прийоми:

а) «вбивчий» аргумент — судження, яке відразу спростовує всі тези суперника;

б) авторський коментар — аналіз тез суперника. Спочатку наводяться приклади із висловлювань опонента, в яких виявлені непереконливі аргументи, відтак аналізується хід думок опонента і спростовуються твердження;

в) контрзапитання — найефективніший спосіб уникнути відповіді на запитання;

г) ловити на слові — постійно вказувати співрозмовнику на те, що він не приймає думку, яку сам і висловлює, тобто звертати увагу на суперечливість висловлювань;

г) гнівна відсіч — нейтралізація суперника не через аналіз тез, а через критику особистісних (поведінку, кому­нікативні особливості) якостей самого співрозмовника;

д) контрприклад — використання тези суперника «навпаки» з позитивною аргументацією.

Некоректні прийоми суперечки. Вони відомі ще з ан­тичних часів. У XIX ст. використовувати нечесну аргу­ментацію закликав у своїй праці «Еристика, або мистец­тво перемагати в суперечках» А. Шопенгауер. Вчений да­вав поради, як краще обдурити опонента чи збити його з пантелику. Щоправда, він рекомендував вдаватися до та­ких прийомів лише у деяких ситуаціях.

До некоректних прийомів належать:

— зміна теми. Відчуваючи неспроможність довести ви­сунуте положення, учасник суперечки пробує зосередити увагу на обговоренні іншого, можливо, і важливішого твердження, але безпосередньо не пов'язаного з вихідним положенням. Російський вчений Ю. Рождественський у праці «Теорія риторики» як приклад наводить уривок за­хисної промови адвоката Плевако у справі священика, що вкрав білизну: «Він стільки разів відпускав Вам Ваші на­багато тяжчі гріхи, невже Ви, панове присяжні засідателі, не відпустите йому цей маленький гріх!». Оратор перевів промову із юридичної площини в площину моральну і цим виграв справу. Іноді замість тези можна доводити слабше твердження, яке випливає з неї;

—використання неправдивих і недоведених аргумен­тів з надією на те, що протилежна сторона цього не помі­тить. У сучасних промовах використання цього аргументу зазвичай супроводиться словами: Всім відомо.., Давно встановлено.., Ніхто не буде заперечувати.., Цілком зрозуміло... та ін. При цьому слухачам нібито залишається нарікати на своє незнання;

—заплутування думки у різних деталях і дрібницях з метою спрямувати увагу учасників суперечки на те, що здається виграшним;

—використання аргументу до публіки, який полягає у тому, що замість обґрунтування об'єктивними доказами істинності чи хибності тези учасник суперечки намагаєть­ся спертися на думки, почуття і настрої слухачів, апелюю­чи переважно до їх почуттів, а не до розуму. Це може вира­жатися, наприклад, у словах: Колеги знають.., Слухачі підтвердять.., Студенти пам'ятають... та ін. Цікавий приклад застосування цього прийому наводить О. Івін. У процесі однієї дискусії, присвяченої теорії походження ви­дів Ч. Дарвіна, єпископ Вільберфорс звернувся до слухачів з питанням, чи були їхні предки мавпами. Біолог Т. Хакслі, який захищав цю теорію, відповів, що йому соромно не за своїх предків-мавп, а за людей, яким не вистачає ро­зуму і які не здатні поставитися серйозно до висновків Ч. Дарвіна. Прийом єпископа — це типовий аргумент до публіки, розрахований на те, що слухачам буде неприємно визнати своїми родичами мавп;

—використання аргументу до особистості, який перед­бачає приписування супернику таких вад, які роблять йо­го смішним, кидають тінь на його розумові здібності, під­ривають довіру до його роздумів. Внаслідок таких звину­вачень предметом суперечки стає особистість суперника, а не те, що він говорить. Цей прийом переводить суперечку в іншу площину, тому вважається некоректним навіть у тому разі, якщо закиди справедливі. До того ж неетично вказувати на негативні риси особистості суперника, які не стосуються обговорюваного питання;

—акцентування на достоїнствах підзахисного з метою спростування якогось звинувачення. Цим прийомом ко­ристуються адвокати в судових дебатах. Але його застосу­вання буде цілком виправданим і доречним тільки за умо­ви, що факти не перекручуватимуться, а промова буде об'єктивною;

—інсинуація, яку застосовують з метою підірвати дові­ру до свого суперника і до його доказів. Типовими у таких випадках є слова: Ніхто не знає, що ви там робили (говори­ли); Хто доведе, що ви цього не робили (не говорили)? та ін.;

