Методи дослідження лідерства

Політичний лідер виступає як об’єкт наукових досліджень. Висувається концепція компаративного (порівняльного) аналізу феномену політичного лідерства [60, с. 176]. Д. Растоу таким чином охарактеризував цей підхід: “Систематичне та порівняльне вивчення процесу лідерства дозволить зберегти тривалу дистанцію між тими, хто розглядає лідерство... в основному як індивідуальний атрибут або характерну рису, і тими, хто віддає перевагу розглядати його детермінованими ситуаціями також, як і більш стару суперечку про історичний вплив великих осіб” [205, с. 24].

Системний метод дав змогу розглянути феномен політичного лідерства і політичну діяльність лідера в структурі політичної системи як певну цілісність, що складається із сукупності елементів, пов'язаних один з одним і з зовнішніми факторами. Структурно-функціональний аналіз застосовувався з метою визначення функцій політичного лідера, а також зумовлених ними технологій політичної діяльності лідера в умовах трансформації українського суспільства. Інституціональний підхід був орієнтований на визначення і вивчення інститутів, за допомогою яких відбувається висування і діяльність політичних лідерів. Культурологічний підхід використовувався при з'ясуванні впливу на процес політичної діяльності лідера специфіки політичного менталітету як складової частини політичної культури суспільства. Використання біхевіористського підходу допомогло пояснити глибинні суб'єктивні джерела формування і механізми функціонування політичного лідера крізь призму потреб і мотивів, властивих кожному індивідові. Застосування компаративістського методу дало можливість під час аналізу українського політичного лідерства критично осмислити досвід інституціалізації даного політичного інституту в інших країнах.

Мотивація лідерства.

Що змушує людину прагнути до лідерства? Суб'єктивні механізми становлення, характеру та спрямованості лідерства пояснює психоаналітична теорія 3. Фрейда. З його точки зору, в основі лідерства лежить пригнічений лібідо - переважно несвідомий потяг сексуального характеру. Інші психологи трактують лібідо більш широко - як психічну енергію взагалі. У процесі сублімації (накопичення і переходу в більш високі стани) лібідо проявляється у прагненні до творчості, лідерства тощо. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб'єктивно-компенсаторні функції, дозволяє долати і пригнічувати різного роду комплекси - почуття неповноцінності, некомпетентність та ін. Підпорядкування лідеру теж знаходить пояснення в теорії психоаналізу - суб'єктивне прийняття лідерства закладається в дитинстві як необхідність покровителя, авторитетної людини. У цьому сенсі авторитет і заступництво керівника організації подібні авторитету і заступництву глави сім'ї.

Послідовники 3. Фрейда (Франкфуртська школа, Адорано, Фромм) виявили особливий тип особистості, схильної до авторитаризму і прагне до влади. Така особистість формується у нездорових суспільних умовах, що породжують масові фрустрації і неврози - стану пригніченості, гнітючого напруги, тривожності, безвиході та відчаю. У людини з'являється бажання втекти від усього цього в сферу панування і підпорядкування. Для авторитарної особистості влада - психологічна потреба, яка дозволяє позбавитися від власних комплексів шляхом нав'язування своєї волі іншим людям. Авторитарна особистість дуалістична - з одного боку, вона проявляє своєрідні садистські (від володіння безмежною владою дістає особливу насолоду, слабкість інших людей викликає презирство і бажання принизити їх), а з іншого боку - мазохістські нахили (при зіткненні з переважаючою силою така людина раболіпствує перед її носієм, захоплюється ним і поклоняється йому). Стаючи керівником, такі особистості мають схильність поширити свою владу на особисті відносини з підлеглими і порушувати їх права, дбають не стільки про інтереси справи, скільки про збереження або збільшення своєї влади. За діяльністю такого роду керівників необхідний жорсткий контроль.

Інструментальна мотивація. Психоаналітична мотивація прагнення до лідерства виявляє один з типів лідерів. Більшість людей, як показують дослідження, зовсім не прагнуть до влади. Чи стають вони лідерами? Так, хоча сама влада не є для них цінністю. Влада - тільки інструмент, механізм отримання різного роду благ, засіб досягнення інших цілей: матеріальних (високий дохід, престиж, вигідні зв'язки, привілеї) чи духовно-моральних (досягнення високих цілей - відповідальність за спільну справу, надання допомоги слабким, налагодження дружніх стосунків у колективі).

Ігрова мотивація. Мотивація може бути ігровою - людина сприймає процес керівництва як захоплюючу, захопливу гру. У цьому випадку мотивом лідера стає сам зміст управлінської діяльності - вирішення складних і суспільно значущих проблем в процесі організації взаємодії та спілкування з людьми.

1. Блондель Ж. Политическое лидерство: Путь к всеобъемлющему анализу / пер. с англ. Квашнина Г.М. - М., 1992. - 135с.

