Соціальний захист населення

Будь-яка економічна система має свої переваги і свої недоліки. Ринковій економіці властиві такі недоліки як безробіття, інфляція, диференціація грошових доходів. Головним засобом послаблення неминучих негативних соціальних наслідків ринкової організації виробництва є система соціального захисту.

Першими систему соціального захисту населення почали формувати в Німеччині в 1883 р. та в Англії – в 1911 р. Проте, термін «соціальна захищеність» або «соціальна безпека» вперше з’явився в США в 1935 р., коли Конгрес прийняв закон про соціальну безпеку населення. Потім він поступово розповсюдився у всіх західних країнах для забезпечення системи заходів, що захищають будь-якого громадянина і навіть будь-якого жителя країни від економічної і соціальної деградації внаслідок безробіття, втрати або різкого скорочення доходу, хвороби, народження дитини, виробничої травми або професійного захворювання, інвалідності, овдовіння, старості, втрати годувальника тощо. Крім того, до заходів соціального захисту відносять зазвичай надання медичних послуг і допомоги сім’ям з дітьми.

Формування ринкових відносин обумовлює необхідність створення системи регуляторів, що забезпечують соціальний захист людини: системи допомоги, пільг, індексацію грошових доходів населення, гарантований мінімум заробітної плати, підготовку та перепідготовку кадрів тощо. Система соціального захисту повинна гарантувати кожному працівникові певний прожитковий мінімум, що розраховується на основі соціальних нормативів.

Соціального захисту вимагають, по суті, майже всі члени суспільства – і ті, хто ще не працював, і ті, хто працює. Не підлягають соціальному захисту тільки ті, хто може працювати, але не бажає. Оскільки всі категорії людей різняться за своїм економічним станом, то соціальний захист повинен бути диференційованим. В першу чергу такого захисту потребують малозабезпечені верстви населення: пенсіонери, інваліди, багатодітні та молоді сім’ї, студенти тощо.

Забезпечення соціальної захищеності – функція держави, підприємства і самого працівника. При розгляді питання про соціальну захищеність людини в умовах ринкової системи господарювання пріоритет віддається державі і підприємству. Проте і сам працівник відіграє активну роль в забезпеченні власного соціального захисту: його ставлення до праці, підвищення кваліфікації і професійної майстерності працівника і навіть такий крайній засіб, як економічні страйки. Крім того, соціальним захистом населення займаються різні громадські організації, рухи і, перш за все, профспілки. При цьому забезпечення державою мінімальних умов життя стосується тільки тих, хто не може це зробити самостійно.

Світовий досвід забезпечення соціально гарантованих умов для нормального існування і розвитку людини свідчить про наявність загальних підходів до вирішення даної проблеми. Згідно статті 25 Декларацій прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримки здоров’я, власного добробуту і добробуту сім’ї і право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості або інших випадків втрати коштів для існування з незалежних від людини обставин. Відмінності, як правило, обумовлені рівнем економічного і соціально-політичного розвитку конкретної держави.

Соціальна політика – це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень.

Основні принципи проведення соціальної політики:

1. Захист рівня життя за допомогою різних форм компенсацій від підвищення цін і індексації.

2. Надання допомоги бідним сім’ям.

3. Надання допомоги по безробіттю.

4. Здійснення соціального страхування і встановлення мінімальної заробітної плати для тих, що працюють.

5. Переважне державне забезпечення розвитку освіти, охорони здоров’я і довкілля.

6. Проведення активної політики спрямованої на отримання громадянами кваліфікації.

Основні джерела фінансування системи соціального захисту населення:

- потенційні одержувачі,

- роботодавці,

- держава,

- інші джерела.

Частка їх в різних країнах різна.

Економічну базу соціальної політики держави складає перерозподіл індивідуальних доходів населення через державний бюджет. Частина доходів населення, що вилучається, у вигляді податків частково повертається державою населенню у вигляді грошових виплат за різними соціальними програмами. При цьому практикується диференційований підхід, як до оподаткування, так і до соціальних виплат особам, що мають різний матеріальний стан. В наслідок соціальної політики держави пом’якшуються відмінності в рівні доходів, оскільки відбувається перерозподіл особистих доходів від більш забезпечених верств населення до менш забезпечених, непрацездатних (пенсіонерам, хворим, інвалідам).

Для забезпечення соціального захисту держава повинна, перш за все, в законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

В ринковій економіці соціальна політика держави реалізується через механізм державних програм соціального забезпечення і системи соціальних послуг.

