Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Лекція № 1. Сутність і об’єктивні засади підприємництва

Однією з неодмінних умов досягнення високої результативності в будь-якій підприємницькій діяльності є отримання необхідних знань, уявлень про форми, принципи та сфери підприємницької діяльності.

Мета дисципліни “Основи бізнесу та підприємництва” – формування у студентів ринкової психології, озброєння знаннями і розумінням законів і принципів, згідно яким розвивається бізнес, існуючих в ньому проблем.

Основні завдання курсу:

n Навчити студентів аналізувати цілі, задачі і практику організації бізнесу.

n Ознайомити з масштабом підприємництва за допомогою вивчення інтеграційного характеру проблем бізнесу.

В результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати:

соціально-економічний зміст і форми функціонування бізнесу, передумови та основні засади розвитку підприємницької діяльності.

Студенти повинні вміти:

застосовувати набуті знання і певні практичні навички як в організації власного бізнесу, так і в майбутній трудовій діяльності в інших сферах економіки України.


Що таке підприємницька діяльність?

 

На наш погляд найкраще трактування цього поняття було дано у нині вже не чинному Законі України «Про підприємництво». Його трактування знайшло відображення в Цивільному та Господарському кодексі України.

 

У Законі говорилося: «Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою одержання прибутку, що здійснюється фізичними і юридичними особами, зареєстрованими суб'єктами підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством».

 

Таким чином, можна виділити основні ознаки підприємницької діяльності:

а) «здійснюється фізичними і юридичними особами, зареєстрованими суб'єктами підприємницької діяльності» вказує на те, хто є суб'єктом підприємницької діяльності. Докладніше ми будемо розглядати ці питання далі;

б) «безпосередня самостійна» означає, що суб'єкти добровільно, за власним бажанням, від свого імені вступають у правовідносини з іншими суб'єктами, укладають угоди, роблять активні дії. Допускаються варіанти передачі ряду повноважень (наприклад, доручення або комісія) від одного суб'єкта до іншому, але це не тягне заміну суб'єкта в правовідносинах цілком. Варто також сказати, що законодавством передбачена можливість заміни суб'єкта в правовідносинах (наприклад, цесія), визначені умови такої заміни;



в) «систематична» означає, що така діяльність спрямована на поставлений результат і ведеться постійно. Для цього суб'єкти роблять ряд послідовних, як правило, циклічних дій (наприклад, пошук клієнтів, укладання угод, виконання замовлення, одержання коштів, виплата винагороди залученим особам і т.д.), при чому предмети угод не обов'язково повинні бути однотипними;

г) «на власний ризик» позначає, що у процесі здійснення дії є фактор ризику, тобто можливі настання як сприятливих (часткове або повне досягнення мети), так і негативних (не досягнення мети або одержання значних збитків) наслідків. Рівень можливості настання ризику цілком залежить від характеру вчинених суб'єктом дій: послідовність, доцільність, спрямованість. Варто врахувати, що такий ризик (називається «комерційний ризик») також можна застрахувати;

д) «з метою одержання прибутку» означає спрямованість на кінцевий результат ведення діяльності, при чому незалежно від того досягнутий він чи ні (див. п.п. «г» цього параграфу).

§ 1.2. Мета заняття підприємницькою діяльністю

 

Перш, ніж почати займатися підприємницькою діяльністю, варто чітко визначити (формалізувати) її мету.

 

Зрозуміло, що узагальнено ціль звучить так само, як й у п.п. «д» параграфа 1.1. У статутних документах її розписують більш детально (наприклад, забезпечення ринку корисними товарами, послугами й роботами, створення соціальних благ для співробітників, забезпечення прибутку акціонерам і т.д.), але все-таки абстрактно. Це обумовлено тим, що ціль і відповідно поставлені завдання, можуть мінятися у процесі діяльності під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів. Детальний їхній опис у статутних документах спричинить обов'язок або відмовитися від зміни мети, або внести зміни в статутні документи.

 

Набагато зручніше фіксувати мету в оперативній документації (наприклад, бізнес-плані, програмі розвитку на якийсь період і т.д.).

 

Однак, для визначення моменту досягнення мети, її критерії необхідно чітко визначити (наприклад, місячний обсяг продажів у розмірі певної суми, одержання річного прибутку у певному розмірі, заняття певної частки ринку, висновок на ринок певних товарів у певних обсягах і т.д.). Чим детальніше зазначені критерії мети, тим легше визначити можливість і момент її досягнення, а відповідно серйозність ведення діяльності.

 

Ведення підприємницької діяльності може бути спрямоване на:

а) досягнення конкретної мети без її перегляду надалі (наприклад, заробити 2 млн. грн., подальше їхнє розміщення на депозиті, одержання доходу рантье),

б) досягнення проміжної мети з подальшим її переглядом (наприклад, заняття 10 % частки ринку рекламних послуг у медіа-бізнесі, подальший перегляд у бік збільшення розміру частки та заняття 5 % ринку інтернет-реклами).

 

Перший варіант передбачає подальше припинення ведення діяльності, другий варіант - діяльність ведеться постійно без обмеження у часі.

§ 1.3. Порядок вибору сфери діяльності

 

Після того, як була формалізована ціль діяльності, варто визначитися зі сферою її ведення.

 

При виборі сфери діяльності слід враховувати наступні фактори:

 

а) власні навички (досвід і знання).

 

Як правило, особа, що вирішила займатися підприємницькою діяльністю, вибирає ту сферу діяльності, у якій у неї є досвід (отриманий на раніше займаній посаді), знання (отримані навички) або персональні контакти (наявність лобі-знайомих). Обумовлено це тим, що організувати, управляти та/або контролювати можна лише бізнесом, у якому розбираєшся та розумієш.

 

Такий підхід при виборі сфери діяльності тягне зменшення ризику і настання можливих негативних наслідків.

 

Даний фактор у деяких випадках не є вирішальним. Він не буде мати для вас роль у випадку об'єднання зусиль з іншими учасниками (наприклад, спільний бізнес), передачі капіталу у керування (наприклад, акціонерна участь) або диверсифікації бізнесу (наприклад, залучення фахівців інших сфер).

