Тема 3. Регіон в системі територіального поділу праці

План

1. Поняття про територіальний поділ праці.

2. Територіальна організація виробництва.

3. Форми територіальної організації виробництва.

4. Сутність і структура регіону.

1 питання

Територіальний поділ праці (ТПП) – об’єктивний процес спеціалізації країн або окремих частин країни на виробництві певних видів товарів чи послуг і обмін ними.

У процесі ТПП формуються функції окремих територій, населених пунктів, підприємств. Об’єктивною передумовою та базою для розвитку ТПП є диференціація географічного середовища (особливості диференціації виступають факторами ТПП): неоднакова наділеність окремих територій природними благами (так, наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості), відмінності між людьми за історично сформованими трудовими навичками, відмінність економіко-географічного положення та історія освоєння. З другої половини XX століття ТПП перебуває під впливом науково-технічного прогресу. Напрями впливу включають:

1) зменшення залежності територіального поділу праці від ресурсного потенціалу (це демонструє спеціалізація економіки Японії, Південної Кореї, Тайваня, Сінгапуру, Гонконгу);

2) концентрація зусиль на створені спеціалізованих галузей виробництва. Внаслідок подібних відмінностей виготовлення одного і того же товару на різних територіях буде вимагати різних затрат. Зосередити виробництво продукції слід там, де витрати будуть найменші, відмовившись від виготовлення товарів, виробництво яких ефективніше десь-інде. Це положення базується на “теорії абсолютних переваг”, що її створив Адам Сміт. Згодом англійський економіст Давид Рікардо показав, що навіть у тому випадку, коли країна виготовляє всі товари ефективніше за інших країн, їй вигідно зосередити свої зусилля на виробництві тільки тих товарів, де її переваги особливо великі (де відносні вартості є найменшими). Ця теорія має назву “теорія відносних переваг”. Приклад: за даними на 1990 рік продуктивність праці на японських та німецьких підприємствах склала лише 83% від американських. США мали перевагу у виробництві продуктів харчування, а Японія – у виробництві автомобілів, автообладнання та комплектуючих, побутової електроніки, сталі та металовиробах.

В теоріях класиків політекономії головним фактором, що визначав раціональну структуру виробництва і обміну, були трудові витрати. В 1930-і роки шведські економісти Е. Хекшер та Б. Олін розвили теорію ТПП, в основу якої поклали співвідношення взаємозалежних факторів виробництва. Положення теорії Хекшера-Оліна:

1) країни (регіони) повинні вивозити продукти інтенсивного використання надлишкових факторів виробництва та ввозити продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів;

2) в міжнародній (міжрегіональній) торгівлі за відповідних умов здійснюється вирівнювання факторних цін;

3) вивіз та ввіз товарів можуть замінюватись переміщенням факторів виробництва.

Територіальний поділ праці має наступні види (класифікація Ю. Саушкіна – радянського економіко-географа):

1) генеральний – ТПП між країнами та великими економічними районами;

2) внутрішньорайонний – ТПП між економічними районами внутрі країни або між адміністративними одиницями внутрі району;

3) ТПП навколо економічного центру (це може бути місто або підприємство, яке має свої філії в інших невеликих населених пунктах). З центрального підприємства до інших територій йдуть комплектуючі, інвестиції тощо. З приміських територій надходить сільськогосподарська продукція в місто;

4) постадійний ТПП – території спеціалізуються на різних стадіях виробництва;

5) фазовий ТПП – одна й та сама продукція надходить з різних місць до одного центру протягом року;

6) епізодичний ТПП – райони або країни обмінюються якимись товарами час від часу, не постійно.

2 питання

Територіальна організація виробництва (ТОВ) – науково обґрунтоване розміщення взаємопов’язаних територіальних поєднань виробництва (галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів). Це упорядкований, урегульований процес розміщення господарства в межах країни або регіону.

Стадії формування ТОВ Радянського Союзу (за О. Топчієвим).

1. Поодиноке розміщення виробництв (перші п’ятирічки, 1930-і роки). Ста-вилась мета отримати потрібну кількість продукції з мінімальними витратами.

