Завдання на самостійну роботу 3 страница

- переваги державної власності на землю, воду, ліси, надра та інші об’єкти природи;

- державного управління природокористуванням і охороною природи;

- поєднання раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів;

- комплексного підходу до природокористування і природо охорони;

- поєднання заходів щодо стимулювання і відповідальності у справі використання та охорони природних ресурсів;

- законності в екологічних відносинах.

Необхідно охарактеризувати систему законодавства про охорону навколишнього природного середовища, права і обов’язки природо користувачів. Нормативно-правовими актами, що регулюють основи організації охорони навколишнього природного середовища, є кодекси: Водний кодекс України від 6 червня 1995 року, Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 року, закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991року, «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року, «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року, «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року, «Про рослинний світ» від 9 квітня 1993 року, «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 року, «Про ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 року, «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 року. Досить поширеними джерелами екологічного права є укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля» від 30 березня 1998 року, «Про затвердження переліку видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів» від 17 вересня 1996 року, «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища» від 7 травня 1998 року тощо. Самостійними джерелами екологічного права є накази й інструкції міністерств та інших органів центральної виконавчої влади та акти місцевих органів державної виконавчої влади й місцевого самоврядування. Екологічне право людини і громадянина в Україні – це юридично закріплений вид і міра можливої, дозволенної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері. Екологічний обов’язок – це юридично закріплений вид і міра необхідної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері.

Треба окреслити складові природно-заповідного фонду, правові засоби охорони атмосферного повітря і тваринного світу, правові способи охорони водних ресурсів, порядок використання та охорони надр. Природно-заповідний фонд – це ділянки суходолу та водного простору, природні комплекси та об’єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну та іншу цінність, а тому відокремлені з метою збереження природного середовища, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та екологічної безпеки України. До природно-заповідного фонду відносять:

- природні території та об’єкти – природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідники урочища;

- штучно створені об’єкти – ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистетства.

Завдання на самостійну роботу студента:

1. Розглянути Земельний кодекс України, Водний кодекс України.

2. Розглянути Закони України: «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р.;

«Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р.; «Про оренду землі» від 2 жовтня 2003 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991року,

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику аграрного права та його джерел.

2. Дайте загальну характеристику земельного права та його джерел.

3. Які види земель передбачені законодавством і у чому полягає їх статус?

4. Назвіть суб’єкти і об’єкти земельних відносин.

5. Що означає право земельного сервітуту?

6. Дайте загальну характеристику екологічного права та його джерел.

7. Охарактеризуйте екологічні права та обов’язки громадян України.

8. Які принципи природокористування вам відомі?

9. Які складові природно-заповідного фонду вам відомі?

10. Які правові засоби охорони атмосферного повітря і тваринного світу передбачені чинним законодавством?

11. Як здійснюються правова охорона водних ресурсів?

12. Який порядок використання та охорони надр передбачений чинним законодавством?

Практичні завдання

Завдання 1. Визначіться, на які землі мають право власності вказані суб’єкти, заповнивши таблицю:

Суб’єкти права власності на землю	На які землі (об’єкти)
Громадяни України
Юридичні особи
Територіальна громада села
Територіальна громада м.Києва
Іноземці-транзитники
Верховна Рада України
Селищна рада
Селищний голова

Завдання 2. Порівняйте постійне користування земельною ділянкою та оренду.

Завдання 3. Заповніть таблицю, вписавши характерні ознаки: є коштовним; існує для задоволення будь яких потреб; є визначеним у часі; є безліцінзійним; його цілі обумовлені; є використанням конкретних природних ресурсів; Суб’єктами є громадяни, підприємства, установи, організаці; суб’єктами є всі громадяни; є безкоштовним; здійснюється на підставі спеціальних дозволів.

Право загального природокористування	Право спеціального використання природніх ресурсів

Рекомендована література:2,3,18,19,51,56-61,62,68,75,77

Модуль 2
Тема 7. Цивільне право.

