Сучасна філософія

План

Німецька класична філософія

1. Загальні риси німецької класичної філософії.

2. Класична німецька філософія:

а)Кант,

б) Гегель,

в)Фейєрбах.

1.Важливу роль в історії філософії належить німецькій класичній філософії на межі XVIII — XIX століть. На її розвиток суттєво впли­нули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філо­софії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Іммануіл Кант, Йоганн Готліб Фіхте,Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель,Людвіг Андреас Фейєрбах. Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної філософії:

1) раціоналізм. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття характерним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислю­ванням може бути виправдана й релігія;

2) критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII століття за його механіцизм;

3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу;

4) критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення творчої активності теоретичного мислення;

5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об'єктивних підстав для пері­одизації історії, який здійснювався у сфері духу;

6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему.

7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей.

2. Родоначальником німецької класичної філософії є Іммануіл Кант.

Його філософську спадщину поділяють на три періоди: “докритичний”, «критичний» та «антропологічний». У «докритичний» період заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення світу. Він розробив космогонічну гіпотезу, за допомогою якої він розкрив механізм виникнення Всесвіту і виклав нові принципи його формування. Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища.

У «критичний» період на перший план виступає ідея «коперниканського перевороту» у філософії. До Канта вважали, що пізнання є результатом дій на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприй­має (тобто перебуває пасивною), а світ впливає на неї. Кант «пере­вернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання є результатом людської (насамперед — розумової) активності. Люди­на пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання. Оскільки, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих йому принципових засадах. У концепції І. Канта людина постає творчою і діяль­ною.

У теорії пізнання Іммануїл Кант:

А) розкрив взаємозв'язок чуттєвого і раціонального в пізнанні;

б) висунув концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму;

в) відстоював позиції агностицизму. За Кантом, людські відчуття є лише суб'єктивними враженнями, які не дають повних знань про об'єктивні речі, через що останні є непізнаванними «речами в собі.»

Велику цінність мають також етичні, естетичні та соціологічні ідеї Канта. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум по­винен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління).Це означає, що людина, обираючи певний вид поведінки, повин­на припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. Катего­ричний імператив — необхідний і загальнозначущий моральний закон практичного розуму — зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою і керівними за­садами загального законодавства.

У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтуван­ня. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження вибудовуються як ціннісні.

Він вва­жає, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини, а також суперечності між ними, що є необхідною умовою вдосконален­ня людського роду, але їх можна і слід розв'язувати.

Фіхте починає розробку філософських проблем з виведення вихідного принципу. Таким прин­ципом для Фіхте є «Я». «Я» — певний ідеал, тотожний поняттям сво­бода, воля, високі моральні норми. Самореалізація «Я» відбувається через діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як діяль­ність розуму; вона не виходить за межі самосвідомості, це абстракт­но-теоретична діяльність.

Роль Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в тому, що він закріпив ідею активності суб'єкта в пізнанні. Мислитель від­стоював ідеали свободи, підіймав гідність людини як автономної особи. Для Фіхте гідність людини — найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільним, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними, підкреслю­вав Йоганн Фіхте.

Шеллінг відкидає аб­солютне «Я» і замінює його на «Абсолют», який створює природу, а через розвиток природи — людину. Якщо для Фіхте природа — це пасивний об'єкт, яку «Я» намагається пізнати, то для Шеллінга при­рода — це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість.

З часом погляди Шеллінга на філософію кардинально зміню­ються. Його «Абсо­лют» ототожнюється з Богом. «Абсолют» вже не реалізує себе через розвиток природи.

Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Ге­геля.

Філософську систему Гегеля називають системою об'єктивного ідеалізму. В основі світу, за Гегелем, лежить обмежено існуюче мислен­ня, яке він називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом чи абсолют­ним розумом. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани.

А) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії чистого мислення і виступає як світ понять;

б) це духовне начало, яке з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям абсолютної ідеї»;

в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу.

Для матеріаліста ідеї є відображенням об'єктивних сторін дійс­ності. За Гегелем, ці категорії — до природні.

