Речення і предикативність

ЛЕКЦІЯ 4

У якості істотної визначальної ознаки речення, що дозволяє відрізняти його від слова і словосполучення, найчастіше визначається предикативність. Однак огляд літератури показує, що поняття предикативності отримує не тільки різноманітні інтерпретації, але і різні найменування: предикація чи предикативність (більшість дослідників), предикування (предицирование) (Пєшковський). предикативний зв'язок (Гвоздев), предикатність (Зензеров), координація (Розенталь), присудковість(сказуемость, сказуемостность) (Пєшковський, Стеблин-Каменский, Панфилов). Що стосується інтерпретацій, то на сьогодні написана значна кількість робіт, у яких пропонуються різного роду класифікації трактувань предикативності [Банару; Ильенко; Попов; Райхель]. Усі можливі тлумачення предикативності можуть бути зведені до двох основних:

1. - предикативність - це віднесення змісту речення до дійсності; 2. - предикативність - це приписування ознаки предмету.

Обидва трактування передбачають тією чи іншою мірою взаємозв'язок з поняттям речення, однак істотна відмінність їх полягає в тім, що перша не ставить ніяких обмежень щодо форми речення, тоді як друга зв'язує предикативність тільки з двоскладним реченням.

Більшість концепцій, що розробляються у сучасній вітчизняній лінгвістиці (особливо - у русистиці), ґрунтується на визначенні В.В. Виноградова: "Значення і призначення загальної категорії предикативності, що формує речення, полягає у віднесенні змісту речення до дійсності" [Виноградов, 17]. При цьому відзначається, що загальне значення предикативності, розчленовуючись, виражається в синтаксичних категоріях модальності, часу й особи [там же]. Дана інтерпретація або приймається цілком і беззастережно ["Грамматика-70"; Смирницкий], або трохи доповнюється. Так, визнається, що співвіднесеність з дійсністю встановлюється мовцем [Русский язык; Современный русский язык/Белошапкова], що до предикативності (предикації) входить вираження мети висловлення [Иртеньева, 147]. В окремих випадках під "дійсністю мається на увазі не тільки об'єктивна дійсність, що існує поза людиною, але і будь-які об'єкти, з приводу яких відбувається акт висловлення (чи думки), у тому числі всякого роду ідеальні об'єкти, що є продуктом людського мислення" [Панфілов, 12].

Наведене визначення предикативності викликає численні заперечення. По-перше, виявляється, що при встановленні відношень між поняттями речення і предикативності створюється замкнуте коло [Звегінцев. 159-160], сутність якого полягає в тому, що "предикативність формує речення, усяке речення має предикативність", - саме це замкнуте коло і викликає різку критику поняття предикативності з боку М.И.Стебліна-Каменського [Сусов, 13]. Подібним же чином характеризується концепція Н.Ю.Шведової, у якій "поняття речення і предикативності теж визначаються одне через одного, хоча наявність замкнутого кола не настільки очевидна: речення формується структурною схемою, структурна схема організує взаємодію засобів вираження предикативності, предикативність наявна в кожному реченні і є його граматичним значенням" [Сусов, 14].

По-друге, викликає заперечення поняття відношення до дійсності: "Відношення до дійсності - це властивість мови взагалі, а не окремого речення" [Стеблин-Каменский 1971, 55]. "Відношення мови, зокрема його смислової сторони, до світу об'єктивної дійсності є відношення всієї системи мови в цілому, а не окремих його частин" [Звегинцев, 88].

Подібні заперечення зумовлені насамперед занадто широким трактуванням дійсності - як у наведеному висловленні В.З. Панфілова. Саме в такому значенні можна характеризувати будь-яку значиму одиницю мови, а не тільки речення. У зв'язку з цим з'являється ряд обмежень, уточнень розуміння дійсності, про які частково вже говорилося. Найбільш вдалим представляється визначення, запропоноване Ф.О.Литвином: "Дійсність, співвіднесення з якою змісту речення є основою предикативності, - це не просто об'єктивна реальність, а реальність, пов'язана з актом мовлення, тобто із системою орієнтирів ТУТ і ЗАРАЗ, яка організується кожним конкретним (і будь-яким можливим) актом мови" [Литвин, 23].

