Вивчення того, якими політичні лідери постають у масовій свідомості

Щодо критеріїв, то основними серед тих, якими оперує сучасна психологія при оцінці політичних лідерів, виступають: прагнення до влади; джерела керівництва; функції в політичній системі; політична активність.

Домінуючим критерієм вираження сутності феномена лідера є прагнення до влади. За ним розрізняють авторитарний і демократичний типии політичних лідерів. Обидва типи приблизно однаковою мірою прагнуть влади, намагаючись досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації влади, в інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він прагне досягти. Так, для авторитарних лідерів головним принципом реалізації влади є примус; для демократичних — переконування. Перші виправдовують своє прагнення величчю та месіанським призначенням, а другі — важливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії.

Згідно з критерієм джерела керівництва також вирізняють два типии лідерів. До першого типу належать ті, для яких характерна впевненість у тому, що їхнє лідерство є результатом наявної в них компетентності, знань, умінь, таланту, обдарованості, а то й геніальності. Ці лідери керуються в своїй діяльності суто внутрішніми чинниками, надаючи собі ролі доленосця, спроможного розв’язати всі політичні проблеми. Такі риси притаманні насамперед авторитарним лідерам, які переконані в тому, що їхнє призначення — вести людство до нових вершин.

До другого типу належать лідери, які надають перевагу суто зовнішнім чинникам, на які вони перекладають як свої успіхи, так і поразки (сприятливі/несприятливі обставини, події, підтримка послідовників чи підступність супротивників тощо).

Третій критерій — функції в політичній системі, що їх виконує той чи інший лідер — ґрунтується на ідеях Г. Лассуела, який запропонував виокремлювати такі їх типи: адміністратор, агітатор, теоретик. Ця типологія дає змогу визначати домінуючі в того чи іншого політичного лідера ознаки. Так, адміністраторові властива ієрархічність у стосунках, надання переваги прийняттю компромісних політичних рішень. Агітатору притаманні харизматичні якості, завдяки яким він привертає на свій бік значну кількість прихильників. Він стає улюбленцем мас за рахунок ефективного популізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Водночас лідер такого типу доволі часто може вдаватися до так званих закулісних методів політичної боротьби. Теоретик відзначається наданням підвищеної уваги розробці перспективних планів політичної діяльності.

Четвертим критерієм класифікації типів політичного лідера є характер їхньої політичної активності. Відповідно до цього критерію можна виокремити лідерів-правоносіїв і пробивних лідерів. Перші відзначаються активністю, готовністю багато зробити заради перебування в центрі політичних подій будь<якого рівня. Другий з означених типів, роблячи вагомий внесок у політичну діяльність, залишається незадоволеним своєю роботою, її результатами. Тому його активність спрямовується переважно на те, щоб розчистити собі дорогу до вищих щаблів влади, і має характер самореклами.

Згідно з цим критерієм розрізняють також лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, володарів, адміністраторів, бюрократів та ін.

Новатори — лідери, які вміють знаходити незвичні, але прийнятні компромісні рішення. Потреба в таких лідерах зумовлене необхідністю стабілізації влади, суспільно-політичної ситуації в країні, зокрема в умовах перехідного періоду.

Консерватори — лідери старого типу, які не бажають приймати складні рішення, брати на себе відповідальність за їхні наслідки. Натомість, вони надають значну увагу реформуванню другорядних сфер, не торкаючись наріжних засад суспільства чи будь<яких окремих систем і процесів.

Володарі — це лідери, які відрізняються певними егоїстичними рисами. Як правило, це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу вони утримують завдяки формуванню нових відносин влади в малих чи великих впливових суспільних або політичних групах.

Адміністратори — це політики<професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв’язок з народом, підкреслюючи свою ідентичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.

Бюрократи — це політичні лідери, які чітко дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності та управлінні.

Будь-яка діяльність є умотивованою. Зважаючи на те, що влада, боротьба за неї наскрізь пронизує політичне життя будь<якого суспільства, цілком правомірно вважати найважливішим мотиваційним джерелом лідерства потребу у владі.

За мотивацією діяльності розрізняють традиційних, легальних (бюрократичних) та харизматичних лідерів.

Традиційні лідери діють за принципом «так робили наші діди і батьки, так робитимемо і ми». Більшість відомих монархів належать саме до цього типу лідерів.

Легальні, або бюрократичні лідери — це лідери «посади і крісла». Їхнє лідерство ґрунтується на підкоренні підлеглих, що зумовлюється не соціальною вагою їхньої політичної діяльності, а наявністю в них відповідного ієрархічного статусу.

