Ринок праці. Регулювання ринку праці

У ринковій економіці робоча сила обертається як товар і має економічну оцінку, економічну ефективність використання.

Від інших ринків ринок праці відрізняється тим, що об’єктом купівлі-продажу на ньому є право на використання робочої сили. При цьому предметом торгу є не тільки певний вид праці, але і термін використання робочої сили.

Ринок праці – це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів (робочої сили), в якій відбувається включення індивіда в суспільне виробництво на основі вартісної оцінки його здатності до суспільно корисної праці.

Тобто, це система суспільних відносин, пов’язаних з наймом і пропозицією (купівлею-продажем) праці; це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і найманими працівниками та регулює її попит і пропозицію.

Ринок праці охоплює всю сферу трудових відносин і все економічно активне населення. Сюди відносяться проблеми оплати і умов праці, обсягу і інтенсивності виконуваної роботи, стабілізації і гарантій зайнятості, трудової мотивації, підготовки і перепідготовки робочої сили.

В сучасних умовах використовуються два основні методи державного регулювання зайнятості:

1) за характером впливу на ринок робочої сили (в т. ч. ринок праці);

2) за ступенем такого впливу.

Кожен з них, в свою чергу, поділяється на певні різновиди.

За характером впливу на ринок робочої сили, в т. ч. на зайнятість, виділяють активні і пасивні важелі. До активних належать: підготовка і перепідготовка кадрів належної кваліфікації, організація суспільних робіт, створення нових робочих місць і стимулювання їх освіти, вплив на процес купівлі-продажу робочої сили та її використання, достроковий вихід на пенсію тощо. До пасивнихважелів належить виплата допомоги з безробіття, надання безробітним матеріальної підтримки (у формі талонів на споживання благ тощо).

За ступенем впливу на ринок робочої сили (в т. ч. зайнятість) розрізняють заходи прямої та опосередкованої дії. До заходів прямої дії належать ті, що використовуються на мікрорівні (окремі підприємства, області, регіони країни) та на макрорівні.

Крім того, на макрорівні розмежовують адміністративні й правові важелі регулювання зайнятості, з одного боку, та економічні – з іншого.

До економічних важелів належать розвиток державного підприємства, державні закупівлі товарів і послуг, надання податкових пільг і субсидій недержавним підприємствам на створення додаткових робочих місць, кредитна, міграційна політика тощо.

Активне регулювання ринку праці передбачає наявність розгалуженої інфраструктури цього ринку. Елементи інфраструктури ринку праці:

1. Система регулювання заробітної плати (закони, угоди, колективні договори, арбітраж тощо).

2. Система регулювання компенсацій (допомоги по безробіттю, підйомних при зміні місця проживання тощо).

3. Закони та інші нормативні акти.

4. Мережа кас і різних фондів.

5. Служба зайнятості та працевлаштування (біржі праці).

6. Система професійної підготовки і перенавчання.

7. Профспілки.

8. Союз працедавців тощо.

Особливе значення в регулюванні ринку праці належить біржі праці. Вона представлена установами, які виступають посередниками між працівниками і працедавцями при трудовому наймі. За сучасних умов біржі праці, як правило, є державними і підпорядковуються міністерствам праці.

Функції біржі праці:

- працевлаштування безробітних;

- сприяння охочим змінити роботу;

- вивчення кон’юнктури ринку робочої сили і надання інформації про неї;

- професійна орієнтація молоді;

- облік безробітних і виплата їм допомоги (в низці країн).

Направлення на роботу, видані біржею праці, не є обов’язковими для підприємців, оскільки вони мають право і вважають за краще наймати працівників через власні відділи кадрів.

В колишньому СРСР службу працевлаштування було створено тільки в 1969 р., коли були організовані районні і міські бюро працевлаштування. В США така служба діє з 1933 р. Функції працевлаштування виконують державні та приватні агентства зайнятості.

Проте бюро працевлаштування в колишньому СРСР виконували в основному посередницькі функції між підприємствами і тими, хто хотів влаштуватися на роботу. Переважно підприємства самі приймали на роботу працівників і фахівців, а в бюро працевлаштування перераховували відповідну плату за посередницькі функції. Найефективніше такі бюро діяли в республіках Прибалтики.

