Практичні завдання

План

СудовА промовА

Мета: засвоїтиосновні поняття; методику підготовки до судової промови.

Основні поняття: поняття судової промови, судові дебати, судова промова, захисна промова, обвинувальна промова.

1. Поняття „судова промова”. Національний стандарт судової промови: історія та сьогодення.

2. Композиція промови державного обвинувача:

2.1. Вступна частина обвинувальної промови.

2.2. Виклад фактичних обставин злочину.

2.3. Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів.

2.4. Обґрунтування кваліфікації злочину.

2.4. Характеристика особи підсудного.

2.5. Обґрунтування пропозицій про міру покарання.

2.6. Аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

2.7. Заключна частина промови прокурора.

2.8. Промова прокурора при відмові від обвинувачення.

3. Композиція захисної промови адвоката:

3.1. Зміст захисної промови адвоката.

3.2. Вступна частина захисної промови.

3.3. Установлення фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів.

3.4. Обґрунтування кваліфікації злочину.

3.5. Характеристика особи підсудного.

3.6. Міркування про цивільний позов, міру покарання.

3.7. Заключна частина захисної промови.

3.8. Альтернатива в захисній промові.

До питання 1. Надайте коментар до поданих нижче текстів.

Іван Франко „Перехресні стежки”

(уривок)

Та ось, нарешті, викликано справу Лейби Хамайдеса против Ілька Марусяка. Євгеній, а за ним обі сторони ввійшли до зали. У ній було вже душно, чути було запах цибулі, хлопських кожухів і людського поту. Страхоцький сидів на своїм кріслі блідий, змучений і майже сонний. Прокуратор сидів також задуманий; у нього була молода й гарна жінка, яку він дуже любив, але не менше підозрівав, що ошукує його з капітаном від уланів. Була власне одинадцята – пора, коли його Міля одягається і коли – говорено йому – капітан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут і не позволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робиться. І ще той дідьчий адвокат! Якби не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на півгодини; а так Страхоцький уперся конче перевести ще сю розправу і позбутися Євгенія і аж тоді зробити перерву. А тоді для нього бігання додому може бути зовсім безпредметове. Тільки один практикант держався бадьоро і свобідно і був, бачилось, душею сеї зали. Він випитав обі сторони щодо родоводу і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взявся за перо, щоб протоколювати розправу.

– Ну, ти, Ілько – як там тебе? – Марусяк, признаєш себе винним? – запитав суддя.

– Ні, – відповів Ілько.

– Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.

– Та бив.

– А знаєш, що бити не вільно?

– Та знаю.

– І як же ти смів його бити?

– Бо мусив.

– Як то мусив?

– Бо він би був мене набив.

– Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?

– Бо кинувся на мене з колом.

– То най би був бив, а ти б його був заскаржив.

– Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.

– Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?

– Неправда, прошу високого трибуналу, – мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. – Відки він знає, що я хотів?

– А видиш! – мовив Страхоцький до Ілька. – Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? – обернувся він знов до Лейби.

– Він перший ударив мене.

– А ви його вдарили?

– Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.

– Брешеш, жиде! – крикнув Ілько.

– Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.

– Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, – буркнув Ілько.

– Мовчи, хлопе! – завищав суддя. – Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!

– Перепрошаю пана совітника, – відізвався Євгеній, – я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.

– А, прошу, прошу! – поквапився суддя.

– Пане Лейбо, – мовив Євгеній, обертаючись до Лейби, – ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?

– Де була? Де була, то була, а бити не вільно.

– Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.

– Що я буду пану відповідати! – буркнув жид і відвернувся лицем до судді.

– Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?

– В моїй хаті.

– А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?

– Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.

– Ну, то, певно, прийшов з війтом?

– Ні.

– З присяжним?

– Ні.

– З польовим або з ким-небудь із громади?

– Ні.

– Як то, сам?

– Ні, не сам. Узяв собі до помочі двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в’язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.

– Правда се, пане Лейбо? – запитав Євгеній,

– Неправда!

– Ага, преці маємо відповідь.

– Нехай свідки скажуть, – мовив Ілько.

– Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.

– Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, – мовив протоколянт.

Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.

– Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? – запитав суддя.

– Я те знаю про сю справу, – забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам’ять, – що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночі...

– Перепрошаю пана совітника, – перервав його бесіду Євгеній, – я би просив заприсягти сього свідка.

– Що? Заприсягти? – скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.

– Ага, ага, заприсягти, – похопився суддя і нараз зупинився. – Але-бо... А пан прокуратор мають який внесок?

– Згоджуюся з внеском пана оборонця.

– Ну, Гершку! Будеш присягати, — обернувся суддя до свідка.

– Я? Присягати? На таку дурницю?

– То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж, – замітив Євгеній.

– Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка кукурудзи – хіба то крадіж? – змагався жид.

– Принесіть тору! – мовив суддя до возного.

Жид поблід, затремтів.

– Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.

– Мусиш, лайдаку! – озвірився на нього суддя.

– Я не можу. Я не знаю сеї справи докладно. Я нічого не бачив. Я бачив, але не все. Я... я... Я Лейбин свояк. Я зрікаюся свідоцтва.

– Прошу записати заяву свідка до протоколу, – спокійно мовив Євгеній.

Гершка пустили. Він сів на боці і почав хусткою обтирати піт із чола; був увесь мокрий, мов із лазні вихопився. Все тіло на нім дрожало.

Другий жид таки мусив присягати, але був так змішаний, що з його зізнань ніхто не міг бути мудрий. Про крадіж він чув від Лейби, бійку бачив – се було в Ільковій хаті, але чого він там зайшов і як прийшло до бійки, сього він не міг собі пригадати. Покликано хлопів. Ті присягали байдужно, але з їх зізнань стверджено зовсім не те, чого хотілося Лейбі. Виходило, що про крадіж кукурудзи Лейба почав говорити аж того дня, коли зчинилася пригода, що того дня мали бути вибори до ради громадської, що Лейба перед тим радився з деким із громадян, як би не допустити Ілька до ради, і ухвалено кинути на Ілька підозріння за крадіж, наробити йому сорому ревізією в його хаті і так знеславити його в громаді. Лейба казав війтові йти на ревізію, але війт не хотів, то Лейба пішов сам, і так зчинилася бійка.

– Чи у вас Лейба така велика власть у селі, що може розказувати війтові? – запитав Євгеній.

– О так, у нас що Лейба скаже в селі, то мусить бути.

Переслухи скінчилися. Встав прокуратор.

– Справа про крадіж досі невияснена, і щодо неї ведеться слідство; в усякім разі на оскарженім тяжить підозріння. А справа побиття Лейби очевидна, оскаржений сам признався. Всі зізнання свідків у тім факті нічого не можуть змінити, бо про конечну оборону тут не може бути мови. От тим-то я піддержую оскарження і прошу засудити оскарженого.

Євгеній почав вияснювати справу, але бачив, що суддя немов дрімає і майже не слухає його промови. Він говорив коротко, зводячи докупи зізнання свідків і виказуючи нестійність обвинувачення. Суддя, очевидно, почав нетерпеливитися. Протоколянт пильно писав щось на карточці.

– Розправа скінчена. Слухайте вироку! – пискнув суддя. Всі повставали.

– В імені його величества цісаря, – зачав він, дивлячись на вікно, та потім нараз глипнув на Ілька, і його хопила за серце злість на сього мужика, що так багато часу мусив з ним згаяти, і він, хапаючися жменею за живіт і корчачись, пищав далі: – Ти, злодію, розбишако, суд признає тебе винуватим і засуджує на чотири тижні арешту.

Він зупинився, щоб перевести дух. В тій хвилі протоколянт всунув йому в руки записану картку паперу. Суддя перебіг її очима, і на його лиці виступив плачливий вираз.

– Але пан прокуратор піддержує оскарження! – мовив він майже крізь сльози, мов дитина, невинно висічена, нахиляючися до протоколянта.

Сей устав і щось живо почав толкувати йому. На лиці судді, мов на лиці дитини, малювалися за чергою зачудування, перестрах і тупа резиґнація. Протоколянт сів на своє місце, а суддя взяв картку до рук і почав читати:

– Однако ж з огляду, що крадіж не доказана і що бійка була наслідком безправного нападу Лейби на дім Ілька і в тім разі зовсім оправданим супротивленням, то суд увільнює оскарженого Ілька Марусяка від вини і кари.

– Ай вай! – зойкнув Лейба.

Прокуратор поклонився і сів, переглядаючи дальшу справу. Євгеній і Марусяк, поклонившися судові, вийшли з зали.

До питання 2. Ознайомтесь із газетною заміткою та прокоментуйте описаний А.Коні у спогадах випадок, що стався зі студентами юридичного факультету.

Дата добавления: 2017-02-01