Список літератури

Гід журналіста. - К., 1999. - С. 47-59.

Кузнецова О. Аналітичні методи в журналістиці. - 2-ге вид., допов. -Львів, 1997.

Тертьічньїй А.А. Расследовательская журналистика. - М., 2002 -СІ 00-261.

Фихтелиус Зрик. Десять заповедей журналистики. - Взрнамо, 1999 -С. 29-50.

Детальніше див.: Федченко П.М. Історія української літературної критики. - К., 1988.

15. ХУДОЖНЬО-ПУБЛІЦИСТИЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ

15.1. Публіцистика та її природа

Необхідність виділення й окремого тлумачення публіцистики поясню­ється декількома причинами. По-перше, великим значенням, яке вона має у житті суспільства. Будучи сьогодні одним з потоків журналістської інфор­мації, публіцистика функціонувала і продовжує функціонувати і поза ЗМІ. По-друге, публіцистика у пресі, на телебаченні відіграє не тільки особливу роль, але й своєрідно впливає на інші потоки журналістської інформації. По-третє, як і будь-яке важливе явище духовного життя, публіцистика зазнає постійних змін, трансформується, набуваючи певних нових властивостей.

Слово "публіцистика" (від лат. риЬІісш - суспільний, народний) прийш­ло до нас з німецької, звідки було запозичене також польською, російською, болгарською, чеською та іншими слов'янськими мовами. Зокрема, в українській, мабуть, одним з перших його широко почав вживати І. Франко. Натомість його майже не використовують в англосакських мовах, хоч воно і зафіксоване в енциклопедіях і наукових словниках. (У побутово-практичному житті англійці й американці публіцистом називають агента торгової реклами. Потік журналістської інформації, який ми називаємо публіцистикою, там іменують словом "журналізм").

Спочатку публіцистом називали того, хто займався цивільним правом, а згодом усіх, хто виступав з правових і загалом суспільних питань. У більшості словників, енциклопедій слово "публіцист" пов'язується із виступами на актуальні суспільно-політичні теми, з роботою у ЗМІ.

В. Даль пов'язував це слово з поняттям "публіка", "публічне право". На його думку, "публіцист, письменник, більш газетний, журнальний, із сучасних, загальних питань, з народного права".

Публіцистика не як термін, а як певне суспільно-творче, духовне явище значно давніше від журналістики і навіть друку. Першими публіцистами древності були оратори, проповідники, священики. Один з відомих католицьких церковних діячів сказав: "Якби апостол Павло жив сьогодні, він був би публіцистом".

Із поширенням письма публіцистика фіксується з допомогою знаків, із винайденням друкарського верстата набуває масового поширення, не припиняючи, однак, усного функціонування. Усна публіцистика наново відроджується і набуває масових масштабів з огляду на виникнення радіо й особливо телебачення. Нові можливості розповсюдження публіцистичного тексту дає всюдисущий Інтернет.

Історія журналістики, літератури, політичної думки, аналіз праць чи принагідних висловлювань, присвячених публіцистиці, переконує нас у то­му, що цим словом, принаймні у нас, прийнято називати хоч і близькі, та все ж не тотожні явища. Тому, на нашу думку, доцільно розрізняти пуб­ліцистику у широкому і вузькому, професійно-журналістському значенні слова. Публіцистика в широкому значенні слова охоплює всі публічні вис­тупи на актуальні суспільно-політичні теми, а отже, майже всі журналістсь­кі виступи. Без сумніву, публіцистика - своєрідна ділянка духовної культури, вид творчої діяльності, вираженої у живому і писаному слові, звуці, зображенні. Вона споріднена, нерозривно пов'язана з наукою, мистецтвом, філософією, релігією, але не є, як каже Микола Шлемкевич, жодною з них.