 

б) наявність стартового капіталу.

 

Збільшення розміру стартового капіталу прямо пропорційно складності (див. п.п. «д» цього параграфа), розміру та/або кількості зайнятим сегментам ринку.

 

Стартовий капітал необхідний для фінансування:

- організації підприємницької діяльності (консультаційні, реєстраційні й дозвільні процедури),

- початку підприємницької діяльності (закупівля засобів виробництва, матеріалу, реклама),

- покриття збитків перших етапів (різницю між витратами й доходами) до досягнення моменту окупності.

 

Розмір необхідного стартового капіталу залежить від сфери діяльності (тенденція підвищення витратності на стадії початку бізнесу: послуги - торгівля - виробництво).

 

Забезпеченість стартовим капіталом дозволяє розширити, як правило, за рахунок суміжних напрямків (наприклад, продаж техніки та сервісний ремонт) асортимент продажу, знижує ризик негативних наслідків, закладає основи капітальності проекту.

 

Кращим стартовим капіталом є кошти оскільки є абсолютно ліквідними, але вони піддані інфляційним процесам.

 

Стартовим капіталом може бути устаткування, меблі, інша техніка, що використовується у процесі діяльності (мають меншу ліквідність, але не піддані інфляційним процесам). Фактор ліквідності таких основних засобів підвищується за рахунок використання лізингових (оренда або оренда з викупом) інструментів.

 

Стартовий капітал формується як за рахунок особистих заощаджень, так і за рахунок залучених коштів (позики, кредити (опосередковано), дотації, акціонерний капітал і т.д.). У випадку залучення коштів зі сторони вигідним є (у порядку зменшення):

1) акціонерний капітал (розділяє ризик негативних наслідків, не вимагає забезпечення);

2) дотації й позики (підлягають поверненню або при певних порушеннях, або при настанні певного строку);

3) кредити (передбачають цільове призначення, контроль, виплату відсотків і тіла кредиту, вимагають забезпечення та страхування).

 

Об'єднання стартових капіталів зменшує розмір одержуваного прибутку і вплив на діяльність, однак підвищує рентабельність підприємницької діяльності та знижує ризик негативних наслідків.

 

в) розмір амбіцій (розмір бізнесу).

 

Кожен підприємець формує своє бачення (уявлення) про рівень бізнесу, його оцінку з боку потенційного споживача (факторами задоволеності). Залежно від цього бізнес може бути різного рівня:

1) мікро-бізнес: зайнято до 10 чоловік й обсяг продажів до € 1 млн. у рік;

2) малий бізнес: зайнято до 50 чоловік й обсяг продажів € 1-10 млн. у рік;

3) середній бізнес: зайнято до 500 чоловік й обсяг продажів до € 10-100 млн. у рік;

4) великий бізнес: зайнято більше 500 чоловік й обсяг продажів понад € 100 млн. у рік.

 

Класифікація підприємств потерпає деяких модернізацій залежно від сфери діяльності. Так бізнес мікро- і малого рівня відповідає сфері послуг, малий й середній - торгово-посередницька сфера, середній й великий - виробнича й енергетична сфера.

 

Найоптимальнішим варіантом є рівень малого та середнього бізнесу, оскільки перед контрагентами (постачальники, покупці, фінансові установи) він є й еластичним (оперативно підбудовується під вимоги ситуацій на ринку), і надійним (досить коштів для виконання зобов'язань).

 

Відповідно, чим крупніше бізнес чи вище до нього вимоги (тобто рівень приміщення, реклами, сервісу, представництва) засновника, тим більше коштів потрібно для його організації і запуску (доведення до окупності).

 

г) конкурентне положення (модернізація процесів).

 

Варто враховувати, що найбільш привабливим є бізнес із меншою конкуренцією. Це дозволяє затрачати меншу кількість коштів для досягнення окупності й виходу на планові показник.

 

Якщо конкурентні переваги не створені, то їх варто створити. Так, більше 55 % підприємств перебувають у сфері послуг, оскільки саме ця сфера дозволяє шляхом пошуку вдосконалень створювати конкурентні переваги не споживаючи багато коштів (простіше вдосконалити послугу - набір процесів, ніж виробництво з його механізмами й наборами процесів).

 

Інноваційні рішення у даному розумінні не є кращим рішенням, оскільки вимагають значних витрат при виводі на ринок нових продуктів і формуванні у споживачів схвальних відгуків (за статистикою тільки 7 % споживачів - новатори).

 

Різні сфери діяльності відрізняються різним рівнем конкуренції у них. При чому, чим більш ліквідна сфера, тим більша конкуренція (наприклад, будівельна галузь).

 

д) особливості сфери діяльності.

 

Детальніше про це в наступному параграфі.

 

Лише з огляду на вище викладені фактори можна зробити вибір сфери діяльності, у якій належить проявити себе.

§ 1.4. Особливості сфер господарської діяльності

 

Законодавче регулювання сфер діяльності відрізняється за своїм характером (наприклад, сфера клінінгових послуг менш зарегульована, чим торгівля промисловими товарами й у теж час торгівля промисловими товарами менш зарегульована, ніж виробництво електроенергії). Чим менше законодавче регулювання, тим більша конкуренція і також можливостей діяльності (ризики залежать у більшій частині від учасника бізнесу).

 

Варто враховувати, що орієнтація на зовнішні ринки тягне регулювання відносин законодавством іншої держави. Українське законодавство не завжди є кращим, тому часто учасники бізнесу використовують такі особливості (це рентабельно для середнього й великого бізнесу, тому що витрати на перенесення бізнесу за рубіж компенсується отриманою вигодою).

 

Деякі види бізнесу вимагають одержання дозвільної документації (наприклад, ліцензування вихначених законом видів діяльності, сертифікація продукції або виробництва, одержання дозволу на торговельну точку і т.д.). Це тягне додаткові витрати у часі та коштах. Ряд процесів дозвільної системи є корупційними або закритими по кількості учасників (наприклад, виробництво палива, банківська справа).

 

Різні сфери діяльності відрізняються по кількості та видам статей витрат. За ростом витратності можна відобразити сфери діяльності у такий спосіб:

а) послуги. Основними статтями витрат є зарплата персоналу, оренда офісу, реклама.

