Особенности строения насекомых. на рисунке 119-120 учебника стр 168 1 страница

ВСТУП

Порядок зміни конституції

РОЗДІЛ XIII.

Герб, прапор, столиця

РОЗДІЛ XII.

Стаття 143. Державний герб УРСР складається з золотих серпа і молота, зображених на червоному фоні в променях сонця, облямованих колоссям, з написом: зверху над серпом і молотом “УРСР” і внизу “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”
Стаття 144. Державний прапор УРСР складається з червоного полотнища, в лівому кутку якого, коло древка наверху, вміщені золоті серп і молот і літери “УРСР”.
Стаття 145. Столицею Української Радянської Соціалістичної Республіки є місто Київ.

Стаття 146. Зміна Конституції УРСР провадиться лише за рішенням Верховної Ради УРСР, ухваленим більшістю не менше 2/3 голосів.

м. Київ 30 січня 1937 року.

Актуальність дослідження. Початок ХІХ ст. є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя й української культури.

Питання історії національного відродження має безумовно важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку України, культурної свідомості та історії національних традицій. Сьогодні українські землі, які протягом багатьох століть знаходились під владою різних країн, об’єднані спільною державою і національними кордонами. Це ставить потребу більш ґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного з регіонів, передусім для запобігання регіонального розколу україни, культурного занепаду, ігнорування національних традицій. Потрібно розуміти, що національне відродження початку ХІХ століття стало міцним імпульсом для державного відродження.

Мета роботи – дослідити і показати умови розвитку і характерні особливості національно-культурного відродження в Україні на початку ХІХ ст.

Основні завдання роботи:

· визначити соціальні, культурні і політичні особливості національного відродження в Україні на початку ХІХ ст.;

· дослідити стан розвитку освіти, літератури, науки і мистецтва в Україні в період національного відродження;

· показати роль культурної діяльності української інтелігенції у піднесенні національної свідомості народу та її вплив на процес національного відродження;

· охарактеризувати культурно-просвітницьку діяльність «Руської трійці» та альманаху “Русалка Дністрова”;

· розкрити роль греко-католицької церкви в національному відродженні на західноукраїнських землях.

Об’єктом дослідження виступають соціально-політична та культурна діяльність української інтелігенції, культурні процеси в Україні, розвиток національної історії, мовознавства, літератури, науки, освіти, мистецтва на початку ХІХ ст.

Предмет роботи – передумови, джерела, хід, і наслідки національно-культурного відродження в Україні на початку ХІХ ст., його характерні риси і особливості.

Хронологічні рамки роботи охоплюють початок ХІХ ст., тобто з періоду закінчення епохи просвітницького абсолютизму до 40-их рр. ХІХ ст. Саме на цьому етапі зароджується український національний рух, пробудження українського народу, починає формуватися українська нація.

Історіографія та джерела дослідження. Слід відзначити, що українською історіографією проведений глибокий аналіз і значна наукова розробка дослідженої проблеми. Кожна праця має свої особливості, що визначалися умовами розвитку суспільства в цілому та історичної науки зокрема.

Формування української нації, що є одним із ключових питань українського державотворення, на думку більшості дослідників, почалося кілька століть тому. Проте, одна з найяскравіших його фаз приходиться на початку ХІХ ст. Тему національного відродження в історичній літературі активно обговорювали історики І.Крип’якевич, Я.Грицак, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко. Цілісна концепція національного відродження представлена в праці Я.Грицака «Нарис історії України».1В розділі “На досвідках нової доби” описано початок ХІХ ст., показаний політичний і кудьтурний розвиток України в цей період. Аналізував процеси національного відродження і І.Крип’якевич, який розумів під ним природну потребу українства до самоствердження.2

Плідною була науково-дослідна робота М.Грушевського, який збагатив теорію становлення української нації і національно відродження своїми працями «Ілюстрована історія України»,3 «Очерк истории украинского народа». 4 У дослідженнх проблематики національного відродження вагому частку вніс І.Лисяк-Рудницький, зокрема своєю монографією «Історичне есе».5 На його думку, процеси національного відродження полягають, передусім, в пробудженні почуття солідарності та єдності між усіма громадянами.

Активно долучались до розробки означеної проблеми сучасні українські історики і культурологи, зокрема М.Попович в своєму «Нарисі історії культури України»,6 М.Романюк і М.Галушко «Українські часописи Львова»,7 В.Смолія і О.Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація».8 Всі вони відмічали особливості відродження на Західній україні, зокрема його порівняно ранній початок ніж на Наддніпрянській Україні, більш широку соціальну базу, значну роль духовенства.

У багатьох сучасних періодичних виданнях поміщені важливі теоретичні дослідження, які дають уявлення про передумови, хід і періодизацію національного відродження, його соціальні і рушійні сили. Передусім, це В.Сарбея монографічне дослідження «Національне відродження України».10 Фактично цей твір сьогодні є головним методологічним орієнтиром при дослідженні цієї теми.

Заслуговують на увагу дослідження П.Магочія «Українське національне відродження, нова аналітична структура», в якій подана періодизація національного відродження»,11 в якій подана періодизація національного відродження; В.Філіпчука «Початки українського національного відродження на Буковині»,12 М.Коваля і В.Волковинського «Етапи формування української національної самосвідомості»,13 В.Колісника «Український рух в Австро-Угорщині».14 В них знайшло відображення питання українського націотворення з позиції нових поглядів і методів.

Дослідження проблеми самоствердження української нації набуває особливої ваги саме сьогодні. І це, закономірно, адже держава існує, а національна ідея українського державотворення ще не крізь і не всіма сприймається належним чином. А саме утвердження національної ідеї серед українства і є моральним рушієм у справі формування нових структур суспільної свідомості, оновленню ментальності української нації в її духовно-культурній, суверенній і політичній єдності.

Структура роботи обумовлена поставленою метою та завданнями. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку скорочень та списку використаних джерел і літератури.

В першому розділі – «Шляхетський або дворянській період національно-культурного відродження» - розглядається перший етап українського національно-культурного відродження, пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю освічених кіл суспільства, зокрема дворянства, інтелігенції, духовенства.

В другому розділі – «Народницький період національно-культурного відродження» - аналізується вплив народницької ідеології, що послужила передумовою культурного, а згодом і політичного об’єднання українства, процеси розвитку національної культури.

Третій розділ – «Модерністський період західноукраїнського національного відродження» присвячений розгортанню в Західній Україні політичного руху, формуванню політичних програм і гасел та впливу політичних партій на еволюцію національної ідеї.

Практичне значення роботи полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані при викладанні курсу історії України кінця ХVІІІ – початку ХХ століть, розробках курсу з історії культури, України, краєзнавчих дослідженнях.

Розділ І. Розвиток культури України в І половині ХІХ ст.

Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт.

"Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави" [319, с. 141].О. Салтовський – документ.

Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали – літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї

1. 1. Освіта та наука.

Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. В той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї – Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 р.), Київська духовна академія і 2 університети – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 р.), Львівська Технічна академія (1844 р.), Кременецький ліцей (1805 р.).

В розвитку освіти на на східноукраїнських землях І половини ХІХ ст.велику роль відіграє історія Харківського університету. Нові школи, які засновувалися були виключно з російською мовою навчання. Українська мова була категорично заборонена, і ці всі школи були чужими для українського народу не тільки мовою,але і програмою, бо у всіх читанках і підручниках говорилося про русский народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина в російській школі нічого не довідалася. Це було і причиною слабкого зацікавлення такого ж розумового рівня дітей, а часто і рецидиви неграмотності. Виняток становили школи Правобережжя, які до часів польського листопадового повстання (1831) були здебільшого в польських руках, з польською мовою і користувалися спеціальною опікою шкільної адміністрації.

Говорячи про вищу освіту, то на ті часи доволі добре був організований Харківський університет. Мав він 4 факультети (департаменти): словесний, етико-політичний, математичний і медичний. Другим університетським осередком на землях України став, заснований у 1834 р. Київський університет. В ньому було 3 факультети: філософський, юридичний і медичний. До вищих учбових закладів того часу треба зарахувати Ніжинський і Одеський, перетворений у 1885 р. в Новоросійський університет.

На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «Studium Ruthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами.

Щодо вищої освіти, то на західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії вищу освіту давали найдавніший в Україні Львівський університет (з 1661 р.). Там же, у Львові, працювали з 1817 р. Реальна (торговельна) і з 1844 р. Технічна академії. Але українці становили меншість серед студентів. Більшість предметів викладалася польською, німецькою і латинською мовами. Так само було й у гімназіях. Серед їхніх учнів українці також становили меншість. На Закарпатті взагалі не було жодного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей спеціалізувався лише на підготовці духівництва.

Поблажливіше російський царизм ставився до природничих наук, розуміючи, що від їхнього стану залежить розвиток продуктивних сил народного господарства, науково-технічний розвиток країни. Осередками науково- дослідної діяльності були вищі навчальні заклади, державні установи і громадські фахові товариства.

