Тема. Філософія Стародавнього світу

План:

1. Філософія Стародавньої Індії та Китаю.
2. Антична філософія. Досократики, Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель. Епікуреїзм і стоїцизм.

1.Для всієї давньої філософії характерним є те, що її становлення відбувалося в умо­вах дуже низького рівня виробництва, культури, знань, самосвідомості, вкрай різкого поділу на класи, касти, етнічні групи, політеїзму і міфологічної свідо­мості, що і позначилося на характері і змісті тодішнього філософствування.

Філософія Стародавньої Індії. Зародки філософського мислення в Індії ся­гають 2500 — 2000 років до н.е.. Воно формувалося в умо­вах касто­вого поділу суспільства і консервативного соціального устрою. Тому в перших філософських вченнях переважала релігійно-моральна проблемати­ка, а основним об'єктом був духовний світ людини. Природа розглядалася не як предмет вивчення і роздумів, а як об'єкт релігійно-моральних суджень. Філософія шукала в ній не причинно-наслідкове і закономірне, а моральний світ, порядок, карму, яка визначає життєвий шлях і долю людини. Загальною ж основою світу визнавався обезособлений світовий дух — брахман. Брахман тво­рить світ із самого себе і тотожний з душею людини. Найвищий смисл людсь­кого життя в осягненні брахмана як перебуваючої в усьому сутності, в пізнанні своєї тотожності з брахманом, в злитті з ним. Інакше людина прире­чена на одвічний кругообіг емпіричного існування й постійного відродження у відповідності з характером і змістом діянь у попередніх народженнях. Життя людини – страждання. Припинення страждань, людина досягає в стані "нірвани" - відстороненності від світу, всього тілесного і матеріального. Формування специфіки філософської думки Стародавньої Індії відбувалося через протистояння ідеології брахманізму. Філософія розвивається у двох напрямках: ортодоксальному, що був орієнтований на авторитет та традиції ведичної літератури (йога, веданта, вайшешика, міманса, ньяя), та неортодоксальному, що заперечує їх (буддизм, джайнізм).

Філософські ідеї йоги виходять із своєрідного тлумачення питання про сутність відношення душі й тіла, духовного й тілесного. Сутність цього вчення у безперервному самовдосконаленні душі й тіло шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ. Виняткове місце займає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед. Вона вбачає смисл людського існування в щасті. Щастя розуміється як насолода, що має добуватись через діяльність людини, людина сама створює своє щастя. Шлях позбавлення людини від страждань – у правильному способі життя.

Буддизм виник в VI-V ст. до н.е. Філософський зміст буддизму включав вчення про природу та вчення про шляхи її пізнання. С точки зору буддизму, світ – це єдиний потік матеріальних і духовних елементів – “дхарм”, які перебувають у постійному русі. Ранній буддизм поділяв буття на виявлене – сансара і буття невиявлене – нірвану, стверджував єдність матеріально і психічного світів.

Філософія Стародавнього Китаю. В Стародавнім Китаї виникнення і ста­новлення філософії відбувалося в умовах, схожих з умовами в Індії, з урахуванням китайської ментальності, строгої субординації в службовій ієрархії і в сім'ї. Певної завершеності філософія в Стародавньому Китаї досягла в VI — V ст. до н.е., а її вершиною стало вчення Конфуція (Кун Фу цзи). Вчення Конфуція релігійно-ідеалістичне: існує небо і небесне велін­ня як свідомо діюча вища сила, що визначає дії і вчинки людей, їх долю. Мо­ральні норми також ідуть від неба. Віддаючи пріоритет аристократам, Конфуцій разом з тим утверджував загальнолюдські цінності, розробляв моральні нор­ми, які охоплюють усі суспільні організації, сім'ю, державу тощо, закликав будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Велике значення Конфуцій надавав вихованню і освіті, зводячи їх до оволодіння і засвоєння етико-політичних норм і вимог. Високоморальними повинні бути і правителі, тільки тоді вони можуть користуватися довірою народу. Кожен повинен точно знати своє місце в суспільстві і діяти відповід­но до свого суспільного становища. В даосизмі в исловлювалась думка, що всі зміни в природі і в житті людини підкорені не надпри­родним силам, а всезагальному закону "дао" - природному підґрунтю всього сущого. Отже, і людина, якщо вона хоче діяти розумно, повинна діяти у відпо­відності з цими природними законами. Ніхто і ніщо не повинне діяти всупереч законам "дао". У одних філософів (Лао-цзи, Сюнь-цзи, Ван чун) "дао" розглядається як природний шлях речей, закономірність матеріального світу, як першопричина всього сущого: "дао" існує об'єктивно, воно вічне і об'єктив­не. В інших філософів (Ван Бі) "дао" є "ідеальний початок", який, на їхню думку, найкраще виражається поняттями "небуття". Ідея "дао" в такому випадку перетворюється в чисте логічне поняття єдиного, головного, загаль­ного, що в подальшому сприяло злиттю даосизму з буддизмом і конфуці­анством.

2.Філософія стародавньої Греції та Риму. Цей історичний тип філософії проіснував с кінця VII ст. до н.е. до VI ст. н.е. Антична філософія виникла в специфічних соціально-економічних і культурно-історичних умовах. Тут, на відміну від ста­родавніх держав Сходу, натуральні, природньо-кровнородинні, патріархальні відносини були нехарактерними. На перше місце було поставлене багатство, а особисті заслуги, особистісні відносини. Грецьке суспільство було більш ди­ференційоване і в цілому більш демократичне. А перші грецькі вчені стали і пер­шими філософами в основному філософами - матеріалістами.

Мілетська школа стала першим осередком грецької філософії, а її засновником став Фалес. Він першим намагався виявити єдине начало і основу всього існуючого в світі і прийшов до висновку, що така роль належить воді: вона на­чало і субстанція всього розмаїття предметів і явищ: "Все із води і перетво­рюється в воду". Тим самим було покладено початок матеріалістичній традиції у грецькій філософії. Послідовник і учень Фалеса Анаксімандр як загальний початок і субстанцію назвав гіпотетичне утворення — апейрон. Його учень Анаксімен таким єдиним початковим елементом вважав по­вітря: воно породжує і душу, яка завдяки таким властивостям здатна до твор­чості.

Геракліт Ефеський намагався знайти першооснову світу та єдності всього існу­ючого і вважав, що нею є вогонь, він найбільш дієвий і мінлівий. Усе в світі тече, все змінюється: "Не можна увійти двічі в одну й ту саму річку". Все знаходиться в стані боротьби, у суперечностях, бо все має свою протилежність: тепле — холодне, сухе — вологе, чоловіче — жіноче тощо. Але це не приводить до хаосу, бо світом править логос — закон, який підтримує світо­вий порядок.

Геракліта вважають засновником античної діалектики, яка отримала назву стихійної, оскільки була недостатньо науково обґрунтованою і не вийшла на рівень теорії.

У цілому на початковому етапі античної філософії відчутно відбився вплив міфології, низький рівень наукових знань; вона носить космологічний і спо­глядальний характер, судження філософів багато в чому носять характер на­ївності і суперечливості, тому всередині цього матеріалістичного напрямку вже рано намітилися окремі погляди, які згодом привели до ідеалізму. Це, зокрема, виявилося в судженнях Фалеса і Анаксімен про душу як про щось особливе і відмінне від тіла. У перших античних ідеалістів вона вже безсмертна і постійно переселяється із одного тіла в інше, а тіло є для неї чимось випад­ковим.

Наступним етапом у розвитку філософії були піфагорійці та елеати.

Елеати — філософські школи, що виникли в містах Кротон і Елея на узбережжі Італії. Це космологічні школи, але представники цих шкіл зосередили свою увагу на непідвладний просторово-часовій стихії виник­нення, становлення, існування.

Елеати, особливо Парменід, висунули абстрактний символ єди­ного, неподільного, вічного і нерухомого буття, незалежно від чуттєвого сприймання речей. Зенон., сформував свої положення про апорії — положення, за допомогою яких розкривається суперечність руху, а на цій ос­нові доводив і суперечність мислення, що пізнає рух. Зенона за це називають винахідником діалектики.

Засновник Піфагорійського союзу Піфагор, виходячи з повторювальності і регулярності явиш, дійшов висновку, що принципом, за яким створюється і упорядковується космос, є числа і числові відношення, і найвища мудрість проявляється в числах. Отже, числа є сутні­стю речей, сутність в загальному, в абстракції. Це положення врешті-решт ви­лилося в математичну міфологію, яка разом з теорією безсмертя і переселен­ням душ започаткувала античний ідеалізм.

На піфагорійцях і елеатах фактично закінчується період космологізму в світорозумінні, трактування космосу як добре організованого середовища, що породжує людину і обумовлює її поведінку і долю. Все більше у сферу інтересів філософії потрапляє суспільне життя

Матеріалістичну традицію у давньогрецькій філософії продовжили і розвинули як учення про атоми Левкіп і Демокріт. Обидва вважа­ли, що в основі всього існуючого лежать атоми (буття), їм протистоїть пустота (небуття). Атом вічний, неподільний, незмінний, оточений пустотою і рухається в ній. Число атомів ї різноманітність їх форм безмежні. Різноманітні ком­бінації атомів складають різноманітність предметного світу. Душа людини та­кож матеріальна й складається із найбільш досконалих атомів і знову розпа­дається на атоми після смерті людини. Отже, атомісти постали як дуалісти, в пізнанні визнавали і чуттєвий, і раціональний сту­пені. В соціальних питаннях Демокріт висловлював симпатії до демократич­ного ладу, відстоював право людини на щастя.

Софісти сприяли розповсюдженню філософії, наблизили її до практики, повернули обличчям до людини. Вислів: "Людина - міра усіх речей" (Протагор) — висхідний принцип софістів. Сократ здійснив антропологічний поворот у філософії. Основним об'єктом інтересу філософії він назвав людину в її повсякденній поведінці, моралі, добра, зла, мужності, доброчинності тощо: "Пізнай самого себе", — завдання кожної лю­дини.

Платон першим створив цілісну і завершену систему об'єктивного ідеалізму. Він вважав, що сутністю і першопочатком матеріального світу, світу речей є ідеї, які знаходяться поза межами чуттєвого світу. Реальний чуттєвий світ — бліда копія світу ідей. Душа безсмертна, у різних людей має різні рівні, хоча і містить у собі ті самі начала: мудрість, справедливість тошо. До народ­ження людини душа знаходиться за межами чуттєвого світу і спостерігає світ вічних "ідей", "видів", безтілесних сутностей, які вона пригадує в своєму зем­ному житті, керуючись ним у своїй поведінці й діяльності: ідеї, види, образи передують існуванню матеріальних речей, які є їх недосконалими копіями. Пізнання також є оживленням у пам'яті побаченого на небі. Як породження світової душі, індивідуальна душа в підземному світі після відмови від тіла по­винна бути підсудною. В християнстві це положення Платона про "єдине" — світову душу й долю індивідуальної душі трансформувалося в догмат про Бога і Божий суд після смерті людини. В творі "Держава" Платон розробив утопічний проект держави, що базується на рабській праці, з ієрархією класів: пра­вителі, воїни, ремісники. Платон ідеалізує кастовий поділ суспільства і напо­лягає на його законності і одвічності, по суті утверджуючи диктатуру аристок­ратів і військової верхівки.