Харизматичні лідери уособлюють особистісний тип лідерства. Авторитет такого лідера базується на його особистісних якостях, привабливості задекларованих ним ідей, проголошуваних гаслах.

О.Кудінов пропонує виокремлювати кілька рівнів, що характеризують базові складові психологічного образу політичного лідера65. До першого рівня належать морально<етичні якості, які мають важливе значення в умовах кризи довіри виборців до будь<якої влади: чесність, непідкупність, справедливість, відповідальність. Другий рівень становлять ділові й професійні (компетентнісні) характеристики, а саме: знання наявних у суспільстві проблем, досвід управління, попередні професійні досягнення. Третій рівень: «пробивні якості» політичного лідера, його здібності. Четвертий рівень становлять зовнішні дані: особиста привабливість, солідність, гарні манери. До п’ятого рівня належать комунікативні вміння та навички: переконувати, вступати в контакти, аргументувати, культура мовлення. Сьогодні в політичній психології помітні намагання створити певний сукупний ідеал політичного лідера за наявними в суспільстві пріоритетами, співвіднесення якого з реальним образом сприяло б виявленню «слабких місць» того чи іншого політичного діяча й програмуванню його поступу до політичного Олімпу, визначенню основного змісту та напрямів при створенні політичної реклами. Водночас існує комплекс певних психологічних якостей, завдяки яким людина і стає лідером. Такими якостями є:

Акумулятивність (здатність акумулювати й адекватно виражати в своїй діяльності інтереси конкретних масових угруповань — класів, соціальних груп — й успішно використовувати їх для досягнення своєї мети). Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів загальнонаціонального і загальнодержавного рівнів.

Компетентність. Це поняття детермінується як спроможність кваліфіковано проводити діяльність, виконувати завдання або роботу, використовуючи необхідний набір знань, навичок і ставлень, що дають змогу особистості ефективно діяти або виконувати певні функції, спрямовані на досягнення певних стандартів у професійній галузі або певній діяльності.

Стосовно політичного лідера компетентність уявляється як його всебічна підготовленість до діяльності в сфері політики, суспільних відносин. Ця якість набувається в процесі тривалого навчання, самоосвіти, самовдосконалення.

Наявність чіткої політичної програми (розробка продуманої програми, що відповідає інтересам великих соціальних груп або класів).

Інноваційність. Під інноваційністю розуміється здатність постійно створювати, поширювати й використовувати нові ідеї для розв’язання проблем, При цьому слід зазначити, що для політичного лідера важливе значення має вміння не лише конструювати нові ідеї, а й пропонувати механізми їх практичного втілення.

Велика популярність. Вона досягається завдяки поєднанню іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної діяльності.

У позитивному сенсі тут варто назвати популізм, вдале використання якого («робота на публіку», постійна поява перед людьми і спілкування з ними) є корисним для політичного лідера. Проте непідкріплення популізму конкретними діями може значно зашкодити іміджу лідера.

Політична гнучкість, динамізм. Наявність таких рис забезпечує ефективне генерування альтернативних рішень, запровадження неординарних дій і вчинків, які сприяють досягненню намічених цілей і високо поціновуються населенням.

Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідальність. Ці риси зазвичай притаманні сміливим, рішучим політикам. Вони виявляються в умінні швидко знаходити вихід з критичної суспільної ситуації, брати на себе відповідальність за прийняття рішення, виконувати свої обов’язки на високому рівні.

Гострий розум, політична інтуїція. Будучи вродженими, такі якості мають набувати подальшого розвитку в процесі політичної діяльності. У конкретному вимірі вони передбачають наявність умінь мислити аналітично, критично, неординарно, прораховувати і передбачати можливий перебіг подій і ті результати, до яких вони можуть привести.

Мова політичного лідера (навички культури спілкування і культури мовлення: володіння нормативною лексикою, політичною термінологією).

Володіння політичними технологіями (професійне володіння комплексом спеціальних, цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забезпечують досягнення лідером політичних результатів діяльності; різнобічна обізнаність з політичним маркетингом — системою пропаганди, прояву кращих рис, притаманних самому лідеру або тим, кого він підтримує).