Зокрема, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві заснували метереологічні станції. Багаторічні спостереження на них дали змогу розробити прогнозну карту погоди у Слобідській та Південній Україні. Складена професором Харківського університету Никифором Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини, прислужилася справі налагодження водопостачання міст.

Розвиткові агрономії, лісівництва, зооветеринарії сприяло Одеське | сільськогосподарське товариство. Визначну роль у розвитку ботаніки і садівництва в Криму відігравав Нікітський ботанічний сад поблизу Ялти. Науково-дослідну роботу вели також ботанічні сади у Києві, Харкові, Одесі, Кременці.

Дослідження в галузі медицини розгорнуло Товариство київських лікарів. Стан промисловості, сільського господарства, торгівлі вивчали й давали необхідні практичні рекомендації статистичні комітети, організовані; в усіх губернських центрах. Тритомні праці Дмитра Журавського "Статистичний опис Київської губернії" і Миколи Арандаренка "Записки про Полтавську губернію", двотомник Аполлона Скальковського "Спроба статистичного опису Новоросійського краю" дали матеріал щодо визначення напрямів практичного використання природних ресурсів і розвитку продуктивних сил народного господарства. Ці праці і для нащадків послужили джерелом вивчення соціально-економічного життя, побуту і звичаїв нашого народу середини XIX ст.

Українські вчені-математики уславилися на всю Російську імперію. Близький приятель Т.Шевченка Михайло Остроградський навіть був і обраний академіком Петербурзької академії наук, а тритомний "Курс математики" професора Харківського університету Тимофія Осиповського протягом кількох десятиріч був підручником для вищих навчальних закладів. 4 Посібником для студентів став також двотомник "Основи ботаніки" Михайла Максимовича, першого ректора Київського університету, різнобічного вченого народознавця й природознавця. Професор Харківського університету Н.Єллінський підготував і видав двотомний навчальний посібник з хірургії для студентів-медиків.

Важливою подією було відкриття 1828 р. у с. Пальчики на Чернігівщині першої в Україні та й в усій Російській імперії школи бджільництва.

Її випускники за три роки навчання ставали високопрофесійними пасічниками із загальною початковою освітою і з фаховими знаннями у галузях: городництва, садівництва, квітникарства, шовківництва. Засновник школи Петро Прокопович (Тарас Шевченко в повісті "Близнець назвав його "славним пчеловодом") ще 1814 р. сконструював перший у світі рамковий вулик, який дав змогу збирати мед без попереднього знищення бджіл, так це робили раніше.

1.2. Особливості літературного процесу

Українська література розвивалася в тісному зв'язку з російською літературою, і більшість українських авторів писали як на українській, так і на російських мовах. Це робилося не тільки через переслідування української мови царським урядом, але й для того, щоб познайомити російського читача з українською історією, культурою, традиціями й т.п.

До першої половини XIX ст. відноситься початок збирання і публікації творів народної поезії. Один з перших українських фольклорних збірників Михайла Цертелєва під назвою «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» (1819 р.) вийшов у Петербурзі і містив дев'ять дум та одну історичну пісню. У наступні роки увага до усної народної творчості все зростала. Михайло Максимович видав три збірники народних пісень: «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні»,«Збірка українських пісень». Багатий фольклор західних українців знайшов відбиття в альманасі «Русалка Дністрова».

Центром формування нової української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини. Саме цей факт ряд вчених, поділяючи думку висловлену О. Пріцаком, вважає одним з вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку XIX сторіччя виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини. В місті зросла кількість високоосвічених людей, захоплених національною ідеєю. Серед них був ініціатор створення університету Василь Каразин. Перебуваючи під наглядом поліції у своєму селі, він часто приїздив до університету, закликав вивчати й популяризувати національну культуру, побут народу. Помітними особами були декани університету Григорій Успенський, Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, а також письменник Григорій Квітка-Основ'яненко. Навколо них групувалися молоді вчені, студенти, вчителі. Багато з них їздили Слобожанщиною у пошуках народних дум, пісень, переказів, повір'їв. Статті про побут, звичаї, усну народну творчість та історій України регулярно друкувалися у харківських журналах. Активну збиральницьку народознавчу роботу здійснювали також у Полтаві, Прилуках, Одесі та в Києві (після відкриття там університету).

