Расписание экзаменационной сессии. За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери

46.

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («первинна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремлену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала критика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв'язків з оточуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов'язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми.

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сутність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасивною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал предмета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са-мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює людину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природне тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, - значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потребу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумовило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній території та об'єднані мовою, родинними й культурними зв'язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Головним механізмом управління суспільством стає держава.

Учення про державу. Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.

Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.

47. Бекон, розробляючи питання про методи наук, намагався також дати і класифікацію наук, але остання є безумовно слабкою. Науку про природу він відрізняє від науки про людину і науки про Бога. У межах першої – фізику або вчення про матеріальні причини він відрізняє від метафізики, науки про форми, теоретичну фізику противополагает практичної науці – механіці, а метафізику – магії. Вчення про цілі в «Новому Органоні» зовсім виключається з меж науки про природу, і таким чином Френсіс Бекон є у своїй філософії першим представником чисто механічних тенденцій науки нового часу. Поруч з фізики і метафізики він ставить іноді математику, як інструмент кількісного аналізу явищ, причому, за загальним визнанням критиків, погано розуміє сенс і внутрішню ціну математичного пізнання. При визначенні внутрішнього істоти завдань науки про людину і Бога Бекон займає двозначне становище. До наукам про людину він зараховує історію (природну науку про суспільство), логіку, етику і політику. У людині він визнає душу, як виходить від Бога початок, і предметом природничо-наукового пізнання вважає в принципі тільки тваринну душу, пов’язану з тілесною організацією, точно так само як предметом природної моралі вважає тільки нижчі схильності людини, тим часом як природа вищої душі і вищих моральних почав підлягає визначенню і з’ясуванню лише з боку Божественного одкровення, як і сама природа Бога. Але разом з цим Бекон, у своїй антропології, як і в науці про Бога, часто переступає визнані ним самим кордону природничо-наукового пізнання. Як одна з тем присутній у філософії Бекона і ідея науки універсальною – першої філософії в сенсі Аристотеля, яка повинна бути «магазином загальних аксіом знання» і знаряддям дослідження деяких особливих «трансцендентних» понять буття і небуття, дійсності та можливості, руху і спокою та ін., але точного визначення завдань і методів цієї науки ми у філософії Френсіса Бекона не знаходимо, що абсолютно зрозуміло, так як він думає, що всі аксіоми знання спираються все-таки на досвід, на відчуття зовнішніх почуттів, та інших джерел знання не визнає. Таким чином, класифікація наук – найслабша сторона вчення Бекона про пізнання.

Даючи оцінку філософії Френсіса Бекона, треба визнати, що в цілому йому належить заслуга першої спроби виробити всебічну теорію об’єктивного пізнання, знайти всі умови, перешкоди і посібники для правильної розробки фактичного матеріалу досвіду, і не можна занадто суворо ставитися до Бекону за те, що, поставивши собі задачею дослідження зовнішніх досвідчених елементів і умов знання, він не досяг належної глибини в аналізі самих пізнавальних здібностей і процесів людського розуму.

48. У даний час залежно від сфери, предмету і методу пізнання розрізняють науки:

1) про природу – природні;

2) про суспільство – гуманітарні і соціальні;

3) про мислення і пізнання – логіка, гносеологія, епістемологія і ін.

Кожна з названих груп наук може бути піддана подальшому розчленовуванню. Так, гуманітарні науки включають лінгвістику, літературознавство, психологію, соціологію, політологію, філософію, історію та ін. В свою чергу, лінгвістичний цикл складається з цілого ряду наук: стилістики, теоретичної граматики, теоретичної фонетики, лінгвістики тексту, теорії дискурсу, теорії комунікації, прагмалінгвістики і т. д.

При цьому цілу низку сучасних лінгвістичних дисциплін було утворено на межі гуманітарних, соціальних наук та логіки (соціолінгвістика, когнітивна лінгвістика, історія мови).

Згідно з іншою класифікацією, науки можна поділити на теоретичні і прикладні в залежності від завдань, які виконуються дослідником. Крім того, теоретики наукового пізнання виділяють 4 сектори організації наукової діяльності, а саме:

1) академічний (той, що забезпечує функціонування дослідження);

2) вузівський (фундаментальні прикладні дослідження);

3) отрасльовий (здійснення нововведень);

4) промисловий (впровадження науково-технічних розробок).

З виникненням у західній Європі наприкінці XIX ст. некласичної філософії змінилися й критерії класифікації наук. Так, німецький філософ Генріх Ріккерт, прагнучи показати заплутаність і складність проблеми класифікації наук і всю безпорадність у цьому питанні звичайних схем, вважав, що емпіричні науки розпадаються на дві головні групи: природознавство (науки, які вивчають фізики, хіміки, анатоми, фізіологи, біологи, геологи) та науки про культуру (які досліджують теологи, юристи, історики і філологи), тобто суспільні, гуманітарні науки. Усвідомлюючи, що обидві групи наук поєднані між собою багатьма зв'язками, і заперечуючи їх абсолютне протиставлення, він розглядав і основні розбіжності між ними. Філософ вважав, що це допоможе віднайти відправні засади для диференціації наук про культуру як молодших за часом виникнення, між якими, на відміну від природничих наук, ще не встановлено тісних зв'язків.

Важливий внесок у класифікацію наук зробив німецький філософ Едмунд Гуссерль. Створюючи феноменологічну філософію, він розрізняв чисту феноменологію, як науку про феномени (явища), та інші науки, які також досліджують феномени: психологію - науку про психічні, природознавство - науку про фізичні явища (феномени); історію - науку про історичні феномени, культуру - науку про культурні феномени. У цих двох різновидах науки йдеться про феномени різного порядку: конкретні науки є науками про факти, чиста, або трансцендентальна феноменологія обґрунтована не як наука про факти, а як наука про сутності, що має на меті констатувати пізнання сутності.

Чистими науками про сутності Гуссерль вважав чисту логіку, чисту математику, чисте вчення про час, простір, рух тощо, позбавлені дослідного обґрунтування. Науки про факти він зараховував до дослідних, маючи на увазі науки про природу і науки про дух, оскільки дослідне пізнання є для них актом доведення.

Е. Гуссерлю належить класифікація - за характером понять, утворених певними науками. За цією ознакою він поділив всі науки на дескриптивні, які ґрунтуються на описуванні, використовуючи дескриптивні (описові) поняття, і точні науки, які прояснюються за допомогою однозначного, точного визначення. Геометрію та інші математичні науки він назвав точними, а природничі - дескриптивними, хоча й вважав, що вони тісно пов'язані між собою. Та, попри ці зв'язки, жодна з груп наук не може підмінити іншу. Над проблемами класифікації наукового знання працював й український природодослідник, мислитель Володимир Вернадський, який одним із перших у світовій науці усвідомив важливість теоретичного освоєння проблем наукознавства, дослідження феномену науки засобами самої науки

ПЕДАГОГИЧЕСКИЙ ИНСТИТУТ

ТАМБОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ИМЕНИ Г.Р. ДЕРЖАВИНА

Дата добавления: 2017-01-14