Особенности строения насекомых. на рисунке 119-120 учебника стр 168 2 страница

Таким чином, всупереч антиукраїнській політиці царизму українська культура розвивалася, збагачуючись новими досягненнями.

Розділ ІІ. Культурницька діяльність української інтелігенції

Культурницька діяльність української інтелігенції відіграла визначну роль у піднесенні національної свідомості народу та вплинула на процес активації національного відродження.

Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів.

2.1 “Масонські ложі в Україні”

Початок ХІХ сторіччя - це період, за словами М.Бердяєва, “...розрихлення російської душі. Вона стала відчуттевою до всякого рода ідей, до духовних і соціальних рухів”.(57)

Розквіт масонства на початку ХІХ сторіччя пов`язаний не тільки з історичними умовами, але й з особистістю імператора Олександра І. Саме під час царювання Олександра Павловича масонські ложі пройши шляхом від небувалого розквіту до занепаду і офіційного закриття лож.

В першій чверті ХІХ сторіччя в Україні діяло біля 10 масонських лож. Більшість з них виникла вже після війни Росії з наполеонівською Францією.

За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла передусім у межах релігійно-етичного русла. її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар´єри. На противагу харків´янам полтавська ложа «Любов до істини» намагалася залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благоденства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, зокрема всі керівники змови, були масонами).

Загальний поміркований демократизм ідеалів масонства радикалізувався в Україні потребами невідступної визвольної боротьби проти національного гноблення. Серед запорук успіху вбачали і прилучення до визвольних змагань інших слов'янських народів, так само пригноблених Російською або Австрійською імперіями. На таких переконаннях 1818 р. в Києві організувалася масонська ложа "З'єднаних слов'ян". Це відбулось 12 березня 1818 року. Головний напрямок її діяльності виражав символічний знак цієї ложі — хрест із написом (щоправда, польською мовою) "Єдність слов'янська". В останній рік свого існування (1822) вона налічувала понад 80 членів: за національністю — українців, поляків, росіян; за фахом і родом занять — урядовців повітових і губернських установ, учителів, лікарів, військових.

30 квітня 1818 року було засновано Ложу ”Любові до істини” в Полтаві. Вона проіснувала біля одного року, доки її роботу не було заборонено наказом військового губернатора князя Репніна. Засновником полтавської ложі був М. Новіков. Про М.Новікова член ложі В. Лукашевич відгукується так:”...ні повагою, ні довірою в Малоросії не користувався”, і що саме із-за незгоди з Новіковим Лукашевич перейшов до Київської ложі. “Ложа ця (ложа”Любові до істини”) не встигла проявити своєї діяльності. Її незабаром було закрито”. Членом Полтавської ложі ”Любові до істини” був видатний український письменник, засновник сучасної української мови, автор славнозвісної “Енеїди” Іван Котляревський.

Майже одночасно були утворені дві масонські ложі в Одесі - 24 листопада 1818 року - ложу “ Евксинського Понту” і 27 листопада того ж року - ложу ”Трьох царств природи”. Ложі діяли за різними системами. Ложа “Евксинського Понту “ належала до німецької системи і входила до складу Великої Ложі ”Астреї”, Ложа “Трьох царств природи” - до шотландської системи і входила до складу Великої “Провінціальної “ Ложі.

Ці дві одеські ложі утворилися в двобої двох масонських систем: шотландської, навантаженої вищими ступенями, і німецької, яка працювала за рішеннями Вільгельмсбадского з"їзду 1782 року, про який буде нижче.

В ложі "Евксинського понту", як і інших ложах, що належали до Великого Ложі "Астреї", не було захоплення містикою. Членами ложі перебувало 73 особи. Ложа проіснувала до 1826 року. Саме ця Ложа єдина, яка зберегла виборність посад після прийняття рішення на спільних Зборах обох Великих Лож в квітні 1819 року. Можливо, до ложі входили брати Борисови - Петро та Андрій, які потім стали організаторами та керівниками декабристського Товариства Об"єднаних Слов"ян.

26 грудня 1818 року було засновано Ложу “Озіріса до пламеніючої зірки” в Каменці-Подільському. Ця Ложа увійшла до Союзу “Астреї” і працювала на польській і французькій мовах. В 1820 - 1821 рр. майстром стулу ложі був доктор Франц Дамер.

Дуже мало відомостей про існування ложі ”Увінчаної добродетелі”. Члени ложі збиралися у Нарциса Олізара в Рафалівці.

Таким чином, на початку сторіччя завдяки гнучкій позиції імператора Олександра ложі трохи зменшили свою конспірацію та розповсюдилися в великій кількості по всій території України.

Розквіт масонських організацій відбувся в 1815 - 1820 рр, тобто на період після повернення офіцерів із закордонних походів 1813-1815 рр. Ложі перебували під суворим контролем збоку імперської адміністрації, звітувалися їй про свою роботу, саме завдяки цьому збереглися до наших днів багато матеріалів щодо діяльності масонських лож на початку ХІХ сторіччя.

Характеризуючи масонський рух в Україні та його влив на політичні процеси, В. Міяковський підкреслював, що "Масонство відкидало церковність зовнішню, а стреміло до "духовного християнства", будувало "внутрішню церкву" і ставило перед людьми загальнолюдські ідеали правди, добра, любови, справедливости і братерства. Певні віллами масонства йшли далі морального поборювання зла і доходили до певних політичних ідеалів. В одному з масонських документів першого десятиріччя XIX віку "Сповідання віри франкмасонів" є вже ідеї, що їх спопуляризувала Велика французька революція і які були підняті декабристами і передані кирило-мефодіївцям" [178, с. 61].

Феномен масонства полягає в тому, що маючи своє коріння в сивому ХIV сторіччі, воно існує і понині, і його історія все також покрита легендою і чутками. Взагалі на питання, чи є масонство релігією або, як писали масонські автори “культурним віросповіданням”, чи наукою, чи образом життя, дуже складно відповісти. Масонство - це одночасно і перше, і друге, і третє. Масонство - це одночасно і філософія, і релігія, і початки наукового уявлення світу - загалом - це одна із багатьох спроб людства створити вдосконалу систему бачення людини в природі та суспільстві. Сучасні масони вважають саме так: “... масонство - це не зовсім релігія, це етична і навіть філософська течія. І мета наша - об”єднати людей на початках братерської любові, взаємодопомоги і вірності” .(Грушин С. Масонська ложа: дивні ігри людей, що обтяжені владою? "ДЕЙЛІ".- 2.02.1995.-с.5)

Типовою особливістю українського масонства було переважання інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства.(Бокань)

2.2 Декабристські організації

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.

Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися. Створена П. Пестелем "Руська правда", як програмний документ, виражала чотири основні завдання революційної боротьби: звільнення селян від кріпосної залежності, ліквідацію самодержавної монархії, запровадження республіканського ладу, скасування станового поділу та привілеїв.(салтовський)

Декабризм як політичне і культурне явище склався під впливом взаємодоповнювальних факторів. Саме ним був зроблений великий внесок у процеси політичної перебудови імперії. З’явився новий, за мір-ками того часу, сенс у розумінні ідеології як засадничої системи політичного руху епохи капіталістичної трансформації. Відомо, що більшість національних міфів сформувалася у ХІХ ст. [ 7 Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. / Я. Грицак. – К., 2000. – С. 30.]. Національний міф є результатом символічного сприйняття подієвого перебігу історії, яке свідомо i несвідомо типологізує певну кількість i якість відповідних ситуацій, що відбулися в минулому [8 Реєнт О. П. Україна в імперську добу ХІХ – початок ХХ ст. / О. П. Реєнт. – К., 2003. – С. 75.]. У динаміці соціо-культурних процесів ХІХ ст. такі ситуації породжені, як правило, глобальними (Просвітництво, Велика французька буржуазна революція, масонство) або локальними (декабристський рух) процесами, що позбавляють однозначності колишню систему політичних цінностей.

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та ін. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.

На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об´єднання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.

Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П´ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.

Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство», її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821—1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам´янецьку), налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їх консолідації активно відбувався процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною ознакою цих проектів були спільна мета (повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу) і спільний шлях її досягнення — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв´язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».

Водночас із «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об´єднаних слов´ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об´єднаних слов´ян» та «Клятва об´єднаних слов´ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму панівного режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов´янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов´янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Далмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об´єднаних слов´ян» об´єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію. Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827—1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор панівного режиму, ідеї декабристів знайшли своїх прихильників і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.

Декабристський рух створив позитивний інтелектуальний ґрунт для генези потужного українського руху. Двома основним положеннями, які взяв український рух на озброєння, були нове розуміння ідеології та орієнтація на європейські ідеї, що проявилося в подальшій розробці української ідеї на засадах зіставлення козацької та слов’янської ідей. Розвиток декабристського руху ідейно залучив Україну до західноєвропейського контексту світового історичного процесу в ХІХ ст., футурологічно визначивши тенденції розвитку вітчизняної історії на все ХІХ ст.

2.3. Кирило-Мефодіївське братство.

Відзначаючи цю особливість синхронізації розвитку визначальних політичних тенденцій тогочасних Європи та України, В. Шевчук і М. Тараненко пишуть: "На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток "Київська молода", поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур’є, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли "щоб усі слов’яни стали добрими братами" і "брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки"" [319, с. 155-156 319. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій.-К., 1999.-480 с.].

Цей гурток став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. — Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське товариство.

Товариство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв’язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова. Його учасники були заарештовані і після слідства, що велось в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації -

Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша — "Головні ідеї" — містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга — "Головні правила товариства" — присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Першим пунктом "Головних ідей" зазначалося: "Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням до якого вони повинні прагнути" [114, с. 150 114. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.1. — 544c.]. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить "червоною ниткою" через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом на якому ґрунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: "... ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного" [114, с. 292-293114. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.1. — 544c. ].

Слов’янофільство учасників Кирило-Мефодіївського товариства корінним чином відрізнялось від російського слов’янофільства і було більш співзвучним до чеського, словацького чи польського. Як підкреслює П. Кузик, "... на противагу російському варіантові об’єднання — "слов’янські струмки зіллються в російське море" (О. Пушкін), кирило-мефодіївці висунули зовсім іншу форму слов’янського союзу. Ідеться, фактично, про ідею створення добровільної федерації рівних слов’янських націй (яку згодом удосконалив М. Драгоманов, а Ще пізніше спробувала втілити в життя Центральна Рада)" [ 137, с. 20 137. Кузик П. Слов’янофільство: двобій націоналістичної та шовіністичної ідеологій (український, російський і польський досвід) // Визвольний шлях. - 2000, кн. 6 (627). — С. 19-29.].

Розділ ІІІ. Зростання національної свідомості в Західній Україні. Діяльність “Руської трійці.”

Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі "Клерикальне товариство" з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький створив "Граматику" української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов. (2 2. Бойко О. Д. Історія України. – К.: 2006)

Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст. — значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також входили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелігенції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою, 40 належало перу священиків.(реферат)

Перша половина ХІХ ст. в житті галицьких українців мало в чому відрізнялася від попередніх трьох декад, зокрема в житті простолюддя, що було здане на ласку і неласку польського панства та австрійської адміністрації. Це саме спостерігаємо на Буковині і на Закарпатті, де теж ішов процес румунізації і мадяризації.(1000 років)

В культурному відношенні до значного поступу прийшло в ділянці шкільництва, яке, завдяки горстці українських культурних діячів з кіл греко-католицького духовенства, було першим кроком до національного зрушення і себе виявлення після століть історичній неволі.(1000 років)

Однак саме в середовищі українського греко-католицького (уніатського) духівництва з'явилися й перші пробудники національно-культурного відродження у Східній Галичині та на Закарпатті. 1861 р. єпископ греко- католицької Церкви у Перемишлі Михайло Левицький та його помічник у шкільних справах Іван Могильницький організували “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії”. Відразу ж було проголошено, що “з першими обов'язками товариства для поширення християнської просвіти тісно в'яжеться старання про вдосконалення української мови”. (україна крізь віки). “Письма просвіти і культури” мали друкуватися “простою мовою, уживаною по селах і в найпростішім стилі” у вигляді науково-популярних брошур на теми ведення сільського господарства, дотримання правил особистої гігієни та християнських моральних заповітів. 1817 р. М. Левицький, який на той час став уже митрополитом, видав для поширення у своїй єпархії меморіал (пам'ятну записку) “В обороні державного управління і самостійності української мови”.

А на самому Закарпатті національну самосвідомість активно формували місцеві патріоти. Вони усним і друкованим словом захищали рідну мову від асиміляції з угорською, видавали українські книжки і підручники для широких народних мас, публікували різними мовами наукові праці про українську мову. Так, 1830 р. вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови. Її написав латиною вкраїнський греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай. Його земляки, також священики, Іван Кутка і Василь Довгович українською мовою, щоправда, з багатьма церковнослов'янськими домішками, видали (перший — прозою, другий — віршами) головний збірник християнської моралі "Катехізис".

У 30–40-х рр. XIX століття центром національного життя на західноукраїнських землях (перебували в складі Австрійської імперії) став Львів. Тут створюється і починає діяти громадсько-культурне об`єднання романтиків “Руська трійця”. Її засновниками були Маркіян Шашкевич (1811–1843 рр.), Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.) – у той час студенти Львівського університету і вихованці католицької духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці” прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної мови.

«Руська трійця» згуртувала однодумців, які ставили метою пробудження національної свідомості й запровадження української мови та культури в усіх сферах громадського життя. М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький походили з родин сільських священиків, побут яких тоді мало чим відрізнявся від звичайного селянського. В умовах панщини маси селян перебували в темряві неуцтва. Обов’язкова на той час у державі початкова освіта не поширювалася на українське населення Галичини, де дітей навчали в школах, як правило, польською або німецькою мовою.(Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. / І. Войцехівська, В. Абліцов, О. Божко та ін. – К.: України, 1995. – С. 79 – 85.)

Культурно-просвітницька діяльність „Руської трійці” започаткувала справжнє, національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: „народ руський – одне з головних поколінь слов’янських, русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру”.(33Грушевський М. С. Історія українського народу. – К.: Либідь, 1990. – 310с)

На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. На діяльності "Руської трійці" до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. "Руська трійця" була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації.

Дата добавления: 2017-02-01