Внутрішня семантика речення

ЛЕКЦІЯ 6

Семантика ПрР[1] як мовної одиниці повинна розглядатися в рамках окремого незалежного речення поза контекстом і ситуацією, тобто як мовна семантика. Оскільки до складу речення входять не просто слова, а словоформи, можна вважати, що мовна семантика ПрР складається з двох "шарів", двох компонентів чи аспектів: семантики власне слів (лексем), що входять до складу ПрР, і семантики граматичних форм цих слів (словоформ). При цьому перший (семантичний) і другий (структурний) плани "зовсім незалежні один від одного" [Теньер, 52].

Семантика словоформ пов'язана із синтаксичними позиціями, які слова займають у реченні, і визначається через систему внутрішніх зв'язків речення; семантика лексем зв'язує його зі світом предметів і явищ, зовнішніх стосовно ПрР, тому два компоненти семантики ПрР можна відповідно позначити як внутрішню (граматичну) і зовнішню (лексичну) семантику ПрР. Правда, обидві назви до певної міри умовні, як власне і більшість граматичних термінів, тому що внутрішня семантика в цілому (як компонент моделі) корелює з зовнішнім світом, а зовнішня має чисто внутрішній, мовний аспект, а не тільки зовнішній.

Для виявлення розходження між внутрішньою і зовнішньою семантикою розглянемо кілька речень:

(1) The hunter kіlled the lіon;

(2) The lіon kіlled the hunter.

Насамперед ми бачимо, що граматичний склад цих речень цілком збігається: у кожному мається по трьох компонента - підмет, присудок і додаток. Крім того, лексеми, що входять до складу цих речень, ті ж самі. Однак ми прекрасно розуміємо, що зміст речень прямо протилежний. Це відбувається тому, що слова hunter і lіon займають у них різні синтаксичні позиції. При цьому необхідно відзначити, що мова йде не про порядок слів (не про поверхневу структуру). Порівняємо, наприклад, українські варіанти цих речень:

(3) Мисливець убив Лева;

(4) Лев убив мисливця.

Як відомо, в українській мові можливий і такий варіант речення (3):

(5) Лева убив мисливець. Можливі, звичайно, і такі варіанти:

(6) Мисливець Лева убив;

(7) Убив мисливець Лева;

(8) Убив Лева мисливець;

(9) Лева мисливець убив.

Однак для нас вони інтересу не являють.

Повернемося до перших трьох варіантів. Формально порядок слів речення (5) і (4) збігається, але за змістом (5) еквівалентно (3). Справа в тім, що синтаксична позиція - це не місце в лінійній послідовності складових, а місце в системі зв'язків цих складових, їх взаємовідносин. Приклади з української мови відбивають цю відмінність, оскільки в ній синтаксична позиція слова (словоформи) визначається не місцем його в лінійній (поверхневій) послідовності словоформ, а його граматичною формою. Тому форми лев і лева, перебуваючи на першій позиції в реченнях (4) і (5), займають у той же час різні синтаксичні позиції, як і ті, що перебувають на останніх місцях форми мисливець і мисливця.

Не тільки різні місця в речення, але і те саме місце може в деяких мовах відповідати різним синтаксичним позиціям. Порівн. приклад з китайської мови: Тамень майла шу "Вони купили книгу" і Таймень лайла кожень "До них прийшли гості" [Солнцев, 74].

Специфіка англійської мови, як уже відзначалося, полягає в тім, що іменники в ньому не мають відмінкових форм, і синтаксична позиція іменника визначається його місцем стосовно дієслова, тобто в англійській мові виявляється більш строга відповідність між лінійним порядком слів (поверхневою структурою) і синтаксичними позиціями (глибинною структурою), ніж в українській. Англійська мова більш "синтаксична" у порівнянні з українською.

Німецька мова в цьому відношенні займає певне проміжне положення: з одного боку, у ній, як і в українській, наявні відмінкові форми в іменника (що дає можливість розрізняти синтаксичні функції іменників), з іншого боку, у німецькій, як і в англійській, існує досить твердий порядок слів. Відхилення від строгого порядку слів допускаються і в німецькій, і в англійській мовах. У таких випадках визначення синтаксичної позиції слова в німецькій мові виявляється більш чітким і однозначним. Правда, в англійській мові розрізняються суб'єктні й об'єктні форми особових займенників. У таких випадках зміна порядку слів не приводить до двозначності.