Трьом етапам розвитку ідеї співвідносяться три частини філософії: логіка, філософія природи, філософія духу. Дух сприймається як реальність і містить у собі суб’єктивний дух (він проявляється на рівні індивіда), об’єктивний дух (він проявляється на рівні суспільства), абсолютний дух (проявляється на рівні мистецтва, релігії, філософії).

До важливих ідей і положень належать і закони діалектики. В законі пе­реходу кількості в якість було розкрито й обґрунтовано механізм розвитку, зміст стрибків — якісних переходів у процесі розвитку. Закон заперечення заперечення розкриває напрямок розвитку. У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються проти­річчя як джерело саморозвитку явищ, предметів, процесів.

До безумовних філософських надбань Гегеля можна віднести такі:

1) він дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому власний діалектичний метод;

2) виклав на ідеалістичній основі головні закони й категорії діалектики і за новим методом побудував енциклопедію філософських наук, намагаючись у кожній з них простежити виникнення, розвиток і розв'язання суперечностей;

3) склав філософську систему, яка увібрала в себе основні сфери життєдіяльності та пізнання.

Проте філософія Гегеля не вільна від певних недоліків. Головний з них — це суперечливість між його системою та методом:

А) якщо діалектичний метод Гегеля вимагає розглядати все в русі розвитку, то його філософська система заперечує загальність розвитку. Природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише урізноманітнюється у Просторі; б) якщо діалектика Гегеля вважає, що процес пізнання нескінченний, то консервативна система покликана дати закінчене абсолютне знання дійсності; в) якщо діалектика стверджує, що розвиток суспільства не має меж, то система обмежує цей розвиток прусською монархією, яка вважалась вищим етапом такого розвитку.

Філософія Людвіга Андреаса Фейєрбаха є нетрадиційною як у самій постановці проблеми, так і в її вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. Ви­окремимо такі риси вчення Фейєрбаха.

1. Основою філософії Фейєрбаха є вчення про природу. Він стверджує, що немає нічого вищого за природу, як немає і нічого нижчого за неї. Природа вічна. Вона нескінченна у просторі: тільки людська обмеженість ставить межі її протяжності. Фейєрбах відкидає погля­ди на природу, як на умову розвитку духу, як на щось похідне, залежне від свідомості та волі.

2. Матеріалізм Фейєрбаха був антропологічним. Річ у тім, що в центрі його філософії — вчення про людину (антропос). Людина розглядається ним як природна істота, як вищий ступінь природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні справжній світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Люди­на за Фейєрбахом виступає як позаісторична і позасуспільна істо­та. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

3.. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха був метафізичним. Він не зміг подолати споглядального характеру попереднього матеріалізму і усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільно­го розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики і відкинув її разом з ідеалістичною системою.

4. У теорії пізнання Фейєрбах був на позиції сенсуалізму. Свою
філософію він називає чуттєвою філософією, але не заперечує взаємозв'язку чуттєвого і раціонального. Він підкреслює, що чуттєве повинно доповнюватися раціональним, а раціональне — чуттєвим. Фейєрбах рішуче виступав проти агностицизму.

5. Філософія Фейєрбаха мала атеїстичний характер. Він вів непримиренну боротьбу проти релігії. Джерело її, так само як і ідеалізму, він вбачав у відриві від буття. Проте, виступаючи проти ортодоксальної релігії, Фейєрбах пропонував створити нову релігію яка обожнювала б силу любові людини.

6. У розумінні суспільного життя Фейєрбах був ідеалістом. Він, як і матеріалісти минулого, не зміг зрозуміти суспільних процесів. Філософ не підійшов до розуміння того, що свідомість людей ви­значається не тільки положенням їх тіла та навколишньою природою, але і, головним чином, матеріальними умовами життя людей, їх суспільним буттям.

У цілому ж німецька класична філософія зробила важливий вне­сок у скарбницю світової філософської думки. Для неї характерне системне викладення філософських проблем, їх вивчення в ди­наміці, розвитку, спроба поєднати абстрактні філософські кон­цепції з політикою, правом, мораллю, мистецтвом, тобто практич­но з усіма формами людської діяльності.

Дата добавления: 2017-01-13