—аргумент до людини, який виявляється в тому, що на підтримку власної позиції наводяться положення, вису­нуті опонентом, чи такі, що випливають із його тверджень. Наприклад, прохання студентів замість заняття в аудито­рії піти до музею аргументується словами викладача, що це ефективний спосіб засвоєння нової теми. Такі аргумен­ти є некоректними лише в тому разі, коли людина, що вда­лася до них, не поділяє цих поглядів, а тільки робить виг­ляд, що згодна з ними;

—аргумент до марнославства, який полягає у вислов­ленні безмірної хвали супернику з надією, що він, розчуле­ний компліментами, стане м'якшим і поступливішим. У сучасних промовах про використання цього аргументу свідчать конструкції типу: Не викликає сумнівів глибока ерудиція опонента; Як людина неабияких здібностей, опонент...; Ви розумна людина, тому не будете заперечу­вати, що... та ін.;

—свідоме переоцінювання обізнаності слабшого супер­ника, яка виявляється в словах: Вам, звичайно, відомо, що...; Усім відомо, що...; Тільки дурна і неосвічена людина не знає, що... Після такого звернення співрозмовник губиться і починає робити вигляд, що йому, звичайно, відо­мо те про, що стверджує аргументатор. Далі сильний су­перник може говорити що завгодно, а опонент змушений погоджуватися з усім сказаним;

—аргумент до несміливості (до авторитету), який є підсиленням власних поглядів ідеями та іменами тих, з ким противник не насмілиться сперечатися, навіть якщо вони, на його думку, не мають рації. Наприклад, у диску­сії одна із сторін посилається на авторитет великих уче­них. Протилежна сторона не погоджується із деякими по­ложеннями цих вчених, але не ризикує висловлюватися проти них;

—аргумент до фізичної сили, що полягає в погрозах неприємними наслідками, насильством чи пряме застосу­вання засобів примусу;

—аргумент до невігластва, тобто посилання на непоін­формованість, необізнаність суперника у питаннях, що стосуються суті суперечки, наведення таких фактів чи по­ложень, яких ніхто із учасників дискусії не знає і не може перевірити;

—аргумент до жалості. Його часто застосовують під час сесії ті студенти, які не склали іспит. Звертаючись до викладача з проханням замість двійки поставити трійку, вони використовують як аргумент, наприклад, пояснення, що залишаться без стипендії;

—виведення суперника «з рівноваги» шляхом вико­ристання грубих витівок, образ, знущань тощо;

—розрахунок на повільне мислення і довірливість су­перника. Він виявляється в тому, що аргументатор гово­рить дуже швидко, висловлює думки неясно, нечітко, рап­тово змінює одну думку іншою;

— «підмазування аргументу» полягає у висуненні слабких доказів, які можна легко спростувати;

— «подвійна бухгалтерія»: один і той самий доказ є правильним, коли це вигідно, і помилковим, коли невигід­но. До різновиду «подвійної бухгалтерії» належить свідо­ма підміна одного визначення іншим з метою створення вигідної оцінки ситуації, вчинку, дії.

Некоректними прийомами вважають також зумисний відхід від теми, довгі розмірковування про речі, що не ма­ють ніякого відношення до обговорюваних питань, заплу­тування опонента тощо.

Не варто у суперечці використовувати прийом «гіпноз апломбу» — демонстрування надмірної психологічної та інтелектуальної самовпевненості. Це не сприятиме пере­мозі, а навпаки, може спричинити кумедну ситуацію. Безсумнівною перевагою у суперечці володіє людина, яка говорить голосно, впевнено, спокійно, чітко, має респек­табельну зовнішність і відповідні манери. Якщо учасник суперечки впевнений у тому, про що сперечається, і вміє продемонструвати цю непохитну твердість відповідним тоном, манерою говорити, виразом обличчя, то він пере­конливо впливає на суперника, особливо того, який не­впевнений у своїй позиції. Отже, впевненість людини час­то буває переконливішою від найґрунтовнішого доказу.

Особливим видом полемічних прийомів є софізми (грец. sophisma — розумне, хитре судження) — свідомі по­милки з метою ввести опонента в оману. На перший пог­ляд, софізм здається правильним міркуванням, але він містить приховану логічну помилку, тому хибні висновки звучать як істинні: «Компанія, яка колись одержала кре­дит від банку, тепер нічого йому не винна, оскільки вона стала іншою: в її правлінні не залишилося нікого із тих, хто просив позику»; «Якщо рівні половини, то рівні і цілі. Напівпорожня склянка дорівнює напівповній, відповідно, порожня склянка дорівнює повній». Це логічно неправиль­ні міркування, а їх кінцеві висновки абсурдні. Софізм ча­сом використовують як «інтелектуальне шахрайство» (О. Івін), що викликає осуд. Але у формі софізму можуть поставати також складні соціальні проблеми: «Загроза правам людини виходить тільки від державної влади, то­му потрібно ставати на бік будь-кого, хто проти цієї вла­ди». Софізми відомі з античних часів. Вони використовува­лися для обґрунтування явної нісенітниці чи парадоксаль­них станів. Більшість з них виглядала як мовна гра, поз­бавлена змісту, але в цих словесних вправах несвідомо від­працьовувалися перші прийоми логічного аналізу мови і мислення. Софізми виникають внаслідок:

а) сплутування значень слів (1. Ліки корисні і є благом. 2. Чим більше блага, тим краще. 3. Висновок: чим більше ліків, тим краще);

б) підміни обсягу понять (1. Всі уважні добре засвоюють уроки. 2. Деякі учні уважні. 3. Всі учні добре засвоюють уроки);

в) тлумачення меж обсягу поняття (1. Ось купа камінців. 2. Ти забрав із купи всі камінці, крім одного. 3. Один камінець — купа);

г) суперечності у вирішенні через неточність умови (1. Епіменід-критянин стверджує, що всі критяни — брехуни. 2.Тому Епіменід сам брехун. 3. Якщо Епіменід — брехун, то його твердження про критян хибне. 4. Критяни — чесні люди. 5. Але Епіменід — критянин, і його твердження про критян правильне).

Використання софізмів у суперечці є перешкодою, але незначною, яку за наявності навичок логічного аналізу легко виявити і усунути. Проте часто виявити помилку важко через складність міркувань, гру слів, а також використання логічних помилок підміни тези, недотримання правил логічних висновків, прийняття хибних посилань за істинні тощо.

Отже, суперечка, як і будь-яка боротьба, відбувається за певними правилами, які передбачають використання одних тактичних прийомів і забороняють інші. Якщо ці правила порушуються, суперечка припиняється або пере­ростає в конфлікт. Щоб цього уникнути, слід користувати­ся коректними прийомами суперечки. Вони прості й дос­тупні, а володіння ними дасть змогу гідним чином вийти із будь-якого інтелектуального змагання і зберегти повагу своїх опонентів, незалежно від результатів суперечки. Використання некоректних прийомів суперечки руйнує логіку і не дає результату.

Етика професійного дискутивно-полемічного спілкування

У правовій державі, коли на зміну авторитарному стилю управління прийшов демократичний, зростає роль конструктивного діалогу не лише в політиці та пропаганді, а й у бізнесі, побутовому обслуговуванні населення, культурі, освіті та інших сферах суспільного життя. Участь у суперечках, дискусіях, полеміці, дебатах вимагає від учасників високої культури дискутивно-полемічної мови, що передбачає наявність умінь аргументовано викладати власні думки, вислуховувати і розуміти погляди опонента, оцінювати їх, відповідно до позиції опонента корегувати власну позицію чи наполягати на висунутих положеннях, спільними зусиллями доходити суті питання чи шукати і знаходити нові аргументи для переконання суперника. Невміння вести конструктивний діалог призводить до протистояння і протидії сил, до гальмування демократичного розв'язання проблем. Тому фахівці, для яких основною формою роботи є діалог-полілог, повинні дотримуватися етики дискутивно-полемічного спілкування, тобто норм і правил поведінки в умовах суперечки. Знання і дотримання їх обов'язкові в підготовленій суперечці, тому що не кожна людина може витримати інтелектуальне й емоційне навантаження боротьби думок. В окремих сферах суспільного життя етика ведення суперечки суворо регламентована, а іноді навіть процесуально закріплена, наприклад в дипломатичній сфері(дипломатичний протокол), судовій (судова етика), науковій (етика проведення захисту наукових робіт: дипломних, магістерських, кандидатських і докторських дисертацій) та ін.

Згідно з етикою дискутивно-полемічного спілкування:

—не слід дискутувати чи сперечатися з приводу тих питань, які є аксіомами (не потребують доведення). Такі питання не дають простору, перспективи для розгортання думки, дискусія «захлинеться», опоненти не зможуть себе показати. Обрана тема має потребувати роботи думки (Аристотель);

—вступати в суперечку можна лише за згодою іншої людини;

—на початку розмови слід домовитися про метамову (терміни, дефініції, поняття, категорії, класифікації, дже­рела тощо);

—перед розмовою чи на початку її слід угамувати хви­лювання, страх;

—необхідно бути уважним до опонента, суперника, конкурента, запам'ятовувати не тільки те, що він каже, а й що казав раніше. Помітивши суперечність у його вислов­люваннях, методом сократівської іронії «заженіть його у кут»: ставте запитання доти, доки він не стане заперечува­ти собі.