В умовах переходу до ринкової економіки єдиним гарантом забезпечення реалізації права на працю може бути тільки держава. Ці гарантії повинні забезпечуватися правовими, організаційними та економічними заходами.

До правових заходів слід віднести низку законодавчих актів, що регулюють зайнятість населення. Основним є Закон України «Про зайнятість населення» від 1.03.1991 р. № 803-ХІІ. Ним встановлюються державні гарантії права на працю, основні принципи державної політики в сфері зайнятості, порядок регулювання та організації зайнятості населення, компенсації при втраті роботи.

До організаційних відносяться заходи щодо зміни структури робочих місць, збереження існуючих робочих місць та створення нових, забезпечення гнучкого функціонування навчальної мережі, матеріальних компенсацій втрати робочого місця.

Економічні заходи включають податково-кредитне регулювання кількості робочих місць, в т. ч. для менш конкурентоспроможних осіб, що зазнають особливі ускладнення в пошуках роботи, а також систему матеріальних компенсацій при втраті роботи.

Примушування до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Законом України «Про зайнятість населення» встановлюються терміни і порядок реєстрації в центрі зайнятості громадян, звільнених в результаті змін в організації виробництва і праці, зокрема ліквідації, реорганізації або перепрофілювання, скорочення чисельності або штату. В сучасних умовах дана категорія населення повинна стати на облік в центрі зайнятості впродовж 7 календарних днів після звільнення з підприємства, з установи або організації. Протягом семиденного терміну з моменту реєстрації громадянам пропонується відповідна робота, а при її відсутності на восьмий день надається статус безробітного. Не маючи заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів, що перевищують розмір мінімальної заробітної плати, такі громадяни мають право на допомогу по безробіттю. Для її отримання громадянин на 8-й день після реєстрації подає особисто в державну службу зайнятості письмову заяву і заповнену картку персонального обліку за затвердженою формою. При порушенні вищезгаданих термінів реєстрації в центрі зайнятості без поважних причин безробітний втрачає пільги, передбачені для звільнених за відповідною статтею. Якщо цей працівник відмовився від двох пропозицій підходящої роботи в період пошуку роботи, він втрачає право на надання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою перереєстрацією як такого, що шукає роботу.

З 1 січня 1999 р. встановлений наступний порядок виплати допомоги по безробіттю громадянам (ст. 26), що втратили роботу в зв’язку із змінами в організації виробництва і праці. Так, їм гарантується право на одержання допомоги по безробіттю у розмірі 100% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом 60 календарних днів, 75% – протягом 90 календарних днів і 50% – протягом наступних 210 календарних днів, але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному господарстві відповідної області за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати.

Фактично у всіх країнах існують системи компенсації втрат доходів в зв’язку з безробіттям. Як правило, допомога надається з соціальних страхових фондів в розмірі 50-70% середньої заробітної плати за останній час впродовж встановленого періоду. Після закінчення цього терміну надається державна допомога в меншому розмірі і, як правило, на основі індивідуального визначення потреби. Розмір допомоги найбільш високий в країнах Північної Європи – 75-90% середнього заробітку.

В 80-і роки ХХ ст. розмір допомоги по безробіттю і тривалість їх виплати становили:

в США – 36% заробітку протягом 14 тижнів;

в Японії – 60-80% заробітку протягом 3-12 місяців залежно від віку безробітного та інших умов;

у Франції – 40 франків в день на додаток до 42% заробітку протягом 1-2,5 років, особлива допомога протягом 3 років;

у Великобританії 28,5 фунта стерлінгів протягом 52 тижнів.

Для отримання допомоги безробітний повинен підтвердити, що раніше він протягом певного терміну регулярно сплачував внески, що дають право на отримання допомоги. Крім того, необхідно мати встановлений законом мінімальний стаж роботи.

Умови отримання допомоги з безробіття: кваліфікаційна умова, період очікування, термін надання допомоги, фізична придатність до праці, реєстрація на біржі праці.

