Система земельного права 1 страница

По продаже в собственность объектов муниципального нежилого фонда

Порядок участия покупателей в торгах

Для участия в торгах заинтересованным лицам необходимо представить организатору торгов следующие документы (формы представлены на официальном сайте Управления: http://ums-ufa.ru/):

· заявку на участие в торгах установленного образца в 2 (двух) экземплярах;

· заявление об ознакомлении с объектом продажи;

· договор о задатке в 2 (двух) экземплярах.

Физические лица представляют документ, удостоверяющий личность, или представляют копии всех его листов.

Индивидуальные предприниматели без образования юридического лица представляют свидетельство о государственной регистрации и постановке на налоговый учёт, документ, удостоверяющий личность.

Юридические лица дополнительно представляют следующие документы:

· заверенные копии учредительных документов;

· документ, содержащий сведения о доле Российской Федерации, субъекта Российской Федерации или муниципального образования в уставном капитале юридического лица (реестр владельцев акций либо выписка из него или заверенное печатью юридического лица и подписанное его руководителем письмо);

· документ, который подтверждает полномочия руководителя юридического лица на осуществление действий от имени юридического лица (копия решения о назначении этого лица или о его избрании) и в соответствии с которым руководитель юридического лица обладает правом действовать от имени юридического лица без доверенности.

Покупателями могут быть любые физические и юридические лица, за исключением государственных и муниципальных предприятий, государственных и муниципальных учреждений, а также юридических лиц, в уставном капитале которых доля Российской Федерации, субъектов Российской Федерации и муниципальных образований превышает 25 процентов.

При приватизации объектов культурного наследия победителями торгов в Отделе по сохранению недвижимых объектов культурного наследия Министерства культуры Республики Башкортостан оформляется охранное обязательство по недвижимому памятнику истории и культуры в соответствии с постановлением Правительства Российской Федерации от 16.12.2002г. № 894 «О порядке подготовки и выполнения охранных обязательств при приватизации объектов культурного наследия».

Характерною ознакою комплексних земельних правовідно­син є те, що вони регулюються нормами публічного і приватного права. Кожне явище може бути зрозумілим і розпізнаним, якщо воно буде впорядковане за формою, змістом і системою. Систе­матизація правових явищ здійснюється на підставі формально впорядкованих відносин, які регулюються відповідними право­вими нормами, що за змістом об'єднуються в інститути і галузі права. Групи однорідних правових норм у певній сфері суспільного життя за змістом об'єднуються в інститути права. Наприклад, інститут права власності на землю (земельну ділян­ку), інститут правового режиму земель сільськогосподарського призначення, інститут землеустрою тощо. Це первинна ланка системи права. Однорідні правові інститути, нормами яких регу­люються відносини у певній сфері суспільного життя, наприклад земельні відносини, складають галузь права. Всі галузі права складають систему права України. її сутність полягає в наяв­ності впорядкованої сукупності правових норм і правових інсти­тутів, кожний елемент яких посідає в цій сукупності певне місце. Воно визначається функцією, соціальним призначенням кожної норми у структурованій за формою і змістом системі права. Всі елементи впорядкованої структури відповідної сукупності взаємопов'язані і взаємодіють між собою.

З урахуванням соціальних функцій правові норми об'єдну­ються в інститути не схоластично, а згруповуються в певній структурованій однорідності і послідовності, забезпечуючи єдність у правовому регулюванні суспільних відносин. У системі земельного права, наприклад, виділяються такі основоположні інститути: права власності на землю, державного регулювання земельних відносин, регулювання використання земель і угод, об'єктом яких є земля (земельні ділянки). У певній послідовності розміщуються інститути, якими визначається цільове призна­чення і правовий режим земель відповідних категорій, зокрема земель сільськогосподарського призначення, земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, обо­рони, лісогосподарського призначення і водного фонду; правовий режим земель, що належать громадянам, юридичним особам і державі; земель, що особливо охороняються, тощо. Формування системи земельного права, таким чином, здійснюється на заса­дах структуризації права України в цілому, яка створюється як багаторівнева структура в традиційному типовому порядку «правова норма — правовий інститут — підгалузь — спеціальна галузь (комплексна спеціалізована галузь)». Система охоплює чотири основні її рівні: структуру окремого нормативного при­пису (норми права); структуру правового інституту; структуру галузі права; структуру права в цілому, яка визначається як си­стема права України.

