Теоретико-методологічна база вивчення питання участі бібліотек у забезпеченні інформаційного супроводу політики

План

1. Соціальний інститут бібліотеки і бібліотечна установа як учасники інформаційних процесів.
2. Сучасні підходи до бібліотеки як соціального інституту (культурологічний, інформаційний, документ ний, інтегративний).
3. Інформаційна аналітика як прояв когнітивного рівня бібліотечної діяльності: рівень наукового осмислення.
4. Методологічна основа вивчення забезпечення бібліотеками інформаційного супроводу управлінської діяльності.

Слід звернути увагу на те, що дослідження бібліотеки як активного учасника різноманітних соціокомунікаційних процесів – досить новий напрям бібліотекознавства, що пояснюється відносною молодістю самої теорії соціальних комунікацій та її недавньою формалізацією як наукового напряму в Україні.

З іншого боку, порівняно недавно з’явилось саме поняття бібліотеки як соціального інституту. До цього, як зазначає Р. Мотульський, до сер. ХХ ст. бібліотека визначалась як зібрання книг (М. Лісовський, М. Рубакін,О. Покровський, Л. Хавкіна), згодом – як установа освітнього, просвітнього, культурного, ідеологічного характеру, або як установа, яка поєднує означені напрями діяльності [227 ]. О. Чубарьян після уточнень дав визначення бібліотеки як ідеологічної та науково-інформаційної установи, яке було взято за основу авторами термінологічного стандарту, які запропонували визначити бібліотеку як ідеологічну, культурно-просвітню та інформаційну установу. Це визначення в уточненому вигляді було закріплено в термінологічному словнику, де бібліотека визначалась «ідеологічною, культурно-просвітньою і науково-інформаційною установою» [26].

Лише в останні десятиріччя ХХ ст. ряд дослідників, зокрема М. Акіліна [1, 2], Н. Жадько [130], С. Красовський [179], В. Леонов [199], Р. Мотульский [226–229], К. Селіверстова [308, 309], А. Соколов [324, 325], Ю. Столяров [337, 338, 342, 344, 348], В. Фірсов [361–363], М. Слободяник [314–320], В. Ільганаєва [141–143, 149–151] та ін., почали розглядати бібліотеку як соціальний інститут, аргументуючи таку позицію тим, що бібліотека є відносно стійкою формою організації соціального життя, яка забезпечує стійкість зв’язків і відносин в рамках суспільства. Поняття «бібліотека – соціальний інститут» включає в себе весь комплекс положень, які реалізуються сукупністю бібліотек різних типів і видів в різних країнах і в різні часи, починаючи з окремих установ і закінчуючи особистими колекціями.

Наприкінці минулого століття, за Н. Жадько, у пострадянському бібліотекознавстві «…затвердились два підходи до розгляду сутності бібліотеки як соціального інституту, інформаційний і культурологічний» [130, c. 58]. С. Басов, погоджуючись з тезою Н. Жадько по суті, уточнює формулювання: конфліктуючими на світоглядному рівні системами у бібліотекознавстві він називає технократичну і гуманістичну ідеології, які спираються відповідно на інформаційно-сервісний і соціокультурний підходи [15].

Однак, варто зауважити, що віднесення позицій ряду бібліотекознавців стосовно бібліотеки як соціального інституту до інформаційного (за С. Басовим – інформаційно-сервісного) підходу виглядає не зовсім виправданим. З точки зору відмінності їх уявлень від культурологічного підходу таке розмежування може мати місце, утім якщо характеризувати сутність поглядів і концептуальне бачення, то використання терміну «інформаційний» виглядає не зовсім коректно. Так, наприклад, складно назвати інформаційним підхід до трактування бібліотеки як соціального інституту Ю. М. Столярова, наріжним каменем моделі бібліотеки якого був документ, а не інформація. Детально аналізуючи в своїх працях співвідношення понять «документ» і «інформація», дослідник робить недвозначний висновок: «Документом є єдність інформації та носія, прирівнювати носій до документу – дуже сильна натяжка, яка постійно призводить до методологічних помилок. Те саме можна сказати про прирівнювання інформації до документу» [346]. Уточнюючи при цьому, що документ є лише частковим випадком інформації [340], Ю. Столяров, все ж таки, стосовно бібліотеки та бібліотечної діяльності вважає за доцільне дотримуватись не інформаційного, а саме документального підходу. Зокрема, коментуючи активізацію досліджень, присвячених інформаційній функції бібліотек, він зазначає:

«З розпадом Радянського Союзу після незначного замішання першорядною було вирішено визнати інформаційну функцію. Новим теоретикам здавалось все так просто, навіть очевидно, що немає про що і дискутувати. Треба, мовляв, погодитись з новою точкою зору і все одразу стане на своє місце.