Слова (словоформи), що займають ті чи інші позиції в складі ПрР, виступають у синтаксичних функціях членів речення, які стають вже не просто словами, що нейтрально відносяться один до одного, а частинами єдиного органічного цілого: "певна форма суб'єкта сполучається з предикатами певного типу, певна атрибутивна конструкція припускає цілком визначене зумовлене і т.д." [Кацнельсон 1986, 127]. "Тією мірою, якою член речення являє собою виділену частину речення, його можна вважати одиницею системи речення. Система речення складається з обмеженої кількості таких одиниць - членів. Щоб стати одиницею речення, слово повинне набути якості члена речення. Члени речення виступають як постійні частини речення, що заповнювані змінними - конкретними словами. У цьому розумінні член речення є функціонально-структурною одиницею, що належить визначеній сфері мови - синтаксису" [Солнцев, 211]. Таким чином, поняття внутрішньої семантики речення тісно зв'язано з поняттям членів речення. Останнє ж виявляється не настільки простим, як це уявляється на перший погляд. Тому доцільно зупинитися на проблемі членів речення.

Поняття " член речення" багатьма сприймається як занадто традиційне. На це можна заперечити, що "у кінцевому рахунку найбільшу ефективність виявляють лінгвістичні системи, мінімально відірвані від традиційних, що застосовують нову термінологію лише у випадку найгострішої необхідності" [Бокадорова, 9]. "Хоча жодна синтаксична теорія не викликала такої різкої критики, як теорія членів речення, разом з тим жодна система термінів у синтаксисі не виявляє такої життєздатності, як те, що пов'язано з членами речення: без таких понять, як підмет, присудок (предикат), обставина, додаток, не обходиться жодний опис синтаксису мови. Критика теорії членів речення пояснюється складністю виділення й ідентифікації цих синтаксичних категорій, що у свою чергу випливає із сильно розвинутої асиметрії в цьому розділі синтаксису. Життєвість теорії членів речення пояснюється тим, що вона відбиває реально існуючі елементи синтаксичного ладу, які - у свою чергу - відображають елементи об'єктивної дійсності, що сприймаються людською свідомістю. Достоїнство поняття членів речення в тому, що воно відбиває взаємозв'язок змістовного і формального планів у мові" [Гак. 76]. Слід лише уточнити, що в даній роботі поняття членів речення зв'язується саме з формальним планом: вони розглядаються як елементи граматичної (внутрішньої) семантики речення, як "одиниці системи речення".

Усе сказане можна віднести і до одного з основних протиставлень в структурі речення, а саме до протиставлення "головні члени - другорядні члени". У статті "До питання про домінанту речення" О.О.Холодович відзначає: "Така ієрархізація спочатку була, мабуть, результатом компромісу між чисто логічним і чисто лінгвістичним поглядом на природу речення: речення відображає судження (у тому вигляді, у якому його тлумачила тоді логіка), а все те, що відображає судження, є в реченні головним; усе те, що виділяється в речення не на логічних засадах, виявляється другорядним. У цій ієрархізації елементів відобразилася нерівноправність самих тогочасних наук. Таке розуміння ієрархії зберігається в традиційному мовознавстві і дотепер. Слід при цьому відзначити, що в жодній теоретичній роботі з мовознавства таке розуміння ієрархії не одержало чисто лінгвістичної інтерпретації: лінгвістичний зміст понять "головний" і "другорядний" ніколи не був розкритий" [Холодович, 293].

Трохи інакше тлумачить це В.А.Бєлошапкова. "У синтаксичній традиції було вироблене вчення про головні і другорядні члени речення... Диференційною ознакою, на основі якої члени речення традиційно поділяються на головні і другорядні, є входження чи невходження до предикативної основи речення, чи участь - неучасть у її творенні" [Белошапкова, 84]. При цьому відзначається, що "поділ на головні і другорядні члени допускає високий рівень граматичної абстракції. Для того, щоб виділити головні члени так, як це робить синтаксична традиція, потрібно абстрагуватися від багатьох конкретних мовних фактів. По-перше, необхідно абстрагуватися від комунікативної організації речення, пов'язаної з мовною ситуацією... По-друге, необхідно абстрагуватися від усіх фактів, пов'язаних із семантичною будовою речення" [Там же, 85]. "Далі, традиційний поділ членів речення на головні і другорядні відмежовувався... від того, що з погляду семантичної організації деякі другорядні члени так само необхідні, як і головні" [Там же, 85]. Не слід забувати, що в традиційній граматиці речення розглядалося і як одиниця мови, і як одиниця мовлення.

Дата добавления: 2015-07-13