Земельне право є самостійною галуззю права в системі права України і розглядається у сукупності з системою галузі земель­ного законодавства, а також з системами науки і навчальної дис­ципліни земельного права.

Система земельного права розглядається як науково обґрунто­ване послідовне розміщення однорідних інститутів і норм, що об'єднані в інститути, залежно від змісту, функцій, цільового при­значення і способів їх реалізації, які обумовлені характером та особливостями суспільних земельних відносин, що ними регулю­ються, зокрема земельних матеріальних і процесуальних норм.

Наведене вище дає підстави побудувати систему галузі зе­мельного права України за структурою ЗК України. Вона скла­дається з норм права, якими є статті, що безпосередньо предмет­но регулюють певні земельні відносини. Статті ЗК України за предметом і змістом логічно об'єднані в певну групу земель­но-правових норм, якими регулюється відповідна однорідна гру­па земельних відносин. Кожна група таких правовідносин роз­поділена на глави і становить інститут земельного права. Інсти­тути земельного права (глави ЗК України) групуються в окремі розділи, кожний із яких можна розглядати як підгалузь земель­ного права або ж як укрупнений інститут земельного права, якщо у розділі міститься невелика кількість глав.

Структурно система галузі земельного права складається з 10 розділів, 37 глав, 212 статей і 23 пункти (Прикінцевих і Пере­хідних положень, викладених у двох останніх розділах ЗК України), зокрема:

Розділ і. Загальна частина;

Розділ II. Землі України;

Розділ III. Права на землю;

Розділ IV. Набуття і реалізація права на землю;

Розділ V. Гарантії права на землю;

Розділ VI. Охорона земель;

Розділ VII. Управління в галузі використання і охорони зе­мель;

Розділ VIII. Відповідальність за порушення земельного зако­нодавства;

Розділ IX. Прикінцеві положення; Розділ X. Перехідні положення.

Наука земельного права розглядається як творча науково-пізнавальна, науково-дослідницька і навчальна діяльність у га­лузі земельних правовідносин, як спеціалізована частина правової науки України. Предметом науки земельного права є не лише норми права і правові інститути, що становлять систему галузі права, а й теоретичні питання розвитку земельного права і земельного законодавства, земельних правовідносин (право-творчої і правозастосовної діяльності), історії земельного права, концепції та ідей земельного права, їх наукового обґрунтування і реалізації, вивчення стану і досвіду розвитку земельного права в Україні та зарубіжних країнах.

Земельно-правові норми та інститути, як і в інших галузях права, в науці земельного права поділяються на загальні і спе­ціальні (особливі). Перші становлять загальну частину земель­ного права. Нормами загальної частини регулюються усі відно­сини, що є предметом земельного права в цілому. Спеціальна або особлива частина охоплює правовим регулюванням спеціальні (окремі) підгрупи земельних суспільних відносин, зокрема прав на землю, порядку набуття і припинення, земельного кадастру і землевпорядкування тощо. Це також норми, що стосуються ре­гулювання земельних відносин, об'єктом яких є землі відпо­відних категорій, якими визначається їх правовий режим.

Земельне право як навчальна дисципліна спрямоване на науко­во-методологічне забезпечення вивчення земельного права у ви­щих та середніх юридичних, аграрних, економічних, землевпо­рядних навчальних закладах України, на сприяння засвоєнню студентами основ земельного права, вміння реалізувати норми земельного права і земельне законодавство на практиці.

З огляду на це В. І. Андрейцев обґрунтовано пропонує спряму­вати освітню юридичну діяльність на:

1) розуміння права не тільки як соціального регулятора, а й як засобу встановлення і забезпечення міжособистих правових зв'язків у різних за характером правовідносинах (абсолютних і відносних);

2) використання його як особливого соціального феномену — форми правової культури та світогляду української нації і наро­ду, що увібрала у себе національні правові традиції і прогресивні ідеї історичного українського права;

3) усвідомлення права як специфічної угоди, в якій уособлю­ються інтереси різних соціальних груп і прошарків, та засобу їх забезпечення у реальній правозастосовчій діяльності;

4) становлення права як ціннісної категорії, спрямованої на забезпечення предмета природних та законних прав як засобу задоволення соціально-правових запитів особи за допомогою державних та інших публічно-правових інституцій;

5) культивування права як форми концентрації приватного (людського) і публічного (державного та корпоративного) інте­ресів. Тому юридична освіта має ґрунтуватися на поглибленому вивченні та засвоєнні двох основних блоків правового.регулю­вання (публічно- і приватно-правового), розглядуваних у тісно­му генетичному поєднанні в системі законодавства;

6) сприйняття права як певного блага, неодмінної умови правосуб'єктності особи, спрямованої на охорону та захист за­кріплених у Конституції України та інших актах законодавства її суб'єктивних можливостей;

7) розгляд права як важливого засобу становлення суверенної держави, гаранту її безпеки та незалежності¹.

