Українська відповідь на нову імперську ідеологію

В українському національному відродженні 1820-х -1830-х рр. не було нічого такого, що представляло б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти – літератори, збирачі фолькльору, укладачі історії та граматики – зберігали лояльність до царя і до Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Тому не дивно, що після польського повстання 1830-1831 рр. російський уряд мав намір з допомогою національно-культурного руху в Україніперебороти польські впливи на Правобережжі.

Свідоме використання українського руху в своїх утилітарних цілях було одним із проявів нового курсу в російській політиці. До моменту з повстання 1830-1831 рр. Петербург не приділяв великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х рр. російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання свїх обов’язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра I аж до Олександра I серед російської політичної, культурної і наукової еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів і т.п.). Багато з них після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.

Повстання 1830-1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра I. Але справжньої сили вони набрали у 1830-х рр., за правління Миколи I (1825-1855). Головним ідеологом нового курсу став міністр народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на трьох принципах: “самодержавство, православ’я, народність”. Було незрозумілим, однак, як провести принцип “народності” у державі, де російською мовою розмовляє менш як половина населення. Уваров пропонував розв’язати цю проблему простим й ефективним способом – русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети повинна була стати русифікаторська освітня політика. У першу чергу треба було замістити іноземних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише провів чистку професорського складу, замінивши старших й іноземних професорівмолодими “руськими” викладачами. Перед цим він висилав молодь на стажування у західноєвропейські університети, щоб вона була більш фахово зайняті високі посади вуніверситетській адміністрації.

Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих реформ. Максимович був призначений ректором у віці 30 років за прямим розпорядженням Уварова. Іншим протеже міністра освіти був Ізмаїл Срезневський. Вихованцями Максимовича і Срезневського були два провідні діячі нової хвилі українського відродження – Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров.

Але справа була не лише в особових призначеннях. Більш глибокий вплив мало витворення іншого інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уваровських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, з допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, яка відрізнялася від традиційних народно-селянської та церковної культури, почала розвиватися допіру у 1760-х рр. На початку XIX ст. вона все ще перебувала у стадії формування літературної мови та свого культурного коду. До часу правління Миколи I нова російська, як і нова українська культура, була позбавлена офіційної опіки. Російський двір довгий час був космополітичним, надаючи перевагу західноєвропейським літературам і смакам. Прагнення Миколи I змінити модель громадянства з імперської на національно-російську логічно вели до потреби розвивати нову російську “високу” культуру.

Українська та російська культури у 1830-х рр. творили складові частини одного потоку, які тяжко було розчленити між собою. Вклад виходців з Малоросії у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти українці могли вважати цю культуру своєю власною. Відповідно російський двір теж розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підпирання російської культури неминуче означало й розвиток культури української. Невідкладними цілями було формування літературної мови, писання підручників з історії і т.п. – автоматично це вело до реалізації таких самих завдань в українській культурі. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливішим ставало їхнє дальше нерозчленоване співіснування. Так, дослідження в галузі історії неминуче ставили питання про час виникнення “малоросів” і “великоросів”, про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі і т.п.

Головним ефектом 1830-х рр. стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загальноруського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, яке виступило на суспільну арену на межі 1830-х і 1840-х рр. Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Речі Посполитої. У їхніх біографіях знайшли своє відображення збірні риси нового покоління українських патріотів. Перш за все, на відміну від своїх попередників – нащадків козацької старшини – всі троє відзначалися “низьким” соціальним походженням: Куліш походив зі сім’ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шевченко народився в сім’ї кріпаків і сам до 24 року життя був кріпаком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що якщо діячі першого покоління національного відродження трактували свої літературні і наукові заняття як своєрідне хоббі, то для Куліша, Костомарова і Шевченка їхня діяльність у галузі української культури мала, як би сказати, цілком фаховий характер.

Найвизначнішою постаттю у цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою “Кобзар”. Значення появи “Кобзаря” виходило далеко за літературні рамки. Попри свої високі естетичні вартості, Шевченкові поезії відрізнялися своєю мовою. Вони була не просто відтворенням народної мови; він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковно-слов’янської мови, а також мовного матеріалу ранішніх українських літературних творів. Результат вирізнявся природністю і простотою звучання, що виказувало геніальність поета. Шевченко тим самим поклав міцні підвалини під модерну українську літературу, а в ширшому значенні – і під українську національну ідентичність.

Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Найпліднішим під цим оглядом були 1843-1845 рр., коли, після повернення в Україну, Шевченко написав свої найбільш революційні поеми – “Сон”, “Кавказ”, “Великий льох”, “І мертвим, і живим...” та “Заповіт”. Більшість із них він зібрав у своїй рукописній книжечці під назвою “Три літа”. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійої держави, то це мало служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому.

Основну вину за поневолення України Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. Для Шевченка російські імператори – це тирани, які позбавили Україну свободи. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель “малоросійства”, що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора.

Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу розділені струмені козацької традиції – простолюдну і старшинську. Його ненависть до соціальної несправедливості та його вболівання за волю і гідність простої людини виводилося із його селянського походження. Але своїм інтелектуальним вантажем він завдячував впливам українського дворянства, як завдяки їхнім писанням, так і особистим знайомствам. Обидві головні верстви українського суспільства – і селяни, і дворяни – знаходили в його поезії щось своє. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України.

Шевченкова творчість становить водорозділ у розвитку української ідеї. Увесь пізніший український національний рух у тій чи іншій мірі ідентифікував себе з Тарас Шевченком як своїм духовним батьком. А його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

У 1846 р. Шевченко увійшов у склад таємної української організації, що називала себе Кирило-Мефодіївським братством. Сама організація виникла трохи раніше, наприкінці 1845 – на початку 1846 р. його ядро складало 12 чоловік; ще декілька десятків підтримувало з ним зв’язки. Первісно товариство виникло навколо групи молодих людей, які у 1845 р. разом зі студентами-товаришами відвідували у Київському університеті лекції Костомарова зі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та слов’янських народів привело Костомарова до висновку, що між ними є чимало спільного. “Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою – видвигнути свою націю із темряви”, – писав пізніше Куліш, а в своїй автобіографії додавав: “Християнство та історія слов’ян були їм потрібні для великого сподвижництва”.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезою ідеї трьох рухів – українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у його діяльності був християнський момент. Це відобразилося у виборі патронів товариства – св.Кирила і Методія, які навернули слов’ян у християнство, формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців – “ Книзі битія українського народу ”, автором якої вважається Микола Костомаров. Центральним моментом у програмному документі Братства було наполягання на необхідності здійснення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності.

Поєднання християнської і національної ідеї не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передовсім з твору Адама Міцкевича “Книги народу польського і пілігримства польського”, виданого у Парижі у 1832 р. Але незважаючи на запозичення однієї з центральних ідей, “Книга битія...” була досить ориґінальним документом. У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а заразом – і найбільш вольнолюбивий та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Федерацію слов’янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки.

Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Реалізація цих обидвох вимог була передумовою для досягнення ширших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко зрозумілого лібералізму – особистої свободи людей, незалежної від їх особистого соціального статусу. Це були ідеї, за які українська нація, як твердили братчики, боролася ось уже декілька століть.

Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова наприкінці березня – на початку квітня 1847 р. Спочатку у жандармів склалося враження, що діяльність Товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Орлов у листі до Миколи I писав, що “общество было не более как ученый бред трех молодых людей”. Більшість арештованих відбулися порівняно м’ягким покаранням, відповідно до їхнього молодого віку і “дитячості їхніх задумів”. Найсуворіше був покараний Шевченко, однак не за злочини, що були пов’язані безпосередньо з діяльністю братства. Миколу I обурило те, що в окремих Шевченкових віршах містилися образливі натяки на його особу та його дружину. Тому після завершення слідства Шевченка було віддано у солдати з забороною, за особистим розпорядженням імператора, писати і малювати. Інші члени товариства були засуджені на різні терміни ув’язнення, а після ув’язнення – на заслання у віддалені губернії без права повернення в Україну. Окрім того, Кулішу, Костомарову і Гулакові було заборонено займатися літературою.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства не можна оцінювати на основі масштабів його діяльності. Його роль радше полягала в інтелектуальному внеску у формуванню нової української ідентичності. До цього часу усі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовільнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ті ніші, вони водночас вносили свою коректуру у поняття “руськості”. Співвідношення між “Малою” і “Великою” Руссю, що склалося на поч.XIX ст., слугувало готовою моделлю для асиміляції інших народів – тобто реалізації уваровської формули “народності”. Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдості перебувала у рішучій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов’ян українські діячі 1840-х рр. розуміли у першу чергу союз двох інших націй – української і польської (можна припустити, що цю ідею братчики запозичили з т.зв. української школи у польській літературі). Ідеї зцентралізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони наносили удар у найчутливіше місце уваровської концепції народності.

Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку різку реакцію з боку офіційного Петербургу. Рівно ж можна зрозуміти, чому один із провідних лідерів російського слов’янофільства Олексій Хом’яков відзивався про кирило-мефодіївців, як про малоросів, заражених політичним безумством. Тяжко, однак, зрозуміти відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно настроєної інтеліґенції Вісаріона Бєлінського. У листі до П. Аненкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми:

“Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы)... Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше”.

Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів 1840-х рр. писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян мала бути російська. Він вважав, що серед всіх слов’янських народів лише росіяни і ще можливо чехи можуть пишатися великими поетами. Українською мовою, якою розмовляє лише “малоросійська чернь”, не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він передрікав цілковите зникнення цієї мови як природній наслідок входження України в Російську імперію.

Провідні російські інтелектуали не мали найменшого сумніву щодо “російськости” українських земель, і цей погляд співпадав з офіційною позицією російського самодержавства. У таких умовах спроба Кирило-Мефодіївського товариства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Суворе покарання братчиків стало як би пересторогою для всіх, хто насмілився б піти дальше їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мученництва і жертвенності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.

Дата добавления: 2017-02-01