Кримінальні процесуальні функції

Конституція України визначає правовий зміст кримінальних процесуальних функ­цій. А саме, у п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України проголошено, що однією із засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до ст. 22 КПК кримінальне про­вадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоюван­ня стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК. При цьому суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

Загальні завдання кримінального судочинства, сформульовані у ст. 2 КПК, не ви­ключають, а навпаки, передбачають різні форми і методи реалізації кримінальних процесуальних функцій відповідно судом, прокурором, слідчим і оперативним під­розділом. Кожний з них має притаманну саме йому спрямованість у вирішенні цих завдань. У свою чергу, учасники процесу (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та ін.) мають свою спрямованість у діяльності, яку вони здійснюють і яка обумовлена характером їх інтересів у справі. Із спрямованістю тих чи інших видів процесуальної діяльності і пов’язано поняття кримінальних процесуальних функцій.

У теорії відсутня єдина думка про поняття кримінальної процесуальної функції. Для характеристики процесуальних функцій істотно важливим є те, що вони закріп­лені у законі як певні види, напрями процесуальної діяльності; виокремлюються з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки кожна з них безпосередньо пов’язана з реалізацією завдань кримінального провадження; здійснюються суб’єктами, які уповноважені здійснювати кримінальне провадження або мають у ньому проце­суальний інтерес.

Отже, кримінальні процесуальні функції- це виражені у законі основні напрями процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінально­го провадження суб’єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у кримінальному провадженні для захисту своїх прав та законних інтересів.

З урахуванням такого розуміння суті процесуальних функцій до їх числа в юри­дичній літературі найчастіше відносять як головні три функції - обвинувачення, за­хисту і судового розгляду та вирішення справи (правосуддя). Основними їх справед-

ігальну побудову 17

ливо називають тому, що вони завжди обов’язково виявш«га*гаіпральній стадії

процесу -судовому розгляді, іро:

фгш№йа н..ч ф^цІїимшачАї в

тіш

бГблЯГ

Глава 1

судового розгляду. Природно, що це ставить їх на особливе місце у загальній системі кримінальних процесуальних функцій.

До кола кримінальних процесуальних функцій, окрім основних, відносять і функ­цію досудового розслідування, судового контролю, нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, а також при виконанні судових рішень у кримінальних справах (прокурорський на­гляд), підтримання цивільного позову, заперечення проти цивільного позову.

Детальну характеристику кожної з названих процесуальних функцій та суб’єктів, що їх здійснюють, буде подано у наступних главах. Тут же зазначимо лише деякі по­ложення, що мають значення для розуміння питання, що розглядається.

Перш за все, названі кримінальні процесуальні функції здійснюються не ізольо­вано одна від одної, вони тісно пов’язані між собою, перебувають у певному співвід­ношенні й у сукупності забезпечують виконання завдань кримінального провадження. Йдеться, отже, про систему процесуальних функцій, яка має певні особливості. У ній є функції, що сполучаються, розвиваються і доповнюють одна одну, і тому один суб’єкт може реалізувати декілька процесуальних функцій; однак існують і функції несуміс­ні, які один і той самий суб’єкт виконати не може. Так, здійснення прокурором функ­ції нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування не лише не виключає, але, навпаки, передбачає здійснення ним функції підтримання державного обвинувачення в суді.

У ході реалізації слідчим функції досудового розслідування, коли ним, зокрема, встановлено наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий за погодженням з прокурором складає письмове повідом­лення про підозру та повідомляє про підозру особі. Такі дії слідчого спрямовані на формування обвинувачення.

Коли ж йдеться про функції обвинувачення, захисту і правосуддя, то вони суворо розрізняються, і тому суб’єкти, що здійснюють обвинувачення (так само як і захист), не можуть здійснювати правосуддя; той, хто обвинувачує, не може бути суддею. Адже відповідно до ч. З ст. 22 КПК під час кримінального провадження функції державно­го обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.

Функція правосуддя здійснюється не інакше як на підставі сформульованого в об­винувальному акті обвинувачення. Здійснення її означає правильне, згідно із законом і обставинами справи, вирішення основного питання - про винуватість чи невинува­тість обвинуваченого і про застосування до винного справедливого покарання. Однак висновок про винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушен­ня не означає, що суд є суб’єктом обвинувачення. Суд - орган судової влади, який здійснює правосуддя. Твердження про винуватість або невинуватість обвинуваченого є підсумком діяльності суду. Воно одержує свій вираз в обвинувальному або виправ­дувальному вироку суду - найважливішому акті правосуддя.

Згідно зі ст. 55 Конституції України суд у визначених законом випадках виконує і функцію контролю за правомірністю рішень, дій чи бездіяльності слідчого або про­курора, які обмежують основоположні права та свободи людини, що беруть участь у кримінальному судочинстві (наприклад, оскарження до суду постанови про закрит-

Дата добавления: 2017-02-01