¹ Андрейцев В. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — С. 16, 17.

Земельне право як навчальна дисципліна розподіляється на три частини: загальну, особливу і земельного права зарубіжних держав. У загальній частині розглядається теорія земельного права (предмет і система, історія і витоки земельного права, зе­мельно-правові норми і земельно-правові відносини, право влас­ності на землю і землекористування, державне управління зе­мельним фондом і правова охорона земель, а також земельне процесуальне право щодо реалізації прав на землю.

Особливу частину становлять розділи щодо реалізації права на землю. У ній висвітлюється правовий режим земель сільсько­господарського призначення, земель житлової і громадської за­будови, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, природ­но-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздо­ровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, земель лісогосподарського призначення і водного фонду, земель, наданих для використання надр.

У третій спеціальній частині викладається земельне право за­рубіжних країн, досвід яких має як пізнавальне значення, так і сприяє використанню його у законотворчій і правозастосовчій діяльності в Україні. Особливо важливо вивчати досвід форму­вання і реалізації земельного права зарубіжних країн, коли Україна вирішує основні напрями розвитку земельного права і земельно-правових відносин у контексті адаптації його до зе­мельного законодавства ЄС і СОТ, співробітництва у системі Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Система земельного права як навчальної дисципліни фор­мується відповідно до навчальних програм юридичних вузів чи факультетів. У цьому підручнику система земельного права роз­роблена відповідно до Програми курсу земельного права Київ­ського університету права НАН України (КУП НАНУ).

• РОЗДІЛ 2

ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.

Земельні відносини на території сучасної України існують з давніх давен. Про це свідчать записи грецького історика Геродо-та¹. У них він згадує, що скіфи, які проживали на узбережжі Дніпра, Буга, Дністра (нині Дніпропетровська, Київська, Пол­тавська, Вінницька, Хмельницька області), займалися вирощу­ванням хліба для продажу, розводили рогату худобу, коней, овець. Із нескіфських народів землеробами були переважно, ге-лони, які вживали хліб як харчовий продукт. Багатства Скіфії приваблювали греків, які, починаючи з VIII ст. до Різдва Христо­вого, засновують у північному Причорномор'ї свої колонії, оброб­ляють землі. Стародавні римляни у І ст. після Різдва Христового також користувалися багатствами Скіфії².

¹ Геродот / Пер. М. Мищенка. — 1885. — С. 305, 307, 318, 345 та ін. ² Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — К: Наукова дум­ка, 1990.—Т. І — С. 397.

Оскільки юридичних джерел щодо змісту і природи земель­них відносин не збереглося, можна припускати, що скіфські на­роди займалися землеробством і використовували для цієї мети вільні, незаймані землі гуртом, общинами за правилами зви­чаєвого права, що переходило з покоління в покоління. Правила використання землі для вирощування хліба з метою споживання і виділення для продажу встановлювалися общинами, зборами громади відповідного поселення.

Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалося на території нинішньої України багато віків. Відо­мий історик М. С. Грушевський пише, що об'єднання земель Руської держави було закладено князем Володимиром, продов­жено його сином Ярославом і синами Ярослава.

До того часу державницьких відносин на території України не було або про них немає літературних згадок. Руським правничим кодексом М. Грушевський називає «Руську правду», прийняту київським князем Ярославом Мудрим. М. Грушевський підкрес­лював, що Ярослав таки дійсно зазначив себе у сфері нормуван­ня державних відносин, виділяв його зі звичаєвого права і нази­вав це чимось особливим¹.

Як свідчать історичні пам'ятки, територія України поділяла­ся на землі і волості, які належали князям. Волості входили до складу земель. Землі поділялися на княжі, що належали князям, і громадські, що належали громадам («земським династіям»). У громадах відповідних волостей (поселень) згодом сформувала­ся громадська «аристократія».

Київська Русь, до складу якої входило багато удільних князівств, була феодальною державою з князівсько-дружинним устроєм. «Руська правда», як перший в історії Київської Русі правовий акт, регулювала відносини переважно між князями, з метою забезпечення єдності всіх князівств. Першим серед них було Київське князівство, київський князь роздавав волості підлеглим князям². Громадськими землями управляла громада та її орган — віче, які свої внутрішньогромадські відносини вирішували як за нормами звичаєвого права, так і окремими нор­мами «Руської правди».

¹ Грушевський М. Історія України-Руси. ХІ-ХІІ вік: В 11 т. —• К: Наукова думка, 1992. — Т. 2. — С. 38. ² Грушевський М. Там само. — С. 296-297.

Громадська аристократія спочатку мала значний вплив на князів і навіть вирішувала питання про їх призначення чи заміну. Віче все більше прибирало до себе владні повноваження. Так створювалася сильна і впливова аристократія, яка вступала в союз з князівсько-дружинними правителями. Цей союз відби­вався на княжій політиці і знайшов відтворення у «Руській правді», яка значною мірою має ясно виражений характер за­хисту інтересів багатих. Деякі обмеження, зроблені проти цих інтересів, були викликані, ймовірно, народними рухами, що в той час мали місце¹.

Поступово відбувалося зрощування громадської аристократії з князями та їх дружинниками, внаслідок чого сільська община стала розпадатися, поділятися на феодалів і залежних від них смердів.

Феодали привласнювали собі общинні землі, закріпачували селян. Селяни ставали повністю залежними від феодалів, але до кінця XV ст. мали право вільного переходу від одного феодала до іншого після сплати податку землевласнику.

Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. кріпосне право впроваджувалося на території України у жорсткіших формах.

У другій половині XVII ст. була проведена ревізія всіх земель. У XVIII ст. було запроваджено Генеральне межування земель. У 1765 р. уряд Катерини II опублікував маніфест про початок відмежування приватних земель, а в 1766 р. — «Генеральні пра­вила» і «Настанови землемірам» про проведення межування. Ці правові акти більше ста років відігравали основоположну роль в організації і регулюванні земельного кадастру².

Політика закріпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом російськими царями та імператорами, поси­лення утисків з боку панів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі — землі запорізьких козаків. З XVIII ст. українські селяни масами осідали на Низу, спору­джували там житло, культивували землю.

¹ Грушевський М. Там само. — С. 289-291. ² Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новьій юрист, 1998. — С.81.

Юридичних джерел регулювання земельних відносин серед запорізьких козаків не збереглося. Як пише відомий український історик Д. І. Яворницький, у запорізькому краї вся земельна те­риторія являла собою общинну власність. За його твердженням, січове товариство володіло різними угіддями на правах общини, міняючи щорічно володіння ними між усіма без винятку товари­шами. Відомо й те, що січове товариство віддавало деякі ділянки землі для козаків-зимівчан в їх особисту власність¹. Тим самим підтверджується думка, що поряд з общинною власністю на те­риторії запорізьких січовиків поступово впроваджувалася при­ватна власність на землю.

Кріпосницькі земельні відносини на Запоріжжі, як і на всій те­риторії України, були впроваджені російською імператрицею Катериною II, яка в 1765—1766 рр. поширила на всі козацькі землі дію російського законодавства².

У XIX ст. система земельних відносин зазнала деяких змін. Народжуваний у Росії капіталізм потребував землі для будів­ництва заводів і фабрик. Указом імператора Олександра І «Про купівлю до заводів сіл» від 12 грудня 1801 р. скасовувалася забо­рона на купівлю населених пунктів купцями і промисловцями разом із заводами. Цим Указом міщанам, купцям і всім селянам, крім поміщицьких, було надано право купувати землі, а Указом імператора Миколая І від 3 березня 1848 р. таке право було нада­но і поміщицьким селянам. Указом імператора Олександра І «Про вільних хліборобів» від 20 лютого 1803 р. поміщикам було надано право (проте це не було обов'язком) відпускати своїх се­лян на волю за ними ж установлений викуп.

Російський вчений Б. В. Єрофєєв виділяє такі особливості право­вого регулювання земельних відносин у стародавній і середньо-віковій Русі:

¹ Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — К.: Наукова думка 1990. —Т. І. — С. 397.

Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С.81.