Привабливість лідера (імідж). Поняття «імідж» застосовується переважно для позначення особливого виду образів і уявлень, які широко використовуються різними громадськими інститутами, котрі формують установки в масовій свідомості. Саме таке розуміння іміджу використовується в політичній сфері життєдіяльності суспільства. На його основі розробляються технології роботи з політиками в процесі їхньої підготовки до участі у виборах на посади різного рівня. Основним завданням по створенню такого іміджу виступає конструювання зовнішніх складових «портрета політика», а по суті — «перетворення його на актора, котрий грає певну роль «на публіку». Започатковані на Заході такі технології з часом перетворили виборчі кампанії на своєрідні артистичні шоу. Адже західні кандидати на політичні посади, як правило, є досить відомими в тій чи іншій сфері фахівцями, і реалізація ролі актора абсолютною більшістю з них розглядається лише як своєрідне доповнення їхнього портрета.

Що стосується України, тут складається дещо інша ситуація. Значна кількість людей, які йдуть у політику, не відома або мало відома широкому загалу. За цих умов провідною якістю кандидата на політичну посаду виступає саме «його здібність до перевтілення, перетворення на актора, який би подобався громадянам». При цьому основна увага надається не трансформації і підготовці людини до професійної політичної діяльності з урахуванням можливостей розвитку її здібностей, індивідуально-психологічних якостей, які сприяли б ефективному виконанню нею нових ролевих обов’язків, а фокусуванню на зовнішніх рисах, які можуть забезпечити перемогу над «масами».

Для прикладу можна навести психологічний портрет першого президента України після здобуття нею в 1991 році незалежності Л. Кравчука.

З погляду представників тогочасної української інтелектуально-політичної еліти А. Авдієвського, В. Бар’яхтара, М.Жулинського, Л. Кравчук характеризувався як особа, здатна вгамувати політичні пристрасті, сприяти збереженню громадянського миру й національної злагоди, за будь-яких обставин діяти «зважено, розсудливо, далекоглядно, керуючись виключно інтересами народу України, вимогами закону, дбаючи про надійний захист життя, майна, прав і свобод громадян». До цього портрета додавалися такі риси, як патріотизм, уміння аналізувати, враховувати реалії, робити правильні висновки.

Проте, як засвідчило подальше життя, такі якості задовольняли вимогам Української держави і її народу в перші роки незалежності. Надалі їх виявилося мало. Як справедливо зазначає М. Кармазіна, «кардинальна зміна політичних реалітетів вимагала від особистості не лише здатності до наднапруження, але й великого запасу чеснот і здібностей». У нових умовах актуалізувалася необхідність прояву інноваційності (на противагу діяльності на засадах минулого досвіду), вміння стати «центром, долати розрив між неготовністю та ефективністю».

Вивчаючи «образ», «імідж» Л. Кравчука-лідера, український політолог М. Кармазіна зазначає, що: по-перше, його президентська «грань» по-своєму «нейтралізує тіні радянського минулого в його політичному портреті» (хоча він і залишився сумним символом «нових старих часів»).

Він виявився «спроможним відступитися... від кількадесятирічного радянського й кількасотлітнього російсько-імперського минулого України, поставивши... крапку в її долі окраїни імперії». І, по-друге, — його сьогоденне демонстративне недбання про свій історичний імідж як першого президента. Така негідна поведінка, на переконання М. Кармазіної,

«напевне відбере у Л. Кравчука перспективу бути віднесеним нацією до когорти тих, чиє ім’я й через століття залишатиметься вартим найшанобливішої пам’яті».

Найбільш вагомими моральними якостями, вивченню яких має надаватися пріоритетна увага в оцінці політичного лідера, американські фахівці

вважають:

—відданість інтересам народу, суспільства, яка виявляється в простій і зрозумілій для електорату формі, виключаючи двозначність тлумачень;

—альтруїзм, безкорисливість, турбота про благо інших, прагнення допомогти знедоленим, особиста сором’язливість, зовнішній вигляд тощо;

—чесність і порядність;

—релігійність. Передумовою акцентування на цій якості є те, що релігійний політик сприймається зазвичай як такий, що дотримується моральних орієнтирів і норм, позначених чіткою спрямованістю. У нерелігійного політика, стверджують психологи, ці риси нечіткі, невизначені, неоднозначні, що знижує довіру до нього;

—ставлення до родини, близьких людей (статус «доброго сім’янина» вважається одним з показників моральності політичного лідера).

