ЛЕКЦІЯ № 1

План

Розробка програмного забезпечення

Та мереж

5.03051001 Товарознавство і комер­ційна діяльність

Дисципліна: "Культурологія"

Лекція 1

Тематична лекція

Тема 1. Діяльнісний підхід у культурології

Навчальна мета: з'ясувати теоретичні засади курсу культурології; засвоїти сучасний (основний) понятійний апарат культурології; вміти пояснити суть основних функцій предмета та прин­ципів аналізу.

Виховна мета: формувати особистість високого рівня культури та інтелекту.

Розвивальна мета: спонукати студентів до вивчення дисципліни «Культурологія» для підвищення рівня інтелекту та культури.

1. Культурологія як наукова дисципліна: процес формування, предмет, перспективи розвитку.

2. Різноманіття підходів до визначення поняття культури.

3. Структура культурологічного знання.

4. Культура і людська діяльність.

Наочність:

· Опорний конспект до лекції №1

Міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечувані: Всесвітня історія. Філософія. Соціологія. Етика ділового спілкування.

Література

1.Бокань В.А. Культурологія. - К.: МАУП, 2000.

2.Огієнко І. Українська культура. - К.: Наша культура і наука, 2002.

3.Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура. - К., 2003.

Викладач ___________ Мах О.Б.

1. Культурологія як наукова дисципліна: процес формування, предмет, перспективи розвитку.

Культурологія – це наука про зміст і суть культури як соціально-історичного явища, про загальні закономірності її розвитку на різних етапах історії, про особливості культурного прогресу народів та регіонів планети.

Термін „культура” походить від латинського слова “cultura”, яке означало обробку ґрунту, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Вже в цьому первісному змісті терміну „культура” мова висловила важливу особливість-єдність культури, людини і її діяльності. Це поняття на відміну від іншого – “natura” (природа) означає в даному контексті створене, надприродне. Світ культури, кожний його предмет чи явище сприймається не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на удосконалення, обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою.

Поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини.

Культурологія вивчає зміну суб'єкту культури в процесі розвитку цивілізації, діалектику взаємозв'язку класового і загальнонаціонального, національного і загальнолюдського в культурі. Об'єктом дослідження теорії культури є розвиток філософських поглядів на культуру в різні епохи.

Культурологія досліджує закономірності культурно-історичного процесу й особливості національної культури з допомогою наукових понять, категорій.

Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства.

2. Різноманіття підходів до визначення поняття культури

Слово «культура» вживають у різних значеннях:

як вираження звичайної мови;

як спеціально-наукове поняття;

як філософську категорію.

У повсякденному спілкуванні це слово частіше асоціюється з поняттями: вихованість, етикет, мистецтво, традиції, дозвілля, освіта тощо.

Коло значень слова „культура”, як спеціально-наукового терміна та філософської категорії, також досить широке й неусталене, оскільки ці значення змінюються залежно від того, щодо якої науки, теорії, напряму вживаються.

На відміну від інших базових гуманітарно-наукових понять (економіка, політика, право та ін.), які означають певну конкретну сферу суспільного життя і не є поняттями оціночними, термін „культура” часто вживають і в оціночному розумінні, у значенні чогось кращого, більш досконалого, більш цінного.

Вже в Стародавньому Римі слово „культура” починають вживати в переносному значенні. Вираз Цицерона cultura animi (культура душі) закликав сучасників плекати дух і душу, дбати про подальший розвиток власних задатків і здібностей. Таким чином первісне значення слова «культура» розширює свій обсяг, позначаючи не тільки обробіток ґрунту, а й формування, виховання людини. Ядро античного поняття культури пов’язане з облагородженням людини і природи.

Сучасне значення термін „культура” отримує у XVII ст. і появляється у вигляді самостійного у Самуеля Пуфендорфа, німецького юриста та історіографа. У філософський, а згодом науковий вжиток його запровадив німецький просвітник Й оган Аделунг в книзі „Досвід історії культури людського роду” (1782).

Важливим рубіжним етапом розвитку поняття культури стала праця Йогана Гердера (1744-1803) „Ідеї до філософії і історії людства” (1784), з якою пов’язують „антропологічну революцію” у філософії історії та культури. Й. Гердер проповідував національну самобутність мистецтва, стверджував рівноцінність різних епох культури і поезії. Він першим запропонував вживати поняття культури, підкреслюючи тим самим унікальність різних національних культур.

Впродовж ХVІІІ –ХІХ ст. поняття культури набуває дуже широкого значення, оскільки застосовується до всього, що не походить з природи, а виникає завдяки розумовій і фізичній діяльності людей. У теоретичній рефлексії утверджується поділ усього, що існує в світі, на два класи явищ – природи і культури. В соціальних науках цей поділ був особливо популярний до середини ХІХ ст.

Дещо пізніше суттєве доповнення до характеристики опозиції «культура-природа»

3. Структура культурологічного знання

Культурологія перебуває на стадії становлення і є дві точки зору щодо її місця в системі соціально гуманітарних знань:

- культура – це самостійна дисципліна, в неї своя методологія, предмет і об’єкт;

- культура – це синтез соціальних і гуманітарних знань про культуру.

Друга точка зору є більш переконливою. Найбільш тісно культурологія взаємодіє з філософією, звідки взяла поняття, теоретичні конструкції, методологію. Тісний зв'язок з історією, мистецтвознавством, антропологією, етнографією.

