Система земельного права 2 страница

Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни у правовий режим селянських надільних земель. Проте воно не змінило основ земельного ладу Росії з його численними форма­ми землеволодіння та землекористування. Повністю зберігало­ся поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів тощо. І в селянському надільному землеволодінні зберігалися численні залишки кріпосницьких відносин.

Виникнення в Російській імперії земель різних форм влас­ності, землеволодіння і землекористування привело до створен­ня в системі російського права особливої галузі — земельного права, яке в працях різних авторів мало різні найменування і зміст. Окремі праці з земельного права видавалися й у Києві¹.

Удинцев В. Русское горно-земельное право. — К, 1909; Кассо Л. А. Рус­ское поземельное право. — М., 1906; Леонтьев А. Крестьянское право. — СПб, 1909; Хацке О. А. Крестьянское земельное право. — М., 1914.

3.Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земель­ному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. — і Союзу PCP, відбулися докорінні зміни.

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 p., який скасував назав­жди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській PCP рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р.¹ З'їзд ухва­лив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з ра­дянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української рес­публіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, зокрема декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, цер­ковну, посесійну — було націоналізовано, конфісковано і переда­но в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових ко­заків не конфісковувалися.

¹ Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, поста­нов і розпоряджень Уряду УРСР. — Т. 1. — С. 77. ² СУРСФСР. —1918. —№25. —Ст. 346. ³ СУ УССР — 1919.— № 1. — Ст. 1.

Декретом РНК РСФРР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалася назавжди і земля передавалася трудящим на засадах зрівняльного земле­користування². В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків з усім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам³. Такі ж вимоги висувалися і в

Конституції УСРР 1919 р.¹, а також в декреті РНК УСРР від З квітня 1920 р.²

У 1917-1920 рр. на українських землях існувала Українська Народна Республіка (УНР). 7 (20) листопада 1917 р. Третім Універсалом Української Центральної ради вона була проголо­шена як автономна частина майбутньої федеративної Росії. 9 (22) січня 1918 р. УНР була визнана «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу. Центром політичного і державного життя у цей час була Україн­ська Центральна Рада. 13-14 листопада 1918 р. на засіданні Українського національного союзу була створена Директорія УНР, яка 26 грудня 1918 р. затвердила Раду Міністрів УНР і ухва­лила ряд законів, серед яких новий земельний закон про передачу селянам усієї поміщицької землі без викупу. Земля проголошува­лася добром народу, а земельні ділянки надавалися у безстрокове користування корисним підприємствам загального або місцевого громадського значення; приватно-трудовим господарствам, які займаються власною працею, працею окремих осіб, сімей або то­вариств; під оселі і будівлі окремим особам товариствам або гро­мадським установам для мешкання, або для торговельних і про­мислових підприємств. Землі, що передавалися у користування за цим законом могли передаватися у спадщину. Однак наприкінці 1920 р. внаслідок контрнаступу радянських військ державні струк­тури УНР залишили Східну Україну, і на землях України з 1921 р. вона втратила свій вплив і діяла в еміграції у формі Державного цен­тру Української Народної Республіки в екзилі³. Отже, норми зе­мельного закону НДР на практиці не були реалізовані.

¹ Известия ВЦИК Харьковского губревкома. — 1920. — № 91. ² СУ УССР. — 1920. — № 19. ³ Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. — К, 2000. — Т. 2. — С. 40. ⁴ СУРСФСР.— 1922. —№68. —Ст. 901.

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відпо­відного впорядкування земельного законодавства. Його коди­фікація пішла у напрямі видання земельних кодексів радянсь­ких республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.)⁴. Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація зе­мельного законодавства, яка створила передумови для форму­вання земельного права як галузі права¹.

Досвід РСФРР з кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифіко­ваний акт про землю — ЗК УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. Через єдність класової суті й соціально-економічних основ земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування га­лузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз PCP ще не був офіційно проголошений. Створення його стало­ся у 1924 р.

Перший ЗК УСРР закріпив націоналізацію землі і скасуван­ня приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі². Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користу­вання визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, націо­нальності.

¹ Корольков А. И. Опыт кодификации земельного законодательства в СССР // Вопросы кодификации советского права. — Вып. 1. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1957. — С. 77-89. Індиченко П. Д. Радянське земельне право. — К.: Вища школа, 1971. —

Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбіль­ше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власни­ками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садів, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регла­ментував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, зокрема й новонароджених, на майно двору. Встановлювалися норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпо­рядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призна­чення та земель державного запасу. Земельними громадами мог­ли бути і колгоспи (ст. 42), але за умови, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підко­рялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодек­сом допускалася «трз'дова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).

ЗК УСРР було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано надати всебічну допомогу всім починанням се­лянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постано­вою, як видно, уряд був зорієнтований на перехід до колективних форм господарювання на селі¹. На розвиток виробничого коопе­рування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921р. та «Про колективізацію сільськогосподарського вироб­ництва» від 6 березня 1921 р².