Аристотель - один із учнів Платона. Він багато в чому розій­шовся зі своїм учителем, зокрема, критикував вчення Платона про ідеї і їх відділення від чуттєвих речей. Але Аристотель не став матеріалістом, а "ідеї" Платона у нього стають "формами речей" які надають аморфній, пасивній, невизначеній матерії визначеність і конкретність. Увінчує ієрархію форм Бог, який, за Аристотелем, є безтілесною "формою", що перебуває поза чуттєвим світом, є непорушним першодвигуном і мисленням, спрямованим на власну діяльність. Природа, за трактуванням Аристотеля, є єдиною градацією одиничних речей або субстанція, поза якою перебуває як її межа — Бог, а внизу — невизначена речовина, здатна сполучитися з будь-якою "формою". Аристотель визнає в кон­кретних речах їх внутрішню доцільність, що характеризує їх побудову і поведін­ку. Про людину він говорив як про сус­пільну тварину, наділену розумом і мовою, вона повинна виховуватись добро­чесною і справедливою, що можливо тільки в державі, збудованій на належних засадах. Людина повинна бути поміркованою в своїх потребах і відповідати за свої вчинки. Від природи люди нерівні, а хто нездатний стати паном над собою, той раб за своєю природою і може здійснювати лише волю іншого. Рабство — цілком природне явище, доля неповноцінних людей.

У вченні Аристотеля відмічають дуалізм і метафізичність, певну антиде­мократичну спрямованість його соціальних поглядів.

В епоху еллінізму (IV ст. до н.е.) інтерес філософії зосереджується на окремій людині. Це проявилось і в гедонізмі кіренаїків, який протистояв аскетизму і космополітизму кініків — "собачій філософії", і в епікуризмі, що сенсом людського життя вважав щастя, яке можливе лише за відсутності страж­дань і душевних тривог, що забезпечується задоволенням бажань і насолода­ми; і в стоїцизмі, який утверджував ідею певної фатальної залежності людини від долі і найвищої мети, а умову щастя вбачав у житті в згоді з розумом і доб­родійністю, в смиренності і покорі, у пануванні над своїми пристрастями. Сво­бода, в розумінні стоїків, — надбання і привілеї еліти, обранців суспільства, а не мас. Добро і зло багато в чому залежить від нас самих, а добродійне і розум­не життя підлягає божественному закону і досягається вправами. А це доступ­но тільки мудрецю, який вищий від особистого блага: для нього свобода і не­обхідність співпадають

Філософія Стародавнього Риму формувалася в основному під безпосе­реднім впливом філософії Демокріта і Епікура, а також стоїцизму. Лукрецій Кар виклав своє вчення в поемі "Про природу речей", де він утверджує атомістичну концепцію Демокріта і Епікура; сенсуалізм у пізнанні; поступальність у суспільному розвитку, в основі якого лежить "нужда"; трак­тує релігію як продукт невігластва і забобонів, а богів як тих, хто існує десь у міжсвітовому просторі і до життя людей на землі ніякого відношення не має. Щастя людини — в поміркованому житті і душевному спокої.

Стоїцизм в еллінізмі багато в чому переплівся з неоплатонізмом, одержав назву стоїчного платонізму. Відомим представником цього вчення став Сенека Для нього все тілесне, доля, воля божа, природа із свої­ми одвічними законами — все це одне й те саме. Людську мудрість Сенека трак­тував як звільнення від тіла. Людина постійно занурена у гріх та зло і має мало шансів вибратися з цього стану. Всі люди — члени єдиного світового цілого, діти єдиного Бога. Як аристократ, він хоч і не відкидав фізичну працю, але виз­навав тільки вільну духовну творчість.

Стоїком був і Марк Аврелій який розвинув вчення про розум, що стоїть поза душею і є розгалуженням універсального світового розуму. Після смерті розум розчиняється в загально­му божественному розумі. В галузі моралі проповідував збереження внутріш­нього спокою душі, фаталізм, примирення, песимізм і аскетизм.

Отже, антична філософія за свою майже тисячолітню історію пройшла складний шлях від міфологізму до філософствування, від космізму до антро­пологізму, від узагальненого уявлення про людину до індивідуальності, від зовнішньо-тілесного до внутрішньо-духовного.

Дата добавления: 2017-01-13