Говорячи не про предикативність, а про присудковість, О.М.Пєшковський вважає її найважливішою граматичною категорією, тому що в ній "тісно з’єднується мова з думкою" [Пєшковский, 165-166]. При цьому істотна роль приділяється дієслову, оскільки "думка є активним змістом представлень, а дієслово виражає дію, тобто активне відношення предмета до ознаки... У дієслові і тільки в дієслові ми маємо те поєднання волі з уявленням, яке породжує думку... Процес мислення саме тим і відрізняється від простої асоціації представлень, що в ньому поєднані наші уявлення, а не вони поєднуються в нас. Тут має місце свідомий вибір уявлень і свідомий контроль над відповідністю чи невідповідністю їх самих і їхніх взаємовідношень з дійсністю" [Пєшковский, 169].Поняття присудковості трактується Пєшковським дуже широко - присудковість може бути виражена не тільки сполученням підмета і присудка, але й окремим словом [Пешковский, 170], тобто присудковість тлумачиться як предикативність у найширшому розумінні.

Про "присудкову властивість" чи "присудкове відношення", про те, що робить "присудок присудком", говорить і М.І.Стеблін-Каменський. На його думку, предикативність чи предикативне відношення характеризує не стільки речення, скільки судження - відношення між суб'єктом і предикатом [Стеблин-Каменский 1974, 43-44]. Етимологічно "предикативність" означає "присудкову властивість" чи "присудкове відношення". Тому можливі речення, у яких немає предикативності в цьому значенні слова, якщо в них немає присудка: Пожежа! Горимо! Боже мій! [Стеблин-Каменский 1974, 42]. Якщо ж відійти від інтонації, то саме присудок змушує усвідомлювати речення як речення. Наявність присудка і надає граматичної оформленості, структурної завершеності реченню [Там же, 43].

Правда, ототожнення предикативності і присудковості вважається помилковим, тому що немає "достатніх підстав для того, щоб вважати предикативність обов'язковою і специфічною ознакою будь-якого речення, оскільки... наявність підмета і присудка ще не створює речення і, навпаки, відсутність їх не позбавляє багато синтаксичних конструкцій права називатися реченнями" [Распопов, 35]. Трохи обережніше в цьому плані висловлюється В.З.Панфілов: "на рівні синтаксичного членування речення... функціонує не категорія предикативності, а категорія присудковості. Присудковість це властивість присудка як члена речення, що є поряд з підметом його організуючим центром і характеризується в кожній мові певними граматичним ознаками" [Панфилов, 13]. Таким чином, поняття предикативності виявляється "ширшим за поняття присудковості, яке характерне присудку як члену речення. Присудковість реалізується в присудкових відношеннях між підметом і присудком при синтаксичному членуванні двоскладного речення" [Зензеров, 39]. Як бачимо, розгляд цього питання знову повертає нас до взаємозв'язку предикативності і речення, а точніше - до розуміння речення: "Предикативність - це загальна глобальна логічна властивість усякого висловлення, вираженого будь-яким реченням" [Ломтев, 27]. Тут, на наш погляд, усе перевернено догори ногами: висловлення виражається реченням (докладніше про це - трохи пізніше). "Якщо предикативність вважати основним критерієм при визначенні речення, то речення виявляється безмежним у максимально припустимому обсязі. Мінімальна ж структура речення буде однослівною" [Зензеров, 36]. У результаті "спірним виявилося не те, що речення предикативне, а те, що предикативність характерна лише реченню" [Монин, 30]. Питання знов-таки впирається в поняття предикативності і поняття форми речення. Уже відзначалося, що розуміння предикативності як віднесеності змісту речення до дійсності веде до розуміння речення як одиниці мовлення, оскільки віднесеність до дійсності - це властивість мовлення, як і говорив М.І. Стеблін-Каменський. Звідси і "зневажливе" ставлення до формальних ознак речення.