З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким народному комісаріатові освіти було доручено організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі³. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчен­ня земельного законодавства і землеустрою в УСРР.

¹ 33 УРСР. — Додатковий збірник за 1922. — Ст. 1. ² 33 УРСР.— 1921, — №3. — Ст. 95, 98. ³ 33УРСР.—1921. —№4. —Ст. 120.

Важливим земельно-правовим актом зазначеного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потреб¹. Ці та інші земельно-правові акти визначали націона­лізацію землі, перетворення її у державну власність, яка прого­лошувалася всенародним добром у межах Української СРР. Пе­релічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверд­жує професор П. Д. Індиченко, послужили організаційно-право­вою базою для розвитку науки земельного права в Україні².

Примітка. Наукові дослідження в галузі земельного права в ра­дянський період були зосереджені здебільшого в Pociï^J. Певні здобутки в цій галузі мали також українські вчені⁴.

¹ ЗУ УРСР. — 1928. — №21. — Ст. 184. ² Індиченко П. Д. Радянське земельне право. — К: Вища школа, 1971. — С. 24. ³ Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР. — M.: Госюриздат, 1958; Жариков С. Ю. Право сельскохозяйственного землепользова­ния.— М.: Юрид. лит-ра, 1969; Ерофеев Б. В. Основы теории земельного права. — М.: Юрид. лит-ра, 1971 та ін. Індиченко П. Д. Земельне законодавство поміїцицько-буржуазної Росії (1861-1917). — К: Вид-во КДУ, 1959; Миронець І. М. Право землекори­стування колгоспів. Питання колгоспного права. — К: Вид-во КДУ, 1960; Середа И. Е. Право приусадебного землепользования колхозного дво­ра.— M.: Юрид. лит-ра, 1964; Мунтян В. Л. Правова охорона ґрунтів Української PCP. — К: Наукова думка, 1965; Мунтян В. Л. Правова охорона природи Української PCP. — К.: Вид-во КДУ, 1966; Янчук В. 3. Проблемы теории колхозного права. — M.: Юрид. лит-ра, 1969; Греч­ко В. В. Правові питання вилучення земель для державних потреб // Радянське право. — 1970. — № 1; Титова H. І. «Земельний кодекс» чи «Кодекс законів про землю» // Радянське право. — 1970. — № 2; Коцю­ба О. П. Особисте замлекористування громадян. — К.: Урожай, 1984; Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К.: Наукова думка, 1989; Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды. Общая часть. — Харьков: Вища школа, 1986; Ян­чук В. В. Правова охорона земель сільськогосподарського призначен­ня.— К., 1987; Кулинич П. Ф. Рациональное использование мелиориро­ванных земель (вопросы правового обеспечения). — К., 1987 та ін. ⁵ СЗ СССР. — 1927. — № 15.— Ст. 161.

Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про колективні господарства» від 16 березня 1927 р. було проголошено про закінчення земле­устрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у кори­стування землі із державного фонду, про надання їм пільг⁵. Ці правила стосувалися земель усіх союзних республік. Союз­ний земельний закон «Загальні засади землекористування і зем­леустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що правом виключної державної власності на землю визнано право кори­стування землею, право колгоспного двору на невелику приса­дибну ділянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялася поста­новою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення» (1937 р.)¹. На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямова­на постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони гро­мадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.²

¹ СЗ СССР.— 1937. — №37. — Ст. 150. ² СЯ СССР.— 1939. — №34. — Ст. 235. ³ ВВР СРСР. — 1968. — № 51. — Ст. 485. ⁴ ВВР УРСР, — 1970. — №29. — Ст. 205.

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового ре­гулювання земельних відносин посилювалася. Базою подальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р.³ В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами зако­нодавства союзних республік, які повинні видаватися відповідно до Основ. ЗК УРСР було прийнято 8 липня 1970 р.⁴ Стаття З ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Кон­ституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які у прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в ме­жах території УРСР були складовою єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалася в межах со­юзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував по­ложення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу PCP, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкуван­ня, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.¹ Стат­тею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, що про­живають на цій території.

Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначалися цими Основами, за­конодавством союзних і автономних республік.

Новелою Основ стало введення нового виду земельних пра­вовідносин — права довічного успадковуваного володіння зем­лею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння зем­ля надавалася громадянам СРСР для ведення селянського госпо­дарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів у випад­ку одержання у спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відно­син місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу PCP.

ЗК УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. відповідно до Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю, але з урахуванням Декларації про дер­жавний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна са­мостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української PCP, проголошувалися власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і по­винні використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

¹ ВВРСРСР.— 1990, — № 10. — Ст. 129.