Інтелектуальність політика — другий промінь означеної моделі — вимірюється його освіченістю, загальною і професійною ерудицією, глибиною розуму, що виявляються в розумінні сутності процесів, які відбуваються в країні, знаннях щодо їх причинно-наслідкових зв’язків, умінні висувати конструктивні ідеї і пропонувати способи вирішення проблем розвиненій інтуїції, що допомагає передбачати можливі події, вибудовувати надійні прогнози тощо.

Особистісний потенціал політичного лідера оцінюється за його працездатністю, цілеспрямованістю, рішучістю, стресостійкістю, здатністю до саморозвитку і самовдосконалення.

Важливими є:

1. Природні якості: а) зовнішні дані; б) психологічний тип особистості; в) комунікативні здібності; г) рефлективність; д) емпатійність.

2. Набуті (в процесі виховання, навчання, професійної діяльності) якості: а) моральні цінності; б) фізичне та психічне здоров’я; в) володіння навичками міжособистісного спілкування; г) життєвий досвід; д) професійна компетентність; е) рівень загальної культури; є) захоплення.

3. Соціальні характеристики: а) офіційна посада; б) походження;

в) зв’язок з різними соціальними группами; г) родинний стан; д) суспільна діяльність.

4. Політичні характеристики: а) політична платформа; б) партійна символіка; в) партійна діяльність88.

Щоправда, як стверджує Д. Ольшанський, жодного «стійкого» набору» рис політичного лідера немає і не може бути в принципі.

Традиційними моментами, на яких акцентують увагу дослідники і з якими ототожнюється імідж політика (з погляду набуття ним рольової позиції політичного лідера), найчастіше виступають: зовнішність, манера говорити, поведінковий малюнок, біографічний фактор. Хоча існує й інша думка. Наприклад, В. Зливков вважає, що «на тему кольору шкарпеток та їх довжини було написано так багато», що немає сенсу йти цим протореним шляхом. Розглядаючи психологічні складові майбутньої перемоги у виборчій кампанії «Президент-2004», науковець бере за основний критерій ступінь прагнення влади.

1. Гендерні підходи до явища політичного лідерства: європейський та український досвід

На сьогоднішній день й надалі актуальною та популярною темою залишається гендерна тематика явища політичного лідерства. Без гендерного підходу, тобто без з’ясування ролі жінки й чоловіка в сучасному суспільстві, тих специфічних внесків, які кожний з них робить у розвиток суспільства, неможливо сьогодні уявити будь-яке серйозне психологічне, політологічне чи інше наукове дослідження.

Більшість дослідників вважає, що гендер, на відміну від поняття статі, стосується не суто біологічних чи анатомічних властивостей, за якими відрізняються чоловіки й жінки, а соціально сформованих рис “жіночості” та “мужності”. Тобто поняття гендер означає психологічну, соціальну та культурну відмінність між чоловіками й жінками. З’ясовуючи сутність гендерного підходу, необхідно розрізняти такі поняття, як: рівність прав, рівність статей та рівність можливостей. При цьому “рівність статей” ні в якому разі не передбачає уподібнення статей, ігнорування статевих психологічних відмінностей.

“Рівність прав” в нашому розумінні означає наділення відповідними правовими гарантіями осіб жіночої та чоловічої статі в усіх сферах людського буття. Питання про рівність прав повинне враховувати специфіку чоловіків і жінок, їх статеві особливості, потреби, інтереси й уподобання.

Традиційно лідерство як соціально-психологічний феномен вивчалось майже без врахування гендеру, тому що лідерська роль апріорно вважалась маскулінною. На керівних державних посадах, а також у масових громадсько-політичних організаціях, партіях в основному перебувають чоловіки, які й формують політику держави в її власне “чоловічому вбранні”. Проте логічно припустити, що жінка-політик зможе більш компетентно оцінити проблеми жінок, що вона буде більш розумно, більш чутливо, більш адекватно представляти жіночу частину людства. Так само політику чоловічої статі простіше і зрозуміліше репрезентувати інтереси чоловіків як природно близької йому біо-психо-соціальної групи.

Як зауважує В.О.Татенко, “...жіноче лідерство вибудовується не по одному, а принаймні одночасно по двох векторах: загальнолюдському і власне жіночому. Щоб стати лідером жінка повинна довести чоловікам і жінкам, що вона краща за них у виконанні соціальних ролей і функцій загального значення і довести, що вона ближча за інших жінок до ідеалу “жіночого”. Ідентичний механізм лежить в основі формування і розвитку “чоловічого” лідерства”.