1) у Київській Русі феодальні відносини розвивалися нерівно­мірно. У Київській, Галицькій і Чернігівській землях цей процес відбувався швидше, ніж в інших;

2) феодальна землевласність породжувала в середні віки сис­тему васальних відносин, типу васалітету — сюзеренітету. Існу­вала особиста залежність одних васалів від інших, а великий князь спирався на менших князів та бояр, які шукали у нього за­хисту під час воєнних конфліктів;

3) високий авторитет церкви в давні і середні віки сприяв ста­новленню її як великого землевласника, який отримував наділи від держави та феодалів;

4) розвитку феодальних відносин сприяло майже двостолітнє панування на Русі Золотої Орди;

5) феодальна роздробленість була гальмом економічного роз­витку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними. Це негатив­но впливало на розвиток землеробства¹.

Професор Б. В. Єрофєєв зробив ще один висновок з аналізу зе­мельних відносин у Російській імперії. Він пише, що у ХУІІ-ХУІІІ ст. фактично склався земельно-правовий лад, який у ході Лютневої революції 1917 р. не був повністю зруйнований, а через пару десятиліть окремі елементи цього ладу в трансфор­мованому вигляді були закріплені у нормах законодавства ра­дянського періоду².

Певні зміни у державному регулюванні земельних відносин під впливом капіталістичного розвитку і посилення феодаль­но-кріпосницьких тенденцій супроводжувалися загостренням суперечностей у суспільстві між окремими соціальними група­ми. Через це кріпосне право стало «пороховою бочкою» для дер­жави³. Держава вимушена була його скасувати.

2. Характеристика правового режиму земель в Україні від скасування кріпосного права до встановлення радянської влади (1861—1917 рр.)

До 1917 р. Україна була частиною Російської імперії. Власної правової системи вона не мала, як не мала і земельного законо­давства. На території України діяло законодавство Російської імперії. Тому правильніше буде говорити про правовий режим земель України, яким визначався правовий порядок викори­стання земель відповідно до російського законодавства.

¹ Ерофеев Б. В. Там само. — С. 78, 79. ² Ерофеев Б. В. Там само. — С. 80, 81. ³ Правительственный аппарат самодержавной России в XIX в. — М., 1978. —С. 109, 123,124.

Історично, до 60-х років XIX ст., пануючою формою господа­рювання в Російській імперії було кріпосницьке господарство поміщиків-дворян. Російські імператори роздавали землю боя­рам, воєначальникам, іншим вельможам у «помісні наділи», у власність. Поміщики — власники земельних наділів — були не тільки власниками землі. Селяни, які проживали на помісних на­ділах, перебували у повній кріпосній залежності від поміщиків. Вони були зобов'язані відбувати панщину, безплатно працювати в господарстві поміщика або виплачувати оброк натурою чи грішми. Кріпаки не мали права міняти «свого» пана або міняти місце проживання. Законодавство царського уряду закріплюва­ло й охороняло власність поміщиків на землю і пов'язані з нею станові привілеї, а також закріплювало безправне становище се-лян-кріпаків та їх особисту залежність від поміщиків.

Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян, що вий­шли з кріпосної залежності оголосили, що селяни звільняються від кріпосної залежності за викуп.

Проте землю селяни одержали не у власність, а лише в «постійне користування». За користування землею селяни по­винні були відбувати на користь поміщиків натуральні повин­ності або компенсувати їх грішми. До викупу землі між селянами і поміщиками зберігалися кріпосницькі відносини у вигляді пан­щини і оброку. В результаті селяни перетворювалися з кріпаків у «тимчасовозобов'язаних».

Закон передбачав, що через дев'ять років селяни мали право перейти на викуп. Порядок викупу визначався спеціальним зако­ном — Положенням про викуп. Це Положення розрізняло право викупу садиби і право викупу польового наділу. Польову землю селяни могли викупити лише за згодою поміщика, який міг скори­статися правом примусового викупу, якщо йому це було вигідно.

Положенням від 19 лютого 1861 р. встановлювалося, що селя­ни, які вийшли з кріпосної залежності, в обов'язковому порядку мусили об'єднуватися у сільські громади. Громада була позе­мельною спілкою селян, пов'язаних спільністю землекористу­вання (за общинного порядку землеволодіння), і водночас адміністративною одиницею, що виконувала адміністративні і поліцейські функції. Сільська громада наділялася великими правами щодо своїх членів і відповідала перед державою і поміщиками за справне виконання селянами як грошових, так і натуральних повинностей. Усі члени громади були пов'язані круговою порукою. Щоб одержати згоду громади на вихід із неї, необхідно було виконати низку її вимог: відмовитися від землі, сплатити всі недоїмки, сплатити половину викупної позики та ін. Надільна земля надавалася не кожній особі окремо, а селянсько­му двору, селянській сім'ї в особі її домохазяїна. Всі члени сім'ї перебували у повній залежності від домохазяїна.