До сказаного варто зробити ще два зауваження. Перше полягає в тім, що неоднозначне розуміння предикативності приводить до спроб якось уточнити визначення предикативності, розмежувати їх шляхом "розведення" понять психологічної і синтаксичної предикативності, з одного боку, і предикативності і предикації - з іншого. Синтаксичну і психологічну предикативність виділяє, наприклад, О.В.Кротевич, який першу розглядає як синтаксичне відношення ознаки до його носія, а другу - як співвіднесеність змісту висловленого в реченні з об'єктивною дійсністю [Кротевич, 11-13]. Очевидно, що ми знову повертаємося до знайомих визначень, однак тут вони співвідносяться з різними позначеннями. Але справа не тільки в різних позначеннях. Якщо синтаксична предикативність припускає формальний зв'язок позначень ознаки і його носія, то психологічна предикативність, принаймні - етимологічно, повинна бути зв'язана з актом предикації.

Що стосується понять предикації і предикативності, то вони чітко розрізняються в словнику О.С.Ахмановой, де під предикацією розуміється "віднесеність даного змісту, даного предмета думки до дійсності, що здійснюється в реченні", а під предикативністю - "вираження відношення змісту висловленого до дійсності як основа речення" [Ахманова, 346]. Отже, на перший погляд, знову "знайомі обличчя", однак вони звернені до різних сторін: до акта співвіднесення і до способу вираження цього співвіднесення. Причому акт співвіднесення може мати місце тільки в мовленні, у висловленні, тоді як спосіб вираження може характеризувати як висловлення, так і речення. Тим більше, що в зазначеному словнику дається визначення висловлення: "одиниця повідомлення, що характеризується значеннєвою цілісністю і може бути сприйнятою слухачем у даних умовах мовного спілкування". Тут же даються і два визначення речення - "змістовне", мовленнєве (традиційне), і формальне, мовне (новітнє). У першому визначенні речення характеризується як "граматично і інтонаційно оформлена за законами даної мовлення цілісна одиниця мови, що є головним засобом формування, вираження і повідомлення думки про певну дійсність і відношення мовця до неї... Воно виражає предикацію і складається з одного чи декількох слів". В другому речення - це "двочленний синтаксичний комплекс, у якому цілком визначено виражаються два головних члени (підмет і присудок) або ж, у більш складних випадках, гpyпa підмета і група присудка" [Ахманова, 347].

Друге зауваження полягає в тому, що всі розглянуті міркування про предикативність, тобто про форму, спосіб вираження предикації як віднесеності змісту речення до дійсності, виявляються не цілком коректними,

оскільки віднесення змісту речення (пропозиції) до дійсності (факту) являє собою не предикацію, а референцію [Russel]. У даному випадку ми маємо справу зі звичайним змішуванням понять, нерозрізненням двох процесів (дій) - референції і предикації. Б.Рассел, імовірно, першим здогадався розділити два цих процеси у своєму відомому запису речення Я зустрів людину у вигляді: " Я зустрів X і Х- людина" [Russel; Рассел, 43], розставивши все "на своїх місцях". "Одне з головних завдань вживання мови - це констатація фактів про предмети, людей і події. Щоб досягти цієї мети, ми повинні якимсь чином відповісти на запитання: "Про що (кого, якого з них) ви говорите?", а також на питання: "Що ви говорите про це (про нього, про неї)?". Відповісти на перше питання - завдання референції (чи ідентифікації). Відповісти на друге питання - завдання предикації (чи характеризації)" [Стросон, 75]. "Кожне речення, що містить референтне вираження Е, можна розглядати як таке, що складається з двох частин - самого вираження Е, названого суб'єктним термом, і решти речення, названої предикатним вираженням чи предикатним термом " [Стросон,2, 125]. Іншими словами, щоб бути предикативним, речення повинно мати відповідну форму.

Таким чином, друге розуміння предикативності - як форми вираження відношення ознаки до предмета - передбачає однією з істотних ознак речення - його відповідну форму. Оскільки в даній роботі речення розглядається як одиниця мови, а не мовлення (комунікації), воно розуміється не просто як " слово чи група слів", а як група слів, організована особливим способом, не просте словосполучення, а "закінчене словосполучення" [Фортунатов, 183; Nesfіeld, 17].

