КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Поняття джерел трудового права,їх класифікація і види
Відмежування трудового права від суміжних галузей права. До суміжних правових галузей належать галузі права, які мають схожі з трудовим правом предмет і метод правового регулювання. Серед них: цивільне право, адміністративне, право соціального забезпечення тощо. У цивільному праві з працею пов'язані договори: підряду, доручення, комісії; розмежування його від трудового права здійснюється за предметом договору; підляганням правилам внутрішнього трудового розпорядку, а також за тим, хто зобов'язаний організувати працю і охорону праці. З адміністративним правом трудове право суміжно пов'язано, наприклад, наявністю працівників, які навчаються без відриву від виробництва. Відносини ці регулюються нормами адміністративного права, а надання пільг у зв'язку з навчанням — трудовим законодавством. Трудове право співвідноситься з правом соціального забезпечення там, де йдеться про державне соціальне страхування. В КЗпП України є глава XVII "Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення", яка передбачає його поширення на всіх працівників, визначає види забезпечення по соціальному страхуванню. Саме ж забезпечення визначається нормами права соціального забезпечення. Право соціального забезпечення регулює суспільні відносини, які виникають у процесі матеріального забезпечення громадян, якщо вони втратили працездатність або досягли пенсійного віку. Розмір матеріального забезпечення громадян залежить, як правило, від розміру заробітної плати й трудового стажу працівника. Різниця між правом соціального забезпечення і трудовим правом полягає в тому, що: 1) предметом регулювання права соціального забезпечення є суспільні відносини, які виникають внаслідок реалізації громадянами права на матеріальне забезпечення, а не права на працю, проголошеного Конституцією України; 2) право соціального забезпечення передбачає виплату грошових сум громадянам у вигляді пенсії та допомоги із спеціальних фондів, трудове ж право регулює оплату праці з фондів конкретної організації. Існують відмінності і в методах правового регулювання. Так, право соціального забезпечення не має договірного характеру виникнення правовідносин.
При вивченні цієї теми студентам слід звернути увагу, що в юридичній літературі термін "джерело права" застосовується у двох значеннях — матеріального джерела права (джерела права у матеріальному сенсі) й формального джерела права (джерела права у юридичному сенсі). У юридичному розумінні під джерелом права розуміються документальні способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового значення, які виходять від держави або визнаються нею офіційно. Джерела права є єдиним "місцем перебування" юридичних норм, резервуаром, у якому юридичні норми тільки й знаходяться і звідки ми їх "черпаємо" (звідси й назва — "джерело") (С.С. Алексєєв). Юридичними джерелами (формами) трудового права є закони та підзаконні акти України, а також міжнародні правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, які регулюють відносини у сфері застосування найманої праці. Визначальне значення для розвитку трудового законодавства має Конституція України. Положення, встановлені у Конституції, набули подальшого закріплення у КЗпП та іншому трудовому законодавстві. Конституція України у ст. 36, 43, 44, 45 закріпила найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. При цьому формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів про громадянські й політичні, економічні, соціальні й культурні права людини буквально відтворені в тексті Основного Закону. Це стосується права громадян на участь у професійних спілках і право на страйк з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, права людини на працю, права на належні, безпечні й здорові умови праці, права на своєчасне одержання винагороди за працю, права на соціальний захист у разі безробіття з незалежних від громадянина обставин та ін. Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовані умови їх здійснення. Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст. 55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Ці питання розглядалися у попередніх темах. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До джерел трудового права належать ті, що містять норми трудового права. Передусім йдеться про Міжнародні пакти про права людини 1966 р., а також конвенції МОП, ратифіковані Україною. До джерел трудового права також належать акти регіонального європейського рівня. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини й основних свобод, Європейську соціальну хартію (переглянуту), Європейську конвенцію про права трудящих-мігрантів. До міжнародних актів як джерел трудового права належать також двосторонні міжнародні договори, укладені Україною з іншими державами у питаннях працевлаштування та соціального захисту. Сучасне трудове законодавство України складається зі значної кількості нормативно-правових актів. Передусім це Кодекс законів про працю України, закони України "Про зайнятість населення", "Про охорону праці", "Про оплату праці", "Про відпустки", інші закони, а також постанови Кабінету Міністрів України з питань укладення контрактної форми трудового договору, зайнятості, працевлаштування, оплати праці тощо. У правовому механізмі трудового права важливе місце посідають укази Президента України, постанови Пленуму Верховного суду України, рішення Конституційного Суду України. КЗпП України затверджений Законом УРСР від 10 грудня 1971 р. і введений в дію з 1 червня 1972 р. 31973 р. Верховною Радою було внесено зміни до КЗпП більш як 50 законами, а також Декретами Кабінету Міністрів України. Внаслідок цього переважна більшість статей зазнала суттєвих змін, а деякі з них змінювалися неодноразово. Зміни стосуються гарантій права на працю як при укладенні трудового договору, так і протягом трудової діяльності; посилено юридичні гарантії працівників у сфері оплати праці, передбачено індексацію заробітної плати та компенсацію працівникам частини втрати заробітку у зв'язку з