Найважливішою частиною державної програми соціального забезпечення є соціальне страхування. Соціальне страхування поширюється на осіб, що мали протягом якогось часу постійну роботу і втратили доход у зв’язку з хворобою, безробіттям, пенсійним віком. Система соціального страхування компенсує цій частині населення втрату доходу з фонду соціального страхування. Соціальне страхування складається з пенсійного, медичного страхування, страхування від безробіття і нещасних випадків на виробництві. Джерелом фонду соціального страхування є внески самих застрахованих, а також відрахування фірм і держави. Співвідношення між цими джерелами фінансування соціального страхування в різних країнах різне. Наприклад, у Франції частка внесків застрахованих працівників в фонді соціального страхування становить 22%, підприємств – 59%, держави – 17%; в Данії – відповідно 2, 11 і 84%. Унікальна система і структура фондів соціального страхування в Швеції. На частку від осіб, що одержують пенсію, припадає всього 1% активів пенсійного фонду, а останні 99% надходять від держави (27%), місцевих органів влади (31%), підприємницьких фірм (41%). В розвинених країнах пенсійне і медичне страхування здійснюється шляхом відрахувань від заробітної плати і прибутків в однакових пропорціях. Так, в США з цією метою із заробітної плати найманих робітників вилучається 7,5%. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати працівника. Коштами цих фондів управляють спеціальні ради, до складу яких входять представники трудящих і підприємців. Страхові виплати по безробіттю здійснюються із спеціальних страхових фондів.

Іншу частину державної програми соціального забезпечення складає суспільна (соціальна) допомога. Вона повністю фінансується з податкових надходжень держави і спрямована на підтримку доходу бідних верств населення, тих, хто знаходяться за межею бідності, незалежно від їх участі в трудовій діяльності і виплати страхових внесків. Межа бідності для кожної країни визначається суто індивідуально, виходячи з її конкретних соціально-економічних і історичних умов. Соціальна допомога може бути у вигляді грошових виплат і в натуральній формі (безкоштовні обіди, продовольчі талони, продаж товарів за зниженими цінами).

Соціальний захист населення в розвинутих країнах досягає значних розмірів. Так, в США витрати на соціальне страхування становлять 40% федерального бюджету, а на суспільну допомогу –16%.

Система соціальних послуг (охорона здоров’я, освіта, профпідготовка, служба зайнятості) спирається на державний сектор галузей соціальної інфраструктури, хоча в кожній з них є і приватні підприємства. Держава приймає участь у фінансуванні, виробництві та розподілі соціальних послуг, збільшуючи тим самим їх доступність населенню.

Підґрунтям системи соціальних гарантій є певні стандарти (нормативи) властиві даному суспільству. Один з таких стандартів – межа бідності.

Бідність – це такий рівень добробуту, який не забезпечує стандартних матеріальних і духовних потреб населення.

Відповідно до рівня суспільного добробуту, стандартів, що існують в суспільстві, змінюється і уявлення про стандартні потреби, тобто про бідність. Рівень бідності визначається, перш за все, відповідно до політичних установок і економічного потенціалу кожної держави. Не може бути єдиного у всьому світі стандарту бідності. Якщо для країн Африки крайня межа доходів грома­дян 1 дол. на добу – лише для того, щоб поїсти, то для кра­їн Центральної Азії потрібно 2 дол., щоб ще й обігріти помешкання. Тому ті, хто беззаперечно є бідними в США чи Швейцарії, вважатимуться цілком заможними в країнах, що розвиваються.

Найбільш суперечливим моментом в теорії є проблема поділу бідності на «абсолютну» та «відносну». Відмінність у визначеннях відносної і абсолютної бідності, по суті, полягає в тому, що згідно першому підходу, бідними вважаються всі ті, хто живе нижче за певний середній стандарт, а за другим – тільки ті, хто живе нижче визначеного суспільством мінімального рівня.

Абсолютна бідність – неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, який визначається на основі фізіологічних, соціальних і культурно обумовлених нормативів.

Відносна бідність – неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

Крайнім проявом бідності є злиденність. Як і бідність, злиденність може визначатися за різними критеріями. Так, сім’я (домогосподарство, окрема особа) вважається зубожілою, якщо її харчове споживання не забезпечує 80% мінімального харчового раціону, визначеного ФАО та ВООЗ, або якщо витрати на харчування перевищують 80% доходів.

При дослідженні бідності перевага віддається непрямим критеріям її визначення.

У сучасних соціально-економічних дослідженнях застосовуються наступні типи критеріїв бідності:

1. Абсолютні:

­ за фактичною вартістю продуктивного кошика;

­ за фактичною вартістю споживчого кошика.

2. Відносні:

­ за фіксованою часткою середньодушового доходу в країні;

­ за фіксованою часткою середньодушових витрат в країні.