Питання ґендерної рівності стали в багатьох країнах темою різноманітних досліджень у політичній сфері, сфері освіти, громадської думки, зайнятості та міграції, здійснена розробка ґендерних індикаторів, підготовлені методичні матеріали для розробки ґендерно врівноважених бюджетів, розроблені концепції ґендерної політики тощо.

Водночас в Україні здійснюється демонстрування маргіналізації цих питань, формальний підхід до їх занесення у порядок денний вищих органів державної влади. Вони стають частиною політичного порядку денного під впливом та тиском міжнародних організацій, окремих жіночих груп, залишаючись певним реверансом у бік міжнародного співтовариства.

Особливо гостро постає питання жіночого лідерства щодо прийняття рішень на державному, адміністраційному рівнях. Актуальним є дослідження та розвиток інституту жіночого політичного лідерства, який передбачає обіймання жінками вищих керівних посад у політичних організація, прийнятті владних рішень.

Сьогодні від 37 до 45% парламентарів у Данії, Фінляндії, Норвегії і Швеції становлять жінки. Перше місце посідає Швеція: 45% жінок у парламенті, тоді як середня частка жінок у парламентах демократичнихкраїн світу становить усього 15%. Та навіть незважаючи на високу політичну мобілізацію жінок, політика у Північних країнах залишається ієрархічно структурованою і стратифікованою відповідно до статі. Жінки досі недопредставлені в політичній владі, насамперед у політичній і стратегічній еліті. Водночас цікаво відзначити, що жінки набагато краще представлені тут у найвищих ешелонах влади, ніж, наприклад, у бізнесі.

Одним з факторів все ж високого представництва жінок у політиці Північних країн є виборча система, що базується на пропорційному представництві (а не на мажоритарній системі), де кожний виборчий округ має лише одне місце для свого представника. Іншим чинником є відкритість процедури висунення кандидатів. Значний вплив мають також соціально3економічні фактори: представництво жінок зазвичай є вищим у кранах з високим рівнем зайнятості і освіченості жінок, де суспільні обставини дозволяють жінкам поєднувати сімейні обов’язки і роботу або ж інші суспільні заняття (цікаво, що у таких країнах, як Німеччина і Нідерланди, де представництво жінок у політиці є вагомим, ревень зайнятості жінок є досить низьким). Ще одним чинником є система соціального захисту з її загальним наголосом на егалітаризмі (наприклад, соціальна, економічна, регіональна рівність). Значна увага у дослідженнях приділяється колективним діям жіночих організацій і мереж як всередині, так і поза політичними партіями, спрямованим на зростання участі жінок у політиці. У багатьох країнах із значним представництвом жінок у вищих ешелонах влади використовується принцип квот. Найкращим прикладом такої стратегії є Норвегія.

Скандинавські вчені наголошують, що для мобілізації жінок і залучення їх до політики необхідно поєднувати дії «зсередини» із тиском «ззовні». Необхідними є як сильне громадянське суспільство з радикальними жіночими рухами феміністського спрямування, так і жіночі організації, прикріплені до політичних структур (наприклад, жіночі партійнополітичні асоціації, секції чи мережі). Досвід Північних країн показує, що існує ціла низка питань (догляд за дітьми і політика гендерної рівності, політика проти жорстокості і сексуального насилля над жінками й ін.), яким було приділено належну увагу передусім у результаті підвищеного представництва жінок у політиці. За таких умов змінюється не лише зміст політики, а й загальна політична культура і поведінка політичних діячів один до одного. Таким чином, збільшення представництва жінок у політиці є надзвичайно важливим для суспільства явищем не лише як показник рівності і демократії, а й як каталізатор зміни змісту і практики політики.

Одним з реальних механізмів, за допомогою якого можливо досягти рівності жінок та чоловіків, є принцип паритетної демократії, тобто гарантії рівного статусу на всіх рівнях прийняття рішень і у всіх владних структурах за допомогою квот. Проте, загальновизнаної думки з приводу розмірів таких квот та відповідності їх настановам демократичного суспільства досі не існує. В світовій практиці існують досить вдалі приклади паритетності, зокрема – в скандинавських країнах представництво обох статей на всіх рівнях влади визначає співвідношення не менше 40%, але не більше 60%. Нині ще досить важко визначити, яка із світових моделей паритетної демократії більше підходить Україні, проте немає жодних сумнівів, що збільшення участі жінок у сфері прийняття державно важливих рішень сприятиме гармонізації державного управління, зокрема, забезпечить поворот до соціальної політики.