порушенням строків їх виплати; посилено юридичну відповідальність роботодавця у трудових відносинах, зокрема, щодо забезпечення конституційного права працівників на своєчасне одержання заробітної плати; приведено у відповідність із вимогами міжнародних стандартів забезпечення права працівників на відпочинок, зокрема на відпустку; передбачено право працівника на відшкодування моральної шкоди, у разі порушення роботодавцем законних прав працівника тощо. Закони України, які є джерелами норм трудового права, можна поділити на дві групи: трудові і комплексні. До трудових законів слід віднести спеціально прийняті для врегулювання трудових відносин. У цій групі виділяється дві підгрупи: закони, спрямовані на врегулювання індивідуальних трудових відносин і закони, спрямовані на врегулювання колективних трудових відносин. До першої підгрупи належать Закони України "Про охорону праці" (1992 р.), "Про оплату праці" (1995 р.), "Про відпустки" (1996 р.) та ін. До другої — Закони України "Про колективні договори і угоди" (1993 р.), "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.), "Про організації роботодавців" (2001 р.), "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.). Серед комплексних законів, які містять норми трудового права, слід назвати Господарський кодекс України, Закони України "Про зайнятість населення" (1991 р.), "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (1991 р.), "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (1993 р.), "Про державну службу" (1993 р.), "Про статус суддів", "Про господарські товариства", "Про об'єднання громадян", Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992 р.) та багато ін. Новим джерелом норм трудового права стали акти соціального партнерства. Особливе місце серед них займає Генеральна угода, яка приймається на національному рівні. Необхідно звернути увагу на особливості договірних актів як джерел трудового права, (йдеться про колективні договори (виробничий рівень), угоди (галузевий і регіональний рівень), Генеральну угоду (національний рівень)). Мають свої особливості й локальні нормативно-правові акти, наприклад, правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства, локальне положення про оплату праці працівників, про преміювання працівників тощо. Студентам слід звернути увагу на те, які суб'єкти мають право приймати такі акти та в якому порядку. Звичайно локальні нормативно-правові акти приймаються для розв'язання питань регулювання суспільних відносин у сфері праці, якщо в законодавстві не передбачено прямого регулювання або коли із закону випливає що мають бути конкретизовані відповідні положення на підприємстві. Так, приймаються локальні акти з питань робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, охорони праці та ін. Локальні акти приймаються роботодавцем самостійно або спільно, або за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (наприклад, ст. 10 Закону України "Про відпустки" передбачає саме такий порядок затвердження графіка відпусток). До локальних актів належить положення про преміювання, про винагороду за підсумками роботи за рік, список професій і посад із ненормованим робочим часом і тривалість додаткової відпустки за ненормований робочий день тощо. Регулювання колективних трудових відносин (Книга шоста) не можна вважати повним і досконалим. Не можна погодитися з тим, що Спільний представницький орган всеукраїнських профспілок та профспілкових об'єднань прийняв рішення погодитись на включення до Книги шостої тільки загальних засад ведення соціального діалогу, колективних переговорів щодо укладення колективних договорів й угод, а також щодо вирішення колективних трудових спорів. Регулювання зазначених питань у повному обсязі має визначатися окремими законами. У зв'язку з цим, варто нагадати, що саме колективні права як фундаментальний принцип висунуті на перше місце у Декларації МОП основних принципів та прав у світі праці, 1998 р., оскільки від них залежить захист прав окремого працівника. Тільки належно законодавчо забезпечена система колективного трудового захисту є гарантією реального захисту трудових прав найманого працівника. Натомість багато місця у Кодексі відведено державному нагляду і контролю. Очевидно, це відносини зовнішні стосовно трудової сфери і могли б бути врегульовані окремим законом. Адміністративну природу цих відносин уже давно обґрунтував професор А.Р. Мацюк у своїй монографії. Трудовий кодекс України як базовий законодавчий акт повинен мати системний характер, у єдності регулювати індивідуальні і колективні трудові відносини. Це дало б змогу відмінити значну кількість нормативно-правових актів і значно полегшило б застосування Трудового кодексу України. Крім того, Трудовий кодекс, очевидно, має бути галузевим, а не комплексним актом. Однією з особливостей трудового права є застосування принципу єдності й диференціації в правовому регулюванні праці. Відповідно норми трудового права поділяються на дві групи: 1) загальні норми, які поширюються на всіх працівників; 2) спеціальні норми, які поширюються на окремі категорії працівників (неповнолітніх; жінок; інвалідів; працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці; осіб, котрі працюють у районах з особливими природними географічними та геологічними умовами, тощо). Принцип єдності виявляється в загальних нормах, а диференціація — в спеціальних. Основою для єдності правового регулювання є стаття 2-1 КЗпП, де проголошено принцип рівності трудових прав. Загальні норми обов'язкові для всіх власників або уповноважених ними органів, їх може бути змінено тільки в бік поліпшення становища працівників порівняно з чинним законодавством. Спеціальні норми конкретизують загальні, доповнюють їх, а в деяких випадках встановлюють вилучення із загальних норм. Із розширенням договірних засад у регулюванні трудових відносин зростає число спеціальних норм у соціально-партнерських актах — угодах на всіх рівнях і колективному договорі, а також у локальних нормативно-правових актах.
Дата добавления: 2017-01-13; Просмотров: 627; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |