Соціальні функції політичних відносин

Часове перебуванняозначає перебувати в стані постійного розвитку, в динаміці. Адже світ у цілому та усі його окремі частини й елементи постійно змінюються. Вічний універсум складається з кінцевих (тих, що виникають і зникають, що з'являються з небуття і йдуть в небуття) речей, предметів, живих істот. Тобто,буття перебуває не в статиці, а в динаміці, як процес.

Що ж означає буття? Бути? Не бути?

Второй – Манана, а какой третий принцип?

- Шравана, Манана, третий Нидит-тьясана. Нидит-тьясана значит – всё что ты прочёл и услышал от Гуру, ты должен пережить на собственном опыте. Да! И это единственный Путь познания Атмы – остальные практики бесполезны, для детей… Йога – это только для тела, ты просто сделаешь тело сильным, это не даст тебе знания. Когда ты болеешь – ты не можешь практиковать йогу, но твой ум никогда не болеет, ты можешь думать. Поэтому истинная Практика возможна при любых обстоятельствах…

Буття підкоряється певній логіці, що задається вихідними основами. Основа визначає характер і межі просторово-часового перебування речей, предметів, живих істот тощо.

Просторове перебування означає для речі, організму, суб'єкта будь-якої реалії:

• по-перше, просто існувати, перебувати окремо від всього іншого;
• по-друге, існувати поряд з усім іншим;
• по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями;
• по-четверте, існувати в єдності з універсумом, світовим цілим.

В ракурсі часового виміру буття можна виділити минуле буття — як те, що було колись, але зараз його немає; майбутнє буття — як те, що буде колись, але зараз його ще немає; теперішнє буття — як те, що існує тут і тепер, як актуальне буття, як суще, яке називається дійсністю.

Минуле, теперішнє і майбутнє буття в своїй єдності формує реальність, яка є сукупністю того, що існувало в минулому, існуючого і того, що може існувати в майбутньому у всіх сферах природи і суспільства.

Буття і реальність в цілому є всеохоплюючими поняттями, і фактично є синонімами. Тобто, буття є все, що є.

Однак буття поширюється не лише на світ неживих речей. Логіці буття підпорядковується і людський світ. Ту частину буття (реальності), яка втягнута в життя людини, називають життєвим світом.

Життєвий світ — це досить складна реальність. Вона включає повсякденню реальність та системний нормативно-оціночний світ.

Ту частину життєвого світу, де людина перебуває в системі різних явищ, пов'язаних з іншими людьми, називають повсякденною реальністю. Повсякденною реальністю для людини є, зокрема, прибирання квартири, купівля продуктів, приготування їжі, робота, навчання тощо.

Повсякденній реальності протиставляється системний нормативно-оціночний світ, який підпорядковує людину, диктує їй моральні, правові, політичні та інші правила і вимоги. Він регламентує життєвий світ людини (адже з певного віку можна йти до школи, вступати до шлюбу, притягатися до кримінальної відповідальності, приймати участь у виборах органів влади та ін.) та вказує, як вести себе, зокрема, по відношенню до старших, жінок, тих, хто потребує допомоги.

Системний нормативно-оціночний світ в життєдіяльності людини є похідною від правової реальності. В зв'язку з цим постає питання, що ж являє собою правова реальність, іншими словами, буття права.

Введення в правознавство категорії “правова реальність” дозволяє розглядати право не просто в якості надбудованого явища (суспільного відношення, інституту, форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, який має власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися.

В той же час необхідно врахувати специфічність онтології права, оскільки буття права — це “буття-необхідність”. Право — це сфера необхідного, тобто того, чого в звичному сенсі немає, але реальність якого, тим не менше, значима для людини. Буття права відрізняється від буття власне соціальних об'єктів тим, що буття права — це сфера необхідного, а буття соціуму — це сфера існуючого.

У вирішенні проблеми буття необхідно також з'ясувати онтологічні основи розмаїття форм сущого. Це допоможе нам розібратися і в проблемі розмаїття форм соціального буття.

Універсальною онтологічною основою різноманітних форм сущого є взаємодія протилежних начал або протиріччя.

Існує незліченна кількість пар протилежностей — світло і пітьма, верх і низ, тверде і м'яке, чоловіче і жіноче, добро і зло, істина і неправда тощо. Подібні протиріччя виникають і вирішуються, щоб знову виникнути і шукати можливості вирішення. Вони присутні у всіх сферах космічного, природного, соціального і духовного буття. Протилежності можуть по-різному взаємодіяти. Характер взаємодії протилежностей визначає існування трьох головних буттєвих форм — хаосу (ентропії), порядку і гармонії.

Тобто, трьома головними буттєвими формами є хаос, порядок, гармонія.

Хаос — це відсутність структурності, розсіяність, безмірність. У міфології хаос зображений у вигляді аморфної, хиткої стихії. Однак, очевидно, що хаос або передує порядку, або виникає в результаті руйнування існуючого порядку.

Порядок — це спосіб і форма існування організованих структур, внутрішньо врівноважених цілісностей.

Гармонія — це стан цілого, коли усі його елементи приходять у таке співвідношення один з одним, при якому система досягає високого ступеня досконалості, функціональної ефективності і продуктивності. Тобто, гармонія — це не зовнішнє поєднання протилежностей, а їхнє злиття в конкретну, органічну тотожність. У соціальному житті особливою сферою, що спеціально культивує гармонію, є мистецтво.

В бутті соціуму можна також виділити відповідні три форми його буття Адже б уття соціуму теж будується на основному універсальному онтологічному принципу боротьби протилежностей. І характер буття соціуму, який виражається в соціальній взаємодії, набуває трьох форм (подібно до хаосу, порядку, гармонії). В соціумі ці три форми соціальної взаємодії виражаються в поняттях аномія, цивілізація, культура.

В соціумі характер соціальної взаємодії визначається не просто відносинами суб'єктів взаємодії, а їхніми відносинами, орієнтованими на визнання або невизнання соціально-правових норм. Зокрема,

• аномія як хаос виникає тоді, коли заперечуються соціально-правові норми;
• цивілізація як порядок — коли відбувається підпорядкування існуючим нормам і законам;
• культура як гармонія — коли морально-правові цінності перетворюються у духовне надбання суспільства, направляють його у русло творчості.

Розглянемо більш детальніше всі перераховані буттєві форми соціуму.

Так, виявом соціального хаосу є аномія (від грец. - “ а” — запереченя, “nomos” — закон, тобто аномія — беззаконня, заперечення норм), що суть соціальної модифікації хаосу й означає такий кризово-катастрофічний, історично-перехідний стан суспільних і особистісних структур, коли одні морально-правові приписи і норми уже не діють на них, а інші, які змінюють їх, ще не діють.

Соціальні форми, у яких виявляється аномія — це кризи, катастрофи, розгул злочинності, військові інциденти.

Розпад цілого, тобто шлях до хаосу, складає декілька етапів:

• Етап соціальної кризи.
• Етап соціального вибуху.
• Соціальний хаос.

Першим з європейських учених, який почав спеціально розробляти проблему аномії, був французький соціолог кінця ХІХ ст. Еміль Дюркгейм:

На думку мислителя, аномія як протилежність стабільного соціального порядку виникає тоді, коли держава і суспільство послаблюють свій контроль над поведінкою індивідів. Це відбувається в епохи промислових, економічних і соціально-політичних криз. Зайнята власними проблемами, державна машина на деякий час самоусувається від вирішення насущних соціокультурних, духовно-моральних проблем. У результаті в індивідів зникає почуття спільності і дух солідарності, поширюються егоїстичні умонастрої, пропадає належна повага до моральних і правових норм, погіршується стан звичаїв, зростає число самогубств і злочинів.

У ХХ ст. значний внесок у розробку концепту аномії вніс американський соціолог Р.Мертон, який приділив особливу увагу дисфункціональним станам суспільних систем, що виникають у результаті загострення соціальних протиріч.

Згідно Мертона, в умовах кризи і дисфункціональності суспільної системи зростає кількість індивідів, які для вирішення своїх життєвих завдань і досягнення наявних цілей схильні використовувати засоби, що ведуть до поставленої мети коротшим шляхом. Найчастіше це протиправні засоби.

Для С.Мертона невідповідність між цілями і засобами їх досягнення виступає однією із головних основ стану аномії. Існують наступні основні типи відношення між цілями і засобами в соціальній діяльності індивідів і груп:

• законослухняна поведінка, що обирає позитивні цілі і настільки ж позитивно забарвлені засоби їхнього досягнення;
• протиправна поведінка, коли вибір позитивних цілей супроводжується присвоюваною суб'єктами свободою у виборі засобів;
• ритуальна поведінка, що передбачає зосередженість на засобах при повному забутті тих цілей, яким вони повинні служити;
• ескапійська (втікаюча) поведінка, що передбачає негативне відношення і до соціально значимих цілей, і до засобів їхнього досягнення (характерна для алкоголіків, наркоманів, самогубців);
• бунтарсько-революційна поведінка, що заперечує загальноприйняті, традиційні цілі і засоби, і замінює їх новими цілями і новими засобами.

Таким чином, для концепції Мертона характерна увага до тієї обставини, що ефективність цілеспрямованої діяльності у більшості випадків обумовлена здатністю суб'єктів до порушення морально-правових норм.

Наступною буттєвою формою соціуму є цивілізація, яка відповідає змісту порядку.

Цивілізація — це штучна, багатоцільова соціальна система, яка прагне перебувати в динамічному стані рівноваги, здатна до саморегуляції і самовдосконалення, робить постійні зусилля по блокуванню існуючих небезпек деструкції і хаосу.

Головна вимога цивілізації як складної системи до власних підсистем — це підкорятися існуючим нормам і законам, відповідати заданим зразкам. Цивілізаційній системі необхідне регулярне, ритмічно-педантичне відтворення наявного порядку для того, щоб успішно виконувати свою репродуктивну функцію.

З цією метою створюється ряд соціальних інститутів, які не допускають безладдя, підтримують соціальний порядок — система державної влади, правові інститути, політичні організації. На це ж спрямована діяльність традиційних виховно-регулятивних засобів — звичаїв, традицій, моральних норм, а також засобів сугестичного (навійювального) психолого-педагогічного впливу старших поколінь на молодші.

Ще однією формою буття соціуму є культура.

За поняттями цивілізації і культури стоять два ряди різних реалій. За цивілізацією — порядок, необхідність, соціальність, держава, влада, право, дисципліна, справедливість. За культурою — гармонія, свобода, духовність, досконалість, ідеали, істина, краса, моральність.

Якщо цивілізація насамперед регулює, організовує, упорядковує соціальні відносини, то культура покликана гармонізувати їх.

Якщо цивілізація суто нормативна і її продуктивність відповідає наявним умовам і обставинам, то культура наднормативна, тобто орієнтована не тільки на норми, а й на ідеали.

Таким чином, характер буття соціуму визначається як відносинами суб'єктів взаємодії, так і їхніми відносинами, орієнтованими на визнання або невизнання соціально-правових норм. Тому ставлення до буття права є рушійною силою соціального розвитку. І, відповідно, це визначає зміст буттєвої соціальної форми як аномії, культури чи цивілізації.

Дата добавления: 2017-01-14