Усна народна творчість і фольклор справили значний вплив на становлення нової художньої літератури. У першій половині XIX ст. народна розмовна мова дедалі більше входила в літературу. «Батьком» нової української літератури вважається Іван Котляревський, який сміливо ввів у літературу народну мову й створив на її основі неперевершені на той час за художніми якостями твори. Першим з них стала поема «Енеїда» (частково надрукована1798р., повністю 1842 р.). Ця поема, а також «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» тривалий час залишалися зразком для наслідування іншими письменниками і поетами.

Поряд з Котляревським розкрився талант і інших літераторів. Байкарі Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) та Євген Гребінка (1812-1648) різко таврували такі вади, як самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм не найкращих представників правлячої верстви. Езоповою мовою вони і критикували порядки в країні. Різкій сатирі піддав недоліки тогочасного суспільства Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843) у повістях «Пан Халявський», п'єсах «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці» та інших. У 40-х рр. з'явилися перші історичні повісті Пантелеймона Куліша. Прихильник культурно-національного відродження, він болісно шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю - до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от Польши”.

Поетичний образ України змалював на сторінках своїх книг Микола Гоголь (1809—1852). По-новому постала Україна перед читачем у повісті «Тарас Бульба». Фактично це - опоетизована героїка українського козацтва, вірного сина і надійного захисника багатостраждальної України. У зображенні письменника запорожець постає у всій красі - мужнім, відважним до самопожертви й люблячим до самозабуття. Образ степової вольниці з її відчайдуш-ністю, лицарством і побратимством викликав у читача почуття симпатії й бажання наслідувати ці риси.

Формування нової української літератури завершилось у творчості Тараса Шевченка. Вже у першій поетичній збірці «Кобзар» (1840 р.) поет постав як неперевершений майстер поезії, здатний силою українського слова блискуче передати почуття думи, прагнення й сподівання свого народу. В його творчості знайшли відоб-раження найболючіші проблеми життя українців і України. Боротьба проти соціальної несправедливості тісно перепліталась у творчості Шевченка з протидією національному гнобленню українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасників.

1.3 Мистецтво в І половині ХІХ ст.

Нелегким був і шлях українського мистецтва першої половини ХІХ ст. Воно дуже важко виділялося з чужих форм і шукало своєї самобутності. Поряд з розвитком літератури можна спостерігати позитивні прояви у становленні мистецтва. Той гніт, в якому жила Україна, в значній мірі відбився і на мистецькому житті.

На зміну класичності, з початком ХІХ ст. приходить стиль ампір (з французької – “стиль імперії”), з нахилом до монументальних форм римського взору. Але цей стиль мусів поступатися українським будівничим традиціям, зокрема в побудові малих будинків, провінційних палат, галерейок, що набирають своєрідних українських прикмет.[ 1000 років]

У Наддніпрянській Україні у великих містах споруджувалися театри за проектами талановитих архітекторів. Побудовані у класичному стилі, вони стали окрасою Києва (архітектор А.Меленський) та Одеси (архітектор Тома де Томон). Значні архітектурні споруди зводилися під навчальні заклади (університет та інститут шляхетних дівчат у Києві — за проектами академіка архітектури В.Беретті), культові приміщення (дзвіниця Успенського собору в Харкові — архітектори Є.Васильєв та О.Тон; Преображенський собор у Катеринославі — архітектор А.Захаров).

Кращих митців залучали й до будівництва поміщицьких палаців — Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон); Галагана в Сокиринцях (архітектор П.Дубровський). Працею кріпаків створювалися світові шедеври пейзажного архітектурного мистецтва, зокрема парки “Олександрія” у Білій Церкві, “Софїївка” в Умані.

Досить поширеним був теж тип зовсім округлих будов (ротунд) ампірових форм, яскравим прикладом цього може бути Аскольдова могила в Києві чи церква Гошівського монастиря (з 1842 р.) в Галичині.

Перевагу в цьому періоді має цивільне будівництво (швидка розбудова міст на запорозьких степах і на чорноморському побережжі), яка не вміщалася в жоден стиль.

Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви україн ського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом псевдовізантійський стиль.

Складнішим був розвиток української скульптури. Вона була підпорядкована завданням містового будівництва і декоративного оздоблення споруд. Воно виходить на вулиці і майдани міст, хоча здебільшого звеличує імперію. Так, до сторіччя перемоги Петра І у центрі Полтави за проектом Феодосія Щедріна виростає десятиметрова чавунна колона, увінчана бронзовим орлом, який символізує силу і непереможність Російської імперії. У Києві за проектом В. Демут-Малиновського було споруджено пам'ятник князеві Володимиру — ініціатору хрещення Київської Русі, яке російська православна Церква тлумачила як початок своєї історії.