Трактуючи публіцистику у найширшому значенні слова, М. Шлемкевич зрікається її точної логічної дефініції. Він вважає, що публіцистика не має специфічного предмета, що предмет її є водночас предметом, яким займаються і наука, і мистецтво, і релігія. Немає, на його думку, якоїсь "спеціальної публіцистичної методи". З огляду на це він відносить до публіцистики найдавніші промови і послання, що ними користувався найбільший публіцист християнства апостол Павло, промови Демосфена і Цицерона, газетну і журнальну статтю, есе, ескізи, розвідки. Поряд живуть і навіть процвітають старі форми ораторства, створюючи наймодерніші типи публіцистики в радіопередачі й телевізії. До публіцистики автор відносить і "особливо актуальні, пекучо-теперішні праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту, які не вміщуються в поняття релігії, мистецтва, науки"".

Поділяючи думки М. Шлемкевича про публіцистику як складне, суперечливе, нечітко оформлене явище, зв'язане з наукою, мистецтвом, релігією, свою дефініцію публіцистики пробує дати професор Йосип Лось: "На нашу думку, - зазначає автор, - це словесна сфера моделювання свідомості, вияв незгасної активності, динамізму людського духу, політичне і морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохоплюючий засіб формування особистості, площа вияву інте-

¹ Детальніше див.: Здоровега В. У майстерні публіциста. - Львів, 1969. - С.7-24.

Див.: Федченко П.М. Преса та її попередники. - К., 1969. - С.8.

Шлемкевич М. Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики) // Верхи життя і творчості.

Нью-Йорк; Торонто, 1958. - Т.5. - СІ 11-112.

ресів і вартостей людей, суспільних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності".

Право на існування мають різні тлумачення складних духовних явищ, однозначності тут досягти важко. У цьому випадку підмічені суттєві рис публіцистики - активність, динамізм, здатність формувати особистість втілювати культурну ідентичність. Однак набір певних ознак явища не да цілісного уявлення про нього. Розуміючи складність і неоднозначніст самої публіцистики, її простори без видимих берегів, у визначенні все-та має бути дана відповідь, що таке публіцистика (діяльність, вид творчості), які функції виконує і якими засобами володіє для виконання своїх завдань. Ключове слово "моделювання" - це спрощене, схематично-інформаційне відтворення чогось реального, багатогранного, цілісного. Що ж стосується арсеналу впливу на особистість, своєрідності змісту і форми, то у визначенні про них ні слова. А, до речі, М. Шлемкевич все-таки веде мову про публіцистику як про розплавлену лаву, яка ще не знайшла свого місця в науці, мистецтві.

У 60-х і наприкінці 80-х років минулого століття відбулися досить по­мітні у журналістських колах дискусії щодо природи публіцистики, ролі у суспільному житті, її змісту і форми. У цих суперечках брали активну участь як дослідники Ю. Лазебник, Є. Прохоров, Д. Прилюк, П. Москален­ко, В. Ученова, так і багато публіцистів. Сформувалися у чомусь спільні, а у чомусь відмінні концепції, підходи. Домінуючим став функціональний підхід до цього виду творчості. Було б наївно перебільшувати їхнє значення, але якийсь опосередкований вплив на журналістську практику вони мали. Публіцистика відіграла неоціненну роль у збудженні суспільної, зокрема і національної, свідомості.

Виявився цілком можливий і логічно, а, головне, практично виправда­ний погляд на публіцистику у більш вузькому значенні цього слова. Що ж стосується багатьох наукових, художніх, філософських та інших творів, то у цьому випадку доцільніше вести мову про їх публіцистичність.

Публіцистика у вузькому значенні слова, власне публіцистика - своє­рідний вид літературної творчості з певними, властивими їй особливостями і внутрішніми закономірностями. Якщо публіцистика у широкому трак­туванні слова справді не становить цілісного внутрішнього утворення, то власне публіцистика дає підстави для розгляду її з погляду функцій, предмета й особливо змісту, форми, методу пізнання і відображення дійсності. Зрозуміло, у чомусь вони збігаються з іншими потоками соціаль­ної інформації, з тією ж наукою, філософією, іншими видами журна­лістської інформації, а у чомусь є специфічними, особливими. Публіцисти­ка як один із потоків мас-медійної інформації не може не виконувати чи не