3. Суб’єктивні: за самооцінкою.

4. Структурні:

­ за питомою вагою витрат на харчування в сукупних доходах домогосподарства;

­ за питомою вагою найнеобхідніших витрат в сукупних доходах домогосподарства.

5. Ресурсні: виходячи з реальних бюджетних можливостей надання допомоги.

Застосування абсолютних критеріїв досить поширене в міжнародній практиці. Метод мінімального прожиткового бюджету спирається на розрахунок вартості мінімальних потреб, використовується в США. У Польщі, Чехії, Росії відповідні стандарти розроблені для різних статево-вікових груп населення.

Найбільш загальними критеріями бідності є безробіття та інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності. В розвинених країнах використовують показник «індекс зубожіння» – сума рівнів безробіття та інфляції. Так, якщо індекс інфляції в Україні становив за 2005 р. 110,3%, а рівень безробіття – 3,1% (без урахування прихованого безробіття) на 1 січня 2006 р., то індекс зубожіння в Україні становив в 2005 р. 113,4% (110,3%+3,1%). Основні критерії бідності – доходи на душу населення, а також структура споживання сім’ї, зокрема, частка витрат на харчування. Загальний рівень бідності визначається показником частки кількості бідних людей в загальній чисельності населення у віці від 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум – мінімум життєвих засобів, фізично необхідних для підтримки життєдіяльності працівника та його сім’ї для відновлення витраченої робочої сили і продовження роду. Прожитковий мінімум існує у вигляді життєвого (фізіологічного) мінімуму і соціального мінімуму. Перший відображає задоволення тільки основних фізіологічних потреб і послуг, а другий включає мінімальні духовні і соціальні потреби. Верстви і групи населення, забезпеченість яких нижча за цей рівень, потребують особливого соціального захисту. Прожитковий мінімум прямо пов’язаний з вартістю робочої сили і змінюється одночасно з суспільним розвитком і не тільки під впливом цін і інфляції. Його рівень залежить від того набору споживчих благ і послуг, який береться за мінімум матеріальної забезпеченості і розраховується в цінах реальних покупок, тобто споживчого кошика. Споживчий кошик – це сума цін на продукти, послуги, квартплату, витрати на придбання одягу, проїзд на транспорті тощо. Його структура:

· продовольча частина,

· промтоварна,

· послуги.

Споживчий кошик неоднаковий для людей, різних за віком, станом здоров’я, сімейним станом, регіону проживання тощо.

З 80-х років ХХ ст. при розрахунку споживчого кошика в СРСР був застосований підхід «від середнього», оскільки середній рівень є тією базою, від якої починається розрахунок ступеня задоволення потреб. При розробці бюджету мінімуму матеріальної забезпеченості використовувалася шкала нагальних потреб. Найбільш нагальні потреби – в продуктах харчування, квартирна плата – розраховувалися на середньому рівні, а потреби в основних непродовольчих товарах оцінювалися від середнього рівня витрат на них з урахуванням коефіцієнта нагальності: від 0,3 до 0,9. Такі товари, як легкові автомобілі, ювелірні вироби, взагалі в розрахунок не включалися.

Велике значення в зв’язку з цим має показник «фізіологічний мінімум» – кількість грошових коштів, необхідних, людині, щоб не померти з голоду, тобто продуктова частина споживчого кошика і невелика частина послуг.

Таким чином, до складу прожиткового мінімуму включається мінімальний набір товарів і послуг, що забезпечують фізіологічні потреби людини, одночасно необхідних для задоволення основних соціальних і культурних її потреб. Соціальні і культурні потреби є складовою частиною соціального мінімуму або мінімального споживчого бюджету (МСБ). Так, в Угорщині прожитковий мінімум становить близько 85% соціального мінімуму, в Болгарії – 70%.

В Росії згідно Федеральному Закону «Про прожитковий мінімум в Російській Федерації» від 19 червня 1997 р. за прожитковий мінімум прийнятий споживчий кошик.

В 1990 р. прожитковий мінімум в колишньому СРСР становив 70 крб. Мінімальні заробітна плата і пенсія були встановлені на його рівні. Мінімальний же споживчий бюджет становив 110 крб., а середньомісячна заробітна плата робітників і службовців по галузях економіки – 248 крб. Таким чином, прожитковий мінімум дорівнював 63,64% МСБ. Середньомісячна зарплата перевищувала МСБ у 2,25 разу, а прожитковий мінімум – в 3, 54 рази.