Закінченість речення зумовлена наявністю в його складі двох основних (головних) компонентів, що виражають предмет і приписувана йому ознака, саме приписувана, а не приписана - як в означальному (ад'єктивному) словосполученні при атрибутивному зв'язку. "Сутність речення в усіх мовах світу полягає в розгортанні ознак предмета" [Серебренников, 238]. Предикативне (присудкове) відношення передбачає як мінімум два компоненти, предикативну пару, отже, у речення повинна бути "одна і тільки одна предикативна пара" [Ревзин, 131]. "Реченням називається мовна одиниця, що характеризується структурою, яка дає цій одиниці можливість вживатися як мінімальне висловлення, а саме підметово-присудковою структурою" [Бархударов, 141]. "Вирішальною одиницею в граматичному ладі мови є... речення з його предикативним відношенням" [Адмони 1988, 21]. Таким чином, нормальне речення номінативного ладу повинне бути двоскладним. А що стосується предикативності, то її визначення можна було б уточнити в такий спосіб: предикативність - це форма приписування ознаки предмету у співвіднесеності з моментом комунікації.

Загальне значення предикативності, що виражається предикативною парою, утворюють, як уже відзначалося, такі часткові значення. По-перше, значення особи: будь-яке речення обов'язково відображає те, чи є основним учасником події, описуваної в цьому реченні, сам мовець (Я читаю), слухач (Ти читаєш) чи ж сторонній у даному акті комунікації, предмет мовлення (Він читає, Хлопчик читає і т. п). Значення особи передається відповідними формами дієслова. По-друге, значення часу: у будь-якому реченні обов'язково виражене те, як мовець співвідносить час описуваної події з моментом комунікації. Ці моменти можуть збігатися (Я читаю, Хлопчик читає), або подія передує моменту мовлення (Я читав, Хлопчик читав) чи відбувається після нього (Я буду читати, Хлопчик буде читати). Значення часу, як і значення особи, передається відповідними формами дієслова. По-третє, значення способу: у будь-якому реченні обов'язково виражено, як мовець оцінює реальність описуваної події. "Варто підкреслити, що оцінка реальності дається... саме з позицій того, хто говорить, а не відповідно до логічних правил визначення істинності чи неістинності висловлення" [Адмони 1988, 88]. Подія може бути представлене як реальна, така, що є (була) дійсною (Хлопчик читає. Хлопчик читав), або як можлива, бажана і под. (Хлопчику треба було б читати, Хлопчик читав би). Значення способу, як і попередні значення, передається відповідними формами дієслова.

Очевидно, що усі компоненти значення предикативності виражаються в дієслівному компоненті простого речення (ПрР), у ньому зосереджені всі граматичні ознаки речення. Дієслово виявляється "головним" у плані граматики. Разом з тим значення предикативності полягає у приписуванні ознаки предмету. Предмет же позначається іменним компонентом ПрР, стосовно якого ознака, що виражається дієслівним компонентом, є вторинною, залежною. У цьому (семантичному) плані "головним" чи "абсолютно зумовленим" [Есперсен, 131] є іменник. Саме в такій інтерпретації обидва компоненти ПрР виявляються взаємозалежними - обидва головними й обидва залежними одночасно, причому кожен по-своєму. "Слово, найголовнше для вираження процесу думки, виявляється підпорядкованим іншому слову, тому що позначає ознаку, а не предмет! У цьому виявляється відома антиномія, відоме зіткнення основ мови" [Пешковский, 187-188]. У реченні прослідковуються два напрямки синтаксичних зв'язків. "З одного боку (на нижньому рівні), у реченні виявляється синтаксичний зв'язок узгодження присудка з підметом, що йде в напрямку від суб'єкта до предиката (S -> Р). З іншого боку (на вищому рівні), у структурі речення розкривається глибший зв'язок, що йде в зворотному напрямку - від предиката до суб'єкта (Р -> S), сполучення підмета з присудком, що втягує підмет у предикативне співвіднесення з присудком" [Поспєлов, 299]. "Залежність між елементами (речення) виявляється двосторонньою, і жоден з головних членів не може представити все речення... В усіх випадках, де позиція підмета виключена чи не заміщена (бачу, знаю), присудок зберігає граматичний показник суб'єкта" [Алисова, 14].