Колонізаторській політиці царизму служили й твори видатного українського скульптора, уродженця Чернігівщини, академіка Петербурзької академії мистецтв, автора славнозвісного пам'ятника Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві Івана Мартоса — надгробки гетьману Кирилові Розумовському (місто Батурин), генерал-губернатору Малоросії Петру Румянцеву (Київ), пам'ятник градоначальнику Одеси Емануїлу Рішельє. [крізь віки]

У галузі малярства провідним майстром в Україні став Тарас Шевченко. Вихованець видатного російського художника Карла Брюллова, він пішов самостійним шляхом і досяг вершин у гравіруванні, за що був удостоєний Петербурзькою Академією мистецтв звання академіка. Пензлю й олівцю Шевченка належить понад 130 портретів. Його твори пройняті демократизмом, високим гуманізмом, національно-визвольними ідеями. Соціальні мотиви виразно проглядаються у серіях "Притча про блудного сина", "Живописна Україна, а також у малюнках з життя казахського народу, серед якого поет жив на засланні.

Друзі Шевченка В.Штернберг, Я. де Бальмен, М.Башилов з любов'ю ілюстрували видання його "Кобзаря". Аполлон Мокрицький та Іван Сошенко відомі як автори реалістичних портретів людей з народу, діячів української і російської культури. Відомий майстер Василь Тропінін майже 30 років був кріпаком поміщика на Вінниччині. На його картинах — чудові краєвиди Поділля, на портретах — колоритні образи українських селян.[крізь віки]

У галузі музики широкої популярності набули пісні-романси: “Їхав козак за Дунай”, “Віють вітри”, “Сонце низенько”. На слова Т. Г. Шевченка створені пісні-романси “Думи мої”, “Ой одна я, одна”, “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, на слова М. Петренка – “Дивлюсь я на небо”, В. М. Забіли “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку”. У 1809 р. з нагоди відкриття театру в Одесі виступив М. Овсянико-Куликовський із своєю симфонією, яку створив на основі українських народних пісень.

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

На західноукраїнських землях значного поширення набуло хорове мистецтво. Самодіяльні та професійні колективи діяли в усіх найбільших культурних центрах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Най- популярнішим був перемишльський хор під керівництвом чеського музи-канта Алоїза Нанике. Учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів із народних вуст видав збірник українсько-галицьких пісень.(крізь віки)

На початку ХІХ ст., поряд з домашніми театрами поміщиків, у великих містах стали виникати театральні трупи і почали будуватися приміщення професійних театрів. У Полтаві 1819 р. було споруджено саме таке приміщення, на сцені якого поставлено п'єси “Наталка-Полтавка” і "Москаль - чарівник" І.Котляревського. Полтавський театр гастролював у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах.

Однак на той час театральне мистецтво розвивали переважно аматорські трупи, створені з кріпаків у поміщицьких маєтках. Серед них прославилися домашні театри у селах Качанівка та Спиридонова Буда на Чернігівщині, в с. Романівка на Волині. Вони давали балетні вистави, виїздили на гастролі у великі міста України. Та актори-кріпаки, навіть оволодівши високим мистецтвом, зазнавали брутальних знущань від поміщиків, тілесних покарань різками. Широку популярність здобув аматорський колектив у с.Кибинці на Полтавщині, керівником і режисером якого був батько видатного письменника М.Гоголя - Василь Гоголь-Яновський.

Великий російський актор, друг Т.Шевченка Михайло Щепкін теж починав театральну кар'єру кріпаком. І.Котляревський став ініціатором викупу з неволі цього иеперевершеного виконавця ролей Виборного в "Наталці-Полтавці" і Чупруна в "Москалі-чарівнику". Щепкін виступав у цих ролях і на сценах Москви та Петербурга.

Талановитий український актор Карпо Соленик починав свою творчу діяльність иа сцені професійного театру в Харкові, де директором і режисером був Г.Квітка-Основ'яненко.

Напередодні революції 1848 р. перші аматорські трупи створюються на західноукраїнських землях. У їхньому репертуарі були п'єси І.Котляревського і Г.Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів — М.Устияновича, С.Петрушевича, О.Духновича. Вони доносили до глядачів правду про соціальну нерівність у суспільстві, засуджували здирства і насильства властей, висміювали тих, хто зневажав мову і звичаї свого народу. Австрійська адміністрація нерідко забороняла вистави українських театральних колективів.

Дата добавления: 2017-02-01