2. Перехід до агломерованого (групового) розміщення підприємств на незначній відстані одне від одного, що мають спільну інфраструктуру (1945-1960-і роки).

3. Встановлення зв’язків між підприємствами різних територій на основі завершених стадій виробництва, формування ТВК (1970-і роки).

Види структур ТОВ.

1. Галузева структура. Це склад, співвідношення між окремими галузями та виробництвами на даній території, що відображає внутрішньо районний поділ праці.

2. Функціонально-управлінська структура. Характеризує ієрархічно впоряд-ковану систему устрою і підпорядкування виробничих об’єктів.

3. Просторова (територіальна) структура. Це співвідношення окремих форм територіального зосередження виробництва на основі стійких зв’язків.

Елементи територіальної структури.

І Просторові елементи (економічні райони; підрайони; області).

ІІ Локальні виробничі утворення у вигляді вузлів, центрів, пунктів.

Промисловий пункт – промислове підприємство з поселенням, яке виникло біля нього (наприклад, шахтарське поселення).

Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а частіше – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення та обслуговуються спільною інфраструктурою (наприклад, райцентри).

Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднується тісними виробничими та виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень (обласні центри).

В Україні налічується близько 70 вузлів, більшість яких знаходиться у Донбасі та Придніпров’ї.

Промислова агломерація поєднує попередні утворення.

3 питання

Суспільний та територіальний поділ праці крім того, що формує спеціалізацію окремих виробників територій, стає передумовою для інтеграції підприємств, налагодження сталих зв’язків між ними. Процес цей знаходить свій прояв в утворенні форм територіальної організації виробництва. Форми суспільної організації виробництва: концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування, диверсифікація. Розглянемо детальніше кожну з них.

1. Концентрація – будь-яке виробниче укрупнення, яке виявляється або в рості виробничих потужностей одиничних підприємств, або в централізації виробництв.

Вона характеризується зростанням кількості великих підприємств, зосередженням на них великої кількості засобів виробництва, працюючих, а отже і об’єму випуску продукції.

Переваги: 1) комплексне виготовлення кінцевого продукту;

2) повне використання сировини і матеріалів;

3) забезпечення повного циклу “наука → технічні розробки → інвестиції → виробництво → збут”

Недоліки даної форми:

1) невисока мобільність підприємств;

2) громіздка структура управління;

3) надмірне навантаження на природне середовище;

4) ціни продукції через звертання радіусу перевезень.

Подібна форма ефективна для електроенергетики, металургії, нафтохімії, ВПК, машинобудування.

Результатом концентрації виробництва стають наступні тенденції:

1) Радикальна зміна географії видобувної промисловості, освоєння в місцях зосередження обробної промисловості не тільки кращих та середніх, але й гірших природних ресурсів;

2) Наближення первинної переробки до місця видобутку сировини та палива, виробництва електроенергії, посилення просторового розриву між видобувними та обробними галузями;

3) Збільшення залежності працемістких галузей виробництва від розміщення трудових ресурсів;

4) Зростання взаємообумовленності концентрації промислового виробництва та інших галузей господарства: транспорту, будівництва, сільського господарства, нематеріальної сфери.

В результаті концентрації формуються так звані економічні ядра – основа регіональ-них соціально-економічних систем.

2. Спеціалізація – орієнтація на виробництві продукції або її складових, яке відбувається в самостійних галузях і на відокремлених підприємствах.

Підприємства виробляють один продукт, його окремі вузли і деталі. Відповідно існує:

а) предметна спеціалізація (випускається завершена продукція: енергетичне, частково транспортне машинобудування);

б) подетальна та повузлова спеціалізація (на окремих підприємствах випускаються частини, вузли готової продукції: автомобілебудування, тракторо- та комбайно-будування, виробництво підшипників);

в) технологічне (здійснюється випуск напівфабрикатів та заготовок виробництво литва, ковальсько-пресового устаткування).

Приклад: Полтавський автоагрегатний завод виготовляє гальмову апаратуру для автопідприємств України.

