Від старої до нової України

Серед істориків національних рухів модерної доби побутує думка, що у Західній Європі модерний націоналізм був справою державних політиків, тоді як у Центральній і Східній Європі саме поети, філологи та історики створювали національності. Це твердження вдало відображає особливість національних “недержавних народів”, що становили абсолютну більшість у Центральній і Східній Європі. Втративши свою національну незалежність і стару еліту, вони були позбавлені доступу до політичних важелів влади і відбудувались “знизу”, завдяки цілеспрямованим зусиллям національно свідомої інтеліґенції. Чеські, словацькі, українські та ін. будителі вважали, що їхні нації не вмерли, а лише приспані історією, іїх треба“розбудити” і “відродити”.

Національна еліта державних народів висміювала такі спроби як неприродні і безперспективні. Однак при цьому вона забувала, що її історія, культура і мова тежбули “видуманими”. Насправді нації видрізнялися не за тим, чия історія, мова і культура “натуральні”, а чиї – “видумані”. Члени кожної великої суспільної спільноти не можуть знати один одного в лице, як, скажімо, жителі одного села. Свою спільність вони можуть лише уявити. Те, що відрізняє націю від інших “уявних” спільнот, є спосіб в який вона може бути уявлена: як велика суспільна група, що базується на спільній літературній мові, уяві про спільну культуру, традиції, територію й історію. Формування усіх цих національних характеристик стало безпосереднім заванням для декількох поколінь політичних і культурних діячів.

Заким національні будителі могли обнародувати переконливу концепцію своєї нації, їм та їхнім попередникам доводилося жити і працювати у політичному і культурному просторі, що був здомінований іншою, “історичною” (“державною”, “великою”) нацією. Як правило, вони були позбавлені власних національних шкіл, національних організацій, видань і т. п. Тому національні будителі творили свою культуру, користаючи з можливостей, які вони знаходили серед, панівної нації. Це неминуче вело до переймання чужих концепцій, яких пробувано пристосувати до будування власної національної ідентичності. Образно кажучи, розвиток ідеології неісторичних націй на перших порах нагадував життя личинки у чужородному тілі, поки ця личинка могла набрати власного тіла.

Визнання цього факту веде до цікавого і досить парадоксального висновку, що творення “неісторичних” націй було одним з аспектів перетворення чи руйнування інших, “історичних” націй. Як твердить Роман Шпорлюк,

“кожне національне творення є між-національним процесом.., як процес перетворення старої (“великої”) нації в дві або й більше націй, включно зі старою, яка зберігаючи старе ім’я, насправді стає новою спільнотою. З цієї точки зору, історія творення України, Словаччини чи Чехії є аспектом історії перетворення відповідно Польщі і Росії, Угорщини, Австрії,Німеччини”.

Унікальність українського випадку полягала в тому, що українські національні будителі, будуючи свою модерну націю, руйнували зразу декілька старих. У політично-територіальному відношенні Україна з кінця XVIII ст. була поділена між Австрійською і Російською імперіями. З точки зору культурного домінування, на її території перехрещувалися польські і російські впливи, а в окремому реґіоні, на Лівобережжі, існували ще й залишки малоросійської (козацької) нації. З заперечення політичних і культурних впливів старих націй (але заперечення у геґелівському сенсі, як відкидання одних елементів й успадкування та перетворення інших) проходило становлення молодого тіла модерної української нації.

Найстарішим з цих впливів був польський. До останньої чверті XVIII ст. більша частина українських етнічних земель перебувала у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Навіть після втрати політичної незалежності польська шляхта зберігала свої політичні і культурні впливи на Правобережжі протягом всієї першої половини XIX ст., тоді як у Галичин і вона зміцнила свої позиції.

Козацько-український рух у ранньоновітні часи (XVI-XVII ст.) мав сильно виражене антипольске спрямування. Воно зберігалося впродовж усього національного відродження XIX ст. Але попри те його провідна верства – козацька старшин та її потомки – успадкувала певні політичні та культурні концепції старої Речі Посполитої і спробувала пристосувати їх до нової, російської реальності. У момент приєднання до Росії (1654 р.) вона намагалася оформити свої стосунки з Москвою на основі договору з російським царем, подібно до того, як польська шляхта домовлялася зі своїм королем. По-друге, федеративна структура польсько-литовської держави давала їм готову формулу того, як вони уявляли собі статус своїх земель у складі Росії – як частини російсько-української (“руської”) держави, де українській частині будуть гарантовані автономні права. Козацька старшина виявилася особливо впертою у захисті своїх станових прав, вимагаючи їх у тому обсязі, який мали польські шляхтичі, але не російські дворяни. Несумісність засвоєних старих польських моделей з новою російською дійсністю довший час служив однією з основ руху потомків козацької старшини за збереження автономного статусу своїх земель у складі Російської імперії.