Якщо серед загальної кількості державних службовців, як керівників, так і спеціалістів, домінують жінки (відповідно 52, 5% і 81%), то із просуванням по службі їх питома вага стрімко зменшується, досягаючи лише 8, 3% у першій посадовій категорії керівників. Таким чином, розподіл жінок за рівнями державного управління в Україні можна охарактеризувати як «піраміду» участі жінок с сфері прийняття рішень. Оскільки загальний освітній рівень жінок, що працюють в сфері державного управління, навіть перевищує освітній рівень чоловіків, вони мають необхідну професійну кваліфікацію і ті самі кар’єрні прагнення, необхідність пом’якшення ґендерного розриву в представництві жінок не викликає сумніву.

Хоча частка працюючих жінок, що мають вищу освіту, значно перевищує відповідний показник для чоловіків, в більшості галузей жінки посідають нижчі посади, зайняті виконанням малокваліфікованої роботи з обмеженими можливостями професійного зростання і, внаслідок цього, отримують нижчу заробіну плату.

Ігнорування проблеми ґендерного розриву у рівні заробітної плати в подальшому може призвести до загострення «фемінізації» бідності, оскільки вже нині жінки нашої країни стикаються з більшим ризиком опинитися за межою бідності. Найменш захищеними при цьому виявляються одинокі жінки пенсійного віку та матері-одиночки.

Загалом слід зазначити, що конструктивне поєднання гендерних ролей в політичній діяльності, пропорційна представленість в ній лідерів від жінок і чоловіків суттєво збагачує суспільство, стимулює його творчу енергію, оптимізує процес прийняття рішень. Необхідно також брати до уваги, що інтереси тієї чи іншої соціальної групи можуть бути належно враховані, якщо їх представники становитимуть не менше як 30 відсотків від загальної чисельності осіб, які причетні до прийняття політичних рішень.

Проте, як свідчать результати досліджень, ставлення до жінок-лідерів, зокрема політиків, в нашому суспільстві є досить упередженим. В суспільстві побутує думка, що жінці не місце у великій політиці. Жінки, які усупереч існуючій традиції обійняли високі посади, за даними досліджень суспільної думки, є ізольованими та маргіналізованими як політики «не тієї» статі.

Наступна проблема, з якою можна зустрітися, пов’язана з досить розповсюдженою думкою ряду дослідників щодо відсутності суттєвих відмінностей між лідерською поведінкою жінок і чоловіків. Дійсно, в цій поведінці є чимало подібного. І чоловік і жінка можуть у соціальній ролі політичного лідера стверджуватись як людина взагалі (загальнолюдський вектор). Але, наголосимо на тому, що вони можуть проявити себе ще й у гендерній ролі чоловіка і жінки (вектор “іншості”). Саме за таких умов вони отримають можливість максимального самоствердження і самовиявлення, а отже будуть спроможні більш ефективно виконувати свої соціальні функції.

Так, відзначається різниця між стилями роботи жінки-політика та політика-чоловіка. Помітною є тенденція запровадження свого “жіночого стилю”. Це означає, що починає змінюватись сам стиль ділових стосунків, вони стають гнучкішими, багато правильних рішень приймаються виважено, з урахуванням інтуїції, властивої, як правило, жінкам.

Необхідно сказати, що питання про стиль роботи – доволі суперечне і багато в чому залежить від суб’єктивної точки зору – хто не хоче бачити жіночого стилю в політиці, той його не помітить. У більшості випадків відзначаються позитивні якості жінки-політика. Наголошується, що жінки більш терпимі в спілкуванні з іншими, прагнуть в більшій мірі досягти гармонії і тому надають перевагу компромісу, а не конфронтації, колегіальному, а не ієрархічному способу прийняття рішень. У жінок більш прагматичний підхід, порівняно.

Крім того, жінки, які за тих чи інших ричин включаються в політичну боротьбу, мають схильність до радикалізму, що в окремих випадках переходить в екстремізм. Це також відзначається однією з негативних рис жінок як політичних лідерів. Відмічаються відмінності в проблемах, які політики-жінки та їх колеги-чоловіки визнають найбільш актуальними. Наприклад, жінки більше переймаються соціальними проблемами та більш активно підштовхують уряд до їх вирішення. Крім того, вони менше впевнені у завтрашньому дні та більш обачні, ніж чоловіки, і тому більше уваги приділяють таким питанням, як податок на охорону здоров’я, дитячі установи та пенсії. Тобто ефект, якого прагнуть досягти жінки-політики – “волюднити” інтереси.

Дата добавления: 2014-01-03