сприяти виконанню головних функцій ЗМІ - оперативного інформування, тлумачення подій і фактів, вираження і формування громадської думки, масової свідомості, управління соціальними процесами тощо. Однак ці свої завдання у загальному контексті газети, програмах телебачення і радіо вона реалізує шляхом прямого впливу на свідомість людей, шляхом формування відповідних поглядів, соціальних установок, домагаючись відповідних практичних результатів. Цим публіцистика відрізняється від подієвої, науково-просвітницької, естетичної інформації, як і від навіть най­актуальніших філософських, соціологічних трактатів. Від подієвої інформації тим, що не просто повідомляє, а осмислює події, від науково-просвітницької інформації, а також від наукових трактатів - своєю практичною цілеспрямованістю, спонукальністю до відповідних вчинків, своєрідністю підходу до буденних явищ різних сфер діяльності людини. Зрештою, публіцистиці властива специфічна мова і спосіб впливу на аудиторію, спорідненість з ораторським мистецтвом.

Об'єктом публіцистики, як і науки та мистецтва, є реальна суспільна дійсність у всій її складності й взаємозв'язках (беручи до уваги економіку, виробництво, право, побут, мораль тощо). Предмет же публіцистики (тобто вичленувана з метою пізнання частина, "сектор" об'єктивної дійсності) -насамперед соціальні стосунки між людьми, соціально-політичний, людинознавчий аспект виробничих, економічних, морально-етичних, мистецьких і всіляких інших явищ. Йдеться, отже, про відносну самостій­ність підходу до життя, який відрізняється від наукового і зближується з художнім.

Це, як свідчить досвід і як видно з опитувань, є однією з причин попу­лярності, читабельності публіцистики. Талант публіциста органічно охоп­лює здатність автора бачити у повсякденному житті суспільно значиме, морально-етичний смисл як незвичних, так і буденних явищ. Йому мало зафіксувати те чи інше виробниче, технічне, наукове питання. Він про-

П^'СКаЄ ЇХ Че^СЗ СВОЮ Ч^ТЛИВ^⁷ иупту ИДоб Стати ттоб^пИМ тту^пітталтпм

необхідно, крім усього іншого, здолати ніби два бар'єри: якомога глибше знати об'єкт дослідження, а також вміти перебороти вузькопрофесійний підхід до реалій життя, побачити і розкрити для інших взаємозв'язок явищ, їхній внутрішній соціальний зміст. Інакше, як це нерідко буває, його писання чи оповідь може у ліпшому разі зацікавити окремого фахівця. Сучасні ЗМІ дуже мало говорять (і у цьому їхня слабкість) про те, що зробити в реальному житті, щоб знайти шлях його дальшого розвитку, ви­ходу із кризового стану. І одна з причин у тому, що відсутня талановита, мисляча публіцистика. Публіцисти, якщо вони є, продовжують викривати, сварити і сваритися. Наші ЗМІ дуже важко відходять від потрібної у певний історичний момент мітинговості.

¹ Лось Йосип. Правда слова // Публіцистика і тенденції розвитку світу. - Львів, 1999. - С.9.

Отже, своєрідність і структура змісту — те, що суттєво виділяє пуб­ліцистику з-поміж інших потоків журналістської інформації і зближує її з наукою, політологією, соціологією, філософією. Іноді настільки, що вони зливаються. Не випадково найліпші публіцисти сьогодні - це політологи, соціологи, філософи, люди, які вміють професійно аналізувати дійсність, володіють відповідною методикою дослідження соціальних явищ.

"Публіцистика починається там, де є мисль", - любив повторювати ві­домий публіцист А. Аграновський, один з тих, хто своїми публікаціями значною мірою стимулював перебудовчі процеси у колишньому Союзі. "Публіцистика, - писав він, - повинна будити думку. Коли літератор, сідаючи за стіл, шукає новий поворот теми, новий сюжет, нові слова, все це робиться для того, щоб повести читача дорогою думки... Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре мислить".

У подієвій інформації зміст зводиться, як правило, до повідомлення про подію, тобто тема інформації, кажучи умовно, майже збігається з відображеним об'єктом. Тема ж публіцистичного твору - не тільки об'єкт відображення, але й певне питання, проблема. Тут важлива не тільки новизна фактів, а насамперед новизна думки. Якщо вдатись до аналогії і скористатись термінологією кібернетики, то у змісті публіцистичного твору домінує програма суб'єкта над програмою об'єкта. Вміння оригінально мислити - одна із першорядних ознак публіцистичного таланту, але цим талант публіциста не вичерпується.