Навчальні цілі:

· розглянути категорійний апарат цивільного права;

· з’ясувати сутність поняття „майнові права”, „немайнові права”, основні їх ознаки та визначити відмінність між цими поняттями;

· розкрити поняття і структуру цивільного законодавства;

· з’ясувати сутність цивільних правовідносин;

· окреслити особливості фізичних і юридичних осіб, як учасників цивільних правовідносин;

· охарактеризувати право власності та інші речові права;

· з’ясувати сутність зобов’язального права та окреслити особливості окремих видів договорів;

· розкрити сутність і основні засади цивільної відповідальності.

Вивчення теми рекомендується здійснювати за наступним планом:

1. Поняття цивільного права, його предмет, метод і система. Джерела цивільного права.

2. Цивільне правовідношення, його елементи.

3. Юридичні факти: поняття і класифікація.

4. Поняття і види правочинів. Загальні вимоги щодо дійсності правочинів.

5. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права.

6. Поняття і загальна характеристика юридичної особи. Види юридичних осіб.

7. Позовна давність.

8. Поняття і зміст права власності.

9. Спадкування.

Ключові поняття теми: Предмет цивільного права, цивільні правовідносини, джерела цивільного права, фізичні особи, юридичні особи, іноземці, особи без громадянства, правосуб’єктність, дієздатність, правоздатність, правочини, позовна давність, договір, юридичний факт, власність, загальнодержавна власність, народна власність, комунальна власність, приватна власність, право інтелектуальної власності, договір, зобов’язання, застава, гарантія, задаток, штраф, пеня, спадкоємство, заповіт.

Методичні поради

· Готуючись до семінарського заняття, студент повинен насамперед засвоїти положення про те, що цивільне право це самостійна галузь, яка розглядає майнові і особисті немайнові відносини між суб’єктами. Треба звернути увагу на принципи цивільного права: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість позбавлення права власності, свобода договору, свобода підприємницької діяльності, судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість. Цивільне право – це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми і до них належать: Конституція України, Цивільний кодекс України, підзаконні нормативні акти державних органів.

· Даючи відповідь на друге питання слід звернути увагу на те, що цивільні правовідносини – це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що виникають між автономними і рівноправними суб’єктами, наділеними суб’єктивними правами і обов’язками. До структури правовідносин відносяться суб’єкти, об’єкти і зміст. Важливе значення має юридичний факт. Кожні правовідносини передбачають наявність низки необхідних елементів, без яких вони не можуть існувати. Вони складаються між його певними учасниками – суб’єктами стосовно майнового або немайнового блага – його об’єкта. Крім цього, важливий елемент будь-яких цивільних правовідносин складає його зміст, що знаходить своє відображення в конкретних суб’єктивних правах і обов’язках учасників правовідносин.

Суб’єктами цивільних правовідносин або їх учасниками є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальні громади. Фізичні особи – це громадяни України, іноземци і особи без громадянства. Фізична особа повинна бути правоздатною – це здатність людини бути носієм цивільних прав і обов’язків, здатність мати цивільні права і нести цивільні обов’язки. Правоздатність настає з моменту народження і зникає в момент смерті. Для здійснення цивільних правовідносин необхідно обладати дієздатністю – це здатність розпоряджатися своїми правами і нести відповідальність за свої дії. Цивільна дієздатність настає тоді, коли особа досягла певного віку і має відповідне психічне здоров’я. За своїм обсягом дієздатність поділяється: повну; часткову; неповну; обмежену; визнання громадянина недієздатним.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем в суді, господарському чи третейському суді.

· При відповіді на третє питання необхідно зауважити, що будь-які правовідносини містять юридичні факти – це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Підставами виникнення цивільних правовідносин є:

- договори та інші правочини;

- створення літературних, художніх творів, відкриттів та інших результатів інтелектуальної діяльності;

- нанесення майнових і немайнових збитків другій особі;

- інші юридичні факти (рішення суду, акт госоргану).

Залежно від підстав розірізняють такі види юридичних фактів:

- за юридичними наслідками: правотворчі, правозмінні, правоскасувальні;

- залежно від форми їх прояву: позитивні й негативні;

- за характером дії: одноразові чи неперервні;

Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні та неправомірні.