Проте на практиці нове уявлення спричинило спочатку підміну бібліотечної термінології: замість неї широким потоком хлинули інформатичні поняття, а потім почалася підміна і самої суті бібліотечної діяльності.

Наприклад, предметом бібліотекознавства оголошуються не закони і принципи формування, взаємодії і розвитку бібліотечних систем, а взаємодія читачів з інформацією. Слідуючи цьому визначенню, головну задачу бібліотекар повинен бачити не в комплектуванні і видачі літератури, а в проникненні під черепну коробку читача у момент сприйняття ним інформації з публікацій. Як, проте, це здійснити, а головне, навіщо це потрібно хоч бібліотекарю, хоч читачу? Така установка, якщо приймати її всерйоз, повністю перекрутила б зміст і сутність бібліотечної діяльності» [344].

Враховуючи ж внесок вченого у теорію бібліотекознавства та вплив на розвиток науки його послідовників [202], виглядає доцільним виокремити серед існуючих на сьогодні основних підходів до вивчення бібліотеки як соціального інституту не лише інформаційний, а й документальний (документний – за В. Скворцовим [314] та документалістський – за Г. Швецовою-Водкою [380, c. 41]) підхід.

Названі підходи були успішно застосовані відомими теоретиками бібліотекознавства у дослідженнях, які сьогодні вже стали класикою. Так, серед прихильників соціокультурного підходу такі авторитетні імена, як Н. Бобилева, А. Ванєєв, В. Фірсов, А. Чачко, А. Черняк, М. Дворкіна, Б. Володін, К. Генієва, Н. Жадько та ін.

Сьогодні з культурологічних позицій бібліотека досліджується Т. Марковою [208], І. Тікуновою [352, 353], К. Генієвою [52], Н. Захаровою [134], Л. Лучкою [204], Г. Паршуковою[253], Н. Новіковою [238], Н. Солонською [328-330], О. Матвійчук [211], В. Ясьмо [392] та ін.

Так, Т. Маркова, констатуючи, що бібліотека як культурний інститут привертає до себе дослідницьку увагу з часів її усвідомлення як специфічного елементу життя культурної людини, досліджує бібліотеку як культурний феномен, що трактується в широкому культурно-філософському сенсі – зі своєю структурою, системою організації, еволюцією своїх інститутів, культурно-соціальних функцій.

І. Тікунова у пошуку шляхів вирішення проблеми соціокультурних трансформацій сучасної бібліотеки як соціального інституту розглядає бібліотеку як елемент соціокультурної інфраструктури сучасного суспільства. Дослідниця доходить висновку про те, що бібліотека, залишаючись соціокультурним інститутом відтворення знань, при формуванні суспільства знань стає визначальним структурним елементом сучасної соціокультурної інфраструктури. За І. Тікуновою, «сучасна бібліотека – це адаптивна багатофункціональна, відкрита культурно-цивілізаційна інституція, призначення якої – сприяння обігу і розвитку накопиченого людством знання шляхом забезпечення вільного доступу до нього, збереження документованого знання як суспільного надбання» [352].

К. Генієва, виходячи з підходу до бібліотеки як до одного з найдавніших культурних інститутів, розкриває потенціал бібліотек у міжкультурній комунікації.

Н. Захарова у своєму дослідженні обґрунтовує доцільність осмислення й розкриття ролі бібліотек у культурно-просвітницькій діяльності як актуального завдання бібліотекознавства в період розвитку українського суспільства, становлення основних засад нової парадигми національно-культурного розвитку України. В контексті вирішення завдань духовного розвитку українського суспільства нею досліджується досвід культурно-просвітницької діяльності Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського у бібліотечній сфері – висвітлюється історія становлення та розвитку культурно-просвітницької діяльності в НБУВ, трансформація культурно-масової роботи у культурно-просвітницьку та культурно-інформаційну, аналізуються основні форми та методи даного напряму діяльності, простежується їх еволюція відповідно до запитів суспільства, розкривається роль культурно-просвітницької діяльності сучасної бібліотеки у вирішенні проблеми ефективного використання нагромаджених під час історичного розвитку людства знань і інформаційних ресурсів.