Рух українських автономістів вигас у перших десятиліттях XIX ст. Але з того часу польські впливи починають діяти на українських інтелектуалів в інший спосіб, оскільки змінювався сам образ Польщі. Лорд Актон писав про розділи Польщі як про

“акт безглуздого насильства, вчиненим з відвертою зневагою до не лише народних почуттів, але й до публічного права. Вперше в новітній історії була придушена велика Держава, і ціла нація розділена між своїх ворогів... З цього часу існувала нація, яка вимагала свого об’єднання у Державу – душа, яка як би блукала у пошуках тіла, щоб у ньому розпочати життя заново; і вперше почуто крик, що влаштування Держав є несправделивим – що їхні кордони є неприродніми, і що цілий народ був позбавлений свого права становити незалежну спільноту”.

Національні будителі “недержавних народів” приміряли польський приклад на свою мірку, стверджуючи, що їхні народи теж мають свою мову, культуру і власну “душу”, яка так само блукає у пошуках власного тіла – національної держави. Коротко кажучи, польский приклад підкріпляв політичні моменти в ідеології національних відроджень і спонукав їхніх лідерів думати не лише у мовно-культурних, але й у політичних категоріях.

Але на цьому справа не кінчалася. Впливи Заходу на польське суспільство зреволюціонізували нове покоління польської еліти, замінивши ідеали старої шляхетської Польші загальноєвропейськими лозунгами “рівності, свободи і братерства”. Князь Меттерніх, один із архітектів монархічно-реакційного порядку у післянаполеонівську добу, дуже чітко передав дух польського націоналізму, ствердивши, що “польськість – це революція”.

Тому політична модель польського руху доповнювалася його сильним демократичним спрямуванням. Це робило її особливо привабливою для національних будителів у Центральній і Східній Європі. Польський рух дотикав українських патріотів безпосередньо, оскільки у великій мірі відбувався на колишніх “східних кресах” Речі Посполитої. Його впливи на Шевченка, Шашкевича й інших українських патріотів є очевидними. З іншого боку, польські революціонери самі шукали шляхів до українського серця, як це показує приклад української школи в польській літертатурі чи польських конспірацій в Галичин і. Та існувало одне маленьке “але”, яке не дозволило українським діячам, попри всю привабливість польської моделі, розчинитися у польському революційному середовищі. Польські демократи вважали українців, литовців і білорусів частиною “польської” нації, тому ставилися до спроб відродити культури і літературну мову цих народів як до непотрібної забаганки; говорити ж про їхню політичну самостійність здавалося найдикішою фантазією.

Подвійність польських національно-політичних стандартів – одних по відношенню до себе, інших по відношенню до інших – охолодило бажання українських діячів і зробило їх глухими до закликів боротися “за вашу і нашу свободу”. Вони сприйняли модель польського націоналізму, але справедливо вирішили пристосувати її для побудови модерної України, аніж добиватися відновлення “історичної Польщі”.

Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідки зіграли велику роль у розвитку українського руху. У Галичині воно привело до глибокої тріщини у польсько-українському союзі, що щойно почав складатися. Реакцією на цей розрив стала поява покоління “ Руської Трійці ”. Спроба російського самодержавства скористатися з українських діячів для поборення польських впливів у “Південно-Західному краї” після 1831 р. відкрила нові можливості для українського національного відродження у підросійській Україні. Завдяки цьому між 1830 і 1840-ми рр. відбувається величезний стрибок у розвиткові українського національного руху.

Повстання 1830-1831 рр. було вдалим прикладом, як один націоналізм провокує і розбуджує інший. У момент вступлення у новітню добу росіяни не розв’язали своєї власної проблеми національної ідентичності. Як влучно висловився Роман Шпорлюк,якщо на початку XIX ст. поляки були нацією без держави, то росіяни були державою без нації. Росія стала багатонаціональною імперією ще до того часу, як сформувалася модерна російська нація. Не так було на Заході, де творення імперій відбувалися хронологічо і територіально окремо від процесу творення національнї держави (як правило, західні метрополії і їхні колонії були розділені морями або континентами). Натомість росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне “ Росія ”, а що є лише територіями під російським пануванням.