В липні 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про мінімальний споживчий бюджет», в якому визначено набір товарів і послуг, що задовольняють основні фізіологічні і соціально-культурні запити людини. Мінімальний споживчий бюджет (МСБ), згідно закону, складається з 5 груп:

· продовольчий кошик,

· непродовольчий кошик,

· послуги

· податки і обов’язкові платежі,

· алкогольні напої і тютюнові вироби.

В зв’язку з прийнятим в 1991 р. Законом УРСР «Про мінімальний прожитковий бюджет» Міністерство статистики розраховувало МСБ з 1990 р. по липень 1994 р. Надалі такі розрахунки не проводилися, оскільки закон втратив чинність.

Відповідно до ст. 46 Конституції України Верховна Рада 15 липня 1999 р. прийняла Закон України «Про прожитковий мінімум».

Відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості, із зазначенням вартості наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних та демографічних груп населення. Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Прожитковий мінімум обчислюється відповідно до Методики визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення (наказ Мінпраці, Мінекономіки та Держкомстату України від 17.05.2000 р. № 109/95/157, зареєстрований в Мін’юсті 12.06.2000 р. за № 347/4568), яка розроблена за участю соціальних партнерів. Ця методика встановлює єдиний порядок розрахунку прожиткового мінімуму в розрахунку на місяць на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення в Україні. Розрахунки здійснюються, виходячи із наборів продуктів харчування, мінімальних наборів непродовольчих товарів та послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2000 року № 656.

В Постанові Кабінету Міністрів від 14 квітня 2000 р. № 656 «Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів і наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення» до певної міри скорочено перелік товарів і послуг для розрахунку прожиткового мінімуму. Зокрема, в складі набору продуктів харчування для працездатного населення передбачено на рік: хліб житній і пшеничний – 39 кг і 62 кг відповідно, картопля – 95 кг, капуста – 28 кг, помідори, огірки – 25 кг, свіжі фрукти і ягоди – 60 кг, м’ясо (яловичина) – 14 кг, свіжа риба – 7 кг тощо.

Розрахунки вартісних величин наборів здійснюються по кожному продукту і товару, виходячи із норми та середньої ціни для кожної соціально-демографічної групи, а також із врахуванням статево-вікової структури населення. Таких позицій, наприклад, для працездатних громадян у продуктовій групі налічується 42, непродовольчих товарів – 49, товарів загально сімейного вжитку – 49, послуг – 23. Сума вартостей відповідних наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг визначає прожитковий мінімум у розрахунку на місяць для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп.

Методика повинна затверджуватися один раз на 5 років.

При формуванні прожиткового мінімуму в міжнародній практиці використовуються наступні методи: статистичний – прожитковий мінімум встановлюється на рівні доходів, які мають 10-20% найменш забезпечених громадян країни; нормативний – визначається за фактичною вартістю споживчих товарів, що входять в споживчий кошик; комбінований або нормативно-статистичний: харчування визначається за нормативами, а кошик – за його часткою в загальних витратах; суб’єктивний – на основі соціальних опитувань населення про необхідний мінімальний доход; ресурсний виходить з можливостей економіки забезпечити прожитковий мінімум. В Законі «Про прожитковий мінімум» перевага надана нормативному методу, який використовується в країнах з достатньо високим рівнем життя.

Згідно з Законом України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» (ст. 54) встановлений розмір прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць в розмірах, що діяли у грудні 2008 р. (з 1 січня 2008 р. у розмірі 592 грн., з 1 квітня – 605 грн., з 1 липня – 607 грн., з 1 жовтня – 626 грн., а також для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років з 1 січня – 526 грн., з 1 квітня – 538 грн., з 1 липня – 540 грн., з 1 жовтня – 557 грн.; дітей віком від 6 до 18 років з 1 січня – 663 грн., з 1 квітня – 678 грн., з 1 липня – 680 грн., з 1 жовтня – 701 грн.; працездатних осіб з 1 січня – 633 грн., з 1 квітня – 647 грн., з 1 липня – 649 грн., з 1 жовтня – 669 грн.; осіб, які втратили працездатність з 1 січня – 470 грн., з 1 квітня – 481 грн., з 1 липня – 682 грн., з 1 жовтня – 498 грн.).

Розрахований за допомогою кожного з розглянутих методів прожитковий мінімум використовується також як межа малозабезпеченості для надання соціальної допомоги найвразливішим верствам населення.

Згідно статті 1 Закону України «Про межу малозабезпеченості» (жовтень 1994 р.) межа малозабезпеченості – це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством.