Л. Лучка досліджує роль і діяльність бібліотек різного підпорядкування у культурно-духовних процесах Катеринославщини, розглядає форми та напрями такої діяльності, відтворює картину становлення та розвитку бібліотек наукових товариств, музейного закладу та нелегальних гуртків.

Г. Паршукова висвітлює місце бібліотеки як соціально-культурного інституту в ряду інших соціальних інституті в, розглядає пов’язані з цим «соціально значущі функції» бібліотеки, звертаючи увагу на ту роль, яку відіграє бібліотека в культурному просторі.

Згадані автори справедливо називають бібліотеку феноменом світової культури, фактором розвитку суспільства, розглядають її як соціальний об`єкт культурного призначення, якому відводиться особлива роль у задоволенні інформаційних і культурних потреб суспільства. Розглядаючи основні аспекти розвитку теорії бібліотекознавства як науки, вони наголошують на конкретно-практичному значенні проблем бібліотекознавства для соціокультурного контексту.

При цьому Г. Паршукова, констатуючи з позицій культурологічного підходу небезпеку аномії (за Е. Дюркгеймом [125]) бібліотеки як соціального інституту, однією з причин якої дослідниця бачить надмірну персоналізацію бібліотечної діяльності, проявом чого стає визначення пріоритетів бібліотеки відповідно до схильностей їх керівників – автоматизація, бібліосоціальна робота, просвіта, освіта і т. п., – звертає увагу на активізацію за таких умов латентних функцій (за Р. Мертоном [213, с. 300]) бібліотеки, наприклад, «пожвавлення бібліосоціальної роботи (виконання бібліотеками поряд з традиційними деяких функцій установ соціальної роботи, вирішення частини соціальних проблем своїх користувачів методами бібліотечної діяльності)» [253]. Посилаючись на Ю. Столярова, який, виходячи з того, що бібліотеки не змогли своєчасно інтегруватись ні в хід науково-технічного прогресу (що спричинило появу в кінці 1950-х рр. виникнення мережі структур НТІ), ні в інформатизацію суспільства, робить висновок про кризу бібліотеки як соціального інституту, Г. Паршукова відносить активізацію латентних функцій бібліотеки до кризових проявів. Аналіз діяльності сучасних бібліотечних установ не дає підстав сумніватись у твердженні дослідниці стосовно розширення меж функціонування бібліотеки, зокрема можна констатувати активізацію участі бібліотек у процесах політичної комунікації та правовій сфері. Утім, не можна погодитись з її визначенням цих процесів як кризових для бібліотеки. Точніше, як кризових в негативному сенсі. Виходячи із синергетичного підходу, варто розглядати нинішній період як таку кризу бібліотеки як соціального інституту, яка створює умови для вироблення нових правил, норм, цінностей, завдань тощо для функціонування цього інституту. В цьому розрізі розширення меж функціонування бібліотеки, рівно як і персоналізація її діяльності, є проявом не дезінтеграції, а пошуку бібліотекою механізмів адаптації до навколишніх змін, розвитку і трансформації її системи. В даному контексті доцільним виглядає дослідження участі бібліотек у «не традиційних» для них, на традиційний погляд бібліотекознавців, сферах діяльності, зокрема у процесах політичної комунікації. Утім, Г. Паршукова, виходячи із сутності бібліотеки як культурного феномену, обмежується констатацією невідповідності завдань бібліотеки із створення умов для реалізації зростаючих культурних запитів користувачів сучасному невисокому рівню культури суспільства, пов’язаному з поширенням ринкової культури. Отже, питання впливу участі бібліотек у процесах політичної комунікації на трансформацію бібліотеки як соціального інституту перебувало поза її науковою увагою і залишилось не дослідженим.

