Поняття конституції

План

Тема: Загальна теорія конституції

1. Поняття конституції

2. Зміст, форма і структура конституції

3. Прийняття та зміни конституції в зарубіжних країнах

Ні в античному світі, ні в середні віки сучасного розуміння поняття конституції не було; не існувало тоді і таких основних законів, які б розглядалися як закони, що володіють верховенством, як юридична база поточної правотворчої діяльності, як акти, які закріплюють права людини, її відносини з державною владою. Як правило, у минулому під конституцією розуміли тільки устрій держави, форму організа­ції державної влади. І тільки формаційні перетворення, що від­бувалися під впливом великої французької буржуазної революції кінця XVIII ст., наповнили це поняття принципово новим змістом. У ті часи слово конституція мало свою символіку та означало ніщо інше як інструмент боротьби проти абсолютної влади монарха, гарантія індивідуальних і ко­лективних прав, демонстрація незалежності стосовно до колоні­альної влади, утвердження єдності держава — нація. Сама ця ідея уперше була сформульована у французькій декларації прав людини і громадянина 1789 p.: "суспільство, де не забезпечена гарантія прав і немає розподілу влад не має конституції". Саме з того часу слово конституція стало політичним терміном. Якщо раніше це слово означало державний устрій взагалі, то тепер воно стало синонімом тільки певного держа­вного устрою. Конституція стала законом, який закріплює лад конституційної держави, в якій влада обмежена сувереніте­том народу і правами людини і громадянина. З цього моменту закріплюється сучасне трактування конституції як сукупності правових норм, які покладені в основу теорії конституційної держави.

У конституційно-правовій доктрині теоретична розробка поняття "конституція", як і поява перших писаних конституцій нового типу аргументовано обґрунтовується в контексті ідей та теорій, що призвели до буржуазних революцій: природних прав, національного суверенітету, суспільного договору, роз­поділу влад. І це цілком слушно. Боротьба проти абсолютизму вимагала прийняття однієї фундаментальної хартії, що мала фіксувати правила поведінки влад. Конституція мала стати ар­бітром і закріплювати фундаментальні правила функціонуван­ня держави, яка у такий спосіб становилася правовою держа­вою. І в майбутньому, незважаючи на відмінність конкретних підходів і характеристик, під конституцією звичайно розуміли і розуміють законодавчий акт, яким визначаються організація вищих органів держави, порядок здійсненнями ними своїх фу­нкцій, їх взаємовідносини і компетенція, а також засади стано­вища індивіда стосовно державної влади.

З юридичної точки зору конституція є таким же законом держави, як і інші, але в практиці сучасного конституціоналі­зму вона звичайно відрізняється від них за способом прийн­яття, внесення змін і доповнень до неї. В силу цього в юрис­пруденції вона визнається ядром правової системи відповід­ної держави (за винятком деяких мусульманських країн), во­лодіє вищою юридичною силою, очолює ієрархію національ­ного законодавства, визначає діяльність законодавчої, вико­навчої та судової влади. Отже, конституція є основним зако­ном держави. Але конституція не обмежується лише встанов­ленням державного ладу. Регулюючи зовнішні межі вільної діяльності різних соціальних структур (відносини власності, шлюбу та сім'ї, свободу освіти, творчості та культури і т.ін.), вона цим установлює юридичні засади організації суспільно­го життя в деяких найбільш важливих її сферах. З огляду на це конституція дійсно є основним законом не тільки держави, але й суспільства.

У сучасному конституційному праві існує безліч визна­чень поняття конституції. Звичайно, в їх основу покладається одна або декілька ознак, які стосують­ся предмета конституційного регулювання, місця, що посідає конституція в ієрархії джерел національної правової системи. Так, англійські державознавці Є.Уейд і Г.Філліпс писали: "під конституцією звичайно розуміють володіючий особливим пра­вовим значенням документ, у якому визначаються засади орга­нізації, а також функції органів управління держави і форму­люються принципи, які визначають діяльність цих органів^». Американський дослідник К.Берд додає до цього таку ознаку, як "визначення свобод громадян".

Можна стверджувати, що домінуючим є визначення конституції за її змістом, тобто за предметом урегульованих нею суспільних відносин. Виходячи з цього, конституцію ви­значають як основний закон держави, який закріплює органі­зацію державної влади, і, який регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивідів.