б) торгівля й посередництво. Основні статті витрат: кошти в обороті (закупівля товару), оренда торговельного приміщення і складів, зарплата персоналу, логістика, банківські інструменти.

в) виробництво. Основні статті витрат: сировинні запаси, товарні залишки, оренда виробничих площ, складів й офісу, зарплата персоналу, енергоспоживання, представницькі витрати, маркетинг, модернізація.

 


 

Економіка будь-якого суспільства – це сукупність різних видів діяльності, результатом якої є створення матеріальних благ і їх рух до споживача. Ця діяльність здійснюється на основі взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Бізнес теж діяльність, що історично виникла в процесі розвитку суспільства. Бізнес – категорія ринку, економічна категорія. З розвитком суспільства розвивається і бізнес. Однак не треба вважати, що родові ознаки бізнесу можуть проявитися лише при наявності ринкової економіки. Вони були присутні і в первісній економіці, і в радянській планово-розподільній економіці. Найпростіше визначення бізнесу можна дати таке: “Бізнес – це діло”. Бізнес – це система діяльності, де організація виробництва товарів і послуг здійснюється тими, кому належать фактори виробництва, чи бізнес є організація економічної діяльності на основі приватної власності з метою отримання прибутку [4]. В такій системі не потрібне централізоване планування і координація економічної діяльності з боку державних інститутів. Все це заміняє ринок і системи цін.

Рушійною силою розвитку бізнесу виступає ряд економічних законів ринку, а саме закон вартості і закон попиту і пропозиції. В умовах ринку закон вартості діє як закон цін. Суперечність між попитом і пропозицією виступає фактором розвитку бізнесу.

Неминучість конкуренції між бізнесменами викликана пріоритетом споживання над виробництвом. Конкуренція є об’єктивною закономірністю становлення і розвитку бізнесу, важливою передумовою упорядкування цін, сприяє витисканню з виробництва неефективних підприємств, раціональному перегрупуванню ресурсів, охороняє споживача від диктату виробника.

Підприємництво як економічний феномен – більш вузьке поняття, ніж бізнес, але в господарській практиці їх часто ототожнюють.

Бізнес охоплює відносини, що виникають між усіма учасниками ринкової економіки, і включає в дію не тільки підприємців, але і споживачів, найманих робітників, державні структури.

В Україні бізнесом можуть займатися практично усі громадяни за винятком категорій, яким ця діяльність заборонена законом. Маються на увазі працівники органів міліції, суду, прокуратури, державної безпеки, арбітражу, нотаріату, державної влади і управління, які повинні здійснювати контроль за роботою підприємств, наприклад працівники фінансових органів, податкової інспекції. Заборонено займатися бізнесом по рішенню суду і особам до закінчення строку вироку, а також тим, які мають непогашену судимість.

Таким чином, суб’єктами бізнесу можуть виступати громадяни, права яких не обмежені законом, юридичні особи, що володіють різними видами власності, а також громадяни іноземних держав і особи без громадянства в межах повноважень, встановлених законодавством, а саме:

n власне підприємці;

n колективи підприємців і підприємницькі асоціації;

n індивідуальні і колективні споживачі продукції (робот, послуг), запропонованої підприємцями, а також союзи і асоціації споживачів;

n робітники, що здійснюють трудову діяльність по найму на контрактній або іншій основі, а також їх професійні спілки;

n державні структури в тих випадках, коли вони виступають безпосередніми учасниками угод (надання урядових замовлень підприємцям, визначення цін, складу і обсягу пільг при виконанні спеціальних робіт і ін.).

Державні структури можуть мати і непрямий вплив на суб’єктів ділових відносин, являючи собою гарантів здійснення законного бізнесу.

Основні види бізнесу: підприємницький, споживчий, трудовий і державний.

Підприємницький бізнес – один з самих динамічних видів бізнесу. Його суб’єктами виступають підприємці (як фізичні, так і юридичні особи). В наступній лекції ми детально розглянемо сутність підприємництва.

Споживчий бізнес– масове явище в ринкових відносинах, здійснюється усіма громадянами і тому відбиває загальну участь людей в системі ділових відносин, зацікавленість людей в кінцевих результатах виробництва і безпосередньо направлений на пошук найкращих умов отримання цих результатів. Споживчий бізнес є одночасно і стимулятором по відношенню до підприємницького бізнесу, вимушуючи підприємців не тільки враховувати запити споживачів, але і сприймати їх як природних партнерів по діловим зв’язкам. Учасниками споживчого бізнесу виступають і підприємці як споживачі продукції інших фірм.

Діловий інтерес споживачів – придбання товарів і послуг -- реалізується за допомогою самостійного встановлення контактів з виробниками і продавцями продукції (послуг) на основі самостійного пошуку контрагентів по принципу максимізації вигоди. Якщо для підприємців вигодою є доход (як правило, в грошовій формі), то для споживачів такою вигодою є товар (послуга), що найкраще задовольняє потреби.

Основою споживчого бізнесу є приватна власність на предмети споживання і послуги.

Трудовий бізнес– це бізнес громадян, що працюють по найму. Як і споживачі, вони є рівноправними учасниками відносин з підприємцями. Діловий інтерес найманих працівників – здобуття доходу – реалізується з допомогою роботи в підприємницькій фірмі на контрактній або іншій основі. Вигодою для них є особистий доход, отриманий в результаті виконання службових обов’язків.

Реалізуючі свої трудові інтереси, ця категорія громадян робить свій специфічний трудовий бізнес.

В чому ж його суть?

По-перше, предметом угоди між працівником і підприємцем є не “товар робоча сила”, а просто робоча сила. Вона не може бути товаром, тому що не має істотної ознаки товару – не відчужується назавжди від свого носія після укладання трудового контракту. Робоча сила лише здається в строкову оренду. Угода між підприємцем і робітником це орендна угода, в якій обумовлюються строки, умови оренди і інші моменти, притаманні орендній угоді.