· Готуючись до відповіді на четверте питання, треба визначити, що цивільні правовідносини здійснюються у вигляді правочинів. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов’язків. Правочин – завжди волевиявлення, вольовий акт, це дія спрямована на досягнення певного юридичного юридичного результату, вчиняється громадянами та організаціями. Право чини можуть бути одно та дво- чи багатосторонніми, оплатні та безоплатні, консенсуальні та реальні, каузальними та абстрактними, строковими та безстроковими. У цивільному праві право чини здійснюються за загальними умовами, які треба розкрити у відповіді.

Правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов’язків.

Правочин – завжди вольовий акт, це дія, спрямована на досягнення певного юридичного результату, вчиняється громадянами та організаціями як суб’єктами цивільного права.

Правочин – це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб’єктивного складу, змісту тощо, може бути: одностороннім; двостороннім; багатостороннім.

Залежно від того, чи відповідає обов’язку однієї сторони в право чині вчинити відповідну дію зустрічний обов’язок іншої сторони надати матеріальне або інше благо, право чини поділяються на: оплатні; безоплатні.

Залежно від моменту, з яким пов’язується виникнення правочинів, останні поділяються на: консенсуальні; реальні.

Відповідно до ступеня залежності дійсності правочинів від її підстави вони можуть бути: каузальними; абстрактними

Правочин може бути: строковим; безстроковим.

До загальних умов законності здійснення правочину належать:

- зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншім актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- учасники правочину повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договір є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсні договори, залежно від того, який елемент їх фактичного складу є дефектним, можна поділити на такі групи:

- договір з вадами суб’єктивного складу (відсутність правосуб’єктності);

- договір з вадами волі (відсутність волевиявлення сторін);

- договір з вадами форми (без урахування обов’язкової письмової або нотаріальної форми);

- договір з вадами змісту (відсутність обов’язкових положень договору).

Фіктивний договір – це договір, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий договір визнається недійсним незалежно від мети його укладання.

Удаваний договір – це договір, вчинений з метою приховання іншого договору. В такому договорі також відсутня основа – учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з договору. Встановивши це, суд визнає удаваний договір не дійсним, а дійсним буде той договір, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий договір суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання його недійсним.

Нікчемними (абсолютно недійсними) договорами називаються такі договори, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність договору прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий договір може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний договір).

Недійсний договір не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності договору кожна із сторін зобов’язана повернути доугій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього договору, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного право чину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Недійсність окремої частини договору не має наслідком визнання недійсним інших його частин і договору в цілому, якщо можна припустити, що договір був би виконаний і без включення до нього недійсної частини.

· Відповідь на п’яте питання слід побудувати на тому, що для визначення людини учасником цивільних правовідносин або суб’єктом цивільного права потрібна цивільна правоздатність, яка виникає з моменту народження і припиняється зі смертю або визнання громадянина померлим, а також цивільна дієздатність, яка за своїм обсягом поділяється на: повну, часткову, неповну, обмежену, відсутню. Далі треба визначити коли настає, або встановлюється конкретна дієздатність, як вона встановлюється і які діють наслідки при цьому. Не слід залишити без уваги те, що людина у цивільних правовідносинах може бути визнана безвісно відсутньою і померлою. Як встановлюються ці факти і які наслідки настають також треба відмітити.

Цивільна правоздатність – це здатність фізичної особи мати цивільні права та обов’язки. Її мають усі фізичні особи. Вона виникає з моменту народження та закінчується у момент смерті особи. У випадках, встановлених законом, може виникати по досягненню певного віку. Усі фізичні особи рівні, у здатності мати цивільні права та обов’язки як особистого, так і майнового характера. Фізична особа має місто проживання. З 14 років особа може самостійно визначати, де і з ким він прожива і може мати декілька міст проживання.