В законі були визначені принципи визначення межі малозабезпеченості: межа малозабезпеченості формується на основі нормативно-статистичного методу. Нормативним методом формують набір продовольчих товарів, який визначається відповідно до соціальних норм споживання для осіб непрацездатного віку, які розробляються науковими закладами і організаціями відповідного профілю. Вартість непродовольчих товарів і послуг і вартість утримання житла визначаються відповідно до фактичних витрат сімей з низькими доходами згідно з положенням затвердженим Кабінетом Міністрів України. Вартість непродовольчих товарів не може становити менше 15% вартості продуктового набору.

На основі оцінки прожиткового мінімуму визначається мінімальна оплата праці. Це дві органічно взаємопов’язані категорії. Їх кількісні розміри і співвідношення є найважливіші соціально-економічні нормативи. Потрібно враховувати, що прожитковий мінімум стосується всіх членів суспільства, у тому числі і тих, що не що працюють, а мінімальна заробітна плата повинна бути формою винагороди за працю і бути вище за прожитковий мінімум. Мінімальна оплата праці є, в свою чергу, початковим пунктом побудови всієї системи оплати праці. Встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму дискредитує працю як джерело отримання доходу, втрачаються економічні стимули до праці.

Мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт) (ст. 3 Закону України «Про оплату праці» 24.03.1995 р. № 108/95-ВР).

Мінімальна заробітна плата характеризує соціальний захист працівника в умовах даного окремого суспільства. Підґрунтям мінімальної заробітної плати є вартість життєвих засобів і створений в даних суспільних умовах необхідний продукт. Але оскільки останній є частиною НД, то загальною передумовою для визначення мінімальної заробітної плати в кожній країні є досягнутий обсяг національного доходу і закономірності його розподілу залежно від соціально-економічних умов.

Процедури визначення мінімальної заробітної плати різні в різних країнах. В багатьох з них, зокрема в США, Франції, Іспанії, Нідерландах, Португалії, Люксембурзі, діють закони про національний мінімум заробітної плати (за 1 годину), що визначається урядом. В Бельгії та Греції мінімальна заробітна плата встановлюється колективними угодами на національному рівні; у ФРН, Італії і Данії – галузевими колективними договорами. В Ірландії і Великобританії існують спеціальні органи (спільні комітети з праці і ради із заробітної плати) для визначення мінімальних ставок в деяких галузях промисловості з низькою оплатою праці. В Японії це роблять префектури.

Положення про мінімальну заробітну плату розповсюджується на велику частину найманих робітників в країнах з централізованою системою її встановлення (в США на 80% робочої сили). Там де вона децентрализована, їх значно менше (в Англії – 11%). При цьому в США та інших розвинених країнах, заробітна плата в державному секторі нижча, ніж в приватному, але робітники і службовці державного сектора мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати тощо.

В Україні немає ще методики визначення мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала існування працівника та його сім’ї, виходячи з науково-обґрунтованих фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Згідно дослідженням фізіологів, енерговитрати організму на підтримку життєдіяльності (основний обмін) становлять приблизно 1 к/кал в день на 1 кг ваги людини. При вазі 70-80 кг людина витрачає на основний обмін близько 2000 к/кал. До цього необхідно додати витрати енергії на виконання роботи: легкої – 100-1200, середньої – 2000-2500, важкої – 3000-4000 к/кал. Добове поповнення енергії людини розраховується згідно калорійності продуктів харчування.

Згідно з Законом України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» (ст. 55) встановлено розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня 2009 р. у розмірі 605 грн., з 1 квітня – 625 грн., з липня – 630 грн., з 1 жовтня – 650 грн., з 1 грудня – 669 грн. на місяць.

З 1 червня 2007 р. було відновлено міжпосадове (міжкваліфікаційне) співвідношення в оплаті праці працівників бюджетної сфери виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

В 2009 р. розміри посадових окладів (тарифних ставок) працівників бюджетних установ встановлюються Кабінетом Міністрів України виходячи з розміру посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду 545 грн. на місяць. Працівникам бюджетних установ, розміри посадових окладів (тарифних ставок) яких будуть менші за визначений розмір мінімальної заробітної плати, посадовий оклад (тарифна ставка) встановлюється на рівні мінімальної заробітної плати.

З 2004 р. в Україні запроваджена податкова соціальна пільга, яка встановлюється в розмірі 30% мінімальної заробітної плати на 2004 р., 50% – впродовж 2005 р., 80% – впродовж 2006 р.

Визначивши нормальні рівні матеріальної забезпеченості населення, держава – в умовах постійної інфляції і зростання вартості життя – повинна гарантувати громадянам отримання доходів не нижче за цього рівня.