По-друге, укладаючи угоду, обидві сторони – і працівники, і підприємці – роблять ініціативний вибір і йдуть на економічний ризик, використовують різні засоби тиску одна на одну (наприклад, укладання колективних договорів між підприємцями і профспілками), несуть взаємну відповідальність за порушення умов угоди про наймання. Обидві сторони здійснюють за допомогою угоди свою ділову стратегію і тактику. У наявності необхідні ознаки бізнесу як з однієї сторони, так і з іншої.

По-третє, наймані працівники мають можливість змінити свій соціальний статус, перетворюючись у власників в результаті придбання акцій підприємницьких фірм, або, після закінчення терміну угоди про наймання, відкриваючи своє діло.

Основою трудового бізнесу є приватна власність на робочу силу.

Державний бізнес здійснюють державні органи, в тому числі, коли вони безпосередньо виходять на ринок з діловими пропозиціями. В цьому стані дані органи є рівноправними партнерами інших учасників ділових відносин. Діловий інтерес держави, однак, відрізняється від ділових інтересів інших суб’єктів. Основу першого складає потреба в здійснені пріоритетних загальнодержавних науково-технічних, науково-виробничих (як правило, наукоємких, капіталоємких) і інших програм, здатних принести користь державі і тим самим – її громадянам. Принцип взаємної вигоди сторін при таких угодах є іншим – підприємницькі фірми заохочуються державою за участь в цих програмах, держава ж отримує можливість реалізації програм.

Основу державного бізнесу складає державна власність на засоби виробництва, інформацію, продукцію інтелектуальної праці, цінні папери, грошові ресурси.

Перші спроби систематичного теоретичного осмислення підприємництва почалися у ХVII ст., хоча співтовариства підприємців, які складалися з ремісників, купців, лихварів, з’явилися значно раніше. Вперше поняття “підприємець” (фр. – entrepreneur) у науковий обіг ввів англійський економіст Річард Кантільон [1]. Р. Кантільйон зробив також систематичний аналіз підприємництва. Він розумів підприємництво як економічну функцію особливого роду та підкреслював завжди присутній у ньому елемент ризику.

Вагомий внесок у дослідження феномену підприємництва протягом ХVIII – ХІХ ст. зробили відомі західні економісти А. Сміт, Ж.Б. Сей, А. Маршалл, Й. Шумпетер та ін.

Адам Сміт перебував під значним впливом Річарда Кантільйона і фізіократів. Підприємець, за висловом А. Сміта, є власником, який іде на економічний ризик заради реалізації певної комерційної ідеї та отримання прибутку. Підприємець планує, організує виробництво та розпоряджається його результатами.

У ХVIII ст. подальше осмислення поняття підприємництва здійснював французький економіст Жан Батіст Сей, який пов’язував підприємництво з організацією людей у межах виробничої одиниці. Він мав особистий досвід у сфері бізнесу, образно сприймав його, чого були позбавлені інші класичні економісти. Для Сея підприємець – це людина, яка організує інших людей у рамках виробничої одиниці. Він ставив підприємця у центр процесу виробництва і теорії розподілу, що вплинуло на багатьох теоретиків-економістів. Зокрема, Ж.Б. Сей вважав, що підприємець – це економічний агент, який комбінує фактори виробництва (землю, капітал та працю).

Альфред Маршалл ототожнював підприємництво з менеджментом. У фундаментальній праці “Принципи економікс” (1890 р.) А. Маршалл особливо наголосив на інноваційному моменті та активній ролі самого підприємця у застосуванні нових машин і технологічних процесів.

Апогеєм у розробці теорії підприємництва стали праці австро-американського економіста й соціолога Йозефа Шумпетера. Концепція підприємництва Й. Шумпетера ґрунтується на трьох головних засадах:

n функція підприємництва полягає головним чином у революціонізації та реформуванні виробництва шляхом використання різноманітних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків, реорганізації виробництва. Отже, змістом підприємництва є “здійснення комбінацій” факторів виробництва або різні нововведення;

n підприємництво є універсальною загальноекономічною функцією будь-якої економічної системи та поєднується з виконанням інших видів діяльності (управлінням, науковими розробками, маркетингом та ін.) і тому “розподіляється” серед різних спеціалістів. Статус власника не виступає у Шумпетера визначальною властивістю підприємця;

n підприємництво є функцією господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, типи, мотивації.

У центр своєї теорії економічного розвитку Й. Шумпетер поставив підприємця, в якому втілені принципово нові підприємницькі якості, що стали рушієм економічного науково-технічного прогресу ХХ ст. Підприємницьку функцію він ототожнював із функцією економічного лідерства і новаторства. Шумпетер зазначав, що інновація – дітище підприємництва, а підприємець – творець інновації.

Узагальнюючи наукові погляди на сутність підприємництва і на роль підприємця в контексті історичної еволюції, можна констатувати, що підприємець – це активний суб’єкт пошуку й реалізації нових можливостей у генеруванні та освоєнні новаторських ідей, розробленні нових продуктів і технологій, здійсненні інновацій та оволодінні перспективними факторами економічного розвитку.

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки [2]:

1) свобода вибору напрямків і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;

2) постійна наявність фактора ризику;

3) орієнтація на досягнення комерційного успіху (зиску);

4) інноваційний характер діяльності.

Підприємництво – не лише особливий вид діяльності, а й певні стиль і тип господарської поведінки, яким притаманні:

1) ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;

2) готовність наражатися на власний ризик;

3) гнучкість і постійне самооновлення;

4) цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності.

Крім того, підприємництво – це комплекс особливих функцій, виконуваних в економіці (народному господарстві), спрямований на забезпечення розвитку і вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб’єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна література виокремлює три головні функції сфери підприємницької діяльності:

n ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

n організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту, реклами та інших господарських справ);

n творчу (новаторські ідеї, генерування й активне використання ініціативи, вміння ризикувати).

Отже, підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична діяльність господарюючих суб’єктів з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, яка здійснюється на власний ризик з метою одержання прибутку або власного доходу. [1].

Не треба ототожнювати поняття “підприємництво” та “підприємливість”.

Підприємливість – це здатність людини (особистості) до самостійних, неординарних, нетипових дій. Тому в умовах ринку практично всі люди мають бути підприємливими, але це не означає, що всі повинні і можуть бути підприємцями. Як показує світовий досвід, лише 5 – 8 % населення країни є представниками підприємницьких кіл.