У загальносемантичному плані предикативна пара нагадує атрибутивну: в обох випадках ми маємо сполучення Предмета й Ознаки. Однак атрибутивний зв'язок - однобічний: А < N. Якщо таке словосполучення згорнути (відкинути прикметник), то загальний граматичний статус не зміниться - розгорнутий іменник стане "просто" іменником: цікава книга > книга. У предикативній парі зв'язок двосторонній: N < > V. Якщо відкинути ім'я, то одне дієслово не утворить речення: Хлопчик читає > читає. Якщо відкинути дієслово, то одне ім'я також не утворить речення: Хлопчик читає > хлопчик.

Отже, якщо загальнограматичним значенням усякого простого речення є відношення предикативної ознаки до його носія в плані часу, модальності й особи, то формою, що виражає це значення, може бути тільки предикативне відношення, тобто тільки двоскладне речення. Сама сутність двоскладного речення полягає в "протиставленні підмета присудку" [Курилович, 48], а предикативне відношення, у свою чергу, служить "для утворення речення і більше ні для чого" [Адмони 1955, 37]. Єдиною й основною істотною ознакою речення як мовної одиниці є його двоскладність, що зумовлена наявністю в ньому предикативного відношення, чи, іншими словами, граматичної предикативності, співвідносність іменника в називному відмінку з особовою формою дієслова. Саме наявність граматичної предикативності і робить речення самостійною і самодостатньою одиницею, оскільки в ньому повинні бути "передбачені" потенційні можливості співвіднесення його з "кожним конкретним і з будь-яким можливим актом мовлення".

Підмет і присудок можуть існувати тільки в співвіднесеності один з одним: не може бути присудка без підмета і підмета без присудка. "Взаємна спрямованість підмета і присудка... є однією з основних ознак присудкового відношення, що втілює у собі предикативність у сфері двоскладного речення" [Адмони 1968, 283]. "Предикативне відношення ґрунтується не на морфологічних засадах, а на поєднувальній взаємоспрямованості двох словоформ, що вводяться в речення, щоб стати його підметом і присудком. А така поєднувальна взаємоспрямованість означає і граматичну взаємозумовленість компонентів, що сполучаються," [Адмони 1988, 111]. Ця співвіднесеність двох головних компонентів речення в окремих роботах одержала найменування координації [Кротевич, 14].

Двоскладність номінативного речення багатьма лінгвістами розглядається як основна конституююча ознака речення в різних мовах - німецькій [Пауль, 338], англійській [Nesfіeld], італійській [Алисова,13], російській [Золотова 1982], арабській [Ахвледиани]. У зв'язку з цим цілком природним є питання: як же бути з так званими односкладними реченнями? Відповідь полягає в тому, що "порівняльно-історичні дослідження різноструктурних мов дають переконливе свідчення того, що форми односкладних речень з’являються як результат синтаксичного перетворення (трансформації) бінарної форми" [Дегтярев, 257]. Таким чином, саме двоскладне речення вважається основною, базисною, вихідною конструкцією, а різноманітні "односкладні речення" являють собою її мовні реалізації: "Чиста предикативність... з’являється в зовнішньому мовленні в двох основних випадках: або в ситуації відповіді, або в ситуації, де підмет висловлюваного судження заздалегідь відомий співрозмовникам. На питання: чи хочете ви склянку чаю, ніхто не стане відповідати розгорнутою фразою: "Ні, я не хочу склянки чаю". Відповідь буде чисто предикативною: "Ні". Вона буде містити в собі тільки один присудок" [Выготский, 333].