3. Кооперування – організація виробничих зв’язків між самостійними підприємствами у виготовленні певної продукції. Існує:

1) внутрішньо районне,

2) міжрайонне,

3) міжнародне кооперування.

Приклад: КРАЗ отримував продукцію від 135 підприємств для збирання автомобілів.

4. Комбінування – технологічне та адміністративне поєднання на одному підприємстві кількох виробництв різних галузей в умовах безперервності і постійності технологічних процесів.

Форми комбінування:

- на основі послідовної обробки сировини (чорна металургія: чавун – сталь – прокат);

- на основі комплексної переробки сировини (кольорова металургія, молочно- та мясопереробна промисловість);

- на основі відходів основного виробництва (розвиток гідролізно-дріжжьової промисловості на базі відходів переробки льону, отримання сірчаної кислоти з відходів коксування)

Переваги комбінування:

1. Економія на транспортних витратах.

2. Можливість комплексно використовувати сировину.

3. Оперативність управління.

Поширена ця форма в металургії, харчовій, текстильній, лісопереробній промисловості.

4 питання

Одиницею районування виступає економічний район (соціально-економічний, суспільний район).

Економічний район – це територія, що вирізняється всередині країни спеціалізацією та структурою виробництва, природними та людськими ресурсами, а також економіко-географічним положенням.

Районоутворення – об’єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних систем, що проходить незалежно від його пізнання.

Процес районоутворення відбувається під впливом багатьох факторів.

1. Територіальний поділ праці і сформовані на його основі територіально-виробничі комплекси.

2. Виробнича матеріально-технічна база. Основні фонди підтримують існуючу спеціалізацію району навіть тоді, коли вичерпано умови, що визначили будівництво великих промислових об’єктів. Діючі підприємства продовжують працювати, закріплюючи створену спеціалізацію.

3. Вплив великих міст. Кожне місто як великий економічний центр вливає на навколишню тяжіючи до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.

4. Економіко-географічне положення. Воно визначає спеціалізацію господарства, можливості для встановлення міжнародних економічних зв’язків, обумовлює особливості територіальної структури продуктивних сил. Так, наприклад, вихід Причорноморського економічного району до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, риболов-ства, рибопереробки. При цьому формується фронтально-приморський тип територіальної структури продуктивних сил.

Економічні райони бувають двох типів (див. схему 1)

1) галузеві (спеціальні),

2) інтегральні (загальні).

Вони формуються під впливом різних чинників (дивись схему 1).

Районний господарський комплекс складається з наступних груп галузей:

1) спеціалізовані. Вони посідають велику частку в господарстві району, міжрайонному обміні продукції. Ними можуть бути галузі промисловості та сільського господарства;

2) допоміжні. Формуються як супутні до спеціалізованих. Забезпечують профілюючі виробництва необхідними матеріалами, устаткуванням; зайняті переробкою відходів основних виробництв, будівництвом і ремонтом.

3) обслуговуючі. Задовольняють місцеве населення промисловими та продовольчими товарами.

Схема 1. Типологія економічних районів

При визначенні спеціалізації господарства використовують ряд показників:

1. Коефіцієнт спеціалізації

К_с = ·100%, де

i – вартість товарної продукції і –тої галузі господарства n –го району;

І – вартість товарної продукції господарства n –го району

Замість вартості товарної продукції в якості критерію можна використовувати:

а) частку основних та оборотних фондів;

б) частку зайнятих працівників.

2. Коефіцієнт локалізації галузі на території району

=:, де - частка і –тої галузі в господарстві n –го району;

- частка і –тої галузі в господарстві країни

Галузь вважається спеціалізованою, якщо >1

3. Коефіцієнт міжрайонної товарності

ʆ_іⁿ =- , де - вивіз продукції і –тої галузі із n –го району;

- ввіз продукції і –тої галузі в n -ний район;

- обсяги виробництва і –тої галузі в n –ному районі.

4. Коефіцієнт виробництва на душу населення

=: , де - населення в n -ному районі;

Н – населення в країні.

Дата добавления: 2014-01-03