Важливим для розкриття поняття конституції є питання про її сутність. Першим, хто сформулював цілісну концепцію сутності конституції, був німецький політичний діяч Ф.Лассаль. Він писав, що сутність конституції — це "... Фак­тичні відносини, сили, які існують у даному суспільстві". Тотожної думки був і відомий французький учений Ж.Бюрдо, який, зокрема, говорив, що конституція має на увазі соціальну структуру, групи (спільноти), або закріплюючи існуючу, або покладаючу на владу реформаторське завдання у цій га­лузі. Немає сумніву в тому, що сутність конституції визнача­ється силами, що діють у суспільстві, адже і сама конститу­ція, в тій чи іншій мірі, відбиває їх інтереси і сподівання.

Інший підхід, який існує в конституційному праві, пов'я­заний із виділенням такої її риси, як її покликанням обмежити державну владу. М.Оріу, визначаючи конституцію як статут держави і нації, вказував, що він "повинен поставити пере­шкоду намаганням уряду за допомогою всемогутньої сили права, що встановлюється". Ще чіткіше з цього приводу ви­словлювався дореволюційний державознавець Є.В.Спекторський, який писав, що конституційна держава — це держава, в якій влада не тільки організована, але юридично обмежена, і "сукупність таких обмежень утворює конституцію даної держави". Теза про обмеження державної влади є характер­ною і для сучасних конституційних доктрин, що і було під­тверджено на міжнародному конгресі з порівняльного права у Токіо в 1991 p.: "посилити конституціоналізм — це зна­чить посилити ефективність обмеження влади держави".

Зовсім інший підхід щодо визначення сутності консти­туції притаманний марксистській доктрині. В його основі лежить класовий аналіз конституції. Так, В.І.Ленін писав: "сутність конституції в тому, що основні закони держави... виражають справжнє співвідношення у класовій боротьбі". Звичайно, сьогодні такий підхід піддається справедливій критиці.

З позицій сучасного досвіду можна стверджувати, що для адекватної оцінки сутності конституції необхідно враховувати по можливості всі їх прояви як внутрішнього, так і зовнішньо­го характеру. Насамперед, треба виходити із того, що характе­рні для цивілізації загальні проблеми і суперечності об'єктив­но зумовлюють зростання значення загальних для усього на­роду цінностей та інтересів. А тому сучасні конституції не можуть не закріплювати притаманних усьому суспільству цінностей та інтересів. У цьому контексті конституція будь-якої держави може і повинна виступити в якості юридичне узаконеного балансу інтересів усіх класів і соціальних прошарків суспільства. Отже, сутністю конституції має бути ідея со­ціального співробітництва. Тільки у такому разі конституція є засобом легітимації соціальної злагоди і партнерства, грома­дянського миру. "Загальне людське призначення держави у більш широкому розумінні полягає в тому, щоб бути інстру­ментом соціального компромісу, пом'якшення і подолання су­перечностей, пошуку злагоди і співробітництва різних верств населення і суспільних сил: забезпечення загальносоціальної спрямованості у змісті усіх здійснених нею функцій".

Ф. Лассаль уперше у світі звернув увагу на те, що основ­ний закон держави "... Повинен бути основою для всіх інших законів...". Саме тому, по-перше, принципи основного закону повинні пронизувати собою усі звичайні закони і, по-друге, у державі можуть існувати і "... видаватися тільки ті закони, які будуть суворо узгоджуватися з принципами конституції як основного закону".

Нарешті, проф. Б.С.Ебзеєв привертає увагу до ще одного аспекту сутнісної характеристики конституції — на її про­грамний характер "конституція, — пише він, — являє собою продуману модель, організації соціуму, і в цьому розумінні вона є певною програмою, яка має для всіх суб'єктів права юридичне обов'язковий характер"'.

Підсумовуючи викладене, можна запропонувати таку дефі­ніцію поняття конституції. Конституція — це основний закон держави, прийнятий в особливому порядку на основі компромісу різних політичних сил суспільства, який визначає межі здійснення державної влади та основних прав і свобод особи і, який в юриди­чному плані представляє собою звід правових принципів і норм, що регламентують найважливіші сфери суспільного життя.

2. Зміст, форма і структура конституції

Зміст конституції, або наповненість її правовим матеріалом у кожній з держав залежить від багатьох факторів — часу й обста­вин прийняття, юридичних, культурних і релігійних традицій, за­рубіжного впливу і навіть від географічного розташування, темпе­раменту нації. Водночас усім конституціям притаманні ряд обов'язкових елементів, без яких вони не виправдовують свою сутність.