Не менш важливим є вміння автора висловити думку дохідливо, по­пулярно, образно. Віковий досвід ораторського мистецтва, а відтак і писа­ної публіцистики виробив своєрідну форму цього виду духовного спілку­вання між людьми. В ній своєрідно поєднуються, переплітаються елементи логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, симбіоз поняття та образу.

Дуже важливо звернути увагу на публіцистичний метод. "Метод" у перекладі з грецької означає спосіб дослідження, шлях досягнення цілі. Розрізняють філософський і спеціальний методи. Публіцистичний метод, під яким слід розуміти спосіб досягнення мети у цьому виді творчості, на нашу думку, належить до спеціальних методів. Як вважають дослідники, публіцистичний метод слід членувати на метод вивчення, тобто систему прийомів пізнання дійсності, і метод викладу, спосіб реалізації завдання.

Найчастіше метод викладу пов'язують із документалізмом. Однаково документалізм характерний для таких наук, як історія, соціологія. Якщо особливістю публіцистичного методу вважати документалізм відтворення дійсності, то тоді не можна не погодитися із Миколою Шлемкевичем, який вважає, що "немає якоїсь спеціальної публіцистичної методи". Дослідження

¹ Аграновский А. Суть дела. Заметки писателя. - М., 1968. - С.4.

цього складного і тонкого феномена привели нас до висновку, що творчий метод публіцистики поєднує в собі прийоми теоретичного і конкретно-образного мислення з більшими чи меншими елементами художнього мислення. Як уже зазначалось, публіцист дивиться на всі явища через політичну призму. Цілі, які вона вирішує, породили своєрідний тип мислення, документально точне, політично гостре, практично цілеспря­моване, доступне для широкої аудиторії. У цьому публіцистика споріднена із своєю праматір'ю - ораторським мистецтвом. Як і оратор, публіцист роздумує вголос. І своїм роздумуванням він спонукає до самостійного мислення своїх реципієнтів. Це не просто побажання, добрі наміри автора. Такий метод мислення породжений цілями, які постійно виконує публіцистика.

Дехто називає цей метод мислення "лабораторністю". Оскільки головне завдання публіциста - переконати читача, зробити його своїм однодумцем, він виносить на суд співрозмовника не тільки кінцевий підсумок, висновок із своїх роздумів, як це робить учений, а й у першому наближенні сам процес відшукування істини з його труднощами, сумнівами, навіть помилками. "Лабораторія" публіциста, на відміну від лабораторії вченого, відкрита для всіх. Зрозуміло, він не може подати увесь фактаж, усю опрацьовану інформацію. Однак сам хід, логіка думки завжди наявна тоді, коли йдеться про складні проблеми. Саме такий метод дає змогу переконувати, а не наказувати, вчити мислити самостійно, а не нав'язувати догми. У цьому велика педагогічна роль публіцистики. Цим вона відрізняє­ться від "чистої"" науки, для якої важливо насамперед з'ясувати істину, і зближується з педагогікою, популяризацією науки, тлумаченням тих чи інших знань.

Ще одна особливість публіцистичного методу — своєрідне поєднання ра­ціонального й емоційного, сплав поняття та образу. З погляду фізіології ви­щої нервової діяльності, психології людини публіцист належить до того типу миг.питепя_; який мислить розумно, за логікою, але має постійну тенденцію за словами бачити реальні враження. Цим публіцистика зближується з художньою літературою, є її органічною, хоч і своєрідною, частиною.

Вивчення різних сторін цього виду творчості дає підстави зробити загальний висновок про те, що публіцистика - це твори, в яких оператив­но досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факти та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику. Публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стимулюючи її певні вчинки, соціальну активність.

Публіцистика, яка виникла задовго до зародження періодичної преси, функціонує сьогодні переважно в системі масової комунікації як один з

дуже важливих потоків журналістської інформації. Вона посідає у системі пізнання і відображення людиною дійсності певною мірою "проміжне" місце між наукою і мистецтвом, тісно стикуючись з філософією, політикою, соціологією, релігією, педагогікою, наближаючись до тієї чи іншої форми суспільної свідомості залежно від конкретних завдань, жанрів і видів творчості, індивідуального авторського стилю та ін.