У Великобританії як кваліфікаційна умова визначена необхідність виплати 26 внесків до страхового фонду за минулий рік; в Німеччині – трудовий стаж не менше 6 місяців зайнятості впродовж 3 років, а також не менше 10 тижнів зайнятості в рік перед втратою роботи; у Франції 150 днів роботи і 91 день страхування за останній рік.

Безробітний повинен реєструватися на біржі праці і щотижня з’являтися для перереєстрації, щоб засвідчити органам страхування, що він як і раніше насправді ніде не працює. Якщо ж з’ясується, що людина при цьому зайнята неврахованою, «чорною» роботою, то вона може бути не тільки оштрафована, але і в подальшому позбавлена права отримувати допомогу по безробіттю.

Особа, що втратила роботу не повинна відмовлятися від будь-якої іншої, запропонованої біржею праці. Так, в Бельгії з 1978 р. передбачено позбавлення безробітного права на отримання допомоги протягом 26 тижнів в разі відмови від запропонованого місця роботи, навіть якщо воно не відповідає його кваліфікації. В ФРН, згідно правилам, введеним з 1982 р. Федеральним відомством з питань праці, бюро по працевлаштуванню пропонує безробітним низькооплачувану роботу незалежно від кваліфікації кандидата на отримання місця. Якщо ж він від неї відмовляється, то йому протягом 8 наступних тижнів не виплачують ніякої допомоги. При повторній відмові безробітного вже просто викреслюють із списків на біржі праці. Через 4 місяці після цього починається дія «поступової дискваліфікації» – з безробітного знімається спочатку один розряд, ще через 4 місяці – наступний. Потім він повністю, згідно існуючого порядку, «дискваліфікується» і тепер може претендувати тільки на місце різноробочого.

Право на допомогу залежить і від причини звільнення працівника. Допомога не надається звільненому за провину (запізнення, прогули тощо) або за участь в страйку.

В цілому в розвинених країнах в результаті різних застережень і обмежень половина безробітних не має права на допомогу. В Європі кількість одержувачів допомоги практично відповідає кількості безробітних.

Допомогу з безробіття взагалі не отримують сільськогосподарські робітники, домашня прислуга, тимчасові і сезонні робітники.

За офіційними даними на допомогу по безробіттю, за умови, що її рівень не перевищує 8% працездатного населення, витрачається в середньому в США, Японії, Швейцарії близько 0,5% ВНП, в Німеччині, Франції і Великобританії – 1,5-2%, а в Бельгії і Данії – 2,5-3,5%.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

­ віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи і організації або скороченням чисельності (штату);

­ які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в т. ч. випускники загальноосвітніх шкіл, у разі відмови їх від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру, яка не потребує професійної підготовки;

­ які відмовились від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, які шукають роботу;

­ які мають право на пенсію за віком, у тому числі на пільгових умовах, на пенсію за вислугу років або досягли встановленого законом пенсійного віку.

У законі обумовлені державні гарантії реального права на працю. Держава гарантує працездатному населенню в працездатному віці в Україні:

­ добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності;

­ захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;

­ безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку;

­ компенсацію матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

­ виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;

­ безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги;

­ виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги членам сім’ї, які перебувають на їх утриманні, та інших видів допомоги;

­ включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до стажу роботи, а також до безперервного трудового стажу;

­ надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями.

Проголошені основні принципи державної політики зайнятості населення:

­ забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

­ сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

­ координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

­ співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

­ міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

У відповідності з законом України «Про зайнятість населення» (ст. 25) визначені форми матеріальної підтримки людей тих, що втратили роботу:

­ виплата матеріальної допомоги в період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації;

­ виплата в установленому порядку допомоги по безробіттю.

Згідно ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у т. ч.: жінкам, які мають дітей віком до 6 років; одиноким матерям, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів; молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних або вищих навчальних закладах, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; особам передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам – 53 років); особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування; інвалідам, які не досягли пенсійного віку.

Стаття 5 Закону України «Про зайнятість населення» передбачає бронювання робочих місць для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форм власності та організаційних форм з чисельністю працюючих понад 20 осіб для бронювання ними до 5% загальної кількості робочих місць, у т. ч. з гнучкими формами зайнятості.