З позицій інформаційного підходу розглядають бібліотеку в своїх працях В. Скворцов [311–313], Н. Сляднева [321, 322], О. Онищенко [244–246], М. Слободяник [314–320], В. Горовий [57–65], Г. Шемаєва [383–387], І. Давидова [106–108], Т. Берестова [20–22] та ін.

З обґрунтуванням інформаційної парадигми бібліотечної науки наприкінці 1990-х рр. виступив В. Скворцов, який, аналізуючи вплив на розвиток бібліотеки процесу інформатизації суспільства, зазначив, що наслідком цього впливу стала «нова, більш конкретна, більш специфічна концепція бібліотеки, яка відбражає потреби людства, що інформатизується. Вона отримала назву інформаційної концепції бібліотеки» [313].

За В. Скворцовим, інформаційна концепція виходить з того, що центральне місце у функціонуванні бібліотеки належить «не документу загалом, не книзі, не журналу, не газеті зокрема, а саме інформації». В контексті розгляду бібліотеки як інформаційної установи В. Скворцов, відповідно до суті процесу інформаційної взаємодії, що відбувається в бібліотеці, основною функцією бібліотеки визначає інформаційну, яку розуміє як «сукупність видів її (бібліотеки. – Т. Г.) діяльності з інформаційного забезпечення матеріального і духовного виробництва. Реалізація функції виражається у вигляді процесу задоволення інформаційних потреб користувачів за рахунок масиву інформації, накопиченого в ній, а також інших доступних їй джерел інформації. Це фундаментальна, універсальна, сутнісна функція сучасної бібліотеки» [313].

Концепція трансформації бібліотеки у загальнодержавний науково-інформаційний комплекс, реалізована на прикладі Національної Бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України, була розроблена в 1990-х рр. О. Онищенком – засновником вітчизняної школи інформаційного бібліотекознавства, який досліджує роль бібліотек як універсальних інформаційних центрів у соціокультурних процесах, що відбуваються у державі, формуванні в Україні інформаційного, громадянського суспільства.

Н. Сляднєва, аналізуючи специфіку інформаційно-аналітичної діяльності, розглядає бібліотеки в ряду «інформаційно-інфраструктурних, інформаційно-допоміжних служб, які традиційно впорядковували інформаційний простір, оптимізували і направляли рух інформаційних потоків, забезпечували збереження накопичених інформаційних ресурсів тощо» [321].

Грунтовне дослідження бібліотеки як елемента інформаційного простору провела Т. Берестова.

В. Горовий, аналізуючи в своїх працях зміни, що відбуваються сьогодні у сфері соціальної інформації, питання її організації і впливу цієї організації на розвиток соціуму в цілому, даючи визначення соціальної інформаційної бази як усього необхідного обсягу соціально значущої інформації, керованого, постійно поповнюваного, призначеного для самоідентифікації, збереження і розвитку певної людської спільності, розглядає бібліотечні заклади як загальносуспільні інформаційні центри, здатні до акумулювання соціально значущої інформації, управління широкими інформаційними потоками і задоволення суспільних інформаційних потреб, а також висвітлює місце і перспективи бібліотечних структур у процесі творення й розвитку інформаційної бази українського суспільства [60].

М. Слободяник, конструюючи базову модель бібліотеки, серед основних її елементів поряд з управлінням і комунікаційним потенціалом називає також інформаційний потенціал та інформаційну діяльність.

Основними складовими елементу «інформаційний потенціал», на думку дослідника, є бібліотечний фонд і каталоги, електронні бази даних. Елемент «інформаційна діяльність» покликаний забезпечити ефективний пошук і надання читачам бібліотеки первинних і вторинних документів, а також інтегрованої і синтезованої інформації.Результатом інформаційної діяльності має стати система інформаційної продукції і послуг для читачів і віддалених користувачів бібліотеки. Цей елемент, як вважає науковець, забезпечуватиме ефективне використання інформаційного потенціалу в комунікаційній діяльності бібліотеки [316].

Інформаційно-комунікаційні аспекти функціонування бібліотеки стали предметом наукового інтересу Г. Шемаєвої. Дослідниця розглядає питання використання електронних технологій у поширенні наукової інформації, зокрема специфіку функціонування електронних журналів, аналізує пов’язані з цим нові завдання, що постають перед бібліотеками, – дотримання авторського права, архівне зберігання електронних варіантів, особливо у випадку, коли видання існує виключно в телекомунікаційній мережі.