2. Херманн М. Составные части лидерства. // Мир политики. Суждения и оценки западных политологов. - М., 1992

3. Кондратьева М. В. Анализ мотивационных стремлений к лидерству ы власти в современной психологии // Сборник научных трудов СевКавГТУ. Серия "Гуманитарные науки". 2008. № 6

4. Алыфанов С. А. Основные направления анализа лидерства // Вопросы психологии. – 1991. – № 3. – С. 90 – 96. Доступне на: http://psylist.net/hrestomati/00023.htm

5. Авцинова Г.А. Политическое лидерство // Государство и право, 1993. № 5.

6. Пахарєв А. Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці // Політичний менеджмент. Спеціальний випуск. – 2006. –С.22-29. Доступне на:

http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=61&c=1330

Траверсе О. СОЦІАЛЬНЕ ТА СУСПІЛЬНЕ У ЗМІСТІ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА http://bibl.kma.mk.ua/pdf/ukrpolituk/1/39.pdf

Поняття політичного лідера має свої особливості, а саме: по-перше, політичний лідер повинен стати лідером великого масштабу, тобто таким, що виражає інтереси і прагнення макросуспільних груп. Як зазначав Ж. Блондель у своїй праці “Політичне лідерство”, що “Лідер здійснює владу таким чином, щоб мотивувати діяльність представників цілої нації”. Отже, політичний лідер вирізняється масштабністю як своїх прагнень, так і впливу.

По-друге, політичний лідер покликаний керувати людськими організаціями та рухами. Це особа, яка керує людьми з метою досягти системних суспільних результатів.

По-третє, політичний лідер відіграє специфічну роль у суспільстві, адже він або руйнує, або захищає та творить політичну систему певного суспільства. Політичний лідер впливає на інших людей, роблячи це не епізодично, а постійно, на велику групу, а не на невеличку, не ділячись ні з ким своїм впливом, спираючись на свій авторитет.

Четвертою особливістю політичного лідера є накладання глибокої персоніфікації на всю діяльність, якою він керує, веде суспільство. Адже жоден політичний лідер не подібний на іншого, всі вони дуже різні, індивідуальні, оригінальні та самобутні, оскільки кожен висловлює чиїсь інтереси і водночас свої. Тому політичний лідер - це певний суспільний вектор, спільний суспільний ідеал для системи, цілого суспільства.

П¢ята особливість, в силу вищеназваних якостей, політичний лідер водночас є системним символом, неперевершеним взірцем, якому прагнуть наслідувати, все про нього знати, “бути як він”. Причому копіюються риси як малі, дрібні, так і суттєві, значні. Від зачіски, вусів до манери говорити, одягатися, поведінки. Іншими словами, політичний лідер, в міру успіхів справи, за яку він виступає, бореться, перетворюється з неординарної людини, особистості на певне божество, якому починають поклонятися, на зображення якого переносять ідеалізований образ надлюдини, портрети й скульптури якого починають виставляти всюди, потрібно це чи ні.

Шостою особливістю політичного лідера є його тісний внутрішній зв¢язок із політичною організацією, якою він керує, править одновладно, перетворюючись для неї на її колективний розум, честь і совість, недосяжний взірець для наслідування. Політична організація є тим грунтом, на якому проростає, росте, міцніє та розвивається лідер, однак це та організована спільність, яка теж і обмежує, нормалізує діяльність лідера, нарешті, це та спільнота, яка прагне наслідувати йому, а потім і його ховає, сакралізуючи й оплакуючи свого героя.

Обобщенное понятие феномена лидерства дано Б.Д. Парыгиным [124,

с.301]. Он рассматривает лидерство в контексте процессов организации

социального управления малой группой (коллективом) и считает, что

существует два фактора, взаимодействие которых определяет феномен

лидерства:

1)объективный фактор (интересы, цели, потребности, задачи группы в

конкретной ситуации);

2)субъективный фактор (личностные особенности индивида как

организатора и инициатора групповой деятельности).

На наш взгляд, полное определение понятию «лидер» дает А.Л.

Уманский, выделяя основные признаки, по которым можно охарактеризовать

понятие «лидер»:

первый признак – принадлежность к группе: лидер – именно член

группы, он «внутри», а не «над» группой;

второй признак – это положение в группе: лидер пользуется в группе

авторитетом, у него высокий статус;

третий признак – совпадение ценностных ориентаций: нормы и

ценностные ориентации группы совпадают, лидер наиболее полно отражает и

выражает интересы группы;

четвертый признак – воздейственность лидера на группу: влияние на

поведение и на сознание остальных членов группы со стороны лидера,

организация и управление группой при достижении групповых целей;

пятый признак – источник выдвижения лидера в группе [191, с. 48].

В социально-психологическом плане лидерство и руководство – это

механизмы групповой интеграции, объединяющие действия группы вокруг

индивида, выполняющего функцию лидера или руководителя [181, с.31].

Между этими двумя феноменами много общего. М.В. Удальцова выделяет

следующие общие черты:

• являются средством координации, упорядочения отношений внутри

организации, средством управления ими;

• реализуют процессы социального влияния в коллективе;

• обоим феноменам присуща субординация отношений [168].

СБИТНЕВА ВЕРОНИКА БОРИСОВНА

Дата добавления: 2015-07-13