За останні 10-15 років існування СРСР більше половини приросту грошових доходів населення поглиналася збільшенням споживчих цін. З переходом до ринкової економіки інфляційне зростання цін поглинуло велику частину доходів населення і призвело до абсолютного зниження життєвого рівня окремих груп населення. Тому необхідні надійні механізми захисту населення.

Існують три способи співвідношення фіксованих доходів населення і зростання вартості життя:

· адаптація (підвищення),

· компенсація,

· індексація.

Найбільш природним способом такого співвідношення є адаптація. Наприклад, адаптація (підвищення) пенсій старих призначень в зв’язку із зростанням цін і життєвого рівня.

Метод компенсації використовується в тому випадку, якщо проводиться цілеспрямоване одноразове підвищення цін на певні групи товарів, що охоплюють значну частину споживачів. Компенсація – винятковий захід, що використовується за виняткових обставин. В Україні компенсація була проведена в зв’язку з лібералізацією цін в квітні 1991 р., в лютому 1992 р. і на початку 1993 р.

Найбільш поширеним способом залишається індексація доходів, яку зазвичай проводять відносно зростання індексу цін на всі товари «споживчого кошика». Індексація доходів – це компенсація за підвищення рівня цін шляхом систематичного регулювання номінальних показників (доходу, процентних ставок, оподаткування, заробітної плати і т. п.). В статті 1 Закону України «Про внесення змін до Закону Української РСР «Про індексацію грошових доходів населення» (27 квітня 1997 р.) індексація визначається як «встановлений законами і іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів громадян, що дає можливість частково або повністю відшкодувати їм подорожчання споживчих товарів і послуг».

Мета індексації – підтримка купівельної спроможності грошових доходів населення, тобто підтримати раніше встановлений рівень доходу на момент часу, в який відбувається зміна індексу вартості життя.

Розрізняють очікувану і ретроспективну індексацію.

Очікувана індексація передбачає підвищення доходів з урахуванням прогнозованого зростання цін.

При ретроспективній індексації – доходи підвищуються відповідно зростанню цін за минулий період. В світовій практиці частіше застосовується ретроспективна індексація: або через фіксовані інтервали часу, або за змінною шкалою заробітної плати. В першому випадку надбавка до заробітної плати проводиться відповідно до зміни індексу цін через заздалегідь визначені відрізки часу (через 3 або 6 місяців), в другому випадку – одночасно із зміною індексу цін, тобто автоматично. В будь-якому випадку встановлюється поріг індексу цін, який є своєрідним сигналом до коректування доходів. Для його визначення в одних країнах використовується шкала пунктів, в інших – шкала відсотків. В разі підвищення індексу цін на заздалегідь встановлене число пунктів або відсотків заробітна плата збільшується на певну, заздалегідь встановлену величину. Це можуть бути і процентні ставки, і абсолютні надбавки. Так, в США і Канаді порогом індексу цін є індекс цін – 0,3 або 0,4 пункту, в Італії – 1 пункт, в Бельгії і Люксембурзі – відповідно 2 і 2,5%.

В Україні з 1 січня 1997 року була встановлена величина порогу індексації – 105%. Законом було передбачено (Ст. 4), що обчислення індексу споживчих цін для здійснення подальшої індексації грошових доходів громадян починається за місяцем, в якому індекс споживчих цін перевищив 105%.

В 2002 р. Законом «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 7 лютого 2002 р. № 3027-III збережена система індексації грошових доходів шляхом автоматичного збільшення грошових виплат населенню залежно від рівня інфляції. Згідно закону, індексації підлягали мінімальний розмір зарплати, мінімальний розмір пенсій за віком, не оподатковуваний податком мінімум доходів громадян, прожитковий мінімум, розмір оплати праці, тарифні ставки і посадові оклади, а також пенсії, стипендії та інші соціальні виплати. Згідно із законом громадяни мали право на індексацію своїх доходів, якщо величина базових і поточних індексів споживчих цін або зарплати перевищила 101%. Обчислення подальшої індексації грошових доходів громадян здійснюється наростаючим підсумком, починаючи з 1липня 2002 р.

Джерелами коштів на проведення індексації визначені:

· Підприємства, установи і організації, що знаходяться на госпрозрахунку, підвищують розміри оплати праці у зв’язку з індексацією за рахунок власних коштів.

· Бюджетні підприємства, установи і організації підвищують оплату праці за рахунок коштів відповідного бюджету.

· Об’єднання громадян підвищують оплату праці працівників за рахунок і в межах власних коштів.

· Індексація пенсій і соціальної допомоги проводиться за рахунок Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування України, інших цільових соціальних фондів, а також коштів що направляються на їх виплату з бюджету.