Положення від 19 лютого 1861 р. торкалося лише найбільш численної категорії селян, що перебували у кріпосній залеж­ності від поміщиків, — так званих приватно-власницьких селян. Законом від 26 липня 1863 р. основні положення реформи були поширені на удільних селян (що перебували в залежності від осіб царської сім'ї), а законом від 18 січня 1866 р. положення реформи поширювалися на державних селян (тих, які платили оброк без­посередньо казні)¹.

Положення про викуп 1861 р. надавало членам сільської грома­ди право виділитися з її складу за умов дострокового викупу свого наділу. Законом від 14 лютого 1893 р. право окремих домохазяїв вимагати виділу скасовувалося, виділ з общини був поставлений у залежність від згоди громади. Селянам заборонялося продавати свої наділи землі стороннім, не приписаним до сільської громади особам. Були обмежені права общини на проведення переділів землі. Вони могли проводитися не частіше, ніж через кожні 12 ро­ків. Законом від 18 березня 1886 р. заборонялися самовільні сімей­ні розділи. Для сімейних розділів потрібний був дозвіл сільської громади й управління в селянських справах. Законом від 3 липня 1894 р. посилювалася залежність селян від сільської громади. З цього часу без згоди сільської громади селянин не міг одержати посвідки на проживання (паспорта). Крім того, щоб одержати пас­порт, потрібна була також згода глави сім'ї — домохазяїна.

¹ Земельне право / За ред. М. Л. Казанцева. — Українське видання / За ред. В. 3. Янчука — К: Вид-во Київського університету, 1960. — С. 19-23.

Законом від 12 липня 1889 р. царський уряд запровадив поса­ду земських начальників, яким надавалися широкі права щодо селян. Вони мали право звільняти з посад неугодних їм пред­ставників селянського самоуправління, зокрема й волосних суддів, розглядати вироки сільського сходу, припиняти виконан­ня цих вироків і подавати їх на скасування в повітовий з'їзд, на­кладати штрафи на селян і на власний розсуд, без суду, піддава­ти селян тілесним покаранням, арештам тощо.

9 листопада 1905 р. було видано царський маніфест під назвою «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянсько­го населення». Згідно з цим маніфестом, викупні платежі за зем­лю, що залишалися, скорочувалися наполовину, починаючи з 1906 р., і скасовувалися зовсім з 1907 р.

З цього часу на земельні відносини в Російській імперії мала вплив столипінська аграрна реформа, автором і організатором якої був відомий російський державний діяч — голова Ради Міністрів Росії П. А. Столипін.

Після революції 1905 р. земельна політика царського уряду зазнала значних змін, що знайшло своє відображення в ряді за­конодавчих актів. Уряд вирішив створити для себе соціальну опору на селі в особі заможного селянства.

9 листопада 1906 р. було видано указ про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землеволодіння і землекористування. За цим указом вихід із общини вже не зале­жав від згоди громади. Кожному домохазяїну надавалося право вимагати закріплення за собою наділу землі у приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмір перевищував норму, яка припадала на частку двору в певній сільській громаді на момент виділення.

У тих земельних громадах, де протягом 24 років не було за­гальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремими домовласниками закріплювалися у приватну власність земельні ділянки, якими вони володіли. Гро­мада зобов'язана була виділяти землю селянам, які виходили з общини, в одному місці (відруб). Селяни могли переносити свої садиби та створювати хутори.

Цим указом значно обмежувався принцип сімейної власності в селянському дворі. Власником землі та майна двору вважалася тепер не сім'я, а глава сім'ї — домовласник.

Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпилися і розвилися законом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі у своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про орен­ду землі.

Значне місце у столипінському аграрному законодавстві по­сідало землевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалася система землевпорядних органів, яка стала про­відником земельної політики царського уряду. У законі про зем­левпорядкування від 29 травня 1911 р. основи столипінського землевпорядкування одержали подальший розвиток. Цим зако­ном визначалися способи поділу земельних громад, порядок виділення землі при виході з общини і перетворення різних форм землеволодіння у відруби і хутори.

Дата добавления: 2015-07-13