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції – інноваційну (творчу), ресурсну, організаційну, стимулюючу (мотиваційну) (рис. 2.1.).

 

 
 

 

 


Рис.2.1. Основні функції підприємницької діяльності

 

Інноваційна (творча) функція підприємництва полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових комерційних ідей, у здійсненні техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.

Ресурсна функція підприємництва передбачає мобілізацію на добровільних засадах матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних, інтелектуальних та інших ресурсів.

Організаційна функція підприємництва полягає у безпосередній організації виробництва, збуту, рекламі тощо; зводиться до поєднання ресурсів в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх виконанням.

Стимулююча (мотиваційна) функція підприємництва зводиться до формування стимулюючого (мотиваційного) механізму ефективного використання ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва, а також до максимального задоволення потреб споживача.

Економічною основою підприємницької діяльності є приватна власність.

Для практичної організації підприємницької діяльності потрібні знання з багатьох дисциплін. Насамперед, йдеться про економічну теорію, менеджмент та маркетинг, які є підґрунтям для створення та функціонування власного бізнесу. Зокрема, курс економічної теорії як теорії і практики ринкового господарства дає змогу зрозуміти макроекономічне середовище, безпосередню практику ринкової організації виробництва. Це наука також про саморегуляцію економіки на основі економічної свободи її учасників. Головне завдання економічної теорії полягає у з’ясуванні закономірностей, причин і факторів, що визначають ринкову ціну товару, переходу індивідуальних витрат виробництва в суспільну ринкову ціну.

Маркетинг уособлює сукупність знань про таку систему організації роботи фірм, за якої виробничі рішення виносяться на основі спеціального вивчення потреб споживачів, їх прогнозу та управління. Маркетинг означає, що виробник товарів або продукції, послуг від пасивної функції виробництва і пропозиції товарів переходить до активної поліфункції формування попиту поряд із виробництвом товарів.

Головною метою маркетингу як засобу організації підприємницької діяльності виступає створення й функціонування системи регулювання виробництва на виклик ринку. Маркетинг стає провідною ланкою підприємницького управління. Реалізація його принципів означає підпорядкування, насамперед виробничого менеджменту, вимогам ринку (формування асортиментної програми виробництва),чітке виконання запланованої виробничої програми, її оперативне коригування в разі необхідності. Зрештою, здійснення програм маркетингу означає збільшення питомої ваги продукції фірми на ринках збуту.

Винятково велике значення у підприємницькій діяльності має менеджмент, що є узагальненням практики раціонального управління комерційним підприємством. Це пов’язано з ускладненням технології виробництва і зростанням вартості устаткування, загостренням конкурентної боротьби, поліваріантністю результатів підприємницької діяльності. Менеджмент розглядає фірму як соціальну ланку ринкової системи господарювання, в якій відбуваються управління фінансами, маркетингом, менеджмент персоналу, виробництва та інші напрями мобілізації колективних зусиль.

У своєму поєднанні економічна теорія, маркетинг, менеджмент є науково-методичною та практичною основою вивчення комплексу питань організації та економіки підприємницької діяльності. Вони розкривають багатство змісту ринкової економіки, основні принципи та форми її реалізації у практиці підприємницької діяльності.

Людство за всю свою історію знало дві форми організації суспільного виробництва – натуральну і товарну. Перша панувала в усіх докапіталістичних (доринкових) формаціях. Друга, започаткована ще у період розвитку первісного ладу, існує донині і є визначальною формою виробництва в усіх індустріально розвинутих країнах.

Історично першим виникло натуральне виробництво. Натуральне виробництво – це тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, для споживання всередині того господарства, де вони вироблені. У найбільш чистому вигляді натуральне виробництво існувало у первісній общині, коли люди не знали суспільного поділу праці, тобто не обмінювались між собою виробленою продукцією. Натуральне виробництво панувало у патріархальній селянській общині, у середньовічних феодальних маєтках. Вироблені продукти праці у вигляді конкретних благ – їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що задовольняють певні потреби, є природними формами багатства.

У натуральних господарствах існував замкнений кругообіг (рух) продукту, який, як правило, не виходив за їх межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших, як у виробництві, так і у споживанні. Рівень споживання суб’єктів господарювання залежав тільки від рівня виробництва. Безперечно, це не виключало того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші якимись окремими суб’єктами чи спільнотами. Але цей обмін був випадковим або таким, що не справляв серйозного впливу на виробничу сферу і споживання.

Натуральне виробництво має такі основні риси:

1. Універсальність праці. Діяльність суб’єкта господарювання при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб, як правило, з однаковим набором видів праці. Щоправда, усередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їхніми групами.

2. Замкненість виробництва. Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи – від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

3. Прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Прямі натуральні зв’язки ведуть до безпосереднього використання виробленого господарства. Подібні зв’язки виражають спосіб руху виробленого продукту за такою схемою: виробництво – розподіл – споживання.

Товарне виробництво – це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, шляхом купівлі-продажу цих продуктів, що стають товарами.

Матеріальною основою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці, що означає спеціалізацію виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Саме суспільний поділ праці зумовлює об’єктивну необхідність і можливість регулярного обміну продуктами.

Іншою передумовою формування товарного виробництва є економічна відокремленість виробників, яка полягає у власності останніх на продукти праці, що стають товарами. Обмінювати можна лише те, що належить виробникові, тобто є його власністю.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному господарству 7 – 8 тис. років тому, зберігається і є ефективним сьогодні. Воно має такі визначальні риси:

n суспільний поділ праці;

n повна соціально-економічна відокремленість виробників;

n економічні зв’язки між відокремленими товаровиробниками відбуваються шляхом обміну;

n приватна власність на результати праці;

n продукт праці набуває форму товару.

Товар – це продукт праці, який має дві властивості:

1) здатність задовольнити певну потребу людини;

2) можливість обміну на інші товари шляхом купівлі-продажу. Тобто товар – це продукт праці, який задовольняє певну потребу людини і виготовлений з метою обміну.

Товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв’язку є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства, підвищення ефективності виробництва, оскільки веде до подальшого поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і, як результат, до зростання кількості виробленої продукції, тобто продуктивності праці.

Елементами процесу виробництва є власне праця, предмети праці та засоби праці. У сукупності засоби та предмети праці становлять засоби виробництва (рис. 3.1.)

 

Виробництво

Праця
Засоби праці

Предмети праці

Засоби виробництва

П р о д у к т и

 

Рис. 3.1. Основні елементи процесу суспільного виробництва

Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні й духовні блага, є продуктивними силами суспільства. До цієї системи належать (див. рис.3.2.):

n працівники;

n засоби праці (інструменти, механізми, машини, двигуни, апарати, різні пристрої тощо);

n предмети праці (земля, сировина, матеріали, корисні копалини тощо);

n наука як специфічна продуктивна сила;

n форми і методи організації виробництва;

n інформація.

 

 
 

 


Рис. 3.2. Основні складові (елементи) продуктивних сил суспільства

Виникнення товарного виробництва передбачає дві передумови.

Перша – це обмін товарів, який відбувається на основі еквівалентності (у товарі, що обмінюються, має бути вкладена однакова кількість праці). Еквівалентний обмін можливий лише за наявності свободи вибору, можливої лише в умовах конкуренції.

Друга – це економічна відокремленість виробників, що зумовлює свободу діяльності господарюючих суб’єктів. Тобто економічна відокремленість передбачає самостійний вибір видів діяльності суб’єктів господарювання, самостійне (вільне) формування програми діяльності тощо. А це і є не що інше, як підприємницька діяльність.

Таким чином, підприємництво є невід’ємною властивістю (атрибутом) товарного виробництва. Без свободи господарської діяльності, тобто підприємництва, товарного виробництва не існує. У свою чергу, підприємницька діяльність неможлива без наявності товарного виробництва, яке є для підприємництва матеріальною основою, базою, ґрунтом, на якому лише і можуть розвиватися підприємницькі відносини.

Родові ознаки підприємницької діяльності повною мірою виявляються в сучасній ринковій економіці, де вони мають визначені особливості, зумовлені товарними відносинами.

Як явище господарського життя, ринок виник внаслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породили товарне ведення господарства. Ринок формувався у ході становлення товарного виробництва і є його неодмінним та найважливішим елементом. Отже, причини існування ринку криються у причинах товарного виробництва.

Ринок насамперед виступає як обмін товарів, організований за законами руху товарних відносин. З давніх часів ринок визначали як місце (ринкову площу), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ось чому у багатьох слово “ринок” асоціюється з базаром – місцем обмину вироблених благ. Але це правильно лише частково. Ринок – поняття більш широке і містке. Це також магазини, універмаги, універсами, різні намети, де купуються товари щоденного вжитку. Є ринки, на яких продаються і купуються цінні папери (акції, облігації), -- фондові біржі. На товарних біржах пропонуються зерно, цукор, цемент тощо. Відносини між продавцями і покупцями щодо існуючих та потенційних товарів утворюють ринки.

Однак ринок – це не просто сфера обміну, а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відображення у ціні. Тобто, збалансування актів купівлі-продажу має досягатися за допомогою цін. Ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.

Далі необхідно визначити суб’єктів і об’єктив ринку.

Субєкти ринку – це фізичні та юридичні особи, що вступають до економічних відносин товарообміну та послуг в одних випадках як споживачі, в інших – як виробники. Суб’єктами є індивідуальні товаровиробники, фірми, сім’ї, організації, держава та ін.

Об’єкти ринку – це специфічні групи товарів та послуг, що мають стійкий попит, постійно надходять на ринок. Об’єктами ринку є товари, послуги, технології, інформація тощо.

Більш повно сутність ринку розкривається через функції, які він виконує. Головні з них такі: регулююча, контролююча, розподільча, стимулююча, інтегруюча (рис. 3.3.).

Регулююча функція ринку полягає у регулюванні виробництва товарів та послуг, встановленні пропорцій суспільного виробництва. Ринок сам диктує, що і скільки виробляти.

Контролююча функція ринку визначає суспільну значущість виробленого продукту та витраченої на його виготовлення праці.

Розподільча функція ринку забезпечує збалансованість економіки, диференціює доходи товаровиробників, виявляє переможців та переможених.

Стимулююча функція ринку сприяє заохоченню тих, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництва для одержання найкращих остаточних результатів, спонукає зростання продуктивності праці, використовування нової техніки тощо. Тобто ринок повертає економіку обличчям до потреб людей, робить всіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими у задоволенні цих потреб.

Інтегруюча функція ринку об’єднує економіку в одне ціле, розкриваючи систему горизонтальних і вертикальних зв’язків (підприємств, галузей, регіонів), у тому числі зовнішньоекономічних. Ринок сприяє проникненню товарів у різні країни і куточки світу.

Пізнання ринку неможливе без аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути кілька, тому що ринок є складним і багатоманітним утворенням економічного життя.

 

 

 


Рис. 1.3. Основні функції ринку

Так, з точки зору економічного призначення об’єктів ринкових відносин, ринок можна класифікувати як:

n ринок предметів споживання та послуг;

n ринок засобів виробництва;

n ринок науково-технічних розробок та інформації;

n ринок “ноу-хау”;

n ринок праці;

n ринок цінних паперів (фінансовий ринок);

n валютний ринок.

Структура ринку може бути охарактеризована за адміністративно-територіальною ознакою або за географічним положенням:

n місцевий ринок;

n ринок окремих територій;

n ринок окремих регіонів;

n загальнонаціональний (внутрішній) ринок;

n світовий;

n ринок коаліцій різних країн (ЄС, СНД тощо).

Ринок можна характеризувати залежно від ступеня розвиненості ринкових відносин:

n розвинутий ринок;

n ринок, що формується.

Залежно від ступеня обмеження конкуренції розрізняють:

n монополістичний ринок;

n олігополістичний ринок;

n ринок вільної конкуренції (вільний ринок);

n змішаний ринок.