І. Давидова розглядає функціонування бібліотек на документно-інформаційному та інформаційно-когнітивному рівнях соціальних комунікацій. В контексті вирішення проблеми забезпечення професіоналізації управління інформаційними ресурсами бібліотеки нею пропонується доповнити бібліотечну діяльність інформаційним менеджментом, ефект від застосування методів якого стає особливо суттєвим у бібліотеках з великим і різноманітним технологічним потенціалом. На думку І. Давидової, можливі два варіанти розробки розвитку стратегії бібліотеки: «від інформаційних ресурсів до ринків» та «від платоспроможних ринків до інфоресурсів» [108].

Що стосується документального підходу, його представниками є Ю. Столяров [337–348], Н. Кушнаренко [348, 193–196], С. Кулешов [185–188], Г. Швецова-Водка [377–381], А. Соляник [332–334], О. Борисова [34, 35], К. Селіверстова [308, 309], О. Коршунов [174, 175], у 2012 р. в Росії з питання використання документального підходу в бібліотекознавстві захищено відповідну докторську дисертацію Є. Плешкевичем [2577]. В працях названих авторів детально аналізуються поняття «документ», «документована інформація», «документні ресурси» та ін., звертається увага на появу під впливом поширення електронних технологій нових понять «електронний ресурс», «електронний документ» тощо, розглядаються питання функціонування бібліотеки як інституту, покликаного забезпечувати доступ користувачів до потрібних їм документів та ін.

При цьому Є. Плешкевич у своєму дисертаційному дослідженні «Документальний підхід в бібліотекознавстві і бібліографознавстві: етапи формування і напрями розвитку» (2012 р.), аналізуючи розвиток і сучасний стан в бібліотечно-бібліографічних дисциплінах, доходить висновку про оформлення кількох напрямів документального підходу. Центральне місце він відводить документаційному напряму, основні положення якого були розроблені П. Отле і розвинуті С. Бріє та Ю. Столяровим. Другий напрям – комунікаційний – оформився в процесі досліджень комунікаційної природи документа. Його основні положення розроблялись А. Соколовим та Г. Швецовою-Водкою.

Утім з поглибленням процесу інформатизації актуалізувалось питання інформаційної природи документу, що спричинило у 1990-х рр. виокремлення інформаційного підходу (В. Скворцов, Н. Сляднєва). Проте, за висновком дослідника, «інформаційна природа бібліотеки і бібліографії, розглянута без врахування її документальної специфіки, виявилась недостатньо розкритою». На його думку, причиною цього стала відсутність спеціалізованих теоретичних досліджень, орієнтованих на комплексне документально-інформаційне розкриття специфіки процесів у бібліотечній, бібліографічній і близьких до них видів діяльності.

Таким чином, Є. Плешкевич доходить висновку про необхідність об’єднання інформаційного і документального підходів у документально-інформаційний. Примітно, що раніше у своєму дослідженні «Формування фонду мережевих ресурсів у науковій бібліотеці (90-ті роки XX ст. – поч. XXI ст.)» (2008 р.) представлення рядом дослідників у своїх працях бібліотеки з позицій інформаційно-документального підходу зазначала В. Копанєва [171].

Про доцільність інтегрування різних підходів у процесі дослідження бібліотеки як соціального інституту можна зробити висновок з висловлювань В. Ільганаєвої, яка простежує діалектичний зв’язок між культурою та інформатизацією. На думку дослідниці, інформаційну політику варто розглядати як культурне обґрунтування інформатизації, а управління інформаційними процесами має на меті гармонізацію інформаційних середовищ на різних рівнях функціонування соціумних систем. «Бібліотека, яку б форму вона не прийняла під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, через свої сутнісні функції залишається найважливішою культуроутворюючою соціальною структурою. Бібліотечна сфера діяльності як соціальний інститут, переживаючи трансформацію під впливом інформатизації, всіма своїми засадами входить у живу тканину сучасного інформаційного середовища і одночасно є джерелом і носієм інформаційної культури», – робить висновок В. Ільганаєва [141].