Дуже точно й образно про це сказав М. Шлемкевич: "її [публіцистики у найширшому значенні слова. -В. 3.] місце в духовній культурі образово виглядало б так: вона - це розтоплена і незрізничкована ще лява життя, в якій уже застигли ясні криштали наукових тверджень, мистецьких оформлень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стільки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого і скерованого в будуч-чину. Публіцистика - це зачатки нових кристалізацій духа і дійсности, їх передбачення, вкладені в слово. Це ембріональні зав'язки будучих оформлень тієї ляви, схоплені першими враженнями і першими їх інтерпретаціями в щоденниках, тижневиках. Після цього слідує спокійніше розроблення тих вражень і відповідей у журнальних оглядах, студіях, етюдах, есеях, аж до більших творів світоглядової публіцистики, що стоять уже на межі філософії... Коли мати на увазі таку тяглість духовного процесу, то можна сказати: публіцистика — це дрімуча філософія, а філософія - це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика"¹.

Публіцистика, отже, невіддільна від науки, філософії, мистецтва та інших потоків соціальної інформації, постійно збагачується ними, зазнає їхнього впливу, відповідно, зворотно впливаючи на них. З огляду на це маємо підстави вести мову не тільки про публіцистику як певний вид творчості, а й про публіцистичність. Під публіцистичністю слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, стильові особливості, властиві, насамперед, іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецт­ва, охоплюючи зокрема й образотворче мистецтво (пітякат, карикатура), музику (гімн, ода). Публіцистичність - проникнення характерного для пуб­ліцистики методу в твори непубліцистичні за своєю основою. Публіцис­тичність виникає тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, зумовити відповідну реакцію. Змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, спричинити її відповідні вчинки. Поняття публіцистичності органічно охоплює широке суспільне звучання, проблем­ність, тенденційність, полемічність і специфічну, властиву саме для публі­цистики образність. Будь-який виступ, звернений до широкої аудиторії, тією чи іншою мірою виконує публіцистичні функції, стає публіцистичним.

¹ Шлемкевич М. Новочасна потуга... - СІ 15.

Можна погодитись з тими, хто вважає журналістику професією, творчим епіцентром якої є публіцистичне осягнення дійсності з притаманною їй громадянською пристрасністю, зацікавленістю в результатах. Слід лише застерегти, що публіцистика і публіцистичність легко підмінюються риторикою. Замість глибокої схвильованості, глибинності мислення, щирої пристрасті, кровного зацікавлення в результатах слова маємо зовнішні аксесуари емоцій, які виявляються в імітації глибокодумності, лжепатетиці. Це було невиліковною хворобою тоталітарної журналістики. Не здолана ця хвороба і в наші дні.

Тому виникає настійна потреба хоч найлаконічніше торкнутися публіцистики в аспекті її національного розвитку та сучасного стану.

Публіцистика посідала особливе місце в духовному житті України. Це пояснюється щонайменше двома причинами: історичною долею і своє­рідною ментальністю народу. Позбавлена протягом століть власної держав­ності нація своє духовне утвердження і свій самозахист шукала у народній творчості та у публічному слові, спочатку усному, а згодом, за наявності найпершої та мінімальній можливості, й друкованому. Про це говорило і писало багато дослідників. Академік О. Білецький ще у перші місяці після Другої світової війни зазначає, що "українській літературі не доводилося бути тільки "мистецтвом слова". Вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси"¹. Ю. Барабаш теж виділяє "полемічні, публіцистичні традиції української літератури, яка протягом багатьох десятиліть змушена була відстоювати не тільки потоптані права свого народу на соціальну та національну незалежність, на власну мову, культуру, а й своє право на існування".