· Індексація сум відшкодування шкоди, нанесеної працівникові каліцтвом або іншими пошкодженнями здоров’я, а також особам, які мають право на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника, проводиться за рахунок коштів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

· Індексація стипендій особам, що навчаються, проводиться за рахунок коштів підприємств, установ і організацій, які направили їх на навчання, а також за рахунок бюджету.

Індексації підлягають доходи лише в тій мірі, в якій має місце інфляційне зростання цін. З цією метою розраховують індекс споживчих цін і тарифів на товари і послуги. Спостереження за зміною цін на споживчі товари і послуги і розрахунок індексу споживчих цін здійснюється органами державної статистики. Індекс споживчих цін розраховується на основі статистичних спостережень за зміною цін в роздрібній торгівлі, на ринках тощо і не пізніше 10 числа місяця, що наступив за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Диференційоване обчислення індексів цін припускає формування таких наборів і послуг, які відображають найбільш поширену структуру споживання різних груп населення, виходячи з дійсної структури споживання.

Велике значення має визначення базового періоду розрахунку індексу цін і частоти коректування доходів. Відносно тривалий базовий період розрахунку індексу дозволяє захистити доходи від випадкових і тимчасових коливань цін. Проте, розтягування базового періоду (за межі 1 року) призводить до запізнення з індексацією доходів, що, кінець кінцем, негативно позначається на матеріальному стані окремих груп населення.

Висловлюються пропозиції про індексацію заощаджень населення за аналогією з поточними грошовими доходами. Проте знецінення заощаджень повинно враховувати і перекриватися процентними ставками на банківські внески.

В цілому ж індексацію доходів населення в Україні доцільно здійснювати з урахуванням економічної ситуації в країні і перспектив її поліпшення.

Здійснення індексації доходів населення може призвести до поглиблення розбалансованості ринку, подальшого зростання інфляції.

Механізм і форми індексації, а також сфера охоплення різних соціально-економічних груп населення неоднакові в різних країнах. В одних країнах механізм індексації доходів населення діє на основі загальнонаціональних угод між урядом, підприємницькими і профспілковими організаціями (Бельгія, Данія, Греція), в інших – за відсутності загальнонаціональних угод питання індексації вирішуються на рівні фірм і окремих галузей (США, Японія, Франція).

При введенні індексації доходів (повної і часткової) виникає питання про ступінь компенсації зростання цін. В світовій практиці як обмежувальна міра використовується часткова індексація доходу. Мова може йти, наприклад, про індексацію в межах мінімальної заробітної плати. В деяких країнах визначається нижня межа, що дає право при високому індексі цін отримувати надбавку до заробітної плати, і верхня межа, вище за яку ця гарантія не розповсюджується. Середній рівень або частка компенсації втрат трудящих від інфляції зазвичай становить приблизно 40-50%.

В Україні згідно чинному законодавству індексації підлягають грошові доходи громадян в межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп.

Неповне відшкодування втрат населення від зростання вартості життя є:

­ чинником стримування інфляції;

­ обмежувальною мірою проти розвитку соціального утриманства.

Важливою складовою частиною соціальної політики є соціальна захищеність малозабезпечених верств населення.

Серед об’єктів системи соціального захисту найчисленнішою групою, як правило, є пенсіонери. Це викликано процесом старіння населення в багатьох країнах.

Пенсія – це грошова допомога, що отримується громадянином після досягнення ним встановленого законом віку і за умови, що він відпрацював певне число років за наймом.

До трудових пенсій відносяться пенсії за віком, інвалідності, в разі втрати годувальника і за вислугу років.

Для отримання пенсії чоловік повинен пропрацювати в Україні не менше половини необхідного стажу (чоловікам – 12,5 років, жінкам – 10 років).

Закон о пенсионной реформе на Украине предполагает, в частности, поэтапное повышение пенсионного возраста для женщин с 55 до 60 лет. Кроме того, предусматривается увеличение сроков выхода на пенсию для мужчин-госслужащих с 60 до 62 лет.

Пенсії по інвалідності призначаються при настанні інвалідності в результаті трудового каліцтва, професійного захворювання або внаслідок загального захворювання.

Пенсії з нагоди втрати годувальника отримують непрацездатні члени сім’ї померлого годувальника, що перебували на його утриманні.

Пенсії за вислугу років встановлюються тим категоріям громадян, які зайняті на роботах, що спричиняють втрату працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Соціальні пенсії призначаються непрацюючим громадянам за відсутності права на трудову пенсію. Вони виплачуються інвалідам, чоловікам і жінкам, що досягли пенсійного віку, дітям у разі втрати годувальника.

З 1998 р. розпочався процес поступового розмежування джерел фінансування пенсій. Виплати трудових пенсій здійснює Пенсійний фонд, а соціальні фінансуються за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів.

Проте в основі пенсійного забезпечення в Україні залишається принцип зрівнялівки, згідно якому величина пенсій практично не залежить від величини заробітної плати в працездатному віці, не дивлячись на те, що відрахування до фонду соціального страхування із заробітної плати різних категорій працівників були неоднакові.

Елементом соціального захисту є допомога сім’ям, що мають дітей. Види і розміри допомоги сім’ям, що мають дітей, розрізняються в різних країнах. Це залежить від того, які завдання ставить перед собою держава при проведенні сімейної політики. В Україні ці питання регулюються законами «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21.11.1992 р. № 2811-XII і «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 01.06.2000 р. № 1768-III зі змінами і доповненнями.

Малозабезпеченою групою населення є студенти.

Для захисту малозабезпечених верств населення при переході до ринкової економіки в Україні були розроблені різні програми. Проте всі ці програми дуже слабо захищають малозабезпечені верстви населення.

Найважливішим елементом соціального захисту є програма працевлаштування і перекваліфікації. Основні напрями заходів програми зайнятості:

- збереження високого рівня зайнятості;

- вдосконалення її структури і підтримка ринку праці;

- зміна структури робочих місць і збільшення їх у сфері нематеріального виробництва;

- підвищення загальноосвітнього рівня і кваліфікації робочої сили.

Елементом соціального захисту населення є захист прав споживачів. Згідно Закону України «Про захист прав споживачів» держава повинна гарантувати відповідну якість продукції, торгового та інших видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент її, відшкодуванні збитків тощо.

Одним з найважливіших елементів соціального захисту є захист і оздоровлення довкілля. Кожен громадянин України має право на безпечне для його життя і здоров’я довкілля. В той же час громадяни України зобов’язані берегти і охороняти природу. Головне – це створення економічного механізму природокористування.

Отже, об’єктами соціального захисту повинні бути всі основні показники рівня життя людини: доходи, житло, послуги, освіта, охорона здоров’я тощо.

Система соціального захисту включає три головні напрями:

- регулювання доходів підприємців за допомогою їх податкового перерозподілу;

- гарантію заробітної плати найманих робітників за допомогою законодавчого затвердження мінімальної заробітної плати, як обов’язкової бази оплати праці;

- захист рівня життя населення шляхом індексації заробітної плати та інших фіксованих доходів.

Одночасно сама соціальна політика держави може супроводжуватися негативними наслідками. Значні масштаби соціальних програм в розвинених країнах, зростання попиту на соціальні послуги, надмірна централізація управління соціальними програмами, посилення соціального утриманства – все це викликало необхідність реорганізації механізму соціальної політики.

Перебудова соціальної політики відбувається за декількома напрямами. Скорочуються витрати на соціальні потреби, збільшується платність соціальних послуг, підвищуються вимоги для отримання соціальної допомоги. Компенсаційні виплати за втрату роботи все більше замінюються професійною підготовкою і перепідготовкою робочої сили. Відбувається розвиток приватного сектора в галузях соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров’я). Удосконалюється система управління соціальною сферою шляхом її децентралізації і збільшення самостійності виробничих структур. В цілому реорганізація система соціального забезпечення і соціальних послуг спрямована на підвищення її ефективності.

Успішне реформування системи соціального захисту населення в Україні тісно пов’язане із стабілізаційними процесами в економіці і залежить від подальших перетворень в фінансовій, податковій, бюджетній і кредитно-грошовій системі. Не менше значення має удосконалення його організаційного, правового та фінансових механізмів. Крім того, необхідно також вирішити ряд проблем соціального захисту населення:

- подолати ілюзію, що збереглася з часів соціалізму про те, що держава просто зобов’язана забезпечити високий рівень життя незалежно від трудового внеску кожного, тобто подолати утриманські погляди на життя;

- припинити ухвалювати фінансово незабезпечені популістські рішення.

З 2003 р. в Україні розпочалася видача свідоцтв про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Після ухвалення в Україні закону про введення єдиного спеціального податку вони будуть необхідні громадянам працездатного віку при прийомі на роботу і як основний документ для отримання соціальних виплат на випадок безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, з нещасним випадком на виробництві, при медичному і пенсійному страхуванні.

Таким чином, в умовах розвитку ринкових відносин соціальний захист населення повинен бути першочерговим завданням держави. Соціальна політика повинна ґрунтуватися на реальних фінансових і ресурсних можливостях держави.

Дата добавления: 2014-01-03