Цивільна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх здійснювати і нести відповідальність у випадку їх невиконання. Існують наступні види дієздатності:

Повна дієздатність наступає з 18 років або з моменту вступу у шлюб. Вона може набуватися з 16 років для тих, хто працює по трудовому договору або є батьками дитини. Встановлюється органами опіки та піклування по заяві заінтересованих осіб або по рішенню суду.

Також може встановлюватись особам з 16 років, які вирішили займатися підприємницькою діяльністю. Встановлюється за заявою до органів опіки та піклування і настає з моменту реєстрації особи, як підприємця.

Встановлена повна дієздатність зберігається за фізичною особою у випадках припинення шлюбу, трудової або підприємницької діяльності.

Часткова дієздатність поширюється на осіб у віці до 14 років. Вони мають право здійснювати дрібні побутові право чини, особисті немайнові права на результати інтелектуальної або творчої діяльності, які охороняються законом. Вони несуть відповідальність за вчинену ними шкоду.

Неповна дієздатність встановлюється з 14 до 18 років. Ці особи мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; здійснювати права пов’язані з результатами інтелектуальної і творчої діяльності; бути учасником (засновником) юридичних осіб; самостійно укладати договори банківського вкладу на своє ім’я і розпоряджатися ним; здійснювати інші правові дії зі згодою батьків. При цьому неповнолітні несуть самостійну відповідальність за порушення прав.

Обмежена дієздатність встановлюється судом по відношенню до осіб, які страждають психічними захворюваннями і не здатні розуміти значення своїх дій та управляти ними. Також це стосується алкоголіків, наркоманів, токсикоманів, які ставлять свою сім’ю у скрутне майнове становище. Над цими особами встановлюється опіка. При цьому відповідальність за порушення складених право чинів вони несуть самостійно. Дієздатність по рішенню суду може бути поновлена.

Повна недієздатність встановлюється судом відносно душевно хворих та розумово відсталих осіб. Над ними встановлюється опіка. Відповідальність за їх дії покладається на опікунів.

Фізична особа має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом і зареєстровану у встановленому порядку.Підприємець відповідає по своїм забов’язанням, пов’язаним з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім того, на яке по закону не може бути накладено взискание.

Фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою та визнаною померлою.

· Шосте питання потребує з’ясування поняття юридичної особи, які мають правові узагальнені ознаки: організаційн6а єдність; наявність відокремленого майна; у цивільному обороті виступають від свого імені; здатні нести самостійну майнову відповідальність. Класифікацію юридичних треба представити залежно від особливостей їх правового становища: за метою діяльності (підприємницькі та непідприємницькі); за формою товариств, установ – господарські товариства (акціонерні, з обмеженою відповідальністю, повні та командитні), філії та представництва.

Юридичними особами визначаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем в суді, господарському чи третейському суді. З цього визначення можна вивести правові ознаки юридичної особи:

- організаційна єдність. Юридична особа – це певним чином організований колектив трудящих, колективне утворення, тобто організаційне утворення трудящих;

- наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє власне майно, що робить її економічно незалежною організацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших організацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи;

- у цивільному обороті юридичні особи виступають від свого власного імені. Кожна юридична особа має своє найменування;

- вони здатні нести самостійну майнову відповідальність, оскільки в них є своє власне майно.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів.

Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Цивільне право розглядає правове регулювання лише юридичних осіб приватного права.

Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи. Законодавчою основою діяльності юридичної особи є Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, закони.

У забезпеченні законності і дисципліни у захисті цивільних прав значне місце займає таке поняття як позовна давність, тобто час на продовж якого можна захистити порушені права. Треба звернути увагу на те, що строки позовної давності не однакові при вирішенні окремих питань. Розглядається загальний, скорочений, подовжений, відсутній строк.

· При відповіді на сьоме питання треба мати на увазі, що захист цивільних прав здійснюють суди, Президент, органи державної влади і місцевого самоврядування та сам потерпілий, у встановленому законом порядку. Існує строк, коли можна захистити порушені права – це позовна давність. Розглядають такі строки:

1. Загальний строк позовної давності - три роки.