—перебивати опонента можна лише для уточнення по­ложення;

—не варто викладати відразу усі положення, тези чи аргументи. Виберіть щось одне добре сформульоване. По­слідовно підкидайте тези й аргументи, але завжди майте про запас що сказати;

—не можна все заперечувати. Використайте прийом умовного схвалення, при якому можна погодитися з пев­ними положеннями опонента, начебто прийміть його пози­цію, а відтак заперечте йому в найсуттєвішому;

—слід уникати суперечок про те, чого добре не знаєте. Учіться вчасно переводити розмову в інше русло. Майте для цього заготовки (свіжі новини, події, факти, сенсації, приказки, дотепи тощо);

—необхідно завжди бути готовим відступити, попроси­ти вибачення;

—необхідно наголошувати у різних контекстах на ос­новних положеннях, поняттях, дефініціях, ознаках, кіль­ка разів повторивши їх, щоб вашу позицію запам'ятали і закріпили;

—тези і аргументи у суперечці мають бути короткими, точними і «ударними»;

—не можна замінювати розумні, логічні докази емоці­ями і з'ясуванням суто особистісних стосунків;

—слід пам'ятати, що найкращими аргументами у су­перечці є доказові положення, точні факти і цифри, кон­кретні явища, події;

—розмову слід починати якомога приємнішим, спо­кійнішим і тихішим тоном, щоб був простір для наростан­ня суперечки і підвищення тону. Однак ніколи не набли­жайтеся до межі підвищення тону, не зривайтеся на крик. Зробіть паузу, і якщо не зможете приємним, то байдужим тоном обов'язково завершіть розмову (На жаль, ви мене не зрозуміли; Шкода, що ми не домовились; Це втрата для мене, як, можливо, і для вас; Продовжимо розмову наступ­ного разу; Жаль, що ми не переконали один одного);

—у розпалі суперечки, коли можуть злетіти з уст не­добрі, злі останні слова, слід негайно зупинитися (дихайте глибоко носом). Пам'ятайте, що після будь-якого конфлік­ту доведеться з опонентом миритися;

—аргументоване відстоювання своєї позиції доречно супроводжувати жартами;

—необхідно мати тактику відступу на випадок неуспі­ху чи поразки (Сьогодні, справді, ще не час, але...; Ми до цього ще повернемося пізніше, а зараз...; Ви самі з часом пе­реконаєтеся...);

—у разі поразки слід поводитися чемно і гідно. Викорис­тайте один із варіантів на зразок: Вчуся дискутувати; Хо­тів переконатися в тому, що ви знаюча людина; Ви для ме­не зразок для наслідування; Я поступаюсь вам, залишаю­чись при своїй думці, і все ж аргументи невичерпані;

—суперника потрібно наділяти презумпцією рівності собі, тобто пам'ятати, що він відповідає такому ж гносео­логічному і етичному рівню аргументатора і реципієнта, як і ви. У процесі дискусії не ставте під сумнів щирість су­перника, його безпристрасність, прагнення до встановлен­ня істини, компетентність тощо. Навіть коли такі сумніви виникають, то не варто висловлювати їх;

—найкращий спосіб боротьби із завзятим суперником — дати змогу йому сказати все.

Важливу роль у суперечці відіграє і культура мови. Вмі­ле і безпомилкове використання лексичних засобів, вдало пі­дібраний тон, відсутність штампів, неординарність мовлен­нєвої поведінки, врахування мовленнєвого рівня і досвіду супротивника позитивно впливають на процес обговорення, на психологічний стан учасників, сприяють усуненню емо­ційної напруги в діалозі. Недбалість у доборі слів чи збідне­ний словниковий запас може негативно позначитися не тіль­ки на авторитеті мовця, а й на обстоюваній ним позиції.

Отже, результативність дискутивно-полемічного діа­логу залежить як від системи аргументації, логічності, так і від тактовності, стриманості, дотримання етичних норм, культури мови. Безтактність і порушення норм етики псу­ють діалог, не дають позитивного результату, викликають відчуття даремно витраченого часу.

Висновки

Суперечка — це особлива форма організації людського спіл­кування, у якій виділяють аргументаційний і аргументаційно-оцінний види діяльності. Один із учасників суперечки (аргументатор, пропонент) пропонує текст, який називається аргументаційною конструкцією, а другий (опонент, реципієнт) сприймає й оцінює цю конструкцію та виражає своє ставлення до неї. Опонент мусить да­ти істинну оцінку посилкам і тезі, вирішити питання про правомір­ність переходу від одних посилок до інших і до тези.

Суперечка — це не єдиний спосіб порозуміння, проте необ­хідний, оскільки є характерною особливістю спілкування людей. Головне завдання суперечок — розв'язання якоїсь конкретної проблеми, прийнятне для обох сторін. Готуючись до суперечки, слід враховувати всі її аспекти: мовний, логічний, психологічний, педагогічний, аксіологічний (оцінний), політологічний і соціоло­гічний.

Дата добавления: 2014-01-03