М. Шлемкевич пояснює вирішальне значення публіцистики в житті ук­раїнського та деяких інших слов'янських народів ще й тим, що, на відміну від Німеччини чи Франції, у яких національний світогляд формувався на університетських кафедрах, у нас він формувався переважно публіцистами, які були творцями світогляду і вчителями життя. Ьш акцентує також на тому, що така велика роль публіцистики у духовному бутті України пояснює "особливо наше, українське, прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і... новочасні публіцисти"³. Автор припускає, що і надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духовної творчості: "Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але в цінностях здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим

Білецький О. Міжнародне значення української літератури // Літ. газ. - 1946. - 28 берез. " Барабаш Ю. Традиції та пошуки // Дніпро. - 1960. - № 5. - С. 150. Шлемкевич М. Новочасна потуга... - С. 130.

темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тоді публіцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень"'.

Історія української публіцистики - предмет окремої розмови. Зазначимо лише, що розвиток національної публіцистики від перших зафіксованих ораторських виступів на зразок відомого "Слова" митрополита Іларіона, "Лі­топису Руського", публічних трактатів і правових документів київських кня­зів, до днів нинішніх публіцистичних творів - це справді ще не викриста-лізована "жива лава" думок, суджень, образів, спрямованих на захист прав на життя, на землю батьків і дідів, їхньої віри і традицій. І так було завжди. Відомо, що українська література ХІУ-ХУІ ст. майже поспіль просякнута полемічно-публіцистичними тенденціями. Історичні обставини складалися так, що на сторожі коло рідного люду кращі його мислителі могли постави­ти не власну державу, не силу закону, а лише слово у формі сотень тисяч пі­сень і дум, переказів, легенд і міфів, художніх, а також публіцистичних тво­рів. У нових історичних умовах це переконливо зробив своєю вогненною поезією Тарас Шевченко, політичною прозою і науковою діяльністю інші члени Кирило-Мефодіївського Братства.

XIX ст., особливо друга його половина, породило таких гігантів публі­цистичної думки, як М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Гру-шевський, М. Павлик. На зламі двох століть, коли ще продовжував активно працювати І. Франко, саме у публіцистиці обґрунтовується ідея державної незалежності України, досить яскраво продемонстрована у творчості С. Бачинського і М. Міхновського. У процесі визвольних змагань 1918-1921 років і після їх поразки з'явилась ціла когорта українських публіцистів різних політичних відтінків. Назвемо хоча б найвидатніших серед них. Окрім згаданого вже М. Грушевського, це такі політики і літератори, як С. Петлюра, В. Винниченко, С. Єфремов, Д. Донцов, Є. Маланюк.

Жорстокий тоталітарний режим, запроваджений в Україні, зробив усе длл іОіи, іідои поступово придушити вільне слово,.арешти українських письменників, учених, журналістів, самогубство М. Хвильового, а, головне, організація страшного голодомору, призвели до того, що публіцистичне слово могло існувати лише на еміграції або у підпіллі.

До 1944 року в Західній Україні, а після Другої світової війни у Західній Німеччині, США, Канаді, інших країнах Заходу працювали талановиті політики і публіцисти: С. Бандера, Д. Донцов, Я. Стецько, І. Багряний, О. Ольжич, Р. Рахманний, І. Кедрин-Рудницький, М. Шлемкевич і багато інших².

Шлемкевич М. Новочасна потуга... -С. 131. " Детальніше див.: Преса боротьби й ідей...; [Наповал Ю. Діло 1880-1939. Поступ української суспільної думки. - Львів, 1999.

Певне ослаблення більшовицького режиму після смерті И. Сталіна якоюсь мірою активізувало суспільну думку. Почали з'являтись дещо смі­ливіші публікації, особливо у московських журналах, зокрема "Новьій мир", "Дружба народов", жвавішими і цікавішими стали центральні газети. Цей процес торкнувся й України, хоч тут усілякі заборони й обмеження були жорсткішими. В українській пресі аж до так званої перебудови відчувався певний застій і провінціалізм. Зокрема, провінціалізму україн­ська журналістика важко позбувається й донині. Звичайно, на сторінки га­зет і журналів, долаючи перепони, потрапляли й окремі гострі виступи на теми захисту довкілля, української мови і культури, наприклад, щоденники О. Довженка, які не могли бути оприлюднені повністю, промови і статті О. Гончара, С. Плачинди, В. Симоненка, С. Колесника та деяких інших авторів. Самобутнішою і сміливішою, з огляду на специфіку, була художня література.