У разі відмови у прийомі на роботу громадян із числа цих категорій, (крім інвалідів, які не досягли пенсійного віку), у межах установленої броні з підприємств, установ та організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в розмірі 4 мінімальних заробітних плат. Одержані кошти спрямовуються до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ та організацій, які створюють робочі місця для цих категорій населення понад встановлену квоту.

Пом’якшити цю проблему також можливо шляхом введення податкових і кредитних пільг для тих, хто приймає на роботу дані категорії громадян.

Для реалізації політики зайнятості населення в Україні створена Державна служба зайнятості, яка покликана виконувати широке коло функцій.

Обов’язки державної служби зайнятості:

­ аналізує і прогнозує попит та пропозицію на робочу силу, інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці;

­ консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

­ веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

­ здійснює у порядку, встановленому законодавством, збір та опрацювання адміністративних даних, які відображають стан ринку праці та становище в сфері зайнятості населення;

­ подає допомогу громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників;

­ організує при потребі професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяє підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання;

­ надає послуги по працевлаштуванню та професійній орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв’язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню;

­ реєструє безробітних і подає їм у межах своєї компетенції допомогу, в т. ч. і грошову;

­ бере участь у підготовці перспективних і поточних державної і територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.

Для фінансування заходів, передбачених програмами зайнятості населення, створено Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (з 2.03.2000 р.). Він є самостійною фінансовою системою і створюється за рахунок:

- асигнувань в розмірі не менше 3% від обсягів державних і місцевих бюджетів;

- коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам і організаціям.

В 1997 р. в Україні підприємства були звільнені від платежів на захист звільнених людей. Фінансування служб зайнятості здійснює Державне казначейство.

Відрахування працедавців до фондів захисту безробітних становлять: в США, Італії, Швеції – 4,32-6,2%, в Іспанії, Франції, Німеччині і Швейцарії відповідно 3,25-6,2%, в Болгарії – 7%, Румунії і Угорщині по 5%, Польщі – 3%, Росії – 2%, в Чехії – 2,25%.

Активну участь в здійсненні заходів щодо сприяння зайнятості приймають в Україні професійні спілки:

­ Професійні спілки беруть участь у розробці державної політики зайнятості, відповідних законодавчих актів України і рішень місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад.

­ Права і повноваження професійних спілок щодо забезпечення захисту громадян від безробіття та його наслідків визначаються генеральною, галузевими, регіональними угодами та колективними договорами, що укладаються профспілковими органами з власниками підприємств, установ, організацій або уповноваженими ними органами відповідно до законів України.

­ Професійні спілки, власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи проводять спільні консультації з проблем зайнятості населення.

Згідно чинному законодавству підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, їх службові особи зобов’язані сприяти проведенню державної політики зайнятості на основі:

­ додержання законодавства про працю, а також прийнятих відповідно до нього умов договорів та угод;

­ організації професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва, у тому числі інвалідів;

­ працевлаштування осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, в кількості, визначеній місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад, та інвалідів у кількості, визначеній згідно із Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-12;

­ інформування працівників про наявність вакантних робочих місць (посад), у т. ч. з неповним робочим часом.

Підприємствам, установам і організаціям, що активно сприяють розв’язанню проблем зайнятості населення в регіоні (шляхом створення додаткових робочих місць для працевлаштування чи організації оплачуваних громадських робіт або використання понад встановлену квоту праці осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, чи використання понад встановлені нормативи робочих місць для працевлаштування інвалідів), відповідно до законодавства України надаються пільги щодо податків та інших платежів до бюджету, які частково або повністю компенсують витрати, пов’язані з прийняттям на роботу додаткової кількості працівників.

В середині 80-х років ХХ ст. в регулюванні ринку праці відбулися значні зміни. Вони пов’язані з практичним втіленням в життя теоретичних концепцій неоконсерватизму в багатьох розвинених країнах Заходу.

Елементи регулювання ринку робочої сили, засновані на укладенні колективних договорів, на законодавчому і тарифному визначенні заробітної плати, соціальних виплат і норм робочого часу в сучасних умовах в розвинених країнах все менше відповідають інтересам підприємців, тому отримують розвиток процеси дерегулювання ринку робочої сили.