Російська династія виводила свої коріння від правителів Київської Русі. Тому вона вважала всі землі, що колись належали їй (в т.ч. українські), частиною своєї історичної спадщини. “Збирання руських земель” було однією із нав’язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодом інтеграція України у тіло російської імперії з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини.

Парадокс полягав у тому, що українці самі сильно спричинилися до формування цього погляду. Існувало декілька причин, чому вихідці з Малоросії так охоче приймали участь у будуванні ідеологічних основ “руської” нації. Назва “ Русь ” від часів Середньовіччя не мала виключно етнічного навантаження, а часто вживалася як синонім православ’я. Гострий польсько-український конфлікт XVII ст.мав сильне релігійне підложжя, і тому для української духовної еліти природньо було шукати підтримки у православної Москви. Релігійні пов’язання у значній мірі визначили й політичну орієнтацію. Не останню роль відіграла та обставина, що Росія наприкінці XVIIIст. завдала поразки двом історичним ворогам України – Польщі і Кримському ханству. Українські (“малоросійські”) інтелектуали і чиновники мали всі підстави вважати Російську імперію “своєю” батьківщиною, оскільки її зростання було в їхніх інтересах й оскільки своєю відданною службою вони мостили шлях цій імперії до світового тріумфу. Багато з них оплакували долю своєї козацької України, але вважали, що повернення до минулого неможливе.

Це тривало так довго, поки Російська імперія не опинилася перед викликом нових прозахідних політичних ідеологій та потреби модернізації свого суспільно-політичного й господарського ладу. Наполеонівські війни та польський революційний рух разом з поширенням ідеології романтизму змінили триб мислення українських інтелектуалів. Українські діячи вирішили творити нову українську ідеологію не на тих розв’язках, які пропонувала стара еліта, а на народній основі.

Таке рішення мало драматичні наслідки. По суті, молоде покоління українських інтелектуалів добровільно відтинало від себе стару спадщину й почало будувати національну культуру заново. Найбільш показовим з цієї точки зору видається питання витворення нової літературної мови. На зламіXVIII і XIX ст. такою мовою для старої української еліти була церковнослов’янська. На відміну від російського варіанту цієї мови, в її структурі та лексиці відчувався сильний вплив місцевої говірки різних верств українського суспільства, у т.ч. народно-селянські елементи. Як засвідчила творчість українського філософа Сковороди, нова українська літературна мова мала всі підстави розвинутися як природній синтез цих двох струменів. Однак українські інтелектуали переших десятиліть XIX ст. надали перевагу більш радикальніймовній “котляревщині” над сковородинською формулою. Старе мовне ядро не послужило основою для формування абстрактних і специфічних понять, як це було у випадку з російською й чеською мовами. У результаті такого розриву традиції сучасний український читач має набагато більше труднощів у читанні й розумінні пам’яток староукраїнської літератури, аніж сучасний англійський читач – у читанні й розумінні Шекспіра.

Втрата “руськості” стала набуттям “українськості”. Опертя на народну основу було єдиною можливістю втримати національну ідентичність в умовах, коли стара еліта швидко асимілювалася. Цей вибір мав іншу дуже вигідну сторону: мова, народна творчість й історична традиція українського народу відрізнялися від аналогічних як російських, так і польських національних ідентичностей.. Таким чином, українські діячі одержали ефективний засіб ідентичності, що відмежовував їхню націю одночасно від двох найближчих сусідів. Нову формулу української нації висловили діячі Кирило-Мефодіївського товариства, які протиставляли демократичність українського народу російському деспотизму й польскому аристократизму. Таке формулювання символізувало кінець “личинкового періоду” у розвитку українського національного відродження. Воно більше не могло розвиватися у чужих тілах польської і російської націй, ані в перестарілій формулі “руськості”.

Протягом перших п’яти десятиліть XIX ст. у підросійській й підавстрійській частині українських земель виникла нова концепція української національної ідентичності. Поки що вона мала тільки силу інтелектуальної формули. Нічого не передвіщувало, що вона набуде якого-небудь більшого політичного значення. Швидше навпаки – серед усіх існуючих на той час рецептів політичної перебудови Східної Європи вона, здавалося, мала найменше шансів. І лише під впливом поступового, але неупинного занепаду старого режиму, вона виплила на поверхню як реальна можливість.

Дата добавления: 2017-02-01