Вільна політична, філософська і соціологічна думка реалізовувалась головно у самвидаві або обнародувалась за кордоном, де активно пра­цювала українська діаспора. Особливі заслуги у цьому радіостанції "Свобода", журналу "Сучасність", видавництва "Смолоскип". На Заході з'являються друком твори І. Дзюби, В. Чорновола, В. Мороза, Є. Сверстю-ка, М. Осадчого, М. Руденка та ін. Усі названі та багато інших літераторів зазнали за це жорстоких покарань.

Небувала активізація публіцистичного слова відбувається наприкінці 80-х - на початку 90-х років, у час духовного і національного відродження. Придушувана понад 70 років інтелектуальна енергія вибухнула з такою силою, що протистояти їй нездатні були ні партійні комітети, ні вишукані методи роботи тодішніх спецелужб. Явочним порядком була відкинута цензура. Журналістика, публіцистика стали найповажнішою політичною силою, на задвірки відкинувши вкрай задогматизовану, відірвану від життя науку, затьмаривши навіть найсміливіші і найяскравіші романи та кінофільми. Публіцистика стала справді царівною у суспільній думці. Кумирами публіки поряд з А. Сахаровим були публіцисти С. Афанасьєв, А. Адамович, В. Селюнін, М. Шмельов, Ю. Черніченко, очолюваний В. Коротичем "Огонек", новостворені й оновлені газети. Найзахоплюючими спектаклями тих днів стали прямі телевізійні трансляції. Враховуючи потужність технічних можливостей, рівень освіченості публіки, це був небачений в історії бум публічного слова.

В єдину потужну силу злились голоси різних за партійно-політичними поглядами, життєвим і літературним досвідом, рівнем обдарування полі­тиків, які повернулися із заслання чи з-за кордону, письменників і жур­налістів: Л. Лук'яненка, М. Мариновича, а також І. Драча, Б. Олійника, Ю. Щербака, Д. Павличка, Р. Братуня, В. Яворівського, П. Мовчана, В. Маняка, В. Карпенка, Я. Дашкевича, М. Жулинського, М. Поповича.

Могутнім поштовхом для сміливих, справді революційних висновків і закликів стали чорнобильська трагедія, голодомори і репресії. Пальма пер­шості у демократизації преси належала західноукраїнській журналістиці. Створена у Львові на революційній хвилі суспільного піднесення газета "За вільну Україну" набула загальноукраїнського поширення і за тиражем залишила на той час позаду багато київських часописів.

Насамперед завдяки усній і друкованій публіцистиці були зруйновані застарілі і безперспективні комуністичні догмати, почалось відновлення історичної правди, даний поштовх національному, духовному, зокрема і релігійному відродженню. Роль журналістики і публіцистики тут вирі­шальна. Водночас не можна знімати з них відповідальності за той безлад, ті грубі економічні й соціальні помилки, які були допущені у процесі революційної перебудови, творення української національної держави.

У більшості аналітично, тверезомислячих людей немає сумнівів у тому, що розпад колоніальної тоталітарної системи був історично зумовленим і неминучим. Однак поза всяким сумнівом і те, що в цьому складному процесі, до якого, як це нерідко буває в історії, суспільство було неготовим, ми допустили низку грубих помилок, за які суспільство важко розпла­чується нині і буде розплачуватись ще довго. Частина цієї вини лежить на публіцистиці, ЗМІ. У будь-якій ситуації вони не мають права ставити собі в заслугу лише позитивні соціальні зміни, знімаючи відповідальність за прорахунки і невдачі. Журналістика, публіцистика, яка втрачає соціальну відповідальність за результати своєї проповіді, рано чи пізно зазнає розчарувань і апатії.

Революційне піднесення, яке відбулось на очах нашого покоління, ейфорія, спричинена популярністю правдивого слова, прямими трансляція­ми бурхливих мітингів, сесій рад різних рівнів, які й сьогодні мають мітинговий характер, не можуть тривати вічно. Неминуче розчарування як соціально-психологічне явище.