1. Положення про народний суверенітет є обов'язковим елементом змісту будь-якої конституції. Конституція Бельгії 1831 р. Проголошує "усі влади походять від народу. Вони здійснюються в установленому конституцією порядку". В ст. 1 (п. 2) конституцій Іспанії 1978 р. Сказано: "національний суверенітет належить іспанському народові, від якого "похо­дять повноваження держави".

Суть концепції народного суверенітету полягає в тому, що народ є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в суспі­льстві та державі, йому належить уся повнота влади. Водночас у конституціях нерідко зустрічаються випадки нехай і формаль­ного, але все ж обмеження народного суверенітету. Зрозуміло, вони полягають у тому, що думка політичної більшості отримує обов'язкову силу, якщо будуть дотримані процедурні формаль­ності. Так, конституція Іспанії вимагає, щоб народ здійснював свій суверенітет "у формах і межах конституції". Такими фор­мами є вибори, референдуми, колективні ініціативи (петиції, законопропонування), "групи тиску", лобізм та ін. А процедурні, формальні складнощі та заборони утворюють перешкоди, які запобігають спонтанні прояви народовладдя, суспільних поми­лок (наприклад, прийнятий закон може бути оскарженим; рефе­рендум не може проводитись із деяких питань; зміни конститу­ції вимагають кваліфікованої більшості виборців, депутатів, суб'єктів федерації; депутат не може бути відкликаний вибор­цями). Народний суверенітет обмежений правами людини. Кон­ституція не передбачає можливості довільного порушення осо­бистої свободи в інтересах здійснення народного суверенітету. Основний закон ФРН, наприклад, надає їм рівноцінного значен­ня і визнає їхню взаємозалежність: "німецький народ визнає не­доторканими і невідчуженими права людини як основу будь-якого людського суспільства, миру і справедливості у світі". Обмеження на народовладдя покладають також і міжнародні зобов'язання нації, держави. Право народу на владу може бути обмежене іноді суверенітетом монарха (в парламентських мона­рхіях це обмеження зобов'язує поважати главу держави і нада­вати йому можливість брати участь в оформленні політичних рішень; у дуалістичних монархіях обидва суверени — народ і монарх — володіють верховенством у тій чи іншій сфері полі­тики. Так зміни конституції вимагають схвалення і монарха і народу (парламенту, референдуму).

2. В конституціях переважної більшості держав закріп­люються принцип розподілу влад. У деяких з них (італійській, французькій, німецькій) він не відтворюється семантично точно, він нібито замислюється, із нього виходять. В інших же (американській, датській, японській) — він чітко форму­люється у відповідних статтях. В конституції Данії (розд. 1, § 3) сказано: "законодавча влада належить королю і фольхетингу спільно, виконавча влада належить королю, судова влада — судам".

3. Правові засади статусу особи є неодмінним елементом змісту конституції. Як правило, у самому тексті основного закону міститься відповідний розділ. У новітніх конститу­ціях, особливо латиноамериканських держав, правове стано­вище людини та громадянина з точки зору техніко-юридичної розроблено досить ґрунтовно, з багатьма деталями. Водночас є низка конституцій (США, Франції, деяких франкомовних країн тропічної Африки), в основному тексті яких відсутні розділи про права і свободи. В конституції США білль про права складає перші десять поправок до неї, а у Франції в преамбулі основного закону підкреслюється відданість народу правам людини, які були визначені декларацією 1789 р.

4. Усі конституції встановлюють і закріплюють форму правління відповідної держави — республіку або монархію. В преамбулі конституції Індії, сказано: "ми, народ індії, урочисто вирішив заснувати індію як суверенну демократичну республіку...". А в конституції Іспанії прямо зафіксовано: "політичною формою іспанської держави є парламентарна
монархія".

5. Усі конституції, за деяким винятком, в тій чи іншій
формі закріплюють інститут приватної власності.

6. Конституції так чи інакше встановлюють і закріплюють форму державного устрою — унітарну або федеративну. Але в самому тексті основного закону інколи можуть бути відсутні відповідні приписи щодо цього (Франція, Японія). І в федеративних державах не завжди зустрічається термін "федерація". В ряді випадків у конституціях користуються відповідними синонімами (в індії та США — "союз"; в Австрії — "союзна держава"), пряме згадування про федерацію міститься в конституціях Аргентини, Бразилії, Венесуели, Мексики, ФРН.

Дата добавления: 2014-01-03