Надуманим вважає протиставлення інформаційного і культурологічного підходів до бібліотеки як соціального інституту Т. Берестова. Таке протиставлення дослідниця пояснює достатньо вузькою трактовкою терміна «культура», посилаючись на М. Дворкіну, яка розглядає інформаційне (а, отже, за Т. Берестовою, і бібліотечне), «як феномен культури і комунікації, як механізм доступу користувачів до інформації і поширення знань» [109]. Т. Берестова, вважаючи перебільшенням твердження стосовно того, що бібліотека відіграє вирішальну роль у засвоєнні інформації та введенні людини в «культуротворчість» (на її думку, це здійснює інформація, що міститься в документі), все ж таки, не виключає можливості культуротворчості у випадку, якщо бібліотека бере на себе і ролі інших комунікаційних інститутів: освіти, дозвілля тощо. Вона висловлює свою солідарність з М. Дворкіною в тому, що філософія доступності інформації та ідеали просвітництва в бібліотечному контексті фактично не мають відмінностей і робить висновок стосовно того, що і в соціокультурному аспекті у бібліотеки головною (сутнісною) функцією залишається комунікаційна, тобто «організатора «зустрічі» Документа і Споживача» [20].

Подібну думку висловлює С. Басов [15]. Він о бґрунтовує необхідність доповнення інформаційної складової діяльності бібліотеки, надання читачу документної послуги, культуротворчою складовою, яка включатиме створення культурних цінностей та їх інтерпретацію. «З нашої точки зору, бібліотечне обслуговування має двоєдину сутність, воно подвійне по своїй природі, бо спирається на два види активності: інформаційну і соціокультурну, які породжують на практиці два відносно самостійних види діяльності, які конкурують один з одним за критерієм “час обслуговування”. Час документарного обслуговування – від отримання запиту до видачі документа має прагнути до нуля. Споживач схильний мінімізувати свої часові затрати на пошук інформації, і навіть відмовитися від послуг бібліотекаря на користь технічних засобів, що забезпечують йому віддалений доступ. А час соціокультурної спільної діяльності в просторі бібліотеки має прагнути до безкінечності. Адже тільки соціокультурна діяльність перетворює людину на повноцінну особистість. В цьому виявляється її культурна стратегія, творчий початок, направлені на конкретного читача», – вважає С. Басов [15].

Привертає позитивну увагу його спроба розглянути протиріччя між інформаційною та соціокультурною активністю бібліотеки як основний закон бібліотечної діяльності, порушення якого неминуче призведе до втрати (зміни) сутності соціального інституту бібліотеки.

Детально аналізуючи переваги й недоліки кожного з підходів, на початку 2000-х рр. з пропозицією щодо їх поєднання виступив Р. Мотульський [227]. Причому, враховуючи поліфункціональність бібліотеки та зміну нею протягом часу пріоритетів своєї діяльності, така пропозиція виглядає цілком логічною.

В своїх працях вчений висвітлює ґенезу і сутність бібліотеки як соціального інституту, принципи і функції діяльності, типологізацію бібліотек, концептуальні засади їх розвитку в умовах інформатизації. Дослідник визначає роль бібліотеки як соціального інституту, розглядає сучасний стан бібліотеки в умовах розвитку електронних технологій, розмірковує над перспективами існування бібліотек. Привертає увагу, що початкове визначення Р. Мотульським бібліотеки як «соціального інституту, що здійснює збирання і поширення в просторі й у часі соціально значущих документів з метою задоволення інформаційних потреб користувачів» [227] дається в руслі визначення, запропонованого раніше Ю. Столяровим, але дещо суперечить визначенню мети бібліотеки як задоволення інформаційних потреб. Адже, виходячи з мети, більш логічним було б визначати бібліотеку, як інститут, що здійснює збирання і поширення не документів, а знань, або, як мінімум, інформації. Надалі дослідник звертає увагу саме на цей аспект функціонування бібліотеки і зазначає, що «бібліотека є одним з елементів системи створення і поширення інформації в суспільстві, і як хранитель, і розповсюджувач документів, посередник між документом і споживачем безпосередньо бере участь у процесі задоволення інформаційних потреб і створення індивідом нової інформації» [227]. Враховуючи розвиток інформаційної функції бібліотеки, Р. Мотульський звертає увагу на те, що бібліотека «виступає також в ролі колективного автора, створюючи бібліографічну, аналітичну, реферативну та інші види інформації, які згодом оформлюються в такі види документів, як каталоги, картотеки, електронні бази даних, самостійні видання – журнали, збірники, монографії» [227], і на цій підставі робить висновок про можливість класифікувати бібліотеку як інформаційний соціальний інститут.