Дослідження культурології не можна уявити без порівняльного мовознавства. На стику лінгвістики і культурології виникла нова дисципліна – етнолінгвістика, що досліджує особливості функціонування мови в різних культурах.

Культурологія все більше впливає на гуманітарні дисципліни. Наприклад, на економіку (як соціальну дисципліну), політологію, соціологію.

Культурологія – це цілий комплекс дисциплін. Є різні підходи до визначення складових культурології. Найбільш поширеним є підхід, який використовує 4 складові:

- теорія (філософія культури);

- історико-культурні дослідження;

- соціологія культури;

- культурна антропологія, яка вивчає культуру як форму життєдіяльності людини, особливе середовище її перебування.

Філософія культури - філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатоманітності структурних модифікацій. Вона постає як методологія культурології, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири та засоби вивчення явищ культури. Як самостійна сфера філософського осягнення культури філософія культури сформувалася наприкінці 18 - на початку 19 ст. і суттєво вплинула на формування наук про культуру. Разом з тим, інколи філософію культури ототожнюють з теорією культури і включають до складу культурології як науки.

Соціологія культури - інтегральна комплексна дисципліна, яка вивчає структуру і функціонування культури у зв'язку із соціальними структурами і інститутами. Особливу увагу вона приділяє загальним закономірностям суспільного функціонування культури, конкретним механізмам взаємодії культурної сфери з іншими соціальними сферами, особливостям культурної діяльності як одного з різновидів соціальної активності. На відміну від філософії культури і соціальної філософії, соціологія культури вивчає суспільні явища як певні, локалізовані у просторі і часі утворення, доступні для спостереження, опису, вимірювання та інших методів емпіричного аналізу. Об'єктом соціології культури виступає діяльність спільнот і груп - носіїв культурних уявлень, цінностей, стилів і норм поведінки, а також інституційна структура, в рамках якої така діяльність розгортається. Вивчаючи свій об'єкт, вона спирається на загальні положення соціологічної теорії, галузеві соціологічні теорії (соціологія дозвілля і вільного часу, соціологія мистецтва, соціологія освіти та інше) та висновки філософії культури, культурології, етнології, психології та інших наук.

Історія - це реальний процес розвитку суспільства, його типів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства. Історія культури - це галузь історичної науки, яка досліджує культурні феномени та культури народів в їх динамічних, діахронічних аспектах. Вона вивчає культурні артефакти, явища та культурні процеси минулого з метою конкретнішого розуміння сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. Без засвоєння культурних надбань неможливо уявити формування культурології як науки. На основі історично-порівняльного аналізу культур різних народів, етносів і спільнот здійснили культурологічні дослідження М. Я. Данилевський („Росія і Європа”), О. Шпенглер („ Занепад Європи”), А. Дж. Тойнбі („Дослідження історії”) та інші вчені. Разом з тим в сучасній культурології склався окремий напрям досліджень - історична культурологія, який, на відміну від історії культури, зосередив увагу не лише на методологічно коректному описі історичних культур як стійких системних цінностей, але й на вивченні соціальний реалій часів, що минули. Історична культурологія звернена переважно до типових „соціальних конвенцій”, які поділяються людьми певної спільноти і є практичними регуляторами колективних форм їх існування (цінності, норми, звичаї, ритуали, ментальності, закони, етикет, механізми соціалізації та інкультрації тощо).

ТЕМА: ТЕОРІЯ І МЕТОДИКА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ЯК НАУКОВА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

ПЛАН

1. Базові поняття ТіМФВ.

2. Джерела та етапи розвитку ТіМФВ. Зв’язок ТіМФВ з іншими науками та навчальними дисциплінами.

3. Структура навчальної дисципліни ТіМФВ.

4. Методи дослідження в ТіМФВ.

5. Актуальні проблеми ТіМФВ.

ЛІТЕРАТУРА

1. Матвеев Л. П. Теория и методика физического воспитания: учебн. для ин-тов физ. культуры / под. ред. Л. П. Матвеева, А. Д. Новикова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Физкультура и спорт, 1976. – Т. 1. – 303 с.

2. Козленко М. П. Теорія і методика фізичного виховання / М. П. Козленко, Є. С. Вільчковський, С. Ф. Цвек. – К.: Вища школа, 1984.

3. Теорія і методика фізичного виховання: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 т. / за ред. Т. Ю. Круцевич. – К.: Олімпійська література, 2008. – Т. 1. – 391 с.; Т. 2. – 366 с.

4. Тер-Ованесян А. А. Педагогические основы физического воспитания / А. А. Тер-Ованесян. – М.: Физкультура и спорт, 1978.

5. Шиян Б. М. Теорія і методика фізичного виховання школярів: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 ч. / Б. М. Шиян. – Т.: Навчальна книга – Богдан, 2004. – Ч. 1. – 272 с.; Ч. 2. – 248 с.

6. Шиян Б. М. Методика викладання спортивно-педагогічних дисциплін у вищих навчальних закладах фізичного виховання і спорту: навч. посіб. / Б. М. Шиян, В. Г. Папуша. – Х.: ОВС, 2005. – 208 с. – IBSN 966-7858-39-1.

7. Ашмарін В. А. Теория и методика педагогических исследований в физическом воспитании: пособ. для студ. и преподав. ин-тов физ. культ. – М.: Физкультура и спорт, 1978. – 224 с.

Дата добавления: 2015-07-13