Культура як світ

Спробуємо вказати найістотніше, що мислиться у понятті "культура". Це реальні здобутки на шляху історичного прогресу, об'єктивний смисловий грунт колек­тивного буття й діяльність щодо його вдосконалення, самоцінність культури та її людиновимірність. Культура виступає й як вияв людського на відміну від природного (те, що називають цивілізацією), й як певний щабель здійснення людського в людині. А чи можна поєднати ці два боки культури? Чи є в культурі щось таке, що може стати грунтом її цілісності, зумовити її існування як особливого світу? Так, є. Це - здатність і навіть призначеність культури бути універсальним способом вияву, здійснення й творення смис­лів. У цьому культура є водночас первинною та остаточною інстанцією для всіх притаманних людині конкретних способів смислоствердження.
Смисли набувають реальності у людському досвіді, де вони існують у динаміці здійснення й зростання. Культура надає форму (точніше, нескінченне багатство форм) для реального втілення людського досвіду й фільтрації. Цю роль багатопланово функціюючої форми виконують будь-які витвори культури - від міфів і ритуалів до моральних доктрин і наукових теорій. І знаменно, що техніка, яка своїм смисловим змістом має чітко визначену функціональність, у своєму розвитку прямує до культури. Вона немовби прагне перейняти на себе її риси - багатофункціональність, зорієнтованість на людину. Адже саме у цьому напрямку йде сьогод­ні розвиток новітньої інформаційної техніки.
Культуру робить світом те, що вона є дійсністю всіх людських смислів. Як така вона є підвалиною для різних світів і цим уможливлює буття людини в різних світах. Культура - це універсальна можливість для людини бути в різних світах і переходити з одного світу в інший. Реальні умови для цього складають: 1) власний спосіб здійснення культури, яким є діалог; 2) специфічний спосіб осягнення людиною культури, яким є розуміння. Там, де є діалог і розуміння, там здійс­нюється реальне, а не уявне прилучення людини до культури або ж відповідне до вимог культури спілкування між людьми та народами. Власне, культура є універсальною харак­теристикою людського ставлення до світу. Вона притаманна кожному з його типів, але найповніше"виявляє себе на грунті того його типу, який ми у розділі другому позначили як спілкування.
Важливо, що культура дає людині не тільки засоби увіходження до тих чи тих світів, але й орієнтири для організації поведінки й усього життя в них. Звичайно ж, йдеться про цінності, або - ширше - нормативно-ціннісні системи. Цінності являють собою певні точки відліку для розгортання й здійснення індивідуальних смислів. Через це вони становлять смисловий каркас культури. Завдяки цьому культура здатна виконувати функцію упорядкування буття, його смислової розбудови. Згадайте, як греки вбачали принципову відмінність між демосом, утіленням Логосу (культури), та охлосом, утіленням Хаосу. До речі, це розрізнення культури й хаосу у соціальному плані показує, що навіть греки, котрі надто пишалися своєю приналежністю до культури й відповідно зневажали "варварів" - усіх, хто не був прилучений до еллінської культури, - навіть вони відчували негарантованість культури. Якщо Космос (увесь чуттєво сприйманий і і мислимий світ) був для грека довершеним і мислився як остаточне подолання первинного Хаосу, то культура не мала в його очах таких буттєвих гарантій. І справді, культура не є остаточною смисловою довершеністю. Хаос (смислове без­ладдя) оточує культуру в кожній точці її існування - подібно до того, як ірраціональні числа оточують числа натуральні. Хаос постійно зазирає в лице культури, погрожує їй смисло­вою ерозією або навіть руйнацією. Тому культура повинна постійно дбати про те, щоб залишатися дійсністю людських смислів, отже, виробляти й удосконалювати механізми свого самовідтворення.
Винятковий приклад непохитної віри в самотвірність і світоперетвірну здатність культури являє нам вчення, а також громадська й творча діяльність Миколи Костянтиновича Реріха (1874 - 1947). На його думку, культура - це пере­дусім якісність у всьому; це накопичення якісності й пори­вання до якісності. Саме з якісності всіх наших дій і насам­перед нашої праці тчеться невидима тканина духу. Отже, якісність мислиться як механізм самопідтримання й само­зростання культури, а сама культура - як універсальний засіб і власне шлях самозростання людини. Звідси відомий афо­ризм Реріха: "Людяність і служіння людству постануть від культури".
Здатність культури до самовідтворення й самооновлення традиційно пов'язується в європейській філософії зі свободою. Кант, котрий зробив перші кроки у філософському дослідженні культури, визначав її як здатність людини до­вільно ставити собі цілі, отже, як останню мету природи. Надалі пов'язаність культури й свободи розширюється. Куль­туру починають розуміти як царину ствердження й нарощу­вання свободи, а разом і як механізм акумуляції свободи. Саме у цьому виявляється сутнісна спорідненість культури й демократії. Демократичні інституції водночас спираються на певний рівень культури й, зі свого боку, сприяють її подаль­шому pозвитку.