Водночас, виходячи з того, що інформація, яка зберігається в бібліотеці і відображає всю діяльність людства, є відображенням його культури, бібліотека як результат діяльності людства і як хранитель інформації про результати його діяльності виступає культурним соціальним інститутом. «При такому підході, – підсумовує Р. Мотульський, – поняття «культура» й «інформація» представляються синонімічними: культура – все, що створено людиною, а інформація – відображення всього, що створено людиною. У зв’язку з цим дискусія про те, яким соціальним інститутом є бібліотека – культурним або інформаційним, втрачає сенс. Враховуючи цей факт, а також виходячи з того, що бібліотека включена в різні підсистеми суспільства і безпосередньо пов’язана “…із забезпеченням інтересів соціальної спільності в цілому”, її необхідно розглядати як інтегративний соціальний інститут, що включає інформаційні й культурні компоненти, здійснює збір, зберігання і поширення в просторово-часовому континуумі соціально значущих документів з метою задоволення і формування інформаційних потреб користувачів» [227].

Інтегративну сутність бібліотеки по відношенню до зовнішнього середовища не заперечує на сьогодні й засновник документального підходу Ю. Столяров. Називаючи основні функції елементів бібліотеки – інформаційну для документа, меморіальну для бібліотечного фонду, реорганізаційну для контингенту користувачів, т ехногенну для матеріально-технічної бази, – вчений вважає, що бібліотека в цілому стосовно зовнішнього середовища «виконує інтегративну цілісну (в науці її називають емерджентною), функцію, в якій зливаються функції всіх її складових елементів і підсистем. Ця функція полягає в тому, щоб з’єднати документ і користувача, документи між собою, користувачів і бібліотекарів і т. д.» [344]. Він визначає зовнішньосистемною, онтологічною, сутнісною функцією бібліотеки як цілісності документально-комунікаційну.

Розуміння бібліотеки як інтегративного соціального інституту виводить вивчення її функціонування за межі виключно культурної або інформаційної сфер і відкриває широкі перспективи для дослідження участі бібліотечних структур в різноманітних соціально-комунікаційних процесах. Саме така позиція створює підґрунтя для розгляду участі бібліотек і в системі політичної комунікації [93, с. 25].

При цьому, все ж таки, в концепціях згаданих дослідників не повністю висвітлюються зміни у функціонуванні бібліотек, пов’язані з розвитком їх інформаційної функції, в результаті якого бібліотеки стають центрами з виробництва нової синтезованої інформації. І хоча в багатьох працях звертається увага на інформаційну діяльність бібліотеки, наголошується на тому, що бібліотека стає колективним автором (Р. Мотульський), створює інтегровану і синтезовану інформацію (М. Слободяник), трансформується в інфополіс (О. Онищенко), бере участь у формуванні суверенних інформаційних ресурсів (В. Горовий) і т. д., питання впливу розвитку інформаційної функції на зміну місця бібліотеки у комунікаційних процесах в них не розкривається. Доцільним було б також врахування згаданого аспекту для доповнення відповідним чином визначення бібліотеки як соціального інституту, який крім збирання, збереження і поширення інформації здійснює, також, і її виробництво. Таке доповнення виглядає актуальним ще й з огляду на те, що відповідає ролі бібліотеки в різноманітних комунікаційних процесах, в тому числі в процесах політичної комунікації. Розвиток інформаційної функції бібліотек і перехід бібліотечних структур до виробництва синтезованого знання призводить до розширення їх функціонування від опосередкованих каналів передачі інформації до рівня суб’єктів комунікації. Результати дослідження функціонування бібліотеки в системі політичної комунікації могли б дати додаткові аргументи на користь уточнення визначення бібліотеки як соціального інституту, проте таке дослідження названими вченими не проводилось. Отже, визначення місця і ролі бібліотек у процесах політичної комунікації зберігає актуальність.

Дата добавления: 2015-07-13