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй тери­торії, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалося про відмову від чинності на території України законів Союзу PCP.

4. Земельна реформа і розвиток земельного права України після 1991 р.

Після проголошення незалежності України розпочався про­цес національного відродження і розбудови української держав­ності. Цим обумовлюється потреба створення власної україн­ської правової системи.

Правова система української держави почала формуватися дещо раніше — з дня прийняття Декларації про державний су­веренітет України (16 липня 1990 p.). З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економіч­ного і соціального розвитку України, агропромислового комплек­су, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоре­тичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.

Для формування законодавчої бази були використані досяг­нення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних про­цесів, зокрема переходу від планово-регульованої до ринкової економіки.

Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На початку становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних усклад­нень. За таких умов важливого значення набувало прогнозуван­ня і наукове обґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносилися зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймалися у новій ре­дакції.

У радянський період земельне право базувалося на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, держав­ною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і жит­тєдіяльності людей земля надавалася у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, зокрема й Українська PCP, не були суб'єктами права власності на землю. Законом СРСР від

13 грудня 1968 р. були затверджені Основи земельного законо­давства Союзу PCP і союзних республік¹. Статтею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, які проживали на цій те­риторії. Кожен громадянин СРСР мав право на земельну ділян­ку, надання якої визначалося Основами і законодавством союз­них і автономних республік. Основами в галузі земельних відно­син була розширена компетенція союзних республік. Так, згідно зі ст. 14 Основ до відання союзних республік належали: розпо­рядження землями в межах союзних республік за погодженням з місцевими радами народних депутатів, а також із землево-лодільцями і землекористувачами; розробка і вдосконалення зе­мельного законодавства союзної республіки; контроль за вико­ристанням та охороною земель; організація землевпорядкуван­ня, ведення державного земельного кадастру та з деяких інших питань.

У зв'язку з цим була звужена компетенція Союзу PCP в галузі регулювання земельних відносин. Наприклад, вирішення питань про надання земель для загальносоюзних і міжреспубліканських потреб здійснювалося Союзом PCP спільно із союзною рес­публікою.

Лише 18 грудня 1990 р. було прийнято новий ЗК Української PCP, ст. 1 якого проголошувала, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її наро­ду. Кодексом було встановлено, що земля надається громадя­нам України у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобно­го господарства, будівництва та обслуговування жилого будин­ку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва; для традиційних народних промислів (ст. 6 Кодек­су). В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надава­лася громадянам і юридичним особам у постійне чи тимчасове користування (ст. 7). Статею 8 цього Кодексу вводилася оренда землі.

Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. — 1990. — № 10. — Ст. 129.

Цього ж дня — 18 грудня — була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»¹. У Постанові відзначалося, що земельна реформа є частиною економічної ре­форми, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Верховна Рада УРСР постанови­ла оголосити з 15 березня 1991 р. всі землі УРСР об'єктом земельної реформи.

На виконання цієї Постанови, використовуючи норми прий­нятого тоді Земельного кодексу, в Україні розпочалася земельна реформа, основним завданням якої було надання земельних ділянок громадянам України для зайняття селянським (фер­мерським) господарством. Багато селян, зокрема колгоспники, отримали земельні наділи і стали господарювати самостійно. Отже, можна вважати, що з 15 березня 1991 р., коли ЗК України 1990 р. набув чинності, розпочався перший етап розвитку зе­мельного права і земельної реформи.

Реформування економіки зростало, змінювалася концепція реформи, яка була зорієнтована на роздержавлення економіки, широкомасштабну приватизацію і розвиток приватних форм господарювання. Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. (уже після проголошення незалежності України) прийняла Закон України «Про форми власності на зем­лю»². Цим Законом встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності на землю.

¹ ВВР УРСР. — 199.1. — №10. — Ст. 100. ² ВВР. — 1992. — № 18, — Ст. 225.

13 березня 1992 р. було прийнято оновлений Земельний ко­декс України, який підтвердив указані вище форми власності на землю і врегулював порядок передання земель у приватну власність громадянам України для тих самих цілей, для яких вони за попереднім кодексом надавалися у довічно успадковува­не володіння, за винятком надання земель для традиційних на­родних промислів. Для інших суб'єктів права і для інших цілей зберігалося надання земель у постійне чи тимчасове користу­вання, зокрема на умовах оренди.

Закон України «Про форми власності на землю» і ЗК України 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасува­ли монополію державної власності на землю, встановили при­ватну і колективну форми власності. Це призвело до ґрунтовних змін у земельних відносинах та проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»¹. 5 травня 1993 р. були внесені відповідні зміни і до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну ре­форму»².

З цього часу розпочався другий етап розвитку земельного права і земельної реформи в Україні. Основними завданнями земельної реформи стали приватизація землі, передача її у при­ватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільсько­господарським кооперативам, сільськогосподарським акціонер­ним товариствам, садівницьким товариствам. Важливе значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової еко­номіки мають також закони України «Про плату за землю» в ре­дакції від 19 вересня 1996 р.³ та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р⁴.