Відповідно до чинного законодавства виділяють:

n легальний (офіційний) ринок;

n нелегальний (тіньовий) ринок;

За характером продажу розрізняють:

n оптовий ринок (ринок оптової торгівлі);

n роздрібний ринок (ринок роздрібної торгівлі).

Важливим елементом відтворення ринкового середовища є ринкова інфраструктура. Ринкова інфраструктура – це сукупність (система) підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили тощо. До таких установ належать: біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, оптові та постачально-збутові організації, інвестиційні компанії, страхові організації, аудиторські фірми тощо.

Головним інструментом створення моделі ринку має бути не стихійна гра сил, а активна й послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інститутів ринкової економіки, яка включає такі основні елементи:

n ринковий механізм;

n методи державного регулювання; рівень та ступень громадської свідомості;

n дієвий механізм соціального захисту населення.

 

Лекція № 2. Види та сфери підприємницької діяльності

Підприємництво необхідно поділяти за видами залежно від сфер та галузей економіки, де здійснюється підприємницька діяльність. Підприємництво в різних галузях (сферах) має істотні властивості за формою і особливо за змістом операцій та способами їх здійснення. На характер підприємництва значно впливає вид товарів і послуг, які підприємець виробляє, здобуває або відшукує, а також – спосіб отримання ним цих товарів і послуг. Окремі види підприємництва розрізняються також за формами власності на фактори, що використовуються у підприємницькій діяльності.

Підприємництво може набувати різноманітних форм залежно від того, чи діє підприємець самостійно, особисто або в партнерстві з іншими підприємцями, користується лише своїм майном або водночас і майном інших осіб, використовує свою працю або залучає найманих працівників.

Найпростіша форма підприємництва – це провадження підприємницької діяльності без створення юридичної особи, за умови державної реєстрації як громадянина-підприємця.

Зараз в Україні зареєстровані у встановленому порядку фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи та є офіційними суб’єктами підприємництва. У 2000 р. в Україні було зареєстровано майже 1150 тис. громадян-підприємців.

Громадянин-підприємець має право на власний розсуд користуватися майном, що йому належить. До роботи він може залучати до 10 осіб, які перебувають у трудових відносинах з ним, включаючи членів своєї сім’ї. Треба мати на увазі, що відповідно до Цивільного кодексу України громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями всім майном, що йому належить. Він може розпочати та припинити діяльність у будь-який час за власним бажанням.

Приватне підприємництво не обмежується діяльністю фізичних осіб (громадян-підприємців). Будь-який дієздатний громадянин, котрий бажає створити власну господарську організацію, має право набути статус офіційної юридичної особи, зареєструвавши суб’єкта підприємницької діяльності як приватне підприємництво (приватну фірму).

Приватне підприємництво – це підприємництво, яке засноване на власності фізичної особи, яке набуває статусу юридичної особи. Власником приватного підприємства, підприємцем є єдина особа, єдиний громадянин – суб’єкт підприємницької діяльності. Але власник приватного підприємства має право найму будь-якої кількості працівників, котрі є не власниками (господарями) підприємства, а найманими працівниками. І незважаючи на те, що вони беруть участь у підприємницькій діяльності як виконавці “волі господаря”, їх не можна вважати підприємцями. У даному випадку підприємець – це власник і засновник приватної фірми.

До приватного підприємництва близькими є селянські (фермерські) господарства та сімейні підприємства, які формально належать до колективних форм підприємництва, але в дійсності є різновидом приватного підприємництва.

Підприємець як власник приватного підприємства має великий простір свободи дій та прийняття рішень. Однак така “незалежність” здобувається ціною повної персональної відповідальності. Підприємці схильні до об’єднання коштів і зусиль, до переходу від індивідуального до колективного підприємництва.

Якщо ж до підприємництва приєднуються державні структури, то в ньому беруть участь підприємства і організації, засновані на державній формі власності, тоді існують всі підстави говорити про державне підприємництво. Державне і особливо комунальне підприємництво (як різновид державного підприємництва) може здійснюватися у формі оренди власності відповідної територіальної громади (адміністративно-територіальної одиниці) та державної власності підприємцями.

Всі численні прояви підприємницької діяльності можна поділити на три основні її види:

n виробниче підприємництво;

n комерційне підприємництво;

n фінансово-кредитне підприємництво;

Виробниче підприємництво є найважливішим, визначальним, провідним видом підприємницької діяльності, спрямованим на виробництво продукції, послуг, інформації тощо, які підлягають реалізації споживачам. Ця діяльність здійснюється підприємствами, що виготовляють різноманітну продукцію, виконують будівельні, ремонтні та інші роботи, надають побутові, консультативні, інформаційні та інші послуги, створюють духовні блага тощо. Виробниче підприємництво належить до найбільш складних, серйозних, суспільно необхідних і водночас важких видів бізнесу.

Для багатьох виробниче підприємництво не асоціюється з бізнесом. Для них бізнес – це комерція, а не виробництво. І такі люди глибоко помиляються. Бізнес найтіснішим чином пов’язаний з виробництвом. Без виробничого підприємництва, торговельний бізнес не мав би матеріальної (речової) основи, залишилася б лише можливість торгувати імпортними товарами.

У центрі виробничого підприємництва – виготовлення споживчих благ. Таким чином, до виробничого підприємництва належать і заводи, і фабрики, і перукарні, і кав’ярні, і школи, і ліцеї, і агрофірми. Ці підприємства можуть і самі реалізувати свою продукцію, але головна їх функція – виробництво.

Виробниче підприємництво тісно пов’язане з бізнесом у сфері обігу, сприяє йому. Товари, що виробляються, необхідно продавати, обмінювати на гроші або на інші товари. З історії розвитку підприємництва видно, що бізнес у сфері ремесел породжував купецький бізнес (комерційне підприємництво). Цей зв’язок простежується протягом багатьох століть. При цьому виробництво не завжди займало активну позицію. Комерційний бізнес, зокрема торгівля, яка мала попит та товари, значно активізувала виробниче підприємництво.

Комерційне підприємництво – це діяльність, пов’язана з обміном, розподілом та споживанням товарів і послуг.