2. Спеціальний строк становить один рік:

- при стягненні неустойки (штрафа, пені);

- при опротестуванні недостовірної інформації, яка міститься у засобах масової інформації;

-у зв’язку з недоліками проданого товару; - о расторжении договора дарения;

- у зв’язку з перевезенням грузу, пошти;

- п’ять років застосовується до вимог о визнанні недійсними право чинів, здійснених під тиском або шляхом обману;

- десять років.

3. Зупиняється перебіг строку позовної давності

- в разі надзвичайних подій;

- в разі відстрочки виконання зобов’язань;

- в разі призупинення дії закону, регулюючого відносини;

- в разі воєнних дій

4. Не діє позовна давність:

- на вимоги які витікають з порушення особистих немайнових прав;

- на вимоги по вкладам у банках;

- про виплати страхових сум;

- та інші.

Пропущені з поважних причин строки можуть бути судом поновлені або подовжені.

· Готуючись до восьмого питання, необхідно розкрити поняття і зміст права власності, належність власникові права володіння, користування, розпорядження. Треба розглянути види і форми власності, їх суб’єкти: право приватної власності; право державної і комунальної власності; право інтелектуальної власності. Необхідно розглянути і таке питання як порядок захисту права власності.

Право власності – це право особи на майно, яке воно здійснює згідно законам по своїй волі, незалежно від волі інших.

Власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном незалежно від міста проживання власника.

Суб’єктами права власності є фізичні, юридичні особи, вони є рівними перед законом і забезпечуються равними умовами для здійснення своїх прав.

Власник не може використовувати право власності надаючи шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам держави, ушкоджувати екологічну ситуацію і природні свойства землі. Держава не втручається у дії громадян по здійсненню права власності, але може обмежити її або припинити. Власник може використовувати своє майно для ведення підприємницької діяльності.

Законодавство розглядає такі види власності:

1. Право власності Українського народу – земля, її надра, атмосферний повітря, водні і інші природні ресурси, які знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної економічної зони. Від імені народу право власності здійснюють органи державної влади і місцевого самоврядування, у межах встановлених Конституцією України.

2. Право особистої власності – любе майно у любій кількості, окрім випадків, встановленим законом. Правом власності наділені фізичні та юридичні особи.

3. Право державної власності – майно, у тому числі і грошові кошти, які належать державі. Від імені і в інтересах України право власності здійснюють органи державної влади.

4. Право комунальної власності – майно, у тому числі грошові кошти, які належать територіальній громаді. Керує власністю територіальна громада та створені органи місцевого самоврядування.

Право власності – це конституційне право особи на майно, яке вона здійснює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Суб’єктами права приватної власності є окремі фізичні та юридичні особи. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежується, проте законом може бути встановлені окремі обмеження для певних видів об’єктів.

Право приватної власності виникає також первісним чи похідним способом. Це:

- приватизація квартира, набуття прав власності на квартиру в будинку житлового чи житлово-будівельного кооперативу, дачі або гаражу у відповідному кооперативі чи товаристві;

- приватизація майна державних підприємств;

- відчуження майна, що є комунальною власністю;

- приватизація земельних ділянок;

- здійснення підприємницької діяльності.

Об’эктами права приватної власності згідно із законодавством є: жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку,продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки,насадження, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери або майно споживчого чи виробничого призначення, результати інтелектуальної творчості.

Законодавство розглядає також право спільної власності, право власності на землю, право на житло, право на чуже майно, право інтелектуальної власності.

· Відповідь на дев’те питання треба побудувати спираючись на книгу шосту Цивільного кодексу України. В ній чітко розкривається поняття спадкування, характеризуються учасники цих правовідносин, порядок спадкування за законом і за заповітом, порядок спадкування.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмова від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття:

- у першу чергу право на спадкування мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки;

- у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька так і з боку матері;

- у третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця;

- у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини;

- у п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступня споріднення включно, причому родичі ближнього ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Згідно Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Це є часом відкриття спадщини. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Дата добавления: 2017-01-13