З приводу українських (російських) односкладних речень можна сказати таке. Прийнята в сучасній граматиці класифікація типів простих речень бере свої витоки з "Синтаксису російської мови" О.О.Шахматова. "Ця класифікація, що неодноразово піддавалася критичному осмисленню в лінгвістичній літературі, з незначними модифікаціями з'являється в описових граматиках, дослідженнях, підручниках" [Золотова 1982, 101]. У розглянутій класифікації двоскладне речення (завжди особове) протиставляється односкладному, в межах якого розрізняється номінативне, інфінітивне, безособове, узагальнено-особове, неозначено-особове й означено-особове речення. Крім змішування критеріїв (з одного боку, формальних: "номінативне" і "інфінітивне", з іншого боку - значеннєвих: всі інші) відзначається деталізація односкладних типів і повна відсутність її стосовно двоскладних [Золотова 1982, 101].

Що стосується різних типів односкладних речень, то в безособових реченнях "ніяка дія не може обійтися без діяча (крім... власне безособових процесів, але і вони позначають не дії, а стан середовища, природи), дія - це завжди функція діяча" [Золотова 1982, 105]. Існування безособових речень "настільки ж відкидається людською логікою, наскільки для необхідності їх допущення немає ніяких істотних причин з погляду лінгвістики" [Классовский, 27]. Найменування діяча ("середовища") у таких реченнях або відсутнє через його контекстну зумовленість - Світає, або виражається формою непрямого відмінка - Йому не спится. Безособові речення являють собою також варіанти двоскладних речень, у яких або повідомляється про стан природи (Морозить, Світає), або наявність предмета (предметів) служить ознакою предикативної характеристики місця дії (Кімната, Парк) [Золотова 1982, 113-114]. Звідси випливає, що так звані безособові речення не представляють категорію односкладності [Золотова 1982, 107]. У реченнях типу Не спится, няню, И нудно, і сумно, і нікому руку подати... мовець повідомляє про "свій стан і, отже, суб'єкт має визначене значення 1-ї ос. і може бути вербалізованим" [Золотова ] 982,108]. У неозначено-особових реченнях теж "повідомляється про особову дію, але назва предмета опущена через непотрібність чи незнання. Це завжди 3-я ос. одн. чи мн. Неозначено-особове значення створюється не усуненням підмета, а усуненням суб'єкта дії" [Золотова 1982, 108-105].

Таким чином, ще раз підкреслюється, що "односкладних речень в російській мові не залишається" [Золотова 1982, 115]. У цьому плані значний інтерес становить дуже вдала чітка класифікація речень російської мови, побудована на способі вираження підмета, на жаль, несправедливо забута сучасними дослідниками. Речення в ній розділяються таким чином:

A. Відкриті (підмет у формі називного відмінка): Птах летить.

Б. Закриті (предикатом) - підмет у формі непрямого відмінка:

а) знахідного: Його убило громом:

б) родового: Буде цього з тебе, Хліба вистачило на усіх:

в) давального: Хочеться, Віриться, Плачеться;

г) орудного: Грабовано, Бито;

B. Приховані (підмет представлений у дієслові): Розвидняється [Классовский, 33-35].

Що стосується англійської, німецької і французької мов, то в них речення розглянутого типу завжди двоскладні - вони мають особливі, марковані форми підмета [Левицкий, 27-28]. Перетворення "нормальних" двоскладних речень в односкладні найчастіше пов'язані з умовами контексту і ситуації. Докладніше мова про них піде в розділі, присвяченому ситуативним і контекстним перетворенням речення - висловленням.

Отже, основна ознака структури речення номінативного типу -двоскладність. Однак саме поняття структури речення, чи його структурної організації, виявляється не таким простим, як може уявитися на перший погляд. У 1964 р. Ф.Данеш висловив думку про те, що в речення варто розрізняти три "рівні", чи три структури, - формальну, семантичну і комунікативну [Danes]. Ці рівні перебувають у складній взаємодії один з одним. "Формальна побудова речення в конструктивному плані у відомих межах визначає значення речення, тип його інформативного змісту - його семантичну структуру... Зв'язок семантичної структури з формальною побудовою речення ускладнюється тим, що у створенні семантичної структури бере активну участь лексичне наповнення речення... Таким чином, речення в тлумаченні сучасної синтаксичної науки - складне явище, що об’єднує в собі три синтаксичних об'єкти: 1) формальну побудову, 2) семантичну структуру, 3) комунікативну організацію" [Белошапкова, 81, 82].

ня.

Дата добавления: 2015-07-13