Змістом комерційного підприємництва є товарно-грошові та торговельно-обмінні операції. Комерція у вузькому розумінні слова – це торгівля, а комерсант – це працівник торгівлі. Торговельно-обмінні операції здійснюються у вигляді угоди з купівлі-продажу або перепродажу товарів і послуг. Представниками комерційного підприємництва є різні торговельні організації, що реалізують (продають) предмети споживання і засоби виробництва.

Принципова схема комерційного підприємництва є істотно простішою за схему виробничого підприємництва у зв’язку з незначною кількістю основних чинників, які впливають на комерційний бізнес.

Підприємець закупає товар у володаря товарів. Товар є для комерсантів визначальним чинником бізнесу. Підприємець сплачує за товар його власнику грошову суму, яка залежить від обсягу товару та його ціни на ринку продажу, як правило, за оптовими цінами, які значно менші, ніж ринкові роздрібні ціни, за якими потім реалізуються закуплені товари.

Тому під час реалізації всієї партії товару комерсант отримує відповідну виручку.

Основною формулою торговельної угоди є: “товар – гроші” (за товар – гроші) при продажу та “гроші – товар” (за гроші – товар) при купівлі. Торгівля охоплює і так звані бартерні, товарообмінні операції, які здійснюються за формулою: “товар – товар” (за товар – іншій товар або послуги).

Формула торговельної угоди нібито є простою, але реальна картина комерційного підприємництва набагато складніша, ніж це здається на перший погляд. Комерційне підприємництво включає пошук, закупівлю товару будь-якого виду і типу, забезпечує його збереження, транспортування, доставку в торговельне підприємство (місце), продаж товару, а інколи і післяпродажне обслуговування покупця-споживача, наприклад, доставку додому, встановлення, налагодження, усунення дефектів тощо. Торгівля включає також і документальне оформлення торговельної угоди.

Суб’єктами комерційного підприємництва є магазини, речові та продовольчі ринки, біржі, виставки-продажі, аукціони, торговельні доми, ярмарки, торговельні бази, інші заклади торгівлі, у тому числі комерційні (торговельні) кіоски та намети.

В умовах численних господарських зв’язків комерційні організації не в змозі розв’язати всі питання обсягу власними зусиллями. Тому надійними партнерами тут виступають посереднику. Представниками посередницьких структур є установи та окремі особи, які знаходяться між підприємцем і споживачем. Посередницькі фірми здійснюють не лише брокерські (посередницькі) операції, а й можуть також здійснювати торгівлю на власний розсуд. Посередницький бізнес як різновид комерційного підприємництва дедалі більше поширюється в ринковій економіці.

Фінансово-кредитне підприємництво – це діяльність, де об’єктом купівлі-продажу є специфічний товар – гроші, іноземна валюта, цінні папери.

Сутність фінансово-кредитного підприємництва полягає в тому, що підприємець придбаває головний фактор підприємництва у вигляді різних грошових коштів (грошей, валюти, цінних паперів) за грошову суму у володарів грошових коштів. Придбані грошові кошти потім продаються покупцям за плату, що перевищує попередню грошову суму, у результаті чого утворюється підприємницькій прибуток.

Фінансово-кредитне підприємництво належить до найскладніших видив підприємницької діяльності, воно сягає корінням у лихварство, відоме ще за часів Стародавньої Греції.

В Україні фінансово-кредитне підприємництво перебуває лише на початковій стадії становлення. У зв’язку з широким розповсюдженням купівлі-продажу акцій, облігацій, розвитком кредитних відносин, розширенням кола валютних операцій, формуванням системи комерційних банків в Україні передбачається значне зростання активності фінансово-кредитного бізнесу.

Фінансово-кредитне підприємництво здатне приносити не менші доходи, аніж комерційне, але вимагає більш високих вимог до знань і досвіду підприємців, продавців і покупців грошових коштів. Досвід фінансово-кредитного підприємництва в Україні свідчить про значний ризик всіх учасників цього нового та незвичного поки що для багатьох українців виду підприємницької діяльності.

Агентами фінансово-кредитного підприємництва є комерційні банки, фондові біржі, окремі фірми, навіть громадяни-підприємці.

В Україні на початок 2000 р. було зареєстровано і діяло: 203 комерційні банки, 340 бірж, у тому числі – 4 фондові біржі, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 390 кредитних спілок.

Особливою формою фінансово-кредитного підприємництва є страхове підприємництво. Кожен підприємець діє на свій страх і ризик і не може обійтися без надійного страхування на випадок небезпеки. Страхування – це формування грошових фондів їх використання на відшкодування збитків у разі непередбачуваних випадків і на допомогу громадянам у певні періоди життя.

Найбільш відомі три види страхування: страхування життя здоров’я, майна, відповідальності.

При страхуванні життя і здоров’я страховик зобов’язується видати страхувальнику відповідну суму коштів залежно від втрати здоров’я, зумовленої нещасним випадком. За умови втрати життя сума коштів, зазначена в угоді, надається спадкоємцям страхувальника.

При страхуванні майна здійснюється його оцінка, і в страховому контракті встановлюється частка компенсації вартості втраченого майна (наприклад, від пожежі, аварії або викрадення автомобілю тощо), залежно від завданого збитку.

Страхування відповідальності – це страхування заборгованості, тобто відповідальності боржників. Припустимо, що банк надав позичальнику кредит. Існує ризик, що позичальник виявиться безвідповідальною особою і не сплатить кредит у певний строк, не сплатить проценти за кредит. Щоб підстрахуватися на такий випадок, банк укладає зі страховою компанією угоду, в якій визначаються умови відшкодування втрат у зв’язку з несплатою кредитів.

В Україні на початок 2000 р. було видано ліцензій (спеціальні дозволи) на здійснення підприємницької діяльності 262 страховим організаціям.

Форми організації підприємництва характеризують те, яким чином підприємці організують свою справу, як вони взаємодіють один с другим та з одними учасниками підприємництва. Форми організації підприємницької діяльності, що визначені юридично, називаються організаційно-правові форми підприємницьких фірм, які діють на арені українського бізнесу, розглянуто в цій темі.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Инвестиционные посредники | Організаційні одиниці підприємництва

Дата добавления: 2014-01-03; Просмотров: 1014; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2022) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.063 сек.