¹ ВВР. — 1992. — № 25. — Ст. 355. ² ВВР. — 1993. — № 26. — Ст. 277. ³ ВВР.- 1996.— №45. — Ст.238. ⁴ ВВР. — 1998. — № 46-47. — Ст. 280. ⁵ Урядовий кур'єр. — 1994. — № 176, 15 листоп. ^6. Урядовий кур'єр. — 1995. — №121,12 серп. ⁷ Урядовий кур'єр. — 1995. — № 106, 18 лип.

З метою прискорення земельної реформи було прийнято низ­ку указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.⁵, «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподар­ським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.⁶, «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення для здійснення підприємницької діяль­ності» від 12 липня 1995 р.⁷, «Про невідкладні заходи щодо при­скорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р.¹ та ряд інших.

На виконання указів Президента України з застосуванням адмінстративно-командних методів відбулося масове паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств і сіль­ськогосподарських кооперативів. Члени цих підприємств за безцінь продавали земельні паї стороннім особам або передавали їх в оренду новоствореним товариствам з обмеженою відпо­відальністю чи приватним сільськогосподарським підприємст­вам, створеним, як правило, колишніми керівниками цих уже ре­організованих чи ліквідованих підприємств. Велика кількість власників паїв втратили право на паї і на земельні ділянки. Це був своєрідний перерозподіл землі, власниками якої ставали за­можні особи, власники новостворених підприємств.

¹ Урядовий кур'єр. — 1999. — № 230, 8 груд.; № 235,15 груд. ² ВВР. — 2002. — №3-4. — Ст. 27.

За таких умов 25 жовтня 2001 р. був прийнятий ЗК України в новій редакції, який набув чинності з 1 січня 2002 р.² З цього часу розпочався третій етап розвитку земельного права і земельної реформи. Норми ЗК України були спрямовані на завершення земельної реформи. У новому Кодексі не стало такої правової ка­тегорії, як «право колективної власності на землю». Замість неї як суб'єкти права власності на землю були визначені юридичні особи — щодо земель приватної власності і територіальні грома­ди — щодо земель комунальної власності. У Перехідних поло­женнях Кодексу України було закладено норму про заборону продажу земельних ділянок і земельних паїв із земель сільсько­господарського призначення на строк до 1 січня 2005 р. Потім цей термін було продовжено на строк до 1 січня 2008 р. В цей період не допускалася купівля-продаж земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, а також купівля-продаж або відчуження іншим спосо­бом земельних ділянок чи зміна цільового призначення (викори­стання) земельних ділянок, які перебувають у власності грома­дян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі

(на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передання у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (вику­пу) земельних ділянок для суспільних потреб.

На період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи мо­жуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Новий ЗК України містить ще одну новелу.

Процес правотворчості і право реалізації свідчить про станов­лення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розви­вається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів зе­мельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.

Наведене свідчить, що земельне право України як галузь пра­ва посідає одне з провідних місць в українській правовій системі.

Земельне право посідає чільне місце і в системі правової науки. Наука земельного права почала розвиватися в колиш­ньому СРСР після прийняття земельних кодексів союзних республік (УСРР — 1922 р.)¹. На початку, в роки розгортання суцільної колективізації (1928-1930 рр.) у боротьбі проти теорії «селянського права», з однієї сторони, і проти теорії «кооперативного права», з другої, виникла теорія земельно-колгоспного права. її основним представником був московський професор А. П. Павлов.

¹ Евтихеев И. И. Земельное право. — М., 1923. ² Павлов И. В. Колхозное право. — М.: Госюриздат, 1960. — С. 22-24.

Головна увага в його працях була спрямована на підміну коо­перативного права земельно-колгоспним правом і визначення предметом правового регулювання останнього господарської діяльності колгоспів як вищого типу кооперації з використан­ням державних земель². В Україні концепцію теорії земельно­колгоспного права підтримував професор Київського універси­тету П. Д. Індиченко¹.

Варто відзначити, що офіційна влада негативно ставилася до науки земельно-колгоспного права, яка, на її думку, правове ре­гулювання господарської діяльності колгоспів нібито зводила лише або ж переважно до питань правового регулювання сільсь­когосподарського землекористування, тоді як в колгоспах існу­вали багатоманітні і досить складні господарські відносини.

У зв'язку з цим Всесоюзна нарада з питань радянської правової науки в 1938 р. прийняла рішення про розподіл єдиної галузі земельно-колгоспного права на дві самостійні галузі: зе­мельне право і колгоспне право². З того часу земельне право ста­ло самостійною галуззю в системі правової науки.

Дата добавления: 2015-07-13