Захоплене ставлення до публіцистики і журналістики в цілому, неро­зуміння їх суперечливої природи теж не могли не призвести до розчарувань і навіть сумнівів у правомірності їх існування в цьому грішному світі. Майже в усьому пострадянському просторі з'явились публікації, в яких констатувався "обвал радянської журналістики", проголошувалась "вічна епітафія" самій журналістиці тощо.

Те, що вмерла тоталітарна журналістика, нема сумніву, хоч її рецидиви ще живучі. Очевидним є й те, що відходить у минуле журналістика перехідного періоду і народжуються у важких муках ще до кінця не сформовані нові мас-медіа. А ось погодитись з тезою, що вік публіцистики

' Див.: Радзіїховский Л. Обвал советской журналистики // Журналист. - 1992. - № 11-12. ² Див.: Чечилов О. Вечная зпитафия... // Журналист. - 1993. -№ 2-3.

закінчується, не можна. Відходить у минуле така популярна ще вчора мітингова публіцистика. Зазвичай, розлога, багатослівна, спрощено-викри-вальна, з елементом компромату і неповаги до тих, хто думає інакше. В інформаційно насиченому просторі не може не вмерти марнослів'я, лже-публіцистика. Коли хтось із журналістів запитав редактора популярного тижневика "Аргументьі и фактьі" А. Старкова, в чому причина величезного успіху видання, він відповів дуже лаконічно: "Ми відмовились від публіцистики". Фахівцеві ясно, що йдеться не про відмову від публіцистики взагалі, а від того, що було її імітацією.

Публіцистика не вмерла. Вона існувала, існує у різних іпостасях. Мож­на сперечатись, чи сьогодні "головний у журналістиці - публіцист", оскіль­ки публіцистика - лише один з потоків журналістської інформації. Вона, як усе в світі, змушена змінюватись. Міняє місця своєї "дислокації", поступово перекочовуючи із щоденної газети до тижневика, журналу, збірника чи книги. Роль її зводиться до мінімуму в кращих інформаційних, телевізійних та радіопрограмах. Натомість побутує в аналітично-оглядових, особливо на екрані з його величезними зображувальними можливостями.

Публіцистика змушена пристосовуватись до інформаційної ситуації у світі, психології сучасної аудиторії, яка не терпить багатослів'я, занудних повчань і моралізаторства. Мусить змінюватись сутнісний характер публі­цистики. Вижити може лише інформаційно насичена, добре аргументована, лаконічна, захоплююча своїм дослідницьким пафосом і яскравою образ­ністю публіцистика.

Нарешті, публіцистика мала і матиме свою аудиторію, свого читача і глядача. Можна безпомилково сказати: вона, зазвичай, значно вужча, ніж аудиторія розважальної інформації, навіть інформаційних матеріалів і програм. До аналітики, а тим більше друкованої, звертається порівняно вузьке коло інтелектуально підготовлених читачів, які шукають відповідну інформацію і відповідних авторів. Зорієнтована переважно на ґрунтовну аналітичну публіцистику газета "Дзеркало тижня" не має і не матиме великих тиражів, як не матиме їх і мистецько-публіцистичний тижневик "Критика". Публіцист, відповідно, пише для свого читача, потреби якого мусить знати і враховувати.

Прогнозувати важко. Та все ж можна без особливого страху помилити­ся, зазначити, що у передбачуваному майбутньому розвиватиметься не так проповідницька, як есеїстично-дослідницька публіцистика глибокої цікавої думки, гуманної загальнолюдської ідеї. Допитливому сучасникові важливо знати не тільки що, коли, де, але й чому. Як розвивались події, що привели до певного результату? Що зробити, щоб життя було кращим, а люди добрішими, розумнішими? Що буде з нами завтра і післязавтра? Відповісти на ці та багато інших питань може не репортер, з усією повагою до його нелегкої і дуже потрібної праці, а публіцист-аналітик, спираючись на науку,

а іноді й випереджуючи її. Сперечатись треба не про те, бути чи не бути публіцистиці, а якій їй бути і що зробити, щоб талановиті люди в журналістиці та довкола неї були.

Дата добавления: 2014-01-03