Теоретичні погляди неоконсерваторів виходять з того, що в наслідок зарегульованості ринку праці він втратив гнучкість. Він почав характеризуватися станом хронічної нерівноваги, пов’язаної з масштабним втручанням регулюючих суб’єктів в його механізм, стійким і масовим безробіттям. Ситуація загострилася ще і тому, що нові форми і прискорення науково-технічного прогресу, структурна перебудова економіки, загострення конкуренції на внутрішньому і зовнішньому ринках пред’явили особливі вимоги до сукупної робочої сили, яка в нових умовах повинна відрізнятися підвищеною професійною, кваліфікаційною, регіональною, а іноді і міжнародною мобільністю. Така мобільність, на думку неоконсерваторів, немислима в умовах «блокування» ринку державою і профспілками.

Виходом з цієї ситуації, на думку неокласиків, є дерегулювання. Підприємці на національному рівні все частіше застосовують такий інструмент, як флексибілізація.

Флексибілізація ринку праці (робочої сили) – підвищення його гнучкості, пристосованості до сучасних вимог, що не може бути досягнуте без істотного посилення дії конкурентного механізму.

Флексибілізація ринку праці передбачає введення набагато гнучкішої, ніж раніше системи оплати праці, яка повинна ґрунтуватися не на методі аналітичної оцінки робочих місць, який застосовувався в 60-80-х рр. ХХ ст., а на принципах індивідуалізації ставок заробітної плати (тобто заробітна плата кожному працівникові повинна нараховуватися індивідуально). Зростає роль одноразових виплат, при цьому останні часто пов’язуються не з поточним трудовим внеском працівника, а з його загальною компетентністю, потенційними можливостями, здібностями і диференціацією трудових функцій, зростанням кваліфікації. Використовуються і такі форми матеріальної винагороди, як участь в прибутках компанії, причому працівник може нести і ризик збитків підприємства.

Риси флексибілізації в постіндустріальному суспільстві:

­ тимчасова робота – виконання певного обсягу роботи або в певний період часу;

­ неповний робочий час – неповний день або тиждень (крім того сама людина може вибирати, коли працювати);

­ поділ робочого місця – на одному робочому місці можуть працювати декілька працівників по черзі;

­ робота за сумісництвом – може бути декілька місць роботи, організованих в «портфель робіт»;

­ самозанятість – поєднання рис підприємця і найманого працівника, незалежні, доход залежить від них самих, не залучають найманих робітників, несуть всі ризики;

­ віртуальне підприємство – простір розосереджених електронних робочих місць, працівники ж можуть знаходиться де завгодно і працювати тоді, коли самі вирішать;

­ результати: зниження загального рівня оплати праці, важко контролювати працю, безробіття переходить з видимої в інші ризикованіші форми, підприємства мають велику продуктивність, більше людей отримують можливість працювати, зменшення навантаження на транспорт.

В межах дерегулювання ринку праці все частіше лунають вимоги про перегляд і часткове усунення законодавчих положень, що відносяться до регламентації цього ринку, послаблення системи соціальних гарантій з метою відновлення на ринку конкурентних витоків. Найважливішою формою регулювання ринку праці повинні стати не трудове законодавство, а індивідуальна трудова угода.

Підсумком флексибілізації ринку праці не може бути тоталітарний демонтаж системи його регулювання і ліквідації соціальних гарантій трудящих, що неминуче привело б до серйозного загострення соціальних відносин.

Мова йде про пошук такого механізму функціонування ринку праці, який дозволив би з найбільшою оптимальністю поєднувати економічну ефективність з соціальним прогресом суспільства.

Таким чином, формування ринкових відносин в сфері праці вимагає від держави проведення активної політики в сфері зайнятості населення з метою ефективного використання трудових ресурсів. Для цього необхідне створення численних механізмів, що гармонізують рух попиту і пропозиції, що запобігають дозріванню екстремальних ситуацій на ринку праці. Не дивлячись на те, що світова практика виробила безліч таких механізмів, неможливо передбачити сьогодні готову систему функціонування ринку робочої сили.

Дата добавления: 2014-01-03