Саме на грунті культури й у царині культури свобода стверджується в усій своїй багатовимірності й багатогран­ності. Сполучена з культурою свобода виявляє себе не тільки як самовияв і самоствердження суб'єкта, не тільки як розгор­тання його можливостей, але й як вільно здійснюване само­обмеження. Якщо свободу витлумачувати як "дихання куль­тури", то тоді самовияв суб'єкта - вдих, а самообмеження - видих. Глибина й подовженість вдиху, як відомо, обмежують­ся необхідністю видиху. Але у самому здійсненні свободи - в акті вибору - активність суб'єкта та її обмеження не чергуються у часі, а безпосередньо збігаються: вибір для реалізації якоїсь можливості означає разом з тим відмову від реалізації всіх інших. Але є така царина життєдіяльності людини, де її здатність до обмеження власною волею свого самовияву й своїх претензій до світу виявляється якнай­повніше. Це - мораль. Вона немовби спеціалізує здатність людини до самообмеження, точніше, до свободи у самообме­женні. Тому мораль і моральність сприймаються як смислове ядро культури. Тому й принцип "антикультури", або "принцип свині", формулюється так: "Приємного повинно бути якнайбільше". Справді, нестриманість у бажаннях та їх за­доволенні, нездатність покладати собі межу завжди у всіх народів розглядались як вияви некультурності.
Таким чином, смисловим стрижнем культури є свобода, яка несе в собі готовність і здатність до самообмеження. Свобода, здійснювана згідно з принципом "чиню, що хочу", руйнує смислову впорядкованість людського буття, породжує хаос. Самообмежувана свобода, навпаки, завжди є продук­тивною. Вона є реальною умовою вияву й способом здійс­нення творчого начала в людині. Отже, укорінена в культурі свобода здійснюється як творчість. З іншого боку, культу­ра поєднує буття й свободу, що переростає у творчість, виступає щодо них як опосередкування. Будучи узагаль­неним людським досвідом, культура дає свободі й творчості вихідні смисли й через це безпосередньо є репрезентантом буття. Разом з тим культура дає засоби й пропонує форми здійснення людиною її вільних творчих зусиль. Коли людська активність спрямовується безпосередньо на буття, минаючи "по дорозі" відповідні культурні форми та інституції (правові й моральні настанови, вимоги естетичного смаку, національні традиції тощо), тоді ми маємо в результаті "антиприроду" й знелюднену людину.
Творчість - одна з найсуттєвіших ознак культури. В кожному акті творчості культура й утілюється, й разом з тим наново твориться. Й до цього причетні всі, а не тільки винятково обдаровані митці або мислителі. Своїми діями і вчинками всі ми, хоча й різною мірою, додаємо у світі корисності, краси, правди, добра, отже, творимо ціннісний зміст культури. Так само всі ми приймаємо або заперечуємо ті чи ті культурні форми, отже, є причетними до творення культурної багатоманітності. Наймасовіша й найдоступніша форма творчості в культурі - творення добра. А разом з тим чинити добро й цим утворювати грунт для культивування людської взаємності - це також і одна з найзагальніших вимог культури до людини. Вільне творення добра й зобов'язаність до добра єднаються в моралі. Знов ми приходимо до того, що мораль становить ядро культури.
Сама культура загалом є водночас творчістю й призначеністю до творення. Бути культурним означає здатність і зобов'язаність творити культуру в кожній ланці буття. Тому кожний витвір культури має риси твору, бо несе на собі, ознаки смислової довершеності. Смислотворення в культурі - в усіх його виявах - уже потенційно містить у собі його о-становлення та об-меження значущою формою. Тому культура є постійне справдження міри в усьому й насамперед - міри людськості. Завдяки цьому культура здійс­нюється як ствердження самоцінності кожного з її витворів і найперше - самоцінності людини. Звідси зрозумілим є вислів Реріха: "Ніхто не повинен бути примен­шений, бо це було б некультурно".
Таким чином, означені риси культури як особливого світу характеризують її як смислову впорядкованість, стабільність та смислову динаміку, як структуру та спонтанність, як віль­ний самовияв людини та її самообмеження, як творчу від­критість та конкретну смислову оформленість. Усе це нам щось нагадує, чи не так? Справді, подібні риси ми визначали стосовно особистості. Отже, між культурою та особистістю є явна смислова подібність. Понад те, особистісне начало на­стільки відповідне до самої сутності культури, що особис­тість є такою формою людського буття, в якій реально здійснюється синтез культури й яка через це є найбільш дійовим механізмом її саморозвитку.
Тепер коротко спинимося на тому, що являє собою сучас­на культура, якими постають через неї світ і